Тетяна Ситіна
— Ого… Спартаківці дружно захищають свої ворота! Дуже трудний м'яч тільки що взяв воротар! Ви чуєте, як аплодують москвичі чудовій атаці сталінградців! Ось м'яч знову на середині поля…
Полковник Смирнов з жалем вимкнув радіоприймач. Від дверей кабінету до його столу поспішно йшов маленький товстий чоловік у розстебнутому пильовику. З правої кишені пильовика стирчав кінчик зеленого галстука. Обличчя товстуна пашіло, в круглій дитячій ямочці на підборідді блищали крапельки поту.
— Нелегко добитися до вас, товаришу полковник! — задихаючись сказав він. — Мені довелося двом товаришам пояснювати свою справу! І обидва, не вислухавши до кінця, передавали мене один одному, мов папірець. Ви третій!
— Сідайте, будь ласка! — ввічливо перебив Смирнов відвідувача.
— Дякую! — з полегкістю сказав товстун і витер обличчя картатою хусткою, зібганою в кулаку. — Важко! В таку спеку відчуваєш кожен кілограм своєї ваги. Дуже важко…
Товстун буркотливо скаржився, а Смирнов мовчки його розглядав. Особливого довір'я відвідувач не викликав. Мабуть, доведеться довго вислухувати плутану розповідь, а в результаті «справа» виявиться дурницею. Такі випадки, на жаль, бувають…
— Ви віддихайтесь, перепочиньте, а потім розповісте мені, що з вами трапилось, — запропонував він товстунові, напружено прислухаючись до апетитного говірка Синявського, що долітав тепер з відчиненого вікна верхнього поверху. Раптом говірок потонув у могутній наростаючій лавині звуків. «Гол! — здригнувся Смирнов. — Але кому? Незабаром кінець другого тайма… Цей гол може вирішити гру».
— Я вже віддихався! — покірно сказав товстун і глибше усівся в крісло. — Справа в тому, що в 1945 році, перебуваючи в рядах Радянської Армії, на території Німеччини, у місті Мюнстенберзі, 11 серпня, о другій годині дня, я йшов вулицею… — несподівано складно і коротко почав розповідати товстун.
І Смирнов раптом перестав прислухатися до Синявського.
Спочатку його увагу привернула ділова інтонація відвідувача. Глянувши йому в обличчя, він побачив тугі рум'яні щоки, світлоголубі очі і в них зосередженість почуттів, яка зробила б честь людині з більш мужнім виглядом. Це були очі людини, що вирішила боротися до кінця. В них світилась упертість і веселе зухвальство.
— Вибачте, як вас звати? — перервав товстуна Смирнов, виймаючи з ящика коробку «Біломорканалу» і простягаючи її відвідувачеві.
— Дякую, не курю! Звуть мене Окунєв Борис Володимирович. По спеціальності механік. В армії служив у танковій частині. Тепер працюю в складальному цеху головним майстром.
— Так… так… Значить, о другій годині дня 11 серпня 1945 року ви йшли вулицею Мюнстенберга…
— Авжеж! — підхопив Окунєв. — Я йшов повз великий будинок, перетворений на руїни, і збирався вже повернути за ріг, коли почув жіночий крик. По мостовій назустріч мені йшов чоловік у сірих штанях і товстому зеленому светрі. Я можу розповісти вам окремо про кожну риску обличчя цього типа, бо те, що він при мені зробив… Словом, я впізнаю його вдень і вночі в будь-якому костюмі, навіть у гримі. За ним бігла дівчина в коричньовому платті, без панчіх, в одній ганчір'яній туфлі. Другу вона, мабуть, загубила під час погоні. Пам'ятаю, що волосся у неї було зовсім світле, рідкісного сріблястого відтінку, воно розплелось і хмаркою летіло за нею на вітрі. Помітивши мене, чоловік зупинився і повернувся до дівчини, чекаючи її. А дівчина кричала, і я пам'ятаю кожне її слово. «Негіднику! — кричала вона — Держіть його, товаришу! Зрадник! Скільки людей він знищив у катівні! Кат!» Звичайно, я винен! — Окунєв змовк і зморщився, немов від болю. Потім сильно хлопнув себе по коліну зім'ятим капелюхом. — Ніколи собі цього не прощу! Адже в мене була зброя, я міг підстрелити його, скажімо, в ногу. Але мене збила саме та обставина, що він не втікав. Він стояв і спокійно чекав її. За десять кроків від мене. А коли між ними лишилась відстань не більше п'яти-шести кроків, коли вона вже підняла руку, щоб схопити його за плече, він раптом нагнувся, узяв цеглину і, розмахнувшись з усієї сили, кинув її в обличчя дівчини. І тут же метнувся в руїни… Тут… — Окунєв знову витер обличчя хусткою. — Я зробив другу помилку. Я кинувся до дівчини.
— Зрозуміло… — сказав Смирнов.
Відчинились двері, на порозі кабінету з'явився працівник відділу капітан Захаров. Він хотів щось сказати, але Смирнов спинив його запитанням:
— Терміново?
— Терпить, товаришу полковник! — сказав Захаров, ступив крок назад і обережно причинив за собою двері.
— Так, ви кинулись до дівчини, а невідомий тим часом зник у руїнах…
— Так! — промурмотів Окунєв і підозріло глянув на полковника. — Скажіть, а ви слухатимете мене далі? На цьому місці обидва товариші перебивали мене і посилали далі…
— Я вас вислухаю до кінця. Отже, невідомий зник.
— Так, я сплохував. Дівчину відвезли в хірургічний госпіталь.
— Вона щось розповіла?
— Два тижні свідомість не поверталась до неї, а на третій ми виїхали з Мюнстенберга. Єдине, що я знаю про неї, — ім'я і вік. Її звуть Маша Дорохова, і в той час їй було сімнадцять років.
— Ну що ж, ви багато знаєте! — сказав полковник. — Далі, Борисе Володимировичу. Тільки ви не хвилюйтесь, ви спокійніше…
— Спокійніше я про це не можу. Далі… Сьогодні, через десять років, я зробив другу непростиму помилку. Я впізнав його там!
Окунєв ткнув капелюхом в сторону звуків, які долітали з вікна.
— На стадіоні? Борисе Володимировичу, ви могли помилитися! Минуло десять років!
— Товаришу полковник, не треба мені цього говорити. Я скромна людина, але я чесно прожив своє життя. Те, що я не зумів затримати негідника, — єдина темна пляма на моїй совісті. Ви можете не повірити, але коли я хворію, я завжди бачу все спочатку — вулицю, дівчину і її обличчя, потім у госпіталі. Ручаюсь, я бачив його на стадіоні сьогодні. Я впізнав його в ту хвилину, коли він підійшов до свого місця в шістнадцятому ряду на північній трибуні.
— Борисе Володимировичу! — перервав Смирнов. — У мене до вас прохання. Постарайтеся зараз точно відновити кожну дрібницю вашої зустрічі. Розкажіть, що він зробив і як ви поводились…
— Я поводився, як останній дурень. Я схопився і уставився на нього. Я почав пробиратися до нього вздовж ряду…
— Зрозуміло. Він утік?
— Не зразу. Нас розділяв натовп. Він закурив і не поспішаючи почав пробиратися до виходу. Я побіг за ним, крикнув щось, мене зупинив міліціонер і довго не розумів, що я… що в мене…
— Зрозуміло, зрозуміло… — повторив Смирнов, з силою пригасив папіросу в попільничці і якийсь час мовчав. — Хвилинку, Борисе Володимировичу, — заговорив він нарешті. — Я ще раз прошу вас пригадати деталі. Як він закурив, як пішов, що у нього було в руках, у вас склалося враження, що він один на стадіоні чи з ним був ще хтось?
— Не знаю. Я про це не думав. Закурив… Вийняв цигарку з коробки і звичайно закурив.
— Звичайно! Так, значить, він зник, а ви подалися сюди, до нас?
— Так, я скочив на першу машину, яка мені трапилася, і приїхав. Ні, мабуть, він був один. У всякому разі в мене немає відчуття, що він прийшов не сам! А втім, не можу твердити.
В кабінеті стало тихо. Смирнов мовчав, розглядаючи свої руки. Окунєв стомлено зітхнув і відкинувся на спинку крісла. У простінку між книжковою шафою і дверима неквапливо відбивав секунди старовинний годинник у високому футлярі з полірованого дуба.
«А його не дуже-то й зацікавила моя розповідь! — з розпачем подумав Окунєв. — Ось тільки що було загорівся, коли запитав про деталі, і погас». Ні, мабуть, романтика залишилась тільки на сторінках пригодницьких романів. Ніщо в цьому будинку, прохолодному, чистому і тихому, не нагадує про неї. І в чоловікові, що сидить перед ним, немає нічого романтичного. У нього лице, в якому все буденне: товстий кирпатий ніс, великі губи, широкий лоб, пригладжене світле волосся з сивиною на висках. Навіть простої зацікавленості немає на цьому обличчі, тільки ввічлива увага і тінь деякої упередженості, скептичної і розхолоджуючої. Окунєву раптом стало тоскно, він відчув, що втомився, захотілося додому, шкода стало потраченої енергії і прогавленого шансу виправити свою велику помилку.
— Не пам'ятаю я деталей!.. — втомлено повторив він. — Але навіть зараз я бачу перед собою його обличчя. Розумієте, у цього типа є характерна риса. Взагалі кажучи, ніс у нього довгий і тонкий, але донизу, — Борис Володимирович підняв свої товсті ручки і торкнув себе за кінчик носа, — донизу він розширяється ось таким м'ясистим трикутничком…
Смирнов підвівся. Він пройшовся по кабінету, зупинився перед годинником, постояв так хвилину, опустив руку і, зітхнувши, повернувся до столу.
Знову якийсь час у кімнаті було тихо. Смирнов мовчав, зосереджений і, як здавалося Окунєву, розчарований.
— Я розумію! — з розпачем сказав Окунєв. — Ви маєте право сумніватися в тому, що я розповів…
— Та ні, Борисе Володимировичу! — квапливо перебив Смирнов. — Я ні в чому не сумніваюсь. Я ось про що вас попрошу… — він відчинив ящик, вийняв пачку паперу і простягнув її Окунєву. — Сядьте он за той столик біля вікна і напишіть усе, про що ви мені розповіли, і все, що ще пригадаєте.
— Я-а-ак? — Рот Окунєва округлився, і на обличчі з'явився вираз такого щирого обурення, що Смирнов мимоволі усміхнувся. — Що ж, товаришу полковник, значить, немає на землі такої установи, щоб без папірців, без бюрократизму? Обов'язково канцелярщина?
— Порядок! — усміхнувся Смирнов. — У всьому повинен бути порядок, Борисе Володимировичу. А я, щоб не заважати вам, займусь поки що своїми справами.
Смирнов вийшов. Десь поблизу стрекотала друкарська машинка. Домовито гудів ліфт. Окунєв похитав головою, потягнувся до письмового приладдя, взяв ручку, розгладив аркуш паперу і почав сумлінно заповняти сторінку крупним почерком, у якому всі букви «б» мали хвацькі хвостики, загнуті вверх, а «с» нагадували равлика.
Смирнов прийшов хвилин через сорок, а Окунєв усе ще боровся з словом «який» — прямо неможливо було написати рядок, щоб не довелося застосовувати це слово щонайменше тричі. Нарешті, замінивши частину «яких» словом «даний», товстун підписався і, полегшено зітхнувши, простягнув Смирнову пачку аркушів.
— Як ви думаєте, товаришу полковник, можна буде спіймати даного негідника?
— В нашій справі вгадувати не можна! — буркнув Смирнов, нумеруючи сторінки. — А спіймати треба! Ну, так… Дозвольте тепер, Борисе Володимировичу, подякувати вам за допомогу.
— Та що ви! — з обуренням перебив Окунєв, підвівся і пройшовся, обсмикуючи на собі пом'ятий пильовик дитячими, метушливими рухами. — Хороший би я був, якби…
— Ну, тоді давайте попрощаємось! — усміхнувся Смирнов, і обличчя його на мить здалося раптом Окунєву таким щирим і добродушним, що він з жалем подумав: «Ось тепер би й почати розмову!»
Але вони вже стояли на порозі, і Смирнов жестом, ввічливим і одночасно холодним, розчиняв перед відвідувачем двері.
— До речі, вибачте, ще одне питання, Борисе Володимировичу! — затримався на порозі Смирнов. — Ви ж людина сімейна?
— Дружина, двоє дітей — син і донька. Але, товаришу полковник! — ображено зауважив Окунєв. — Я людина доросла і розумію, про що можна розмовляти в сім'ї і про що не слід.
— Ну, бажаю вам усього найкращого і ще раз дякую!
Окунєв вийшов. Смирнов повернувся до столу, зняв трубку телефону, назвав номер і сказав:
— Вийшов од мене. Нехай Соловйов іде до самого під'їзду.
Окунєв спускався в ліфті. Він відчував себе розбитим, починала боліти голова. Вийшовши з під'їзду, Окунєв зупинився, прикидаючи, як швидше добратися додому на Пресню, і вирішив ради такого випадку не пошкодувати грошей на таксі. Стомлено розмахуючи капелюхом, що втратив уже будь-яку форму, і по-ведмежому перевалюючись, він добрів до стоянки таксі, повалився на сидіння і назвав свою адресу.
В ту мить, коли таксі, м'яко здригнувшись, сковзнуло від стоянки в загальний потік машин, позаду хлопнули дверки другої машини.
Юнак у світлих літніх штанях і в спортивній білій сорочці нахилився до шофера і на мить розкрив перед ним книжечку посвідчення.
— Давай, друже, поїдемо! Не дуже близько до тієї машини, але й не надто далеко.
— Зрозуміло! — кивнув шофер і, пригнувшись, обома руками обхопив руль. — Під жовтий світлофор доведеться проскочити! — попередив він. — Чекати будемо — розминемося.
— Рискнемо! — погодився пасажир.
Шофер непомітно оглянувся на пасажира. В посвідченні він устиг прочитати тільки звання — молодший лейтенант і ім'я — Михайло. Тепер шофер побачив юнацький профіль, заклопотаний і трошки урочистий.
— Діла! — сказав шофер, але пасажир не підтримав розмови.
«Серйозний хлопчина!» схвально подумав шофер.
— От орли! Під нашу з вами марку ще одна машина через світлофор проскочила! — зауважив він, дивлячись у дзеркальце над дошкою з приладами, але й на цей раз пасажир промовчав. Шофер не знав, що молодший лейтенант Михайло Соловйов служить в органах державної безпеки другий рік і жорстоко соромиться свого юнацького вигляду і прізвиська Малий, яким охрестили його старші товариші по роботі.
«Така служба, що належить мовчати, — подумав шофер. — Серйозна служба!»
Наступного ранку Миша Соловйов, стомлений, сонний, але в цілому задоволений собою, писав рапорт полковникові.
День випав напрочуд гарний, нежаркий червневий день. На світанку пройшла злива, і всі фарби спалахнули з новою силою. Навіть старенькі особнячки в глухих провулках підбадьорились і з усіх сил намагалися хоч на якийсь час здаватися рожевими чи голубими, хоч насправді їх розбухла і вивітріла штукатурка уже давно втратила колір. У такий день навіть рапорт писати було весело, хоч звичайно Миша не любив цього заняття.
Соловйов прийшов працювати в органи державної безпеки після закінчення військової служби в прикордонному полку. Треба прямо сказати, півтора року тому Миша багато чого уявляв собі інакше. Одержуючи в політвідділі частини комсомольську путівку, слухаючи урочисті напутні побажання членів бюро, Миша в думках уявляв собі, як він глухої ночі мчить на мотоциклі, можливо через ліс, а ще краще через непрохідні гірські перевали, наздоганяє ворога і передає його радянському суду. Виходило дуже здорово і приємно. Тепер, пригадуючи свої мрії, Миша поблажливо посміхався.
«Через указані два будинки від місця проживання громадянина Окунєва, — старанно писав Миша, поглядаючи на годинник, — стоїть паркан завдовжки вісімдесят метрів, висота метр сімдесят, пофарбований у сірий колір… По той бік паркана міститься склад таксомоторного парку…»
Задзвонив телефон.
Миша неквапливо зняв трубку і, продовжуючи дописувати фразу, запитав, намагаючись надати своєму голосу того глибокого, могутнього тембру, яким славився бас полковника.
— Соловйов, давай швидко до самого! — поспішно промовив капітан Захаров, і в поспішності його Миша відчув грозу…
В кабінеті Смирнова сидів Захаров, і по обличчю капітана, відверто розгубленому і сердитому, Миша зрозумів, що його чекає не просто гроза, а якесь дуже серйозне випробування, від результатів якого залежить усе його майбутнє.
Деякий час Смирнов сидів мовчки, розглядаючи Мишу Соловйова.
Перед полковником стояв юнак з рум'яним від хвилювання обличчям, з чистими, зараз ледь потемнілими очима. Рот його був по-хлоп'ячому напіввідкритий, і в очах — Смирнов це виразно помітив — світилося більше цікавості, ніж страху.