— Ось ти який… Добре, добре!
Декан мав крутий норов, судив про людину з першого погляду й уперто відстоював свою думку. На другому курсі за його порадою Устимчика обрали секретарем курсового комсомольського бюро. Федір, хоч і пручався на зборах, робив це більше для годиться. В душі ж був задоволений: і рекомендація декана, і виступи однокурсників тішили його самолюбство.
На четвертому курсі Устимчика обрали членом профспілкового комітету університету. В ньому вже майже нічого на залишилося від колишнього сільського парубка в кепці, хіба що при нагоді згадував про тракторну бригаду, котра, мовляв, дала йому путівку в життя.
Стрункий, високий, смаглолиций, з великими карими очима, він мав неабиякий успіх у дівчат. Спочатку цурався їх, не знаючи, про що і як з ними розмовляти, та згодом зрозумів, що дівчина, якій ти подобаєшся, легко вибачить вайлуватість і незграбність, аби ти, либонь, хоч трохи помітив її вроду. Щоправда, скоро Федір зовсім позбувся своєї ніяковості: йому подобалося бувати серед дівчат, запаморочити голову сьогодні одній, завтра — іншій. Він завжди майже точно знав, що з яким дівчиськом міг собі дозволити, й ніколи не переступав цю межу — беріг свою репутацію, намагаючись, щоб вона, хоч про людське око, не була зіпсована.
Коли розподіляли призначення, декан запропонував залишити Устимчика в Києві. Він уже розмовляв з начальником управління міліції: там потрібні тямущі молоді хлопці з вищою освітою, і Федір — найперша кандидатура.
Устимчик погодився відразу: міліція, то й міліція, аби Київ. То більше, що робота там цікава. Іноді, кажуть, дещо небезпечна, однак це ж не перешкода.
З того часу минуло три роки. Устимчик розчарувався в роботі, хоч не любив признаватися в цьому навіть самому собі. Великі й цікаві справи траплялися на так уже й часто, більшу частину часу займало складання різних довідок, звітів, листування з обласними управліннями, розслідування дрібних злочинів. У глибині душі Федір сподівався, що вже в перші ж дні його роботи в карному розшуку підвернеться карколомна справа, яку він відразу розплутає, а далі — слава, пошана, чини й посади…
А тут мало не три роки — і все в лейтенантах…
Тверезо оцінюючи своє становище, Устимчик зрозумів, Що зможе зробити кар’єру — він не соромився цього слова, — або наполегливо працюючи, або завдяки щасливому випадку чи підтримці чиєїсь сильної руки.
Перший шлях був довгий: не один рік мине, поки тебе помітять та оцінять. Щасливий випадок — справа вельми ненадійна. Залишалась сильна рука. Шукаючи її, Федір і познайомився з Тетяною — дочкою одного з впливових у республіці працівників.
Спочатку Устимчик навіть не повірив у свій успіх: щастя саме лізло в руки. Правда, Тетяна, чесно кажучи, не сподобалась йому — висока, сутулувата. Але ж кажуть, що з лиця воду не пити.
Тетяна була дівчиною сучасних поглядів: вже в перший вечір Устимчик зірвав у неї довгий і не зовсім безневинний поцілунок.
— З тобою не занудьгуєш, — чи то поскаржилась, чи то схвалила Федорову настирливість Тетяна.
Устимчик бачив, що він справив враження на дівчину. Це було видно й недосвідченому оку: вона весь вечір намагалася триматися біля нього й танцювати лише з ним, образилась на подругу, гарненьку біляву дівчину, спіймавши її на кокетуванні з Федором. А коли Устимчик запропонував провести додому, відверто зраділа.
Вони зустрілися наступного вечора й через день…
Щоразу Тетяна вигадувала привід для побачення: то контрамарки на нову виставу, то в подруги день народження, то просто хотілося проїхатися по Дніпру. На ці побачення Федір уже йшов зітхаючи й радів лише тоді, коли бачив Свєту — оту гарненьку біляву дівчину, з якою була Тетяна першого дня.
Либонь, Світлана розуміла це, бо кидала на Федора недвозначні лукаві погляди.
Устимчик не раз думав: під три чорти Тетяну з її поцілунками. Гнівався сам на себе, проте наступного дня знову йшов до неї. дивився світлими чесними очима, знаючи, що такі шанси часто не підвертаються.
А Тетяна пропускала університетські лекції, бігала з перукарні до кравчині, намагаючись бути все принаднішою, дзвонила Устимчикові по два — три рази на день і набридла вже не лише йому, а й секретарці.
На роботі Федір, правда, вдавав, що нічого серйозного нема, та з легкої руки секретарки в управлінні перешіптувались: Устимчик має наречену. А той на натяки товаришів відбувався жартами — мовляв, оженили, а я й не знаю, не відаю.
А тим часом усе йшло до свого логічного завершення. Запропонував би Устимчик Тетяні сьогодні б одружитися, вона б ні хвилину не завагалася.
Нарешті настала ця щаслива для дівчини мить. Вони сиділи в парку на дніпровських схилах. Було вже пізно. Поодинокі перехожі порушували їхню самотність.
Тетяна притиснулася до Федорового плеча гарячою щокою, дивилась на нього знизу застиглими очима.
Устимчик погладив руку дівчини, міцно, до болю стиснув пальці у своїй великій сильній долоні.
Тетяна примружила очі, затріпотіли вії.
— Я тобі справді подобаюсь? — мабуть, у сто п’ятдесятий раз запитала. — Чому? Що в мені найбільше тобі приглянулося?
В душі Федір цинічно посміхнувся.
“Батько!” — мало не вимовив, та переміг себе й схилився до дівчини, зазирнувши у великі чорні очі.
— Очі в тебе як зірки, — сказав проникливо. — Чорні зірки…
Устимчик не кривив душею: справді, Тетянині очі, великі, добрі, навіть наївні дивно контрастували з грубуватою зовнішністю.
— Чорні зірки? — перепитала дівчина. — Хіба зірки бувають чорними?
— Ти сама як зірка! — прошепотів Федір. — І будь моєю зіркою!
— Що ти сказав? Як це розуміти?
— Ти ж тямуща дівчина, Таню! — Устнмчикові надокучило грати на ліричній струні. — Невже й тепер треба сюсюкати, щоб запропонувати дівчині стати дружиною?
Тетяна зітхнула:
— І все ж як гарно ти говорив. Слова красиві, немов з самоцвітів, — притулилася до Федора. — Коли ж ми поберемось?
— Коли хочеш. Але як твої батьки?
— Приїзди в неділю до нас, — запропонувала Тетяна, — познайомишся з батьком. Він у мене хороший, дай боже кожному. Сядеш на автобус і приїдеш на дачу.
— Хо! У вас своя дача? — удавано здивувався Федір. — Хто ж твій татусь?
— Керівна кадра, — посміхнулась Тетяна. — Однак це нічого… Він симпатяга…
— Симпатяга, кажеш? А він мене не прожене?
— Не думала, що ти такий полохливий.
— Я не про себе. — Федір раптом посерйознішав і мовив урочисто, навіть патетично: — Але ж від цього залежить так багато! Може, я йому не сподобаюсь.
— Ну то що ж? У мене своя голова на плечах!
— Підеш проти батька?
— Що мені батько…
— Так, ніщо на світі не перешкодить нам! — Федір відкинувся на спинку лавки. Він-бо твердо вирішив будь-що сподобатись батькові: одруження без його згоди аж ніяк не входило в плани хлопця.
До зустрічі з ним Устимчик готувався вже давно, уявляючи собі різні варіанти, — і раптом Хаблак вигадав цю, як виявилось, безглузду поїздку в село. Спробуй поясни потім, що служба…
Та, зрештою, все обійшлося добре. Катрі вдома не було. Федір переодягнувся в новий костюм, дбайливо зав’язав краватку й поспішив до зупинки таксі.
На дачу до Гавриленків завітав гість — колишній співробітник Антона Володимировича, — і Тетяна попросила сусідського хлопця збігати за батьком, що рибалив на Дніпрі.
Гість зручно розташувався в качалці на веранді: погойдуючись, розповідав про справи в області, де він обіймав якусь посаду. Тетяна удавала, що уважно слухає, зрідка вставляла: “Он як… Цікаво, а я й не знала…” — а насправді думала про Федора, який ось-ось мусив з’явитися. Дівчина хвилювалася — якщо Федір не сподобається батькові, це викличе додаткові ускладнення. Трохи дратував гість із своїми глибокодумними міркуваннями, але ж он уже й батько з вудками…
Давно вже минула дванадцята, коли Федір повинен був приїхати, а його все нема. Тетяна кілька разів виглядала з хвіртки — може, шукає їхню дачу. Нервувала й навіть сердилась. Батько, правда, й виду не подає, весь у розмові з гостем, однак якісь веселі іскорки спалахують в очах, коли зиркає на дочку.
Зовсім розгнівавшись, Тетяна сховалася в кущах смородини й не помітила, як біля дачі зупинилося таксі. Устимчика побачила вже тоді, коли той прямував між крислатих яблунь до ганку — високий, стрункий, у гарно пошитому світлому костюмі.
Вибігла назустріч, розгублено посміхаючись. Врятувала тітка. Підібравши поли квітчастого шовкового халата, легко збігла з веранди, заметушилася біля хлопця:
— Ось ви який! Тетяночка розповідала нам. Дуже приємно…
Федір стояв у затінку під яблунею й відчував, що червоніє.
Ця моложава вродлива жінка з цигаркою між пальцями, на яких виблискували коштовні персні, знітила Устимчика. Побачивши цікаві погляди двох літніх чоловіків, він, лаючи в думці себе, розгубився зовсім і незграбно вклонився жінці й чоловікам. Вклоняючись, відчув, що в нього якось недоладно теліпаються руки, захотілося сховати їх — він поліз у кишеню за хусточкою, озирнувся й зустрівся очима з Тетяною.
Дівчина стояла за два кроки. Устимчик подав їй руку і, лише в останню мить побачивши, що в ній затиснута хусточка, почервонів ще більше, навіть спітнів.
Коли б Федір знав, що цей, здавалося б, ганебний початок насправді найкраща рекомендація для Тетяниного батька, він, зрештою, десь би сфальшивив. Але Устимчик ніяк не міг побороти розгубленість і якийсь напівсвідомий страх.
Як далеко було це знайомство від уявлюваної ним сцени, коли він, дотепний і вихований, невимушено тисне руку батькові, відразу ошелешує його й своїми манерами, й знаннями.
Під допитливим поглядом сивої людини Устимчик якось дістався до запропонованого крісла, поступово опанував себе і, вгледівши підбадьорюючу посмішку Тетяни, посміхнувся й сам.
Антону Володимировичу Устимчик сподобався. За словами Тетяни, її знайомий — сучасна молода людина, і Гавриленко побоювався: раптом з’явиться один з хрещатицьких гультіпак. А воно прийшло вайлувате, розчервоніле, спітніле, і Антін Володимирович, згадавши себе в такому віці, розчулився й пройнявся симпатією до хлопця. Та зрозумівши, що тому не завадило б оговтатися, повів далі розмову з старим знайомим. Тим більше, що розмова цікавила його й саме зараз у нього виникла інтересна думка.
— Ти пам’ятаєш свого першого начальника, Тихоне? — запитав у гостя. — Коли я прийшов на завод, майстер помітив, що тремчу перед ним, відкликав убік та й питає: “Ти знаєш, хлопче, для чого ми робили революцію?” “Знаю”, — відказую, “Знати — то, певно, знаєш, — посміхається у вуса, — та ще не збагнув до кінця. Боїшся мене?” “Боюсь”, — кажу. “Ось у цьому й заковика, — веде далі. — Як ти мене називаєш? Товариш майстер! Товариш, розумієш? Товариш директор, товариш начальник… Спочатку— товариш! І революцію робили ми, щоб не було суворого начальницького погляду: я, мовляв, особа, а ти щось дрібне…” — Антін Володимирович помовчав трохи. — А дехто забув про це. їй-богу, забув. Хоч він не начальник, а товариш начальник. Розумієш, Тихоне?
Гість з області запалив цигарку. В глибині душі він не поділяв думки Антона Володимировича, навпаки, додержувався зовсім протилежної, вважаючи, що підлеглий повинен лише виконувати вказівки згори й не лізти, куди не слід.
У себе в області Тихін Филимонович не зносив заперечень, любив і нагримати частенько, й обірвати промовця на зборах, і потримати в приймальні відвідувачів. Але ж Антін Володимирович — це думка згори, а Тихін Филимонович звик не перечити в таких випадках. І хоча вони зараз працювали в різних системах і Антін Володимирович не міг впливати на службове становище свого давнього співробітника, Тихін Филимонович схвально кивнув.
— Чудова думка, — сказав тонким голосом. — Але як її провести в життя? Скільки в нас ще підлабузників, які тільки й роблять, що дивляться начальству у вічі. І готові виконати будь-яку його забаганку. Пам’ятаю, був колись по війні у мене в районі такий голова колгоспу. Важкі часи, проблема харчування; самі знаєте, стояла гостро, ось він і почав відгодовувати свиней районному начальству. До смішного доходило. Колись відправляв у райцентр кабанчиків, то, щоб не дай боже, завгосп не переплутав, позначив власноручно на кожній свині фарбою: на найбільшій “Панченко” — другу своєму з райземвідділу, на трохи меншій “Довгич” — його заступникові… Весь райцентр реготав, коли вивантажували тих персональних свиней.
— Ха-ха-ха! — розсміявся Антін Володимирович. — Персональну свиню, кажеш, підклав начальству!
Тихін Филимонович також сміявся — тонко, підсвистуючи й трясучи повними рожевими щоками; сміявся, знаючи, що завідуючим райземвідділом, який одержав тоді досить вгодованого кабанця, був не якийсь міфічний Панченко, а він — Тихін Филимонович Ковальчук. І що навіть регіт райцентру не завадив йому спокійно з’їсти цього кабанця. Правда, потім були неприємності, проте якось минулося.
Устимчик прислухався з цікавістю. Він уже опанував себе і, вловивши настрій хазяїна, раптом сказав голосно:
— Може, й смішно це. Але ж не так смішно, як… — затнувся на мить, — ганебно!
Сказав і сам злякався своїх слів. Скоса глянув на Тетяниного батька. Той дивився допитливо й, здається, сердито. Нараз очі його посвітлішали.
— Ганебно, кажете? — перепитав. — Але ж це навіть слабо сказано. І звідки в нас такі беруться? Слимак, підлабузник, нікчема! — Підвівся, почав міряти веранду широкими кроками. — Я б таких судив. Зібрав би людей — судіть по щирості, і вирок ваш остаточний і оскарженню не підлягає. Як ви гадаєте, юначе?
Федір сказав напівжартома, ухиляючись від прямої відповіді:
— Я ж працівник міліції. Суди нам і так набридли.
— Авжеж. Тетяна казала… Робота у вас справді цікава й, на жаль, поки що необхідна. — Антін Володимирович підсів до Устимчика. Від його вивчаючого погляду Федорові стало ніяково, захотілося сховатися глибше в крісло. — Ви розкажете про неї? Ні-ні, не зараз… Тепер будемо обідати. Бо Тихін вже, певно, мене проклинає. Так? — обернувся до гостя. — У тебе ж апетит завжди вовчий — позаздрити можна!
За столом Устимчик розмовляв мало, відбуваючись короткими репліками. Дивився закоханими очима на Тетяну, проте в душі віддавав перевагу тітці: правда, вже за сорок, але чудово вбереглася…
Після обіду Тетяна влаштувала так, що батько сів з Ти-хоном Филимоновичем за шахи, а вони побігли до річки. У густому верболозі гаряче притиснулась до Федора, прошепотіла:
— Любий мій! Як чудово сьогодні…
Устимчик сів на теплий пісок, пригорнув дівчину до себе. Ніби зненацька запитав:
— А батько? Як ти вважаєш?
— Ти йому сподобався.
— Гадаєш?
— Переконана.
Федорові й самому здалося, що він справив враження на Тетяниного батька. Він посміхнувся і задоволено розлігся на піску, покусуючи гірку вербову гілочку.
Усе складалося чудово. Сидір Семенович прибіг додому радісний і схвильований. У передпокої ущипнув Любу — родичку дружини, яка заочно вчилася в технікумі й перебувала в них фактично на становищі хатньої робітниці.
Люба зойкнула й пообіцяла розповісти про все дружині Сидора Семеновича, але той не звернув на це уваги.
Взагалі, Сидір Семенович поводив себе трохи дивно для поважної людини, що встигла вже відпустити черево й завоювати міцне службове становище: підтанцьовував, наспівував під ніс щось веселе, а обличчя так і випромінювало радість.
Люба, яка звикла бачити Сидора Семеновича здебільшого зосередженим і навіть похмурим, здивовано знизала плечима.
— І що з вами сталося? — запитала. А потім висунула сміливе припущення: — Може, премію одержали?
— Е-е, премія! Що премія! — затанцював Сидір Семенович, намагаючись обняти Любу. Ця міцно збита вродлива дівчина з невеличкими грудьми, що гостро стирчали з-під бавовняної сукні, завжди хвилювала його.
— Збожеволіли ви, чи що?.. — прошепотіла Люба, відштовхуючи Сидора Семеновича, і голосно гукнула: — Тітко Галю, йдіть-но сюди!
Та Сидір Семенович не хотів, щоб дружина побачила його залицяння до Люби. Миттю прослизнувши до кімнати, він схопив стілець і закружляв навколо столу, наспівуючи якийсь швидкий вальс.