Петрик переїхав вуличку з кінця в кінець і завернув за ріг. Тут уже було вільніше - кілька парковочних лічильників полювали на чергову жертву. Петрик зарулив під найближчий і заглушив мотор. Я вилізла з машини, випростала затерплі ноги. Мій супутник тим часом вкидав у грізний апарат два «місяці». «Місяцем» - за жовтий колір - у Буремній Затоці називали круглу монетку в один долар.
Лічильник один по одному проковтнув обидва «місяці», а Петрик сердито пробурмотів:
- На власній землі маю платити за стоянку!
Боб Торні вирішив провести свій поетичний вечір саме в барі, хоча мені здавалося, що в Університеті обстановка більше сприяла такому заходу. Тим паче, що просто в центральній будівлі Університету, котра носила гучну назву Аґура (у Давній Греції - ринкова площа, місце зібрань і сходин), містився не менш колоритний бар. Стовідсоткова відвідуваність гарантована, особливо сьогодні - у п’ятницю.
Ми з Петриком повернули за ріг - і зразу опинилися під дверима пивнички «Буз», що в перекладі приблизно означало «Три гички».
- Нам сюди?! - шарпнула я Петрика за рукав. Мій супутник похитав головою.
- Сюди ти можеш хіба що зайти сама - мені з моєю червоною пикою всередину краще не потикатися.
Я затнулася на ходу.
- Себто?
- Де пиячать білі,- пояснив Петрик рівним голосом,- червоношкірим зась. Добре, якщо охорона просто викине надвір. Гірше, коли зчиниться бійка на ґрунті расової ворожнечі… Нам сюди.
Ми зупинилися під скляними дверима, на яких висіла табличка «Закрита вечірка». Заклад називався
«Ліра» - тільки тепер я збагнула, чому Боб Торні зупинив свій вибір саме на цьому барі.
Ми ввічливо постукали, і з того боку шибки до нас визирнуло суворе обличчя Джеклін. Сьогодні моя товаришка зібрала полум’яні коси в кручений вузол на потилиці і вбрала шовкову сукню. Після незмінних джинсів, спортивних светрів і кросівок я не впізнала цілком нову Джеклін. Петрик же зовсім не розгубився: він простягнув два запрошення, і Джеклін офіційно припросила нас усередину.
На півкруглому підвищенні у глибині зали грали музики. Соліст, який притискав до вуст губну гармоніку, видався мені напрочуд знайомим - примруживши короткозорі очі, я упізнала Майкла. Саме в цей момент Майкл опустив гармоніку та заспівав у мікрофон блюзову композицію.
Голова мені пішла обертом, я відчула себе в центрі неймовірної змови - як на вікопомний Переддень усіх святих, коли наша п’ятірка відвідала старий Форт. Якщо й Султана бере участь у зговорі… Але ж ні: Султана у зеленому сарі сиділа за столиком, виблискуючи незліченними золотими прикрасами. Забачивши нас, вона радісно помахала рукою.
Боб Торні, який засідав неподалік сцени, теж помітив нас і жестом прикликав до себе. Його дружина Софія приязно привіталася. На столику громадилися два стоси новеньких книжок. На книжці значилася ціна - двадцять доларів. Петрик дістав зелену двадцятку й отримав навзамін книжку. Боб із задоволенням підписав томик колишньому студентові, а тепер - колезі-викладачу.
Проковтнувши подив, я полізла в гаманець і дістала дві бузкові десятки. Доктор Торні розгорнув книжку й нерозбірливою рукою начеркав кілька слів. У непевному світлі бару я змогла прочитати хіба власне ім’я. До Боба вже підходили нові гості, і ми підсіли до Султани.
- А у вас завжди так,- не могла я стримати емоцій,- що на презентації друзям книжку не дарують, а продають?
Петрик зачудовано обернувся до мене:
- А звідки ж брати гроші, щоб винайняти цю залу?
Нам піднесли тацю з білим вином, Петрик зняв два бокали - й одразу розрахувався за них. Султана, звісна річ, від вина відмовилася, їй принесли водичку. Щоб не осоромитись остаточно, я розважила за краще не коментувати цей «фуршет власним коштом».
Зала швидко заповнювалася відвідувачами. За сусіднім столиком сидів іще один викладач нашого факультету - Джеклін була таємно в нього закохана. Він заклопотано обклався паперами й щось швидко вимережував у грубому зошиті. У людському галасі та дзвоні музики, оповитий сірими цівками тютюнового диму, він видавався істотою цілком потойбічною. На мить відірвавши голову від писанини, він помітив нас із Султаною та Петриком, неуважливо кивнув і, не чекаючи відповіді, знову схилився над зошитом.
Зрештою зала заповнилася вщерть. Музика стихла, Боб Торні підвівся з-за столу. Привітавши гостей, він розгорнув книжку та почав читати вірш. На слух я абсолютно не здатна була розрізнити барвистої поетичної мови, проте коли доктор Торні закінчив читати й зала вибухнула оплесками, я плескала разом із усіма так завзято, що в мене розсипалася на друзки каблучка з іскристого каменю - «золотого піску».
Майкл знову заспівав щось блюзово-меланхолійне, гості попивали вино й обмінювалися плітками, до Боба підходили один по одному приятелі, щоб привітати та придбати книжку, викладач за сусіднім столиком і далі строчив у грубезному зошиті, Джеклін нарешті залишила свої чати під дверима та приєдналася до нас - тривала невимушена вечірка.
Мені ж кортіло переговорити з Бобом сам на сам. Із Петриком ми стосунки з’ясували, не хотілося лишати недомовок і з доктором Торні. Вичекавши мить, коли Боб зостався один, я вислизнула з-за столу та підійшла до нашого викладача.
- Чудова презентація,- почала я здалеку, але не витримала власної дипломатичності й бухнула: - Бобе, а навіщо ви брали в бібліотеці книгу обліку архівних надходжень?
Боб був заскочений несподіваним натиском, але за мить оговтався і, збагнувши, про яку книгу обліку йде мова, невинно пояснив:
- Я писав статтю про Марка Твена і шукав номер коробки, в якій зберігається мій архів.
- Ваш архів?
- Так, мій архів. Кілька років тому я передав Університету чернетки власних поезій і наукових статей, деякі щоденники й листи… Навіщо чекати, заки я помру, якщо вже сьогодні зацікавлені студенти могли б написати магістерську дисертацію про Роберта Пенна Торні? - Боб значуще подивився на мене.
До столика, де мене вже зачекалися Джеклін, Султана і Петрик, я поверталася на нетвердих ногах. Буремна Затока раз у раз підсовувала мені горішки, які я не могла розгризти своїми українськими зубами. «Захід є захід, і схід є схід…» А хто ж ми, українці,- схід чи захід? Як переміщені особи - у вічному лімінальному стані: поміж двох світів, ні там ні сям…
Поки я сиділа у глибокій задумі, вечірка добігла кінця. Майкл востаннє подякував гостям, які мужньо вислухали всі його нескінченні одноманітні блюзи, доктор Торні, косуючи оком на неспродані книжки, запросив усіх присутніх у будь-який час заходити на кафедру, де в Бобовому кабінеті завжди зберігається незайманий запас книжок, тож якщо комусь заманеться зробити, приміром, приємний подарунок друзям до нового року…
За усталеною традицією Джеклін і Султана сіли в Майклів пікап, а я вже хотіла застрибнути в Петрикову червону машину - і розгублено зупинилася, не побачивши машини там, де ми її кілька годин тому залишили. Замість автівки попід паркувальним лічильником височіла гора снігу. Вітер сердито повівав, намітаючи дедалі вищу кучугуру,- надвечір, як завше в Буремній Затоці, налетіла хуртовина.
- Помагай,- кивнув мені Петрик і взявся руками розгрібати сніг. Уже за кілька секунд на світ Божий визирнув червоний дах, і я квапливо почала відгрібати сніг із-під коліс, звільняючи машині виїзд.
Засніженою дорогою ми ледве-ледве тягнулися додому і жодного разу не обігнали навіть неповороткий автобус, якому мов на посміх дали назву «Хорт». Зустрічні машини важко борсались у снігу - чистити ці завали почнуть не раніш як завтра зранку. Коли ми доїхали до хати Бачинських, навкруги стояла щільна непроглядна темрява, і фари вихоплювали з неї тільки білі бризки сніжинок на метр від машини.
Ми завернули у провулок Росомахи. Синє миготливе світло розтинало темряву десь попереду. У мене дивно стиснулося серце. Петрик під’їхав до хати, я вистрибнула з машини.
Біля входу стояла «швидка», а навколо неї півколом тулилися сусіди. Я підскочила до людей і перелякано крикнула:
- Що сталося?
Хтось мовчки вказав мені на невеличку клуню, де мої господарі зберігали городній реманент, а в ящику з підігрівом - картоплю. Замість даху зяяла діра, двері ж вивалилися під тиском снігу.
- Снігу навалило стільки, що дах не витримав. А місіс Ірина саме була всередині,- пояснив мені сусіда-італієць.- Добре, що я акурат під’їхав додому й побачив, як дах обвалюється! Я побіг перевірити, чи все гаразд, і помітив руку, яка стирчала зі снігу - отут, де вивалилися двері! Зразу викликав «911», нехай навіть мені доведеться заплатити за виклик!
Як уже згадувалось, у Буремній Затоці викликати «швидку» можна тільки в крайньому разі, причому що саме вважається крайнім разом, здається, не відають навіть місцеві. Мешканці Буремної Затоки по можливості утримуються від того, щоб набирати заповітні цифри «911».
За хвилю під’їхала поліція. Поламану халабуду відразу обв’язали жовтою стрічкою, наче без цього хтось наважився б наблизитися до хилитливої клуні, яка погрожувала от-от завалитися зовсім. Один із поліцейських витягнув блокнот і підійшов до нашого гурту, щоб розпитати свідків, а незамінна за всякої приключки детектив Коен залізла у «швидку». За хвилину вона вже вистрибнула з машини, а потому санітари в зеленкуватих піжамах і теплих куртках наопаш винесли ноші, на яких лежала пані Ірина, й попрямували в хату.
Я побігла за ношами та встигла якраз відчинити перед ними двері.
- Ви родичка? - запитав мене лікар.
- Я квартирантка.
- А де родичі?
- Дітям я зараз подзвоню, а чоловік, певно, в церкві… А що з нею?
- Нічого смертельного. Ми вкололи місіс Бачинській снодійне, щоб вона спокійно проспала до ранку, але в лікарню її брати не будемо. Підозрюємо в неї легкий струс мозку, завтра вона нехай навідається до МакКілера, але на тілі - на диво - жодних ушкоджень немає. Їй пощастило, що, коли валився дах, вона саме стояла біля відчинених дверей і її просто снігом винесло надвір…
- А ще сусіда виявив пильність! - докинула я. Моторошно навіть подумати, що могло статися, якби сусіда не помітив завалу - хто б здогадався побігти перевірити клуню в таку хурделицю?
- Ви можете покликати чоловіка потерпілої? Ми маємо зафіксувати нещасний випадок, потрібні його свідчення. В церкві є телефон? Чи в нього, може, є мобільний?
- Мобільного немає, і в церкві я телефону не знаю, але ж сама церква зовсім поруч! Я миттю!
Смикнувши за рукав Петрика, який ні на крок не відставав од мене, я плигнула в машину, й ми здали назад, бо розвернутися в такому снігу не було жодної можливості. На виїзді з провулку Росомахи я вказала Петрику напрямок, і машина, долаючи кучугури, рушила на світлофор.
Коли я щойно приїхала в Буремну Затоку і не була знайома з Бачинськими, то першим ділом вирішила навідатись у яку-небудь греко-католицьку церкву. Одна з них знайшлася на південній околиці - треба було лишень перетнути залізничний місток через Кам’янисту річку. Друга розташувалася на Вікторії-Захід - гостро-верхе диво сучасного мистецтва, дуже схоже на київський храм Св. Василія Великого на Львівській площі: гори скла й каміння, а на вершечку пірамідальної бані - хрест. Третя церква - на знелюднілій східній околиці, неподалік «Просвіти». Ця була стара-старезна, дерев’яна, мені навіть здалося, що чимось вона нагадувала карпатську дерев’яну архітектуру.
Бачинські належали до парафії на південній околиці, і зараз ми прямували саме туди.
Світло у вікнах кухні, яка прилягала до церкви, ми побачили, тільки коли під’їхали до будівлі мало не впритул. Без стуку я заскочила у бічні двері в прибудівлю й опинилась у великій кімнаті, в самому кінці якої стояли два горизонтальні морозильники, а навколо них крутилися жіночки, що складали на заморозку вже зварені вареники. Пан Йосип за столом завзято місив тісто. Просто в нього над головою висіли портрети Івана-Павла Другого та кардинала Любачівського - кардинал освячував церкву, а папа римський приїжджав із візитом років десять тому.
- Пане Йосипе, мийте руки, вам потрібно повернутися додому.
- Що трапилося?
- Нічого страшного, вже все гаразд, але на вас чекають удома.
Мій господар, високий і жилавий вісімдесятирічний старий, напрочуд меткий і жвавий як на свій вік, помив руки, натягнув куртку та бейсболку й був готовий вирушати. Жіночки в церкві покинули вареники та згоряли від цікавості, але їм доведеться дочекатися неділі - сьогодні нема часу нічого пояснювати.
Вже за десять хвилин ми повернулися додому. Пан Йосип напружено роззирався, побачивши поліцію та сусідів, які скупчилися біля хати. На щастя, «швидка» вже від’їхала.
Один із поліціянтів зустрів нас на порозі й провів пана Йосипа всередину. Ми з Петриком залишилися надворі, щоб не заважати, і потихеньку наблизилися до клуні, де крутилося двійко нових поліціянтів. Я дивилася на їхні вправні руки в ґумових рукавичках, на обладнання у шкіряній валізці, що стояла поруч, і в мене закрадалася певність, що то не простий огляд - працюють експерти-криміналісти. Знемагаючи від цікавості, я підійшла ще ближче й захопила уривок розмови.
- …Посвіти на цю крокву.
- Свічу.
- Бачиш?
- Бачу. Гадаєш, над нею почаклували?
- Безперечно. Подивись, тут усе нове, навіть дерево не встигло потемніти. Як могла тріснути кроква?
- Стривай! Але якщо це був замах, як міг зловмисник бути певен, що хазяйка взагалі серед зими полізе в сарай?
- Бачинські там картоплю тримали…- влізла я.
Я вже підійшла впритул до жовтої стрічки, але полісмен нетерпляче помахав мені рукою: мовляв, забирайся. Розчаровано я змушена була відступити вбік, відчула під ногою щось м’яке - й тишу розітнув відчайдушний тваринний вереск. Зойкнувши, я заточилась і, щоб не впасти, схопилася рукою за райську яблуньку. Сніг посипався мені за комір куртки, погляд же вихопив із темряви два ображені жовті ока.
«Ну просто корова на льоду! - вигукнув рудий койот, облизуючи травмовану лапу.- Я тепер тиждень шкутильгатиму!»
«Вибач! Я тебе не примітила…»
«Аж такий я непримітний!»
«Вибач,- ще раз мовила я, відступила на крок - і знову ледь не загриміла у сніг, наступивши комусь на лапу. Поряд із койотом у снігу надимала шерсть блакитна куля - котик Яро не міг не розділити сенсаційної пригоди, що сталась у його хаті, з найліпшим приятелем.- Знов у вас здибанка?»
Койот пхикнув.
«Я тут мерзнув на морозі, хотів її дочекатися, щоб розповісти дещо, а вона…» - і він демонстративно повернувся, ніби забирається геть.
«Я ж вибачилася! - гукнула я йому навздогін.- Що ти хотів мені розказати?»
Койот змилостивився, присів на задні лапи й задер писок догори.
«Уяви: табір для переміщених осіб, жахливий побут, сварки і лайки, але трапляються й радісні дні: наприклад, річниця весілля…»
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
РІК 1948
Третю річницю весілля Орися Байда святкувала з Осипком у таборі для переміщених осіб. Документ
із міської управи, який засвідчував, що вони офіційно побралися тридцятого травня 1945 року, лежав на видноті, і до нього раз у раз тягнувся дворічний хлопчак, з обличчя - викапана Орися.
Святкували чим було - на кухні щодня готувалися практично одні й ті самі страви з тих харчів, що їх постачала організація УНРА, але сьогодні Осипкові пощастило запопасти кілька пляшок шнапсу, тож настрій був особливо піднесений.
Часом Орисі не вірилося, що може бути така неймовірна свобода - де ні НКВД, ні СС, ні щоденних дзвоників на роботу о сьомій ранку, ні нашивки «OST» на одязі і заборони сідати в трамвай. Вона могла хоч щодня їздити трамваєм уздовж бульвару, де рядочком росли яблуні. У серпні простягни у вікно руку - і зірвеш наливне яблучко. Але плоди ніхто ніколи не рвав - у Німеччині городянам таке просто б не спало на думку!