Вони вийшли з натовпу і наблизились прямо до контрольного пункту, де їх могли чути тільки три солдати і лейтенант, що охороняли вхідна оперативний причал.
— Чи можете ви виконати моє прохання, прохання старого солдата? — сказав майор. — Солдат з температурою — один з ветеранів мого полку. Він був зі мною ще під Москвою. Залишити його тут, коли полк поїде, значить, зрадити його. Якщо ви хоч один день були на фронті, ви зобов'язані мене зрозуміти і зробите те, що я прошу: солдат повинен виїхати із своїм полком.
— Ні, майоре. Я такий самий солдат, як і ви, і я виконую наказ.
— Може, на транспорті є санітарний ізолятор? — не здавався майор.
Дементьєв задумався і сказав:
— Цей транспорт я ще не оглядав. Можу вам пообіцяти тільки одне: якщо на ньому є ізолятор мінімум на чотири місця, я вашого солдата пропущу.
— Коли ви це знатимете?
— Зараз.
Дементьєв пішов повз контрольний пост, але дорогу йому загородив лейтенант — рожевощокий хлопчак з голубими очима. Дементьєв помітив у його очах нерішучість. Але тут несподівано втрутився майор:
— Що ви робите, лейтенанте? Це санітарний інспектор, який відповідає за всю евакуацію.
— Повинен бути пропуск, — боязко мовив лейтенант.
— Будь ласка!
Дементьєв простягнув лейтенантові той самий папірець. Лейтенант навіть не дочитав його до кінця, повернув Дементьєву і взяв під козирок.
— Дуже прошу вас, капітане, знайдіть на причалі полковника Кунгеля і відрекомендуйтесь йому. Без його дозволу я не маю права…
— Мені не треба рекомендуватись полковникові Кунгелю, ми з ним давно знайомі… — недбало сказав Дементьєв і пішов до заповітного причалу.
Під навантаження тільки що був поставлений величезний транспорт під назвою «Аеліта». Матроси поспіхом прилаштовували широкі трапи. Це були ті самі зібрані з окремих сегментів трапи, про які в кафе говорили три офіцери інженерних військ. «Все-таки встигли…»— подумав Дементьєв. Коло транспорту стояла група офіцерів і, очевидно, капітан транспорту — огрядний чоловік у чорній морській куртці.
— Пробачте, панове офіцери… — Дементьєв увічливо козирнув усім, — мені потрібний капітан «Аеліти».
— Я капітан, — промовив чоловік у чорній куртці.
— Пробачте, панове офіцери… — Дементьєв простягнув йому свій папірець.
Капітан прочитав і поблажливо усміхнувся:
— Що ж ви від мене хочете?
— Я повинен оглянути корабель і головним чином ті приміщення, які займуть солдати. Коротше кажучи, трюми.
— Навіщо це? — втрутився в розмову полковник з холодним, трохи одутлим обличчям.
— Ви полковник Кунгель? — Дементьєв виструнчився.
— Так, я полковник Кунгель.
— Капітан Рюкерт, санітарний інспектор евакуації. Ось мій мандат.
Полковник гидливо одмахнувся від папірця:
— Гаразд… робіть своє діло, але пам'ятайте: солдати не нарікатимуть на те, що ми їх вивезли звідси не в каюті першого класу.
— Але ж ви розумієте, — палко заперечив Дементьєв, — яке небезпечне епідемічне захворювання в умовах…
— Робіть своє діло!.. — роздратовано перервав Дементьєва полковник Кунгель і повернувся до капітана «Аеліти»: — Хай йому покажуть трюми…
Дементьєв оглядав трюми в супроводі мовчазного помічника капітана, який ішов позад нього, пихкаючи короткою люлькою-носогрійкою і розносячи скрізь їдкий дим дешевого тютюну. Що б не говорив Дементьєв, — він мовчав. Нарешті, вони піднялись на палубу.
— Коли відходите? — запитав суворо Дементьєв.
— Мали о дев'ятнадцятій тридцять, та перешкодили російські бомбардувальники, — повільно, не виймаючи люльки, проказав помічник капітана. — Якщо не перешкодять, вийдемо в двадцять три нуль-нуль. Кажуть, є наказ виходити тільки в темряві.
— Скільки чоловік візьмете на борт?
— Скільки влізе. — Люлька запихкала, і Дементьєву здалося, що помічник капітана сміється.
— Сьогодні відійдуть й інші кораблі?
— Навряд… — Помічник капітана вихопив люльку з рота і раптом заговорив швидко і обурено: — Хотів би я бачити дурня, який придумав цю організацію! Бояться нальотів і десятки кораблів тримають на відкритому рейді, а сюди, під навантаження, ставлять по одному. Поки ми відійдемо та поки пришвартується інший транспорт, мине три-чотири години, а до цього причалу одразу можна ставити п'ять кораблів. Дурні! — Він сердито увіткнув люльку в рот і знову замовк.
Дементьєв розписався в судновому документі і зійшов на причал. Кунгель зустрів його глузливим поглядом:
— Ну, капітане, вдалося вам спіймати там заразну блоху?
— Трюми у задовільному стані, — сухо відповів Дементьєв і звернувся до капітана «Аеліти». — Зробіть усе можливе щодо вентиляції.
— Гаразд, — буркнув капітан і подивився на годинника. — Час починати…
Кунгель рушив до пропускного пункту, поруч з ним ішов Дементьєв. Полковник, ніби вибачаючись перед ним, сказав:
— Кожен з нас робить своє діло. Нам не треба тільки заважати один одному.
— Але ж ми повинні турбуватися про життя і здоров'я солдатів.
— Тоді треба почати з того, щоб заборонити росіянам користуватися авіацією! — Полковнику явно сподобався його жарт, і він довго сміявся, поглядаючи на Дементьєва. — Капітане, ви бували на фронті?
— Починаючи з Франції і весь час, — чітко, ніби рапортуючи, відповів Дементьєв.
— Дивно, що фронт не вбив у вас педанта. Ви розумієте взагалі, що відбувається?
— Іде війна. І ми зобов'язані зробити все для перемоги! — палко промовив Дементьєв.
Полковник подивився на нього, зітхнув і більше вже нічого не говорив…
Солдати сіро-зеленою лавиною ринулись на оперативний причал. Ревучи моторами, повзли танки, тягачі тягли гармати. Дементьєв разом з полковником стояв коло пропускного пункту, і лейтенант міг переконатися, що вони справді знайомі.
— Коли вантажитимуть наступний транспорт? — спитав у Кунгеля Дементьєв.
— Не знаю, — сухо відповів полковник. — Можливо, вночі.
— Помічник капітана «Аеліти» сказав мені, що організація евакуації погана.
— Та ну? — полковник потер долонею пухлу, до блиску вибриту щоку.
— Він сказав, що одночасно можна вантажити п'ять транспортів, — вів далі Дементьєв.
— А генерал Троттер вважає, що треба вантажити по одному, — з незрозумілою інтонацією сказав Кунгель.
— Треба повідомити йому думку спеціалістів-моряків.
— Це зробити дуже важко, капітане: генерал Троттер ще вчора вилетів у Берлін.
— Але ж хто-небудь залишився замість нього?
Полковник промовчав.
— Коли мені прийти, щоб оглянути наступний транспорт? — чемно запитав Дементьєв.
— Десь опівночі, — відповів полковник і повернувся до лейтенанта пропускного пункту.
— До побачення, полковнику Кунгель.
Полковник недбало козирнув, не обертаючись до Дементьєва і не перериваючи розмови з лейтенантом.
13
Три дні і три ночі Дементьєв оглядав кожний корабель, що ставав під вантаження, був присутній під час його відплиття — і негайно радирував про цю нову ціль для нашої авіації. Фашистські кораблі в порт призначення не прибували. Радянські бомбардувальники, торпедоносці швидко знаходили їх у відкритому морі і з'являлися на їхньому курсі так безпомилково, що гітлерівське командування не могло не подумати про те, що радянська авіація одержує точні відомості про вихід кожного корабля. Негайно з Берліна надійшов секретний наказ ставки — вжити необхідних і найсуворіших заходів обережності.
Дементьєв, звичайно, чекав, що в гітлерівців виникне такий здогад, але ніяких контрзаходів проти цього вжити не міг. Він сподівався тільки, що в паніці гітлерівці уже не будуть пеленгувати радіопередач. А взагалі треба було чекати і пильно стежити за подіями в порту і на випадок чого швидко приймати необхідні рішення…
Пізно вночі під вантаження став італійський транспорт «Венеція». Його чорне громаддя ледь виднілося в густій нічній темряві. Ні вогника навколо, заборонялося навіть запалювати сірники. Полковник Кунгель був дуже знервований. Дементьєв не знав, що сталося тут, на причалі, за півгодини до його приходу.
А сталося ось що… Як тільки «Венеція» пришвартувалась, Кунгель піднявся на капітанський місток. В цей час до корабля під'їхали три грузовики з ящиками. Солдати, що прибули на грузовиках, одразу ж почали тягати ящики на палубу. Помічник капітана пробував їх зупинити, але в ту ж мить з темряви виринув офіцер у шкіряному реглані, який назвав себе уповноваженим гестапо Брандтом. Він відштовхнув помічника капітана від трапа і сказав:
— Я дію за наказом рейхміністра Гиммлера. За опір — розстріл на місці!
Помічник капітана побіг на місток і застав капітана разом з полковником Кунгелем. Він розказав їм про свою сутичку з гестапівцем.
— Крім мене, тут ніхто наказувати не може! — сказав Кунгель і зійшов по трапу на причал.
Ящики вантажили. Кунгель підійшов до солдатів.
— Припинити вантаження! — крикнув він, і одразу перед ним виріс Брандт. — З ким маю честь? — спитав Кунгель.
— Брандт! Гестапо! А хто ви?
— Полковник Кунгель. Я відповідаю за вантаження.
— Дуже добре! — Голос Брандта звучав глузливо. — Це означає, що ви відповідаєте за вантаження цих ящиків секретного вантажу. Відправник і одержувач цього вантажу — гестапо. Вам усе зрозуміло?
Полковник Кунгель мовчав. Коли б усе це трапилося ще вчора, він, не задумуючись, викликав би солдатів із охорони порту і вишпурнув би і ці ящики, і цього гестапівця, який не пред'явив ніяких документів. В наказі, якому підкорявся і який виконував Кунгель, говорилося тільки про евакуацію військ… Але сьогодні ввечері в штабі Кунгель мав дуже неприємну розмову з своїм безпосереднім начальником, полковником Штраухом, про потоплення кораблів російською авіацією.
— Ви нічого не підозрюєте? — наполегливо запитував Штраух.
— Ні, я вантажу війська, і все.
— Даремно. Той, хто повідомляє росіян, повинен бути на оперативному причалі, поряд з вами, полковнику, його повідомлення дуже точні. Берлін шаленіє, і в нас з вами можуть бути великі неприємності.
Ось чому полковник Кунгель зараз мовчав, з усієї сили стримуючи в собі роздратування проти зухвалого гестапівця.
— Прошу вас припинити вантаження, — сказав Кунгель. — Я зв'яжуся із штабом.
— Робіть, що хочете, але не заважайте мені виконувати наказ рейхміністра!
Кунгель пішов до сторожки, де був телефон. Брандт наказав солдатам вантажити ящики далі. Час був пізній — Кунгель ледве додзвонився до квартири полковника Штрауха. Вислухавши повідомлення Кунгеля про самовільні дії офіцера гестапо, Штраух довго мовчав.
— Вирішуйте самі, зважаючи на обставини, — нарешті промовив він і повісив трубку, явно уникаючи продовження розмови.
Кунгель повернувся на причал, і саме в цей час до нього підійшов Дементьєв. Брандт був на кораблі.
На привітання Дементьєва Кунгель не відповів. Солдати, які тягали ящики, штовхнули їх.
— Що воно за ящики? — запитав Дементьєв у Кунгеля.
— Гестапо, — коротко буркнув полковник і відійшов.
У темряві Дементьєв не міг розгледіти написів на ящиках, а саме вони й були йому знайомі і могли попередити, що десь поблизу є Брандт.
Дементьєв по трапу вибіг на «Венецію» і почав уже звичний для нього огляд судна. Вибравшись з головного трюму, він пішов вузьким коридором уздовж матроських кают.
Коридор був ледь освітлений єдиною тьмяною лампочкою в сітчастому ковпаку.
Попереду почулися кроки: хтось ішов назустріч Дементьєву. Нез'ясовне почуття миттю попередило Дементьєва: небезпека! Він притиснувся в кутку коло дверей. Коридором ішов Брандт. Ще десять-п'ятнадцять кроків — і він побачить Дементьєва. Ці кроки вимірювались секундами, протягом яких Дементьєв мав вирішити, що робити.
Брандт усе ближче й ближче… Ось він уже підняв ногу, щоб переступити через високий полінгс корабельної перегородки. Він побачив Дементьєва… Та навряд чи Брандт устиг зрозуміти, що відбувається.
Дементьєв з силою ткнув йому пістолетом у груди і вистрілив.
Звук пострілу пролунав глухо. Брандт змахнув руками і важко повалився на Дементьєва.
Підхопивши обм'якле тіло гестапівця, Дементьев звалив його на плечі, підніс до дверей в трюм і кинув у чорну безодню. Потім повернувся в коридор переконатися, чи не бачив хто їх, і швидко спустився в трюм. Там він запхнув тіло Брандта під дошки, заставив його бочками.
Через кілька хвилин Дементьєв спустився на причал до полковника Кунгеля.
— Хто той офіцер у шкіряному пальті, що зійшов зараз з корабля по носовому трапу? — спитав Дементьєв.
— Хазяїн ящиків, якими ви цікавилися, — відповів Кунгель
Солдати спустилися з корабля на причал, щоб забрати нову партію ящиків.
Тепер Дементьєв уже знав, що це за вантаж, і гарячково обдумував, як перешкодити вантаженню. З борту «Венеції» Кунгеля покликав капітан. Дементьєв залишився сам… Солдати, лаючись, тягли ящики до причалу, і раптом перед ними виросла висока постать незнайомого офіцера. Це був Дементьєв.
— Де тут солдати, що працюють під командою уповноваженого гестапо Брандта? — суворо запитав він.
— Це ми, — незадоволено відповів один з них.
— Брандта терміново викликали в штаб. Він прислав мене з наказом припинити вантаження. Те, що на пароплаві, зняти назад на причал і скласти он там… Швидше! А потім самі зможете сісти на цей транспорт.
Останні слова Дементьєва вмить погасили у солдатів спалах незадоволення. Вони кинули ящики і весело побігли по трапу на борт «Венеції».
Вернувшись на причал, Кунгель здивовано поглядав на солдатів, які тягли ящики назад з пароплава на причал.
— Що тут трапилось? — запитав він Дементьєва.
— А хто його знає? — байдуже відповів Дементьєв. — Гестапо є гестапо. Прибігав якийсь їхній офіцер, наказав зняти всі ящики назад, а солдатам сісти на пароплав.
«Мабуть, Штраух усе-таки розпорядився», — подумав Кунгель.
«Венеція» відчалила о п'ятій годині ранку. Як тільки її чорний силует розтанув у передсвітанковій імлі, Дементьєв пішов з порту. А через півгодини його радіограма про відплиття «Венеції» вже лежала на столі Довгальова.
Передавши радіограму, Дементьєв хотів одразу лягти спати, але раптом відчув страшенну слабість. У нього не було навіть сили скласти рацію. Лоб вкрився холодним потом.
«Невже я захворів?» — з жахом подумав він.
Розстебнувши кітель, він приклав руку до серця. Воно билося різкими, уповільненими поштовхами. Але температури наче не було. І Дементьєв зрозумів: це нерви із запізненням реагували на все пережите ним цієї ночі. І тоді все, що сталося, знову пропливло перед очима. Тільки тепер події розгорталися неквапливо, а головне — попереду вже не було несподіванок. Поволі Дементьєв заспокоївся, закрив чемодан з рацією і ліг.
Цілу ніч йому снився один і той же страшний сон. Ніби він підходить до залізних дверей, на яких висить табличка з написом «Вхід заборонений», і прекрасно знає, що до цих дверей не можна навіть доторкнутись, і раптом там, де тільки що була табличка, з'являється обличчя Брандта, який щулить очі і питає: «Боїшся?»…
Дементьєв рішуче йшов до дверей і брався за мідну криваво-червону ручку. Його починав бити електричний струм. Дементьєв хотів відірвати руку, але не міг, непритомнів, падав і прокидався. Кілька хвилин він усвідомлював, що все це було в безглуздому, майже дитячому сні, заспокоювався, але потім знову засинав і знову бачив себе перед залізними дверима з табличкою «Вхід заборонений».
14
О сьомій годині ранку Дементьєв рішуче встав з ліжка. Щоб не будити хазяйку, він обережно пройшов у ванну кімнату, побрився і вмився холодною водою. Та коли він вийшов з ванної кімнати, хазяйка вже чекала на нього в передпокої. Відбулася ще одна неприємна розмова. Дементьєв запевняв її, що картини знайдуться.
На цю розмову було витрачено чимало часу. Нарешті, Дементьєв вибрався з дому.