Ліна Оверченко слухає з розтуленим ротом, але не забуває в кишені поправляти цифровий диктофон, щоб на ньому добре все закарбувалося. Доведеться-бо звіт писати аж у далеку Буремну Затоку!
«Як вони взагалі наважилися думати на мого діда? - кривиться жінка - от-от знову заплаче.- Це ж він назвав мого брата Ромчиком на честь Романа Шолуденка! Я можу тобі показати, скільки листів він написав у різні інстанції - домагався посмертної реабілітації Буревісника!»
Жінка знову вибігає з кухні й повертається зі жмутом пом’ятих паперів.
«Бачиш,- майже кричить вона,- дідо всі копії собі залишав. І всі відповіді, які отримував. І домігся! Романа Шолуденка реабілітували у вересні дев’яностого року «за відсутністю складу злочину». А Леоніда Дуніна він так і не знайшов…»
Ліна напружено слухає - тільки б не переповнилася пам’ять у диктофоні!
«А твій дідо не здогадувався, від кого саме пішли чутки, що зрадник - Л. Д.?»
«Не знаю точно,- знизує плечима Ромчикова сестра,- але дідо колись обмовився, що його на закритому суді «захищав»,- вона жестом додала лапки,- один адвокат, який усе зробив, щоб дідо отримав максимальний строк. На виході з зали суду дідо плюнув йому в обличчя. А через багато років вони випадково здибались у Києві…»
«А для чого твій брат поїхав у Буремну Затоку?» - переводить Ліна мову на інше.
«Коли діда звинуватили у зраді й почали зусібіч цькувати, він дуже захворів. Років зо п’ять прохворів і помер. Ромчик так побивався! Ти ж знаєш, ми без батьків росли, нам дідо був і за тата, і за маму. І Ромчик дав слово - розкопаю справу з цією зрадою і виправдаю діда!»
Жінка перебирає папери, знаходить два однакові конверти.
«Ось тут запити, які дідо посилав у довідкове бюро. У тій боївці, що в ній він служив, були дівчата-зв’язкові - Оксана й Орися Байди. Перед війною вони всі разом училися в університеті. У сорок четвертому році сестри Байди зникли безвісти. Спершу дідо думав, що вони потрапили в облаву і їх вивезли в Німеччину на роботу, але зазвичай усі, кого так вивозили, потім якось давали про себе знати. А Байди просто щезли! І ти не повіриш: коли почалося це жахливе цькування, діда звинуватили, буцімто він і сестер Байд видав. А він же все життя був закоханий в Оксану! Навіть бабуся до неї ревнувала, сама мені казала, хоча до кого там було ревнувати - до безтілесної тіні?…»
«Ой! - вигукує Ліна Оверченко.- Оксана й Орися Байди? Обидві на «О». А хто з них двох писав вірші і друкувався перед війною в «Радянській літературі»? В універі сказали, що Ромчик розшукував якусь О. Байду…»
«Гадки не маю, котра з них поетка, але Ромчик дещо про них розкопав-таки. Щось там було пов’язане з переміщеними особами, здається, одна з них по війні емігрувала за океан. Я нічого не знаю - Ромчик дзвонив із тої Буремної Затоки раз на тиждень і на п’ять хвилин! - заплакала сестра.- Я навіть не знаю, зу- стрівся він із тою жінкою чи ні!»
Ліна Оверченко наливає ще по чарці, жінки не цокаючись випивають, Ромчикова сестра сякається в серветку й витирає сльози.
«А Леоніда Дуніна,- питає Ліна,- Ромчик зміг розшукати?»
«Ні,- хитає головою жінка з тьмяним волоссям.- Скільки я знаю, ні».
Я сиджу перед комп’ютером, і думки плутаються мені в голові. Припустімо, що Ромчик Данилець вийшов-таки на слід справжнього зрадника. Хіба за це б його убивали? Понад п’ятдесят років минуло! Яке звинувачення можна висунути тому зрадникові? І де - в Буремній Затоці? Ну, відвернеться від нього українська громада - то він завтра ж переїде в інше місто й матиме усіх десь.
Уява жваво намалювала старезного діда, який уже й думати забув, що трапилося п’ятдесят років тому. Навіть якщо зрадник - не хворобливий витвір колективного підсвідомого, яке вичитало якісь там ініціали «Л. Д.» бозна-де й бозна-коли, зараз він уже напевне обріс онуками та правнуками й веде порядне життя. Якщо не помер до цих пір. І він убиватиме Ромчика, боячись викриття? Маячня.
І де в цю схему вписується Ожавашко? І Петрик, разом із яким вона зникла з лікарні та який останнім часом так майстерно мене уникає, що мій намір спитати його про Ожавашко в лоб можна повісити в туалеті на гвіздочку. Хіба що… На гостину до Боба Торні він же не зможе не приїхати? Як мені дочекатися тої «вечері при свічках»?…
Я повернулася до комп’ютера.
«Бубочко,- закінчувала Ліна свого листа,- за всі мої труди мені належиться велика пляшка кленового сиропу, а не той шкалик, що ти привезла минулого разу. І чекаю нових доручень - бо мені ще хочеться мати сувенірну ляльку-індіанку».
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
ВЕЧЕРЯ ПРИ СВІЧКАХ
За останні двісті років устрій життя мешканців Буремної Затоки, здається, не змінився ні на йоту. Ліс, який підступав до містечка зусібіч і загрожував от-от поглинути, диктував свій плин часу - розмірений, неквапливий. Та й куди поспішати, коли за вікном хуртовина, дороги замело, а будинки засипало снігом чи не попід самий дах, і панові Йосипу сьогодні зранку довелося вибиратися з хати крізь віконце на горищі й відкопувати вхідні двері? До церкви ми запізнилися на десять хвилин, що для паламаря було просто нечувано.
І саме в такий день мене запросили на загадкову «Вечерю при свічках» аж на лісове озерце, де Боб Торні і його дружина Софія, у дівоцтві Дідьку (так-так, жодної помилки, саме Дідько,- іноді мені здавалося, що Буремна Затока - двадцять шоста область України), збудувала собі літній будиночок.
Поєднання непоєднанного - літній будиночок у сорокаградусний мороз - дало несподівані результати. Хата Боба й Софії Торні нагадувала гостроверхий намет, тільки чомусь збудований із неотесаних дерев’яних рубанок. Коли ми, себто Джеклін, Султана, Майкл, Петрик і я, двома машинами під’їхали до лісового озерця, тут уже стояла автівка самих Боба та Софії Торні. Лишаючи глибокі сліди в пухкому снігу, ми підійшли до грубих дерев’яних дверей і гучно постукали.
Двері розчахнулись, і зсередини війнуло теплом і затишком. Я уявила гарячу грубку, в якій потріскують дрова, і крісло-гойдалку поруч. Та й хіба може бути інакше у справжньому дерев’яному зрубі, що виріс на березі озера десь «на північ від шістдесятої паралелі»?
Газовий коминок насмішкувато щирився до мене. Вогонь плавав у скляному його нутрі, як червона риба в акваріумі. Софія Торні-Дідько припросила нас до вітальні, де Боб уже попивав біле вино замість аперитиву. На столі стояли два тарелі - один повний малесеньких морквин, другий - сирої цвітної капусти, посередині ж умостилася миска з густим білим соусом. Доктор Торні раз у раз брав із тарілки морквину або суцвіття капусти, вмочав у соус і відправляв до рота.
Джеклін теж ухопила гронце цвітної капусти, занурила в соус і вкинула собі до рота. Бадьорий хрумкіт наповнив кімнату.
- Ну, чого замріялася? - підштовхнув мене до тарілки Майкл.- Натщесерце не розважишся.
- Ви капусту просто сиру їсте? - не могла я повірити власним очам.
- Звісна річ! - образився Майкл.- А як же ще?
Я обережно вмочила найменше суцвіття в соус і поклала до рота. Довелося трохи попрацювати щелепами, але на смак страва виявилася смачною - ледь гоструватою, соковитою. Вже сміливіше я приклалася до цвітної капусти. Що може бути краще за сирі овочі, щоб нагуляти апетит перед вечерею при свічках?
Я пошукала очима свічки - одна горіла посеред обіднього столу, решта ж примостилися на маленькому столику поруч. Яких тільки свічок тут не було! Там і сям стояли пряничні хатки під червоними череп’яними дахами, старовинні годинники з зозулькою, свічки-ляльки і свічки-книжки, була навіть свічка - точна копія паризького Нотр-Даму. Поки я роздивлялася незвичайну колекцію, Софія Торні-Дідько принесла мисочку картопляних чіпсів, які теж треба було вмочати в білий соус. Я приєдналася до трапези - чекати справжньої вечері вже не було жодних сил.
Тут-таки доктор Торні дістав фотоапарат і націлився на наші працьовиті щелепи.
- Нарешті нашій кафедрі,- мовив він,- вділили кошти на промоцію, тож ми цього року вирішили надрукувати рекламний постер. Прошу всіх усміхнутися в об’єктив - ось вам і світлина з веселого студентського життя!
- Хіба нашу кафедру треба популяризувати? - здивувався Майкл.- По-моєму, тут іще від студентів відбиватися треба…
- Ти не розумієш,- відмахнувся Боб Торні,- реклама - це вимога часу…
- А рекламний постер,- закінчила за нього Джеклін,- це найкращий спосіб відзвітувати ректору, що кафедра провела роботу зі всебічного інформування абітурієнтів про всі переваги, які надає Університет своїм студентам.
А мені, щиро кажучи, було надзвичайно приємно, що моя українська пика цілий рік красуватиметься на рекламному постері Університету далекої Буремної Затоки.
Я помацала рукою у тарелі з цвітною капустою - і не знайшла нічого. В другому тарелі сиротою лежала остання морквина. Чіпси щезли - і крихт не зосталося. Софія Торні-Дідько зауважила, що гості вже все поїли, й радісно вигукнула:
- А тепер прийшов час свічок!
Гості вервечкою підтяглися до маленького столика. Я розгублено лишилася сидіти.
- Оця чарівна свічка,- заговорила Софія, вказуючи на червоний ґотичний замок, який нагадав мені щось надзвичайно знайоме,- відтворює в мініатюрі театр Буремної Затоки. Погляньте, тут можна порахувати всі віконця й упевнитися, що автор свічки не забув про жодну деталь.
- І скільки ж коштує таке диво? - спитала
Джеклін.
Софія радо назвала ціну. Джеклін полізла по гаманець. Після вдало залагодженої оборудки Софія Торні- Дідько повернулася до наступної свічки.
- Оце дизайнерське диво - маленька копія Тріумфальної арки. Коли вона горить, то згоряє тільки серединка, але форма свічки зберігається до самого кінця. Ця свічка безсумнівно послужить найліпшою окрасою столу!
Своїм красномовством Софія звабила Султану й підбила її придбати крихітну Тріумфальну арку. Я ж сиділа ні в сих ні в тих. Моя українська ментальність не була готова до такого варіанту «вечері при свічках», і в голові чомусь весь час крутилося, чи не збираються сьогодні до столу подавати гаряче.
Майкл купив собі годинник із зозулькою, Петрик (напрочуд мовчазний сьогодні) зголосився на Святого Миколая, й нарешті дійшла черга до мене. Софія Торні-Дідько вже ні на кого не дивилася - все її солодкомовство було спрямоване тільки на мене. Я змирилась і дістала гаманець.
- Яку тобі? - улесливо запитала Софія.
Я тицьнула пальцем у першу-ліпшу свічку.
- Чудовий вибір! - похвалила мене Софія.- Подивіться - це справжнє індіанське каное. Цю свічку найкраще пустити на воду - і тоді вечеря при свічках принесе вам багато незабутніх хвилин!
О, мені не потрібен цей солодкий романтичний антураж - сьогоднішня вечеря при свічках і так принесла мені чимало вікопомних хвилин.
- Я зварю кави,- промовила дружина доктора Торні, зітхаючи. Вона обвела поглядом столик, на якому залишалося ніяк не менше дюжини нерозпроданих свічок. Гості дружно почали заклопотано обдивлятися новопридбані сувеніри.
- Як просувається розслідування? - запитав мене Майкл, поки Софія та Джеклін накривали стіл до кави.- Розшукала вже невідому поетку О. Байду?
- Ще ні,- відповіла я,- але знаю, що було їх дві сестри - Оксана й Орися. І може таке статися, що одна з них - десь тут, у Буремній Затоці!
- А Роман Да…
- Данилець.
- …знайшов-таки її?
Я знизала плечима. Яка така таємниця могла бути пов’язана з невідомою українською поеткою, що вона коштувала життя Роману Данильцю? Минуло стільки років, збігло стільки води, а давня війна і тепер раз у раз нагадує про себе.
- Не збагну,- сказав Майкл,- чому ти й досі не поговорила зі своїми господарями. Хто-хто, а вони вже точно знають кожного українського собаку в Буремній Затоці!
- Безперечно,- кивнула я,- але ж навіть якщо котрась із сестер Байд і переїхала сюди по війні, навряд чи вона досі живе під дівочим прізвищем. А як ти її шукатимеш, не відаючи її нового прізвища? Ви уявляєте, скільки Орись і Оксан свого часу виїхало з України?
Софія Торні-Дідько запарила каву у високому кавнику, схожому на термос, і припросила гостей пригощатися. Я скромно сиділа в куточку, чекаючи, коли вона здогадається запропонувати ще й чаю. Та, видко, ця чудова думка так її і не навідала.
- Стривай,- мовила Султана, тужливо позираючи на господиню - мріяла про міцний чорний чай, як і я,- припустімо, що Роман Да…
- Данилець,- укотре допомогла я. Невже українські імена аж такі складні? Я ж запам’ятала, як вимовляється ім’я Султана!
- …що він розшукав-таки котрусь із сестер. Отже, ти теж зможеш її знайти!
- І теж накладе головою?! - втрутилася Джеклін. Усі погляди синхронно звернулися до мене.
Я відмахнулася: не меліть дурниць! Хто взагалі знає про те, що я цікавлюся сестрами Байдами? (Особливо якщо згадати, що в мене вода за зубами не тримається…)
Час було збиратися додому. Ґречно подякувавши господарям за чудову вечерю при свічках і притискаючи до грудей дорогоцінні надбання, ми вдяглись і висипали надвір. Було близько восьмої вечора, на Буремну Затоку саме спускалися сутінки. Петрик зголосився завезти мене додому, й ми попрощалися з друзями. Тепер уже професору Аніту не відкрутитися від розмови зі мною.
Червона машина кілька разів застуджено чмихнула, та зрештою завелась і вирулила на засніжену дорогу. Щільні ряди сосон уздовж траси чорніли нескінченним коридором. Кілька кілометрів ми проїхали у цілковитій тиші, тільки пічка гуділа в машині та дмухала в обличчя гарячим повітрям, що ледь відчутно віддавало бензином. Я не наважувалася почати.
До хати ми під’їхали у цілковитій темряві, але щойно машина завернула у двір, як над парадним входом спалахнув ліхтар. На порозі мене зустрічав блакитний Яро - світив круглими зеленими очима, зводив у нитку білі вуса й раз по раз стріпував китичкою правого вуха, коли холодна сніжинка приземлялася на нього.
Я здивувалася, що Яро гуляє,- зазвичай по восьмій господарі не випускали кота надвір, бо темної нічки чигають зусібіч страшні небезпеки: скунси, лисиці, ведмеді… Я власним ключем відімкнула двері.
- Ярчику, заходь. Давай, давай, годі комизитися! Завтра буде новий день…
І вклякла на порозі. У хаті мене зустрів повний розгардіяш, і посеред цього жахливого безладу сиділа пані Ірина, притискаючи до грудей великий альбом - мабуть, зі старими світлинами.
- Що тут коїться? - скрикнула я. Пані Ірина насилу здобулася на слово.
- Здається, нас пограбували. Йосип поїхав у поліцію…
- А що зникло?
Пані Ірина безпомічно роззирнулася по хаті.
Не роззуваючись, я злетіла сходами донизу - у свій затишний підвал. Ні, стукало у скронях, тільки не мій дорогоцінний комп’ютер! У мене там недочитана книжка Марини Гримич, курсова робота про мову й німоту для доктора Торні, дві третини магістерської дисертації, листи з України… недописаний роман!!!
Яро біг наввипередки зі мною. У кімнаті він миттю заскочив на ліжко й перевернувся догори черевом - чекав, коли я сповню незмінний ритуал чухання животика. Та заки я спустилась у підвал, ноги вже ледве тримали мене, я не могла думати ні про що, тільки про…
Комп’ютер! Мій рідний маленький сіренький ноутбук спокійно стояв собі на столі й тільки упівголоса щось дзижчав собі уві сні. Книжки на полицях обабіч ліжка радісно зустріли мене. Навіть сумка моя у великій вбудованій шафі лишилася незайманою - грабіжник не опустився до підвалу.
Пошкрябавши нарешті Ярчиків пухнастий живіт, я знову видерлася нагору. Пані Ірина сиділа в тій самій позі.
- Що зникло? - повторила я діловито. Пані Ірина розгублено втупилась у мене.
- Не збагну,- похитала вона головою.- Не збагну. На телевізорі лежали гроші, які ти віддала мені за кімнату, а їх не взяли! Натомість перерили мою коробку з листами!
- Щось забрали?
- Навіть не певна. Мені здається, ніби щезли два листи з України, але, може, я їх сама десь посіяла? То не від родичів листи бути, я могла їх у свою коробку і не складати… А ще… ще кілька фотографій - старих, довоєнних…