В кабінеті стало зовсім тихо. Смирнов і Захаров почули легке зітхання. Це Миша перевів подих.
— Молодший лейтенанте Соловйов! Розкажіть нам, як ви вчора виконували завдання… — неголосно і майже спокійно почав Смирнов.
— Мені було доручено простежити за благополучним поверненням додому громадянина Окунєва, — почав Миша, виразно чуючи свій власний голос. — Громадянин Окунєв приїхав додому в таксі 86–01. О двадцятій годині сорок дві хвилини він вийшов з машини біля свого буднику, розплатився і пішов у двір, до флігеля. Я продовжував вести спостереження до шести годин ранку, тобто до повного світання, як було вказано капітаном Захаровим. Нічого підозрілого не виявлено. О шостій годині п'ятнадцять хвилин я припинив спостереження і повернувся у відділ.
— А о сьомій годині сорок п'ять хвилин Окунєва знайшли убитим в підворітті свого будинку, — рівним голосом перервав Смирнов. — Заколотий. Обставини вбивства за попередніми даними виключають випадковість. Убивця зник і ніким не був помічений. Ви, молодший лейтенанте, свого бойового завдання не виконали. Як ми й передбачали, за Окунєвим ворог вів спостереження. Ви не помітили спостерігача, ви не зберегли життя товариша Окунєва, чесного патріота, хорошої людини… Ви не виправдали нашого довір'я!
На обличчі Миші Соловйова тепер уже не було ні кровинки. Він стояв, витягнувшись, не відриваючи погляду від обличчя полковника, і капітан Захаров здивувався силі, яка тримала Соловйова на ногах. Адже Миша почув найстрашніше обвинувачення, і почув від людини, за яку він, як і багато працівників відділу, готовий був по першому ж знаку іти в огонь і воду.
— Ну що ж ти мовчиш, Соловйов? — не витримав і запитав Захаров, до болю жаліючи хлопця.
— Так, відповідайте, молодший лейтенанте! — різко сказав Смирнов, бажаючи вивести Мишу з трансу.
— Що ж я можу сказати, товаришу полковник! — ледве розтуляючи холодні тверді губи, почав Миша. — Я винен, так винен, що й казати нічого… Але не для виправдання, а тільки заради фактичної довідки скажу… Товаришу полковник, ворог спостереження не вів. Ручаюся за це! Тільки заради фактів!
— Ну як «не вів»! — спалахнув Захаров. — Ти ж не маленький.
— Там обстановка для спостереження складна, товаришу капітан! — продовжував Миша. — Ось у рапорті я вказую. Місцевість, немов блюдце, через те що три промислові склади знаходяться недалеко один від одного… Я вийшов з положення, познайомився з дівчиною і всю ніч просидів навпроти воріт на лавочці, в самому дворі гуляли! По провулку ходив з нею, мов постовий… Ворогові неможливо було сховатись від мене!
— Слухайте, Соловйов, а може, в якусь мить ви захопились розмовою з дівчиною і щось пропустили? — суворо запитав полковник.
Миша не відповів. Він стояв, витягнувшись, стиснувши кулаки, не дивився на Смирнова, і по обличчю його повільно повзли сльози…
— Ні, товаришу полковник, такого з молодшим лейтенантом Соловйовим не могло бути! — твердо сказав Захаров. — За це я вам ручаюсь!
— Почуття у вас обох, звичайно, хороші, а от справу з перших кроків провалили… — роздратовано промовив Смирнов. — Ну гаразд, що тепер докоряти один одному! Ми з вами, капітане, теж винні. Треба було послати на спостереження досвідчену людину… Ви, Соловйов, не заспокоюйте себе. Ворог спостереження вів, ви щось пропустили. На вашому місці я б примусив себе знайти, що саме пропущено. Це необхідно знайти!
Не витираючи сліз, Миша ще сильніше витягнувся і перевів погляд на Смирнова.
— Молодший лейтенанте Соловйов! — продовжував полковник. — Ви підете зараз же до сім'ї Окунєва. Ви залишитесь там до кінця похорону і зробите все, щоб допомогти Антоніні Михайлівні. Капітане Захаров! Підготуйте лист до Ради Міністрів з клопотанням про призначення персональної пенсії родині Окунєва… Виконуйте обидва!
Спотикаючись, нічого не бачачи перед собою, крім широкої спини капітана Захарова, Соловйов вийшов з кабінету полковника.
Три з половиною доби він провів у домі Окунєвих. Він майже не спав і не їв за цей час, виконуючи безліч дрібних, важливих справ, які завжди виникають у сім'ях разом з нещастям, і ні про що не міг думати.
Після похорону він одвіз Антоніну Михайлівну додому, допоміг синові Окунєва, Владику, розставити меблі на місце і надвечір, як було наказано, повернувся у відділ.
— Почекай! — сказав Захаров з болем, здивовано розглядаючи Мишу. — Я доповім, що ти прибув. Покури поки що.
Полковник Смирнов багато років прослужив в армії, з них більше ніж дві третини — в органах державної безпеки на керівних посадах. Давно минув той час, коли він, накладаючи стягнений на підлеглого, внутрішньо мучився: «Чи так?..», «Чи правий?..», «Чи треба?. У Смирнова виробився чіткий кодекс вимог до себе і до людей, і ухилятися від них тепер для нього було вже просто фізично неможливо. А останніми роками, коли обидва його сини стали дорослими, на додаток до цього морального кодексу з'явилося ще сильне почуття, яке не піддається визначенню, почуття, що було зв'язане з батьківством і допомагало йому глибше і легше розуміти людей.
— Повернулися? — запитав він, дивлячись на сіре обличчя Соловйова. — Сідайте, молодший лейтенанте.
Миша сів.
— Стомилися?
— Нічого, товаришу полковник… — мляво відповів Миша.
— Ідіть спати. Завтра ввечері вирушите у відрядження.
Миша думав про те, що зараз повинні привезти від тітки доньку, — так звали в родині Окунєвих молодшу дівчинку. Як то зустріне її Антоніна Михайлівна? Він ще згадав, що купив масло і забув попередити бабусю Окунєву, що воно за дверима на поличці…
— Полетите літаком. В Одесу. Ви мене слухаєте, молодший лейтенанте?
— Так, товаришу полковник! — мляво підтвердив Миша. — Літаком в Одесу…
— Треба закінчувати справу… — просто сказав полковник. — За ці три дні ви, мабуть, зрозуміли, що таке горе, що значить втрачати близьких. Ворог завжди приносить горе в наш дім, Соловйов!
— Я пригадав те, що ви звеліли, товаришу полковник, — так само мляво сказав Миша. — Відносно мого промаху. Коли ми пішли за Окунєвим, ще одна машина проскочила разом з нами світлофор. І головне ж, шофер сказав, а я не звернув уваги. Це, звичайно, був він. Хто ж наважиться в самому центрі на жовте світло йти?
Смирнов довго мовчав. Потім кивнув.
— Цікаво, — зауважив він. — Значить, у нього є машина. Шофер для пасажира на таке порушення навряд чи піде.
— Куди ж він потім дівся, товаришу полковник? Не для того, щоб виправдатись, а заради суті справи — не було його на території об'єкта, товаришу полковник! Що хочете зі мною робіть, не було.
— Напевне, трапилось так! — перебив Мишу полковник. — На стадіоні він помітив Окунєва, вийшов, вистежив і пішов по його сліду. Це старі хитрощі тигрів — ходити по сліду мисливця. Ось так! Установивши, що Окунєв звернувся до нас, він вирішив розправитися з Борисом Володимировичем. Адже Окунєв знав його в обличчя. І ось тут ви, мабуть, маєте рацію, Соловйов, — спостереження він не вів, він просто запам'ятав адресу, поїхав собі і повернувся на той час, коли службовці йдуть на роботу. Зухвало, але розумно! Ви з ним розійшлися в хвилинах. Але сьогодні про це не думайте. Треба виправляти нашу спільну помилку. Ви полетите в Одесу. Там живе така Марія Миколаївна Дорохова-Ворошина. Вчителька, викладає історію в школі. Тепер слухайте уважно. У серпні 1945 року в Німеччині, в місті Мюнстенберзі, на неї напав чоловік. Ваше завдання з'ясувати все, що знає про нього Марія Миколаївна. І щоб жодна душа не підозрівала про мету вашого приїзду в Одесу. Ви дістанете документи вчителя, історика. Почнете з відвідання міського відділу народної освіти. Там узнаєте адресу Марії Миколаївни. Для всіх, крім неї самої, ви ознайомлюєтесь із дисертаційною роботою Марії Миколаївни.
— Зрозуміло, товаришу полковник!
— Сказати мало, треба справді зрозуміти. Ось ви зараз думаєте, а чому б не запитати Одесу телеграфом, шифром… Доручити місцевим товаришам зібрати матеріал! Правильно?
Миша здригнувсь і мляво усміхнувся.
— Так, я про це подумав. Мені здалося, що треба швидше…
— Ми зобов'язані берегти людей. Завжди пам'ятайте про сім'ю Окунєва! Чим більша справа, тим менше людей повинно брати в ній участь. Ідіть спати!
Смирнов вдивлявся в обличчя Миші. Юнак… Е, ні! Перед ним стояв не юнак. За останні три дні з Соловйовим сталася зміна, на яку в звичайних умовах потрібно було б кілька років. Він витягнувся, схуд, неспокійний веселий блиск, що спалахував у його очах з найменшого приводу, зник. Рухи стали стриманіші…
«Це нічого! — подумав Смирнов. — Це змужнілість. Ну що ж, йому двадцять три роки. Час! Полковник уявив, який бурхливий вибух енергії, цікавості, захоплення і нетерпіння довелося б стримати у Соловйова, якби таке доручення він одержав три дні тому, і на мить серце у Смирнова стислося. Стало шкода щедрої і легковажної юності, яка ось так же відійшла в свій час од нього, а тепер уже минає у синів…
«Ну що ж, усьому свій час! — повернув себе до дійсності Смирнов. — Пора, пора! Соловйов вступає в новий період життя. Нічого, наш час був суворим, і возилися з нами менше! З хлопця будуть люди!»
Так думав Смирнов, а говорив він інші, сухі і образливі слова.
— Пам'ятайте, що Одеса для вас лише територія для операції. Ви не на курорт їдете. Капітан Захаров передасть гроші і квиток. Чим швидше обернетесь, тим краще. Але пам'ятайте: швидкість і поспішність — різні речі. До побачення. Виспіться як слід.
Смирнов підвівся і через стіл простягнув руку Соловйову. Той встав, відповів на потиск і з якоюсь новою красою, що вразила Смирнова, — так, саме красою, іншого слова не добереш — виструнчився прощаючись.
«Хороший буде, якщо…» і Смирнов не закінчив думки, тому що, безперервно перебуваючи на лінії вогню, він, як і всі старі солдати, не любив угадувати.
— Бажаю успіху, Малий, — сказав він, кивком даючи зрозуміти Соловйову, що той вільний.
«Це всього лише територія, де я виконую завдання! — твердив собі Миша Соловйов, розглядаючи невелику півкруглу площу, що була шедевром пропорцій, площу, куди вливався провулок, неначе вузька річка, яка не вміщає потоків сонячного світла… — Але це прекрасно! — повторяв він і намагався не помічати, що ступає по важких плитах, витесаних людськими руками і відшліфованих дощами та вітром. Старий камінь на мостовій і на стінах будинків відбивав сонячне світло, пом'якшуючи його, надаючи йому відтінків срібла.
Відшукуючи потрібний номер будинку в провулку, він заглядав у кам'яні підворіття, дивувався просторим дворам, траві, що проростала крізь щілини в плитах, і надзвичайно чистому, чудовому звуку, джерела якого він довго не міг визначити, а, знайшовши його, вперше зрозумів, як може співати струминка води, падаючи в кам'яну водойму.
«Так, чудово, але це не має ніякого відношення до мене!» повторяв він собі і відвертався од широких, гостинно розчинених навстіж вікон, за якими рухались і розмовляли красиві, засмаглі люди.
На порозі квартири Марії Миколаївни Соловйова зустрів веселий чорноокий велетень у морському тільнику, в синіх полотняних штанях. В руці у велетня був велосипед із зігнутим переднім колесом, він тримав його, мов річ, яка зовсім не має ваги. Довідавшись, що Соловйов хоче ознайомитися з дисертацією Марії Миколаївни і порадитись про свою роботу, велетень добродушно кивнув і показав велосипедом у глиб коридора.
— Ідіть, Марійка на балконі… Я ось із рейсу повернувся, господарюю. Будьмо знайомі — капітан Ворошин… Зараз проведу вас. Марійко! — гукнув велетень, підходячи до дверей балкона. — Якщо вже до нас гість прийшов, я думаю, треба покінчити з цими ягодами! Га?
— Радий, що є привід! — почувся дуже молодий веселий жіночий голос.
Миша ступив через поріг балкона, і раптом усі м'язи в його тілі напружилися від жалю, що доходив до болю.
Перед ним у низькому плетеному кріслі, залита прямими променями сонця, сиділа жінка у широкій білій сукні. Волосся її, кучеряве, дивно сріблястого відтінку, було сколоте ззаду у важкий вузол, і на лобі золотився загар. Те, що було нижче, не мало форми, а, крім того, по нахилу голови і по напружених плечах Миша догадався, що жінка сліпа. Глянувши на загорілі плечі і руки, він зрозумів, що вона дуже молода, і хвиля жалю знову захльоснула його.
— Так я зараз ягоди принесу… — прохально сказав велетень і зник в глибині кімнати. За кілька хвилин він повернувся з блюдом полуниць і пляшкою вершків.
— Не став пляшки на підлогу, знову розіллєш! — посміхнулася жінка. — І посадови гостя, він усе ще стоїть…
Ворошин господарював рішуче і просто. Він виклав усі ягоди з блюда в глибокі тарілки, залив вершками, вручив Миші столову ложку і перший почав знищувати ягоди.
— За сервіровку вибачайте! — засміялась Марія Миколаївна. — Сьогодні я не втручаюсь у господарство: в школі іспити, я трохи стомлююсь!
Соловйов раптом спіймав себе на думці, що він дивиться в обличчя Марії Миколаївни, не відчуваючи вже тяжкого почуття страху і жалю.
— Толю, це тобі! — Марія Миколаївна простягнула чоловікові свою тарілку. — Мені щось більше не хочеться!
— Гм! — сказав Ворошин, з жалем скоса дивлячись на майже повну тарілку Марії Миколаївни. — Погано ви знаєте свого чоловіка! Вирвати з рук жінки останні в сезоні полуниці? Негідний вчинок! Давай у холодильник поставлю, потім з'їси…
— Ну, як хочеш, благородний Ворошин! — засміялась Марія Миколаївна. — Тоді ось що, забирай велосипед і йди собі слюсарювати на подвір'я. А ми з товаришем поговоримо про наші справи. Ні, ні, в коридорі не можна, знову забрудниш маслом паркет і Франціска Львівна сердитиметься…
Миша вдячно глянув на Марію Миколаївну. Ворошин пішов, притискаючи до грудей тарілку з ягодами. Загримів ланцюжок на вхідних дверях, і незабаром Соловйов побачив капітана внизу на плитах подвір'я, де він розмістився біля розібраного велосипеда з безпосередністю жителя півдня, для якого дім сягає далеко за поріг.
— Що з вами сталося, товаришу Соловйов? — несподівано спитала Марія Миколаївна, прикладаючи руку до гарячих кам'яних поручнів балкона. — У вас біда?
— Так, Маріє Миколаївно! — несподівано для самого себе тихо відповів Соловйов і вперше за останні дні глибоко і легко зітхнув. — Велика біда. Тільки розповісти вам про неї я не можу. Нас тут ніхто не почує?
— Ходімо в кімнату.
Марія Миколаївна встала і пройшла в кімнату. Вона сіла на диван, передала Миші подушку і сама сперлася ліктем на валок, розгладила складки своєї широкої білої сукні.
— Маріє Миколаївно, я не вчитель, я працівник органів державної безпеки, — заговорив Миша, насилу відриваючись од відчуття спокою, відпочинку, яке несподівано прийшло до нього в цій прохолодній, затишній, великій кімнаті. — Маріє Миколаївно, у вас гарно, і, мабуть, це далося нелегко. А я мушу повернути вас на якийсь час до тяжких речей.
— Ну що ж, — тихо промовила Марія Миколаївна, — якщо треба…
— В сорок п'ятому році, в серпні, ви перебували в Німеччині. На вас напали. Мені треба знати все про людину…
Двері скрипнули і відчинились. Марія Миколаївна зробила квапливий рух вперед усім тілом і навіть руки простягнула, немов намагаючись перешкодити малій дівчинці років чотирьох увійти в кімнату.
— Толю! — голосно покликала Дорохова, і одразу ж знизу долетів голос Ворошина.
— Агов, Марійко?
— Толю, візьми Настусю!
— Донька ваша? — запитав Соловйов, з задоволенням розглядаючи дівчатко, товстеньке, заклопотане, з такими ж веселими і чорними очима, як у батька.
— Так, це Настуся. Вона гралася з дівчинкою сусідки. Ні, донько, до мене зараз не можна! Я занята. Тебе візьме з собою тато, ви разом лагодитимете велосипед!
Дівчинка висунула вперед пухлу губу, над якою золотився пушок, діловито набрала повітря і завела голосну руладу, починаючи з низької вимогливої нотки, послідовно проходячи всі тональності, аж до верхнього «ре». Але вона не встигла закінчити, смугляві сильні руки підхопили її, підняли в повітря, двері зачинились, і рулада затихла в коридорі.