У центрі Чернігова, за два квартали від обласного театру, у тихому завулку мешкав професор Сухоруков. Займав він велику й комфортабельну квартиру. Устимчика впустила дружина професора Аглая Дем’янівна — жінка непевного віку: на перший погляд не даси їй і сорок, а придивишся — потягне аж за п’ятдесят.
Дізнавшись, що за гість відвідав її, професорка відразу пішла в наступ:
— З цією Олькою ми мали стільки клопоту, стільки клопоту, що я навіть не знаю, хто в кого був робітницею — я в неї чи вона в мене! Спочатку нічого, а потім почалось: те їй не так, а цього вона не може… Я вже навколо неї і сюди й туди, — професорка зробила спробу показати, як крутилася навколо своєї робітниці, та, побачивши, що лейтенант переступає з ноги на ногу, запропонувала: — Заходьте ж, прошу вас, до кімнати, сідайте, будь ласка.
Устимчик потонув у зручному фотелі.
— Прошу вас, Аглає Дем’янівно, — почав він, — розповісти все, що ви знаєте про Ольгу Сидоренко. Коли можна, більше деталей.
— О-о! Деталей скільки завгодно, — заторохтіла Аглая Дем’янівна. — Олька — це тип! Коли б знала, хто вона, на поріг не пустила б. Ви розумієте, — професорка зробила великі очі, — вже після її зникнення я дізналася, що Олька сиділа в тюрмі. Це ж треба уявити — в тюрмі, а після цього — в мене на квартирі. Жах, вона ж могла скомпрометувати мене!
— Коли ви востаннє бачили Сидоренко?
— Перед самим нашим від’їздом на дачу. Місяць тому, в середині червня. Ми відпустили її, попросилась з їздити до подруги в Київ.
Устимчик насторожився:
— У Київ, кажете? А вона ніколи не розповідала про цю подругу?
— Аякже, кілька разів. Чи то Федоренко її прізвище, чи то Федосенко. Ольга ще посилки від неї одержувала. Знаєте, різні делікатні речі: кофточки, сукні, білизну, панчохи… Навіть я в неї купувала.
Устимчик сидів як на голках.
— А ви не могли б уточнити прізвище подруги Сидоренко?
— Хвилиночку, — професорка підвелась і, грайливо загорнувши халат, так, щоб на мить показати дорогу прозору білизну, пронесла своє мало не стокілограмове тіло в сусідню кімнату.
“І воно туди ж…” — подумав Устимчик, чуючи, як скрипить паркет під важкими кроками.
— Ой, яка невдача, — повернулась Аглая Дем’янівна, — була кришка від посилки, так на неї Ольга сковороду ставила, ну, й пропалила…
Справді, на диктовій дощечці сковорода випалила величезне чорне коло. Але з боків можна було розібрати початок прізвища “Фед…” і трохи вище перші літери адреси “Буль…” і останні — “кв. 8”.
— Я у вас заберу цю кришку, вона нам згодиться.
Адже те, що для професорки не становило жодної цінності, могло стати серйозним орієнтиром і важливим доказом проти злочинниці.
“Так і є, — подумав лейтенант, — подруги були зв’язані спекулятивними справами, потім чогось не поділили. Ось і вбивство на схилах”.
— У Сидоренко бував хто-небудь? — запитав Устимчик.
— Ні, характер у неї, знаєте, — закрутила головою Аглая Дем’янівна, — м’яко кажучи, не дуже привабливий. Відлюдна якась, усе мовчить, що не скажеш, вовком дивиться. Іноді зауважиш, то зиркне — аж страшно стане! Я її звільнити хотіла, та чоловік у мене ліберал: почекаймо та почекаймо… Де, мовляв, кращу знайдеш? Тому й терпіла.
— Часто вона одержувала посилки?
— Приблизно раз на два місяці. Іноді частіше.
— І всі з цінними речами?
— В усякому разі, такі в нас іноді важко дістати. Здебільшого речі дамського туалету… — Також чоловічі вовняні сорочки, гарні дитячі костюмчики.
— А до неї ніхто не приїздив?
— Не бачила.
Устимчик показав Аглаї Дем’янівні фотографію вбитої на дніпрових схилах.
— Це не Ольга Сидоренко? — запитав.
Професорка довго тримала знімок.
— Вона! — мовила нарешті впевнено. — Я так і знала, що Ольга цим скінчить. Що не кажіть, а злочинні нахили…
Устимчик подивився на жінку здивовано: треба ж таке — не злякалася, навіть не здивувалася.
— Отже, ви твердите, — перебив професорку, — що тут сфотографовано Ольгу Іванівну Сидоренко, котра до недавнього часу була у вас хатньою робітницею?
— Так, тверджу.
— Доведеться написати про це, Аглає Дем’янівно.
— З задоволенням. Пройдемо до кабінету чоловіка. Там зручніше.
Хаблак прилаштувався за столом і зосереджено малював кульковою ручкою якісь фізіономії, а Дробаха за звичкою дмухав на кінчики пальців.
Устимчик закінчив свою розповідь і вичікувально дивився на колег.
— Молодець, — відірвався від паперу Хаблак, — це вже факти!
Дробаха був настроєний не так оптимістично:
— Цікаво, нічого не скажеш… Можливо, це нитка.
— Які в тебе пропозиції? — запитав Хаблак Устимчика.
— Слід запросити колонію, де відбувала покарання Сидоренко. Дізнатися, хто з жінок за останні два роки виїхав після звільнення у Київ. Можливо, одна з них буде цією Федоренко чи Федосенко. Далі — орієнтири в нас більш-менш точні: бульварів у Києві не так уже й багато. В одному з будинків у восьмій квартирі живе жінка, прізвище якої починається літерами “Фед…” Ну а решта — справа техніки.
Хаблак глянув на Дробаху. Той кивнув:
— Гадаю, Сергію Антоновичу, пропозиція слушна.
Через день з колонії пришло повідомлення: у 1978 році після відбуття покарання за спекуляцію до Києва виїхала Катерина Гнатівна Федорченко. А через кілька хвилин її адреса вже лежала на столі в Хаблака: Катерина Гнатівна мешкала на бульварі Шевченка.
Капітан розпитав про Федорченко дільничного інспектора. Той добре знав її: жінка років сорока п’яти, вдовиця, працює друкаркою-надомницею. Про спекулятивні зв’язки Катерини Гнатівни дільничний інформації не мав. “Гадаю, продовжує цю ж механіку, — сказав. — Але доказів не маю”.
Вечоріло, збиралося на грозу. По бульвару Шевченка в натовпі йшли двоє з тих, кого дехто чомусь називає образливо піжонами. Двоє чоловіків у яскравих модних брюках і світлих, гарно пошитих піджаках. А в одного ще й сорочка вся в якихось кубиках і трикутниках різних кольорів. Вперше побачивши її на Устимчику, Дробаха, прихильник строгої крохмальної білизни, довго протирав окуляри, але так нічого й не сказав: що вдієш — мода, а твої смаки, може, й справді застаріли.
А Хаблак схвалив:
— Чудово! Де купив? Начальству тільки може не сподобатись.
І розказав, як кілька років тому мав неприємності через джинсовий костюм, привезений товаришем з Польщі.
Майор Худяков, побачивши на ньому цей костюм, підкликав і запропонував:
— Негайно зняти! Ти офіцер чи стиляга?
Даремно Хаблак посилався на те, що бачив у кінохроніці джинсовий костюм на відомому письменникові й навіть директор одного з великих київських інститутів носить такий одяг.
Відповідь була залізобетонна:
— То ж директор, а хто ти?
Гаряча хвиля вдарила тоді Хаблакові в голову, й він зрозумів, що не пізніше як через секунду почне говорити цьому майорові все, що він думав про нього. І лише в останню мить, коли перше слово вже, здається, злетіло з язика, Хаблак зусиллям волі стримався.
Певно, Худяков відчув щось, бо нічого більше не сказав, повернувся й пішов коридором до виходу.
— І досі не можу пробачити собі, що не виклав йому своїх думок у популярній формі, — невесело посміхнувся Хаблак. — Либонь, злякався.
— Ну, й погорів би ні за цапову душу, — констатував Устимчик. — Худяков, братику, це шишка й з’їсти кожною го з нас ого як може! Гам — і нема…
Устимчик не сказав Хаблакові, що картату сорочку насмілився купити лише після того, коли дізнався, що полковник Каштанов не проти новітньої моди. Для чого ж казати? Нехай товариші думають, що він людина самостійна і йому байдуже, як поставиться начальство до його, так би мовити, лівацьких вибриків.
Почався дощ, але мало не одразу припинився. Устимчик, трохи згущуючи фарби, розповідав про чернігівську професорку.
Звернули в під’їзд високого будинку. На четвертому поверсі постояли кілька хвилин, подзвонили. Ніхто не відчиняв. Знову подзвонили. За дверима хтось зачовгав стоптаними туфлями, сиплий голос запитав:
— Кого треба?
— Катерина Гнатівна тут живе?
Двері відчинилися. На порозі стояв низенький товстий чоловічок у засмальцьованій піжамі.
— Нема її. На село поїхала.
— Шкода, та нічого не вдієш, — озирнувся Хаблак на Устимчика. — Так і не побачу тітку.
— А ви її племінник? — запитав чоловічок.
— З Москви, проїздом… Конче треба побачити. Мати доручення дала.
— Тоді почекайте. — Чоловічок безцеремонно зачинив двері перед оперативниками і вже за дверима додав: — Зараз покличу її подругу.
Довелося чекати хвилин з п’ять. Нарешті двері знову відчинилися, й на порозі з’явилась худа й висока, схожа на знак оклику жінка.
— Щось мені Катерина не казала, що має племінників, — сказала, уважно розглядаючи Хаблака. — І взагалі — родичів…
— Та факт залишається фактом! — засміявся Хаблак і по-змовницьки підморгнув жінці. — В усякому разі, тіточка мала б приємність від зустрічі. Я їй дещо привіз.
— А-а… Тоді можете провідати її. Це не так уже й далеко. Село Макарів, по дорозі на Житомир. Запитайте Дударя.
— Давно вона там?
— З місяць уже.
— Додому приїздить?
— Тиждень тому була.
— Минулої суботи?
— Ні, в суботу я працювала. Чекайте, коли ж це було? Ага, в середу в мене вихідний, вона зранку й приїхала.
Хаблак поставив ще кілька запитань, проте жінка, наче зрозумівши, що й так розбазікалась, відповідала ухильно.
На вулиці Хаблак запитав в Устимчика:
— Ти своїй дівчині на завтра побачення призначав?
— Домовились, що приїду до них на дачу. Батько запрошував.
— Бідний батько. Доведеться йому втішати покинуту дочку.
— Жартуєш?
— Для чого ж! Ти її в Макарів, певно, не візьмеш.
— А-а…
— Не “а-а”, а прикидай: середа на тому тижні, яке це число? Двадцяте липня. А вбивство коли сталося? Також двадцятого. Зв’язок уловлюєш?
Велике село попід лісом. Вулиці піщані, й машина ледь повзла по глибокій колії. І довелося залишити її біля крамниці. Далі все одно не проїдеш — пісок, та й пішки краще — не так впадає в очі.
Дудар жив біля самого лісу, точніше, в лісі — сосни заходили аж на подвір’я.
— Якось тривожно мені, — поскаржився Хаблак. — Серце віщує, що наша пташка не з’являлася тут минулої середи.
— Нічого собі пташка: пудів на вісім! — посміхнувся Устимчик, відчиняючи хвіртку.
Хаблакова тривога виявилася даремною. Жінка, що поралася біля веранди, дізнавшись, кого вони шукають, голосно гукнула:
— Катерино Гнатівно, до вас!
Огрядна чорноволоса жінка вийшла на ганок. Побачивши Хаблакове посвідчення, лише підняла брови й широким жестом показала на лавку попід розлогою грушею.
— Тут буде зручно чи зайдете до кімнати?
— Краще тут. Свіже повітря, ліс… — Хаблак подивився на господиню, що з цікавістю оглядала їх, і попросив: — Не могли б ви, шановна, пригостити нас водою? Є у вас студена, з криниці?
Коли та, схопивши відро, побігла, рішуче почав:
— Кілька запитань, Катерино Гнатівно. Перше. Ви підтримуєте зв’язки з жінками, разом з якими перебували в Колонії?
— А яке це має значення?
— Певно, має…
— Прошу пояснити, що ви маєте на увазі, говорячи про зв’язки?
Устимчик уважно, хоч і сидів, здавалося, впівоберта до жінки, спостерігав за нею, Спокійна, навіть посміхається, руку недбало поклала на спинку лавки.
— Листування, зустрічі… — одповів Хаблак. — Може, комусь висилали або одержували посилки?
— Гадаю, таємниця листування в нас зберігається.
— Звичайно, якщо людина не звинувачується в карному злочині.
— Ого! — здивувалася Катерина Гнатівна. — Ви мене в чомусь звинувачуєте?
— Не маємо підстав. Але розслідуємо карний злочин і мусимо з’ясувати деякі обставини.
— Коротше, — втрутився Устимчик, — ви знаєте Ольгу Іванівну Сидоренко?
Хаблакові здалося, що якась тінь промайнула в очах у жінки. Однак відповіла вона спокійно й твердо:
— Знаю.
— І давно ви з нею бачились?
— П’ять хвилин тому… — І, побачивши здивування на обличчі Устимчика, гукнула: — Ольго! Вийди-но сюди!
На зворотному шляху Хаблак сидів на передньому сидінні й щось буркотів собі під ніс. Устимчик куняв на задньому. Лейтенант був не дуже засмучений. Навпаки, висловлене ним припущення, що вбивство сталося після згвалтування, знов ставало реальним.
“Теж мені — криміналістичний зубр, — згадав у напівсні Дробаху. — Ось тепер побачимо, хто з нас правий…”
Хаблак заспокоївся лише перед самим Києвом.
— Цього слід було чекати, — сказав, буцім підсумовуючи. — Все йшло надто легко… Доведеться починати спочатку. Вчора ввечері дзвонили з управління: надійшла цікава справа з Івано-Франківська. — Коли в’їхали в місто, запитав Устимчика: — Ти до своєї дівчини?
— До речі, її звуть Тетяною.
— Не ображайся, я ж по-дружньому.
— Я так і зрозумів. До неї. А ти додому?
— Само собою.
— Не забудь поцілувати Маринині пальчики. А сина сам знаєш куди…
— Ах ти ж, нахабо!
— Привіт! — Устимчик зупинив машину, хряснув дверцятами й перейшов на другий бік Хрещатику. Сів у тролейбус, що йшов на Печерськ. Він мешкав разом з сестрою в кривому завулку біля Лаври. Щоразу, повертаючись додому, Федір переживав складне почуття душевної пригніченості й гострої ненависті. Він ненавидів цей вимощений бруківкою завулок з дерев’яними, зеленими від моху будиночками, підмальованими хвіртками й віконницями, якими господарі кожного вечора наглухо відгороджувались від зовнішнього світу. Устимчик знав, що він не скоро вирветься з цього завулка: разом з сестрою вони займали флігельок з двох кімнат.
Федорові взагалі непогано жилося за сестриною спиною. Ще з студентських років він не знав, що таке невипрасувана сорочка чи не поданий вчасно сніданок. Втративши чоловіка, вже літня, некрасива, але добра й м’яка Катря перенесла ще нерозтрачену ніжність на брата.
Тоді Федір тільки-но вступав до університету. Приїхав до Києва вайлуватим селюком у дешевому смугастому піджаку, модній кепочці, що ледь трималася на маківці, й важких добротних черевиках. Не звертаючи уваги на зітхання Катрі, яка вже встигла набратися міської культури, у тій же кепочці пішов на екзамен — адже точно таку носив знаменитий на весь їхній район комбайнер, з котрим Федір працював два роки. Не зважаючи на посмішки юнаків у модних піджаках, засунув кепку під пахву й першим викликався до екзаменатора.
Відігрався на тих, хто глузував з його кльошу й кепки, за чверть години.
— Як? — запитав хтось, коли вийшов з аудиторії.
Федір зухвало натягнув кепочку на буйного чуба, не поспішаючи, оглянув юрбу під дверима й відповів недбало, як про зовсім звичне:
— Само собою, п’ять!
Та не зміг до кінця витримати марку: щасливо посміхнувся, від чого обличчя його зробилося круглим, схожим на благодушний місяць, як його малюють у дитячих книжках. Отак і складав усі екзамени.
На першу ж лекцію Устимчик пішов у всьому новому: Катря перешила йому костюм, що залишився від чоловіка, потім повезла на базар кілька кошиків груш і купила йому жовті угорські черевики. Вони трохи порипували на ходу й приємно стискали ноги. Коли Федір підіймався високими університетськими сходами, йому здавалося, всі милуються його костюмом і черевиками, й від цього було незручно й радісно.
Федір не сподівався на матеріальну допомогу батьків. Мати весь час хворіла й майже не працювала, батько був нічним сторожем у крамниці, теж заробляв небагато. Іноді мати збирала посилку з салом, пляшкою меду, а то й з улюбленими ще з дитинства коржиками. Але грошей батько не надсилав. Федір і не сподівався їх, знаючи, як рахують дома кожну копійку. Тим більше, що жилося йому добре. Катря була непоганою кравчинею, тепер почала ще шити вдома. Якось уже так повелося: вся Федорова стипендія залишалася йому на особисті витрати — сестра повністю взяла його на своє утримання.
Вчився Устимчик добре, любив виступати на семінарах та різних засіданнях. Уже після його першого виступу на комсомольських зборах до Федора підійшов сам декан факультету, поважний і суворий професор громадянського права. Глянув з-під кошлатих брів допитливо, наче зазирав у душу, й сказав приязно: