Я 11–17… Небезпечний маршрут - Ардаматский Василий Иванович 7 стр.


В цей час наші бомбардувальники вже готувалися вилітати навперейми першому транспорту з ворожими військами, про вихід якого повідомив Дементьєв.

Вдало уникнувши зустрічі з патрулями, Дементьєв вийшов на площу перед готелем «Брістоль». Незважаючи на пізній час, біля готелю метушилися люди, під'їжджали і від'їжджали машини; в кузов грузовика, що виїхав на тротуар, солдати кидали офіцерські чемодани. «Тільки мене тут не вистачало», — посміхнувся Дементьєв і швидко пішов у готель.

Пощастило! Чергував той самий портьє, що приймав Дементьєва. Портьє впізнав капітана і охоче згодився зберегти чемодан до завтра. Дементьєв пробував тицьнути йому в руки гроші, але портьє категорично відмовився їх взяти і при цьому невідомо чого розсміявся. Тільки вийшовши з готелю, Дементьєв зрозумів, чому сміявся портьє: безглуздо давати людині гроші, які не сьогодні-завтра перетворяться на нічого не варті папірці.

Вночі Дементьєв зовсім не спав. Намагаючись бути якомога далі від своєї квартири, він бродив по вулицях, заходив у під'їзди будинків, сідав там на східці, але, як тільки відчував сонливість, негайно вставав, виходив на вулицю і рушав далі. Вранці, перш ніж піти у відділ, він вирішив зазирнути в порт.

11

Вся площа перед портом була забита військами. Дементьєв з величезним зусиллям протискувався крізь густий, гарячий, роздратований натовп. Звичайно, вже сама картина радувала Дементьєва. Він подумав, що при такому скупченні військ, навряд чи гітлерівці зможуть зберегти суворий режим при виході на оперативний причал, і вирішив спробувати пройти туди. Але його чекало розчарування. Чим ближче він проштовхувався до оперативного причалу, тим виразніше відчував, що з кожним кроком вируючий натовп усе помітніше підкоряється якомусь ще не зрозумілому для Дементьєва порядку. Та незабаром він збагнув: прославлена німецька організованість знайшла спосіб виявити себе і тут. Наближаючись до оперативного причалу, всі солдати і офіцери самі розбивалися на групи по дванадцять чоловік. Тринадцятий — старший у групі. Групи підбиралися із однополчан, які знали один одного. Якщо своїх на групу не вистачало, її поповнювали чужими, але вимагалося, щоб вони теж знали один одного. Формування груп провадилося швидко, на ходу, і до контрольного пункту оперативного причалу солдати підходили вже організовано. З технікою проходили тільки солдати і офіцери, які обслуговували її. Перша думка в Дементьєва — примазатися до однієї з груп. Ні, це було небезпечно. Крім того, могло так статися, що він не вибереться потім з порту — адже його можуть повантажити на пароплав або примусити ждати в строю. Простеживши, як проходять війська на оперативний причал, Дементьєв пішов назад. Іти проти течії було дуже важко.

Нарешті Дементьєв вирвався з порту і попрямував у відділ. Коло входу стояв вартовий. Він виструнчився, з-під каски на Дементьєва глянули тривожні очі.

В приміщенні було тихо. Пахло паленим папером. У кабінеті Мельха вся підлога була вкрита чорним попелом. Порожні ящики з письмового стола валялися коло грубки. Дементьєв зазирнув у інші кімнати. Скрізь така ж сама картина. І тільки в кімнаті технічного секретаря відділу на своєму звичайному місці, за друкарською машинкою, сидів худий фельдфебель Шірер. Він зустрів Дементьєва радісним вигуком:

— Здрастуйте, капітане Рюкерт!

— Здрастуйте… — стримано відповів Дементьєв. Він вирішив показати себе перед фельдфебелем, як поінформовану у всьому людину, що лишилася тут не випадково. — Як ваші справи?

— За наказом Мельха я знищив усю документацію. Дуже добре, що ви прийшли! Ріхард Брандт наказав, якщо ви прийдете, затримати вас до його приходу.

— Я з ним уже бачився в порту… — спокійно відповів Дементьєв. — Скажіть, чисті бланки у вас залишились?

— Сто шістнадцять штук, — з суто німецькою точністю відповів фельдфебель.

— Усе, що лишилося, принесіть у Мельхів кабінет і прийдіть туди з машинкою. Швидше!

— Слухаюсь!

Дементьєв сидів у Мельховому кріслі і диктував Шіреру текст розпорядження:

— «Пункт перший. У зв'язку з закінченням роботи, відділ по організації цивільного тилу ліквідується. Пункт другий. Фельдфебелю Шіреру здати мені чисті бланки і друкарську машинку. Пункт третій. Фельдфебель Шірер переходить у розпорядження комендатури міста…»

Дементьєв наказав фельдфебелеві третій пункт скопіювати на окремому бланку: цю виписку Шірер мав пред'явити в комендатурі. Увесь цей час одна думка живчиком билася в голові Дементьєва: зараз може ввійти Брандт… Запобіжника на пістолеті спущено. Спочатку — Брандта, а потім — фельдфебеля…

Закінчивши друкувати наказ, Шірер устав і виструнчився перед Дементьєвим.

— Дозвольте спитати?

Дементьєв кивнув.

— Мельх уночі сказав мені, що сьогодні мене евакуюють разом з другою групою офіцерів відділу.

Дементьєв зітхнув:

— З другою групою, Шірер, нічого не вийшло. Триматися за мене я вам не раджу. Я виїду звідси останнім. Якщо взагалі виїду. Не хвилюйтеся, ідіть в комендатуру. Ви будете евакуйовані на загальних підставах. Тут не залишиться жоден солдат рейху — такий наказ фюрера.

Шірер клацнув каблуками, обернувся і вийшов. Дементьєв поклав у кишеню чисті бланки, замкнув друкарську машинку у футляр, взяв її і вийшов на вулицю. «Перший бар'єр взято», — думав він, не наважуючись радіти з того, що тут усе обійшлося так добре.

Дементьєв ішов на квартиру, хоча там могла бути засада. Адже Брандт у місті. Дементьєв і цього разу йшов, готовий до всього. Але не йти він не міг. Як учора він не міг обійтись без рації, так і сьогодні для виконання задуманого плану йому був необхідний надійний притулок хоча б на годину. Але спочатку треба зайти за чемоданом у готель.

На площі перед готелем жодної людини, жодної машини коло під'їзду. Очевидно, протягом ночі всі штабні офіцери перебралися в порт.

Двері в готель були замкнені. Тільки цього ще бракувало! Дементьєв натискував кнопку дзвоника, стукав у двері ногою — ніхто не виходив. У Дементьєва похолоділо серце… Помилка! Сталася страшна помилка — він не мав права залишати чемодана. Не мав… Ніхто, і насамперед він сам, не пробачить цієї помилки. Якщо чемодана він не одержить, тоді… тільки куля, що призначалася Брандту, справедливо відплатить за помилку.

У дверях клацнув ключ, і вони відчинилися.

— О, капітане! Як добре, що ви прийшли! Я просто не знав, що робити з вашим чемоданом. Просив ваших колег, щоб вони його взяли, — ніхто не бере. А нам наказано готель запечатати.

Дементьєв слухав портьє і тихо сміявся:

— Дякую, дорогий… Дуже дякую!..

Хазяйка квартири зустріла Дементьєва якось дивно: не поздоровкалась, дивилася на нього з презирливою посмішкою. Її дочка прочинила трохи двері з своєї кімнати, але, побачивши Дементьєва, гучно грюкнула ними. Тільки увійшовши в свою кімнату, Дементьєв почав догадуватись, що сталося в квартирі. Стіни кабінету були голі, а на підлозі валялися рами од картин.

— А де картини? — суворо запитав Дементьєв у хазяйки, що стояла на дверях.

— Де? — хазяйка неприродно засміялась. — Це я у вас повинна спитати.

— Нічого не розумію… — щиро промовив Дементьєв, вичікувально дивлячись на хазяйку.

— Вночі з'явився ваш товариш по службі і пограбував квартиру.

— О котрій годині це сталося?

— Близько дванадцятої…

— Який він на вигляд? Смію вас запевнити, мадам, що це страшенне непорозуміння.

— Це був офіцер у шкіряному пальті, високий, з мертвими очима.

«Брандт», — одразу догадався Дементьєв, але й далі вдавав дуже здивованого:

— У шкіряному пальті?

— Так.

— Яке в нього звання?

— У нього не було відзнак.

— У нас таких немає.

— Дивно, а він вас прекрасно знає і дуже шкодував, коли довідався, що вас немає. Він навіть не повірив мені і якось по-дурному шукав вас за шафою і під ліжком.

— Ви, мадам, стали жертвою авантюриста, — переконливо промовив Дементьєв.

— Дивно, а він називав цим самим словом вас…

— Мене не цікавить, що він говорив. Але я не заспокоюсь, поки не знайду його! Пробачте, мадам, але немає нічого огиднішого за мародерів. А що він ніби знає мене, то погодьтеся, що взнати моє прізвище не дуже важко.

Дементьєв помітив, що хазяйка починає йому вірити.

— Яка гидота, яка гидота! — повторював пін, оглядаючи голі стіни. — Я сьогодні ж піду в штаб і, можете мені повірити, зроблю все, щоб повернути вам ваші речі. Слово офіцера!

Хазяйка знизала плечима і пішла до себе. «Головне, що остаточно встановлено, — думав Дементьєв, — і що дуже небезпечно — Брандт й досі в місті. Він був тут опівночі і тому ніяк не міг встигнути запакувати і повантажити на транспорт картини. Тепер про це треба пам'ятати кожної хвилини… Звичайно, Брандту і на думку не спаде, що я повернувся на цю квартиру. А це значить, що квартира поки що — найнадійніше місце. Так, це вірно, і треба діяти…»

Дементьєв замкнув двері, включив рацію і передав коротку шифровку:

«Я 11–17. У порту вдень і вночі повно військ і техніки. Встановити час відправлення транспортів поки що не можу. Основний удар направляйте на порт».

Потім він витяг друкарську машинку і на чистому бланку надрукував собі заздалегідь продумане посвідчення. А втім, це було скоріше не посвідчення, а дещо незвичайний наказ…

«Капітан Рюкерт П. відповідає за санітарний стан транспортів, що подаються під вантаження. До відома капітанів транспортів, адміністрації порту, командування військових частин доводиться наказ: з метою попередження можливості виникнення серед солдатів епідемічних захворювань і перенесення цих захворювань на територію Німеччини необхідне беззаперечне виконання правил огляду трюмів та інших корабельних приміщень, що здійснюється пред'явником цього, капітаном Рюкертом П. Прийнято з Берліна по радіо за підписом генерал-полковника фон Ремера — командуючого особливим центром організації ближнього тилу оборони Берліна. Копія вірна…»

Далі йде нерозбірливий підпис. Документ скріплено печаткою. Справжньою печаткою з відділу Мельха, яку Дементьєв одержав з рук фельдфебеля Шірера

Що й казати, документ вийшов сміливий, рискований, але Дементьєв враховував психологію військового німця, який завжди ціпеніє перед розпорядженням начальства із ставки. Враховано було й загальну ситуацію війни: паніка, поява нових посад і нових генералів. А втім, фон Ремер був дуже реальною особою, і саме він займався в ставці справами штабної організації.

12

Перед тим як знову піти в порт, Дементьєв вирішив поїсти і трохи відпочити. Та тільки він приліг на диван, як миттю заснув. З ним це бувало. Одного разу він три дні бродив по ворожих тилах, вишукував «язика» з штабних офіцерів. Вистеживши одного, він заліг у канаві, щоб дочекатися темряви, і одразу ж заснув. Мабуть, так уже в нього була влаштована нервова система: перед серйозною справою вона вимагала відпочинку.

Дементьєв прокинувся від того, що хтось підкидав його разом з диваном. Схопився, нічого не розуміючи. Тиша. Землетрус, чи що, приснився? І раптом десь зовсім близько за-дзявкотіли скорострільні зенітки, і будинок задрижав од серії фугасних вибухів.

— Порядок! — весело промовив Дементьєв і подивився на годинника. — Оперативно справились, товариші льотчики! Спасибі вам і за те, що розбудили…

Бомбардування тривало майже годину. Було зрозуміло, що удар спрямований на порт.

Коли все затихло, Дементьєв пішов до моря. Так, льотчики попрацювали здорово! Ще здаля Дементьєв побачив палаючі пакгаузи. Чорний дим пожежі велетенським грибом висів над містом. Прилеглі до порту вулиці були забиті військами і технікою, очевидно, виведеними з порту. Серед солдатів, що перемішалися в паніці, снували офіцери. Вони вигукували номери військових частин. На ці вигуки збігалися солдати. Німецька організованість уже діяла.

На території порту зіяли величезні воронки від важких бомб. Трупи вбитих уже були складені акуратними рядами, мало не по ранжиру. В санітарні машини навалом вантажили поранених. Кисло пахло спаленою вибухівкою. Дементьєв вирішив, що зараз найзручніший час для того, щоб почати діяти в новій своїй ролі.

Три солдати тягли пораненого до санітарної машини. Здоровенний рудий чолов'яга, поводячи виряченими очима, ногами одбивався від солдатів і несамовито кричав. Мабуть, поранений він був легко, але ошалів від страху. Або просто боявся, що його одвезуть в госпіталь і він не зможе евакуюватись. Солдатам ніяк не вдавалося підтягти його до машини, на підніжці якої стояв офіцер, — очевидно, лікар. Саме до нього й підійшов Дементьєв.

— Через одного легкопораненого, — сердито сказав він лікареві, — ви затримуєте машину! За цей час ви могли б зробити два рейси до госпіталю.

Лікар зневажливо подивився на Дементьєва.

— Це не ваше діло, капітане.

— Ні, моє. Я санітарний інспектор особливого призначення.

Лікар вмить випростався. Машина зразу ж поїхала. Дементьєв пішов далі. Перша спроба пройшла вдало. Раптом Дементьєв коло напівзруйнованого пакгаузу побачив знайомі ящики, ті самі, які він вивіз із музею. Ящики лежали безладною купою, і біля них стояв вартовий з автоматом. Дементьєв протиснувся до вартового і суворо запитав:

— Чому вантажі й досі без руху?

— Не знаю, — байдуже відповів вартовий. — Офіцер, який відповідає за них, побіг у комендатуру.

Дементьєв пірнув у натовп. Від цих ящиків треба бути подалі. Напевно, офіцер, що побіг у комендатуру, — Брандт.

Коло входу на оперативний причал. порядку тепер було значно менше. Солдати вже не групувалися своїми чортовими дюжинами, вони стояли і сиділи де попало, раз у раз поглядаючи на небо. Мабуть, перебуваючи найближче від усіх до щасливої можливості евакуюватися, вони вирішили не залишати порту і під час бомбардування. А може, був такий наказ. Зате на територію оперативного причалу тепер нікого не пропускали.

Дементьєв підійшов ближче до контрольного пункту і почав пильно вдивлятися в обличчя солдатів.

— Дайте вашу руку, — сказав він одному з солдатів, у якого обличчя було темно-червоного кольору і запалені очі.

Солдат слухняно простягнув руку. Дементьєв намацав пульс і почав лічити удари.

— Хто ваш командир?

— В чому справа? — до Дементьєва підійшов низькорослий лейтенант на кривих ногах, його обличчя, задубіле на морозних вітрах, перетинав глибокий шрам. Видно, це був одчайдушний, бувалий вояка. — Що ви тут робите з моїми солдатами? — хрипким голосом спитав він.

— Поки що нічого, — усміхнувся Дементьєв. — Але жоден хворий солдат на борт транспорту не потрапить, За це відповідаю я, і такий наказ.

Навколо Дементьєва незадоволено загомоніли. Солдата, в якого Дементьєв мацав пульс, хтось спробував відтиснути вбік і сховати, але Дементьєв вчасно схопив його за руку і звернувся до лейтенанта:

— Покличте сюди старшого офіцера. Крізь натовп, що оточив Дементьєва, проштовхався офіцер з погонами майора:

— Що трапилось?

— Якийсь капітан оглядає наших солдатів, — пронизуючи майора відданими очима, доповів лейтенант.

Майор перевів погляд на Дементьєва:

— Хто ви такий?

— Я санітарний інспектор особливого призначення. Є наказ, щоб на транспортах не було жодного хворого. У Берліні не вистачає тільки епідемії!

Майор почав знімати рукавички, готуючись взяти від Дементьєва документи.

Дементьєв, вдавши з себе ображеного, вийняв свій папірець і простягнув його майорові. Той був далекозорий і читав документ, витягнувши руку. Дементьєв пильно стежив за виразом сухого обличчя майора, але воно анічогісінько не виражало. Прочитавши документ, майор акуратно склав його і повернув Дементьєву:

— Що ви знайшли в цього солдата?

— Перш за все в нього підвищена температура. Решту необхідно перевірити.

— Можна вас на хвилинку? — Майор узяв Дементьєва під руку.

Назад Дальше