Ми проминули стару англіканську церкву - на височенній башті куранти видзвонювали полудень - і завернули на стоянку побіля лікарні. О цій порі машин тут стояло зовсім мало - і то більше впадало у вічі знайоме червоне авто. Я вилізла з Майклового тісного пікапа й додибала на затерплих ногах до червоної машини. Так і є: крізь лобове скло видно, як на дзеркалі тріпоче крильцями чорний ворон - пустун-трикстер з американських легенд.
- Гляди,- покликала я Майкла,- Петрик теж приїхав провідати Ожавашко.
- Ну, звісна річ,- не здивувався мій супутник,- в індіанській резервації всі родичі.
- Ой, напишу на тебе скаргу,- жартівливо пригрозила я Майклу,- що ти вживаєш у мові політично некоректні вислови щодо тубільців!
- Я з Червоного Озера,- гмикнув Майкл,- усе дитинство провів у бійках з індіанцями «стінка на стінку», а в юності волочився за їхніми дівчатами. У мене бездоганна репутація серед тубільців.
Ми зайшли у лікарню. У передпокої, мов заклопотані мурахи, метушилися люди. Майкл упевнено провів мене до ліфта. Ми вийшли на третьому поверсі, мій супутник повернув у довгий коридор. Я очікувала, що нас зупинять: у зимових куртках, без білих халатів шастаємо інтенсивною терапією, проте замислена санітарка, що квапливо ступала нам назустріч, навіть не звернула на відвідувачів уваги.
- А халат нам одягнути не треба? - спитала я
Майкла пошепки.
- Який халат?
- Ну, це ж медичний заклад… Тут усе стерильно, а ми у верхньому одязі…
- А де ж ти візьмеш халат? - Майклові очі стали завбільшки зі скельця окулярів.
А я ще вважала, що в українських лікарнях безлад! Майкл підійшов до сестринського посту, де нудьгувала дівчина в зелененькій піжамі, з чорною течкою в руках. Теку сестричка то притискала до грудей, то клала назад на столик. Мій супутник запитав:
- У якій палаті лежить Ожавашко? Медсестричка без роздумів виголосила:
- Палата C35.
Майкл кивнув і розвернувся - палату С35 ми проминули, коли йшли до сестринського посту. Під дверима я на мить нерішуче завмерла, тоді обережно постукала й одразу потому прочинила двері.
Нам відкрився маленький півтемний тамбур; двері ліворуч вели до санвузла - туалету й душової кабіни. Сама палата, довгаста й світла, впоперек була перегороджена зеленою ширмою, тож нам не видно було другої її половини, котра з вікном. У першій же стояло порожнє ліжко - багатофункціональний механізм, який понад усе нагадав мені складане-розкладане тренувальне крісло для льотчиків-випробувачів.
- Де ж Петрик? - запитала я упівголоса.
- Де ж Ожавашко? - в тон мені пробурмотів Майкл. З-за ширми долинув шелест. Я встромила туди носа - й одразу відсахнулася:
- Пробачте!
Вспіла помітити огрядну жіночку, яка, півсидячи на точно такому самому ліжку, як і в першій половині палати (так і кортить сказати: в першому відсіку), наминала картопляні чіпси.
- Ласкаво прошу! - відгукнулася жіночка.
Майкл тим часом оглянув палату. На столику побіля ліжка стояла порожня тарілка від желе - залишки ядучо-зеленого десерту ще не встигли підсохнути. На підлозі лежала зіжмакана паперова серветка і загублена «чвертка» - двадцятип’ятицентова срібляста монетка.
Повернувшись до сестринського посту, я запитала знуджену дівчину з течкою:
- Ожавашко давно при тямі?
- Та ще від учора.
- А ви коли її востаннє бачили?
- Години зо три тому - коли сніданок розносила… А що трапилося?!
- А ви зазирніть у палату.
Сестричка кинула непотрібну течку на стіл і помчала в палату. На порозі вона зупинилась як укопана.
- Де хвора?! - вигукнула вона.
- Я б у вас це хотів запитати,- відізвався Майкл.
- Але ж вона до туалету не здатна була дошкандибати! Медсестра кинулась до комірчини - я спершу її навіть не примітила,- де зберігався одяг та інші речі хворих. Норкова шуба, що одиноко висіла тут, могла вмістити принаймні чотири Ожавашко. Мені одразу пригадався шелесткий пакетик чипсів у дебелій руці.
Сестричка зазирнула за ширму:
- Вибачте, ви не знаєте, куди поділася ваша сусідка? Тлуста жіночка помотала головою, швидко дожовуючи чіпси. Проковтнувши, вона сказала:
- Але я чула голоси. Хвилин зо десять тому. Ледь чутні голоси - жіночий і, здається, чоловічий.
Жіночий і чоловічий? Голоси Ожавашко і Петрика? Отже, він точно був тут і навіть, навіть… причетний до повторного зникнення Ожавашко?!
Я смикнула Майкла за рукав і помчала до виходу.
- Вибачте! - крикнула я через плече.- Нам треба негайно…
Ліфт їхав неймовірно довго, і так само неможливо довго тягнувся нескінченний коридор. Коли ми нарешті опинилися на стоянці, я вже знала, що нікого тут не захоплю. І справді: де щойно стояла Петрикова червона машина, лишилися тільки брудні сліди протекторів.
- Нічого не збагну,- Майкл зняв окуляри й почав навіжено їх терти,- Пітер Аніт допоміг утекти Ожавашко? Але для чого?
- Може, він дізнався, що їй знову загрожує небезпека?
- Яка небезпека може загрожувати в лікарні? Ми ж не в Детройті!
- А що в Детройті?
- Їдеш машиною центром Детройта - вважай: коли станеш на світлофорі, тримай дверцята замкненими, бо можеш позбутися і машини, і життя… Тільки до чого тут Детройт? Ми ж говорили про Пітера! Після візиту якого півмертва дівчина щезла з лікарняної палати! Разом з усіма речами!
- Ти ж не підозрюєш, що він її викрав? Разом із речами? - скривилась я, а підсвідомість послужливо підсунула спогад: саме Петрик цілком випадково опинився біля бібліотеки, коли там спрацювала сигналізація… Саме Петрик був занадто обізнаний у справі Ромчика Данильця…
Зимний вітер вирвався нізвідки та зло шарпнув мене за куртку.
РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ
Л. Д.
Мої господарі, літня пара Ірини та Йосипа Бачинських, опинилися за океаном не з власної волі:
1948-го року вони, переміщені особи в одному з німецьких таборів, стали перед вибором - повернутися назад в Україну чи податися за океан, доки є такий шанс. Йосип Бачинський, як колишній польський громадянин, він-бо до війни мешкав у Стрию, мав привілеї: не підлягав негайному інтернуванню в Радянський Союз. Киянка пані Ірина висіла на волосині, але вдалий шлюб урятував її.
На заокеанській землі Бачинські так і не прижилися - пан Йосип чужої мови не опанував, довчитися не зміг, навіть неповну свою вищу освіту не підтвердив, а пані Ірина знала мову хіба настільки, щоб перекинутися кількома словами з власними онуками. Зате українські традиції Бачинські берегли ревно. Щойно пан Йосип вийшов на пенсію, як пішов служити паламарем в українську греко-католицьку церкву, їхня молодша дочка співала в церковному хорі, а пані Ірина щодень ходила до церкви, як на роботу - ліпити вареники, що їх продавали, знову ж таки, щоб забезпечити церкві сяку-таку копійчину.
Церква в Буремній Затоці була центром українського життя. Сюди стікалися всі новини й плітки, тут люди дізнавалися про найближчі українські концерти, тут святкувалися дні народження й співалися величні «Многая літа», при церкві працювала недільна українська школа і збирався ансамбль народного танцю, тут навіть ходили найкращі українські гроші - вареники; можна сказати, це був яскравий приклад будівництва національної держави в окремо взятій церкві.
Тож саме з церкви одного чудового дня пані Ірина принесла радісну звістку, що в п’ятницю в Буремну Затоку приїжджає український балет, який представлятиме «Синдерелу». З такої нагоди в театрі була заброньована ложа, і весь тиждень велися розмови тільки про майбутнє видовище. Тричі мені переповіли (двічі сама пані Ірина і ще раз її дочка), що український балет, який ставитиме «Синдерелу»,- то найвідоміша трупа на заокеанській землі, котра збирає аншлаги в будь-якому місті й усякім театрі. Працюють вони в національному стилі, несуть, так би мовити, українську культуру в маси.
Як шановний читач уже здогадався, я була готова до того, що Синдерела вийде на сцену у вишиванці й віночку. Проте балет перевершив усі мої найсміливіші сподівання.
Я повинна була насторожитися вже тоді, коли ми щойно під’їхали до театру. На найвищій вежі псевдо-ґотичного замку, збудованого з червоної цегли, маяв синьо-жовтий прапор. Тільки-но пані Ірина вистромила ніжку з автомобіля, як до неї підскочив жвавий дідок - послужливо допоміг вийти.
- Ви теж на балет,- торохтів він без упину,- я й не сумнівався, що ви обов’язково будете. Як можна проґавити таку нагоду! Цього року трупа дала по всій країні тридцять вісім вистав, а навесні запрошена в Україну!
Говірливого дідка я упізнала одразу - містер Лео Дан, колишній мер Буремної Затоки.
Пані Ірина та пан Йосип праворуч і ліворуч здоровкалися зі знайомими. Всі розмовляли українською; у мене крутилось у голові від химерного відчуття, що я якимсь дивом подолала кілька тисяч миль і опинилася, скажімо, у Львівській опері у день прем’єри «Боярині»…
Лео Дан довго й радісно трусив мою долоню і кліпав червонястими повіками та принагідно запросив відвідати свій серпентарій - після десятьох років у політиці він відчув нестримний потяг до змій і, щойно вийшов на пенсію, одразу кинувся збирати колекцію особливо рідкісних порід отруйних плазунів.
Тут продзвенів третій дзвоник, і ми попрощалися з паном Лео. В ложу ми заходили, коли вже згасало світло. Саме тому я й не зауважила одразу, що на кріслі моєму лежить програмка сьогоднішньої вистави. Тільки плюхнувшись на оксамитове сидіння, я почула шелест і витягнула з-під заду цілком пом’ятий буклет.
«Синдерела лишається без матері, а батько одружується вдруге. Зла мачуха всіляко знущається з бідної дівчини, а названі сестри дражнять її. Одного дня родина Синдерели отримує запрошення на королівський бал - принц Іван збирає в палаці всіх дівчат королівства, бо хоче обрати собі дружину…»
Дочитавши лібрето до «принца Івана», я потихеньку склала програмку й ненароком впустила її під сусіднє крісло. Тим часом закінчилась увертюра і на сцені розвиднілось, і ми побачили бідну Синдерелу, яка спала сном праведника, натомлена від знущань злої мачухи і вредних сестер. Зазвучала музика, Синдерела прокинулася.
Про вишиванку й віночок я вже згадувала - та це, як виявилося, була тільки прелюдія. Музика - от кульмінація! Мотив «Гей, наливайте повнії чари», що раз у раз виринав на музичних хвилях і викликав бурхливу реакцію зали, доконав справу українізації «Синдерели», і коли головна героїня випадково загубила червоний чобіток (для чого одній із балерин довелося «непомітно» стягнути його з ноги Синдерели), зала вибухнула нестримними оплесками.
Але казка має щасливий кінець, і нарешті Синдерела та принц Іван стали на рушничок, і батько підніс їм хліб-сіль, а зла мачуха та заздрісні сестри впіймали облизня. Зала чотири рази викликала танцюристів кланятись і гукала «Браво! Біс!» Із театру українська громада виходила ще згуртованішою, якщо це взагалі можливо. Синдерела примирила бандерівців і мельниківців, Синдерела примирила навіть першу та другу хвилі еміграції.
Пані Ірина в норковій шубі до п’ят любенько прощалася зі знайомими. Завтра в церкві вихідний, тож вони не побачаться аж до неділі! Хіба що підемо зранку у фінський ресторанчик на млинці? Де ж іще можна поїсти в Буремній Затоці справжніх українських млинців, як не у фінському ресторанчику!
- Пані Ірино, чи ви бачили сьогодні пана Ореста? - дзвінким голосом звернулася до моєї господині мініатюрна жіночка, в якої з-під фасонистого капелюшка визирали сиві кучерики.- Він не прийшов на балет!
Дійсно, нечувана справа - якийсь там пан Орест не прийшов на балет!
Інша жіночка (повна протилежність першій: хрипкий низький голос, жодної косметики, потерті джинси на дебелих ногах) втрутилась у розмову:
- А ви не знаєте? У пана Ореста велике горе! Вночі хтось вдерся у «Просвіту» й поцупив старі папери…
- Ніхто нічого не поцупив! - перебив жінку суворий мужчина в окулярах.- Розгардіяш учинили, це правда. Не схоже, щоб шибеники побавилися,- наче шукали щось, але нічого не зникло…
- Правду кажучи,- долучилася до розмови руда красуня з нафарбованими вустами,- у «Просвіті» давно вже немає ладу. Пан Орест застарий, щоб самотуж- ки вести справи. Тож я не дивуюся, що злодії нічого не знайшли…
Я стала як укопана. Морозець щипав щоки і підкусував ніс, але я цього не відчувала. Тільки-но я зібралася ще раз навідатись у «Просвіту», як хтось випередив мене. Яке щастя, що в пана Ореста давно немає порядку! Але що саме шукали в «Просвіті»? Невже відомості про загадкову О. Байду? «У Цареграді на риночку п’є Байда мед-горілочку…» Не пхай, шепотів мені розважливо внутрішній голос, не встромляй свого цікавого носа в цю справу, якщо не хочеш висіти за ребро на гаку…
Після святкової вечері у моїх господарів, до якої подавався червоний борщ, голубці з бурякової гички та незмінні вареники з картоплею навпіл із сиром, мене нестримно потягло в Україну - до сказу закортіло салату «Олів’є», пельменів і кабачкової ікри. Я кинула все і побігла до комп’ютера - писати слізного листа до Ліни Оверченко.
Однак коли я відкрила свою поштову скриньку, в неї упав нерозпечатаний конвертик - Ліна вже прокинулась, відпровадила чоловіка на роботу й одразу подумала про мене. Що то є друзі!
Я нетерпляче клацнула мишкою. Комп’ютер розгорнув довжезний білий сувій, списаний дрібненькими чорними літерами. Спершу мені здалося, що журналістка Ліна Оверченко переплутала адресатів і замість редакції газети випадково надіслала політичну статтю на чотири смуги мені. Та очі вихопили перші рядки листа, адресованого мені-таки, і я завмерла перед екраном.
«Бубочко,- писала Ліна,- можеш уже готувати пляшку кленового сиропу - я виконала й перевиконала твоє завдання. Вчора я ходила в гості до старшої сестри Ромчика Данильця. Ми з нею, як то водиться, поплакали й перехилили чарку за упокій його душі, а потім сестра показала мені альбом родинних світлин…»
У власній уяві я миттєво реконструювала картину, змальовану Ліною. Звичайна кухня у звичайній трикімнатній квартирі в панельному будинку на околиці міста. Горілка і два кришталеві келишки, двоє тонко-сльозих жінок, повна недопалків попільничка - все як завжди. Та вирізняється на тлі вбогої кухні грубезний альбом у шкіряній шабатурці.
Жінка з довгим тьмяним волоссям однією рукою струшує попіл із цигарки, а другою гортає альбом, вказує пальцем на світлини:
«Троє їх було - наш дідо Левко Данилець, його однокурсник Леонід Дунін і товариш їхній Роман Шолуденко».
Зі світлини просто на Ліну дивляться троє вояків. Той, що посередині, шкіриться в об’єктив і мружить насмішкуваті очі. У цьому хлопцеві в потертому однострої безпомильно вгадується нащадок давнього шляхетного роду - чи то панського, чи то козацького. Знаний, либонь, жіночий спокусник був цей Леонід Дунін на псевдо Перелесник!
Ліворуч од нього товариш із автоматом, завданим на плече. Лице трикутне, глибокі темні очі - запалені, невиспані. Погляд тривожний. Це Роман Шолуденко на псевдо Буревісник.
Третій на світлині - сам Левко Данилець на псевдо Сокіл. Суворо зіперся обома долонями на автомат, який висить йому упоперек грудей. Та щось дитяче, наївне прозирає в тонких рисах обличчя сіроокого юнака - начеб це наполоханий пташок завмер на гілці на мить.
«Вони протримались до сорок дев’ятого року. Потім хотіли вибиратися за кордон, але «всипалися». Діда взяли, і він довший час нічого не знав про товаришів. Коли повернувся в Україну, почав їх розшукувати. Про Ромка Шолуденка дізнався швидко - як виявилося, загинув у той самий день, коли взяли мого діда. А Леонід Дунін щез, мов під землю запався…»
Жінка з тьмяним волоссям підводиться і йде до кімнати. Повертається з книжкою в руках. «Спогади» називається книжка, автор - Левко Данилець.
«Дідо хотів, щоб хоч якась пам’ять лишилася по його побратимах, і вирішив написати спомини. Видав цю книжку він у дев’яносто другому, і зразу потому на нього посипалися жахливі листи. Його звинувачували, буцімто він зрадив товаришів! Наш дідо, який майже двадцять років відсидів у таборі! А потім іще й на поселенні… Пішов поголос, що Роман Шолуденко перед смертю написав на землі ініціали - «Л. Д.» Але ж Дунін теж був «Л. Д.»! А подумали саме на мого діда! Чому? Бо він посмів вижити?»