А ще Орисі не вірилося, що вся ця воля, все це щастя - для неї одної. Що Оксани немає поруч і вже ніколи не буде. За двадцять два роки життя Орися жодного разу не лишалася сама, завжди була вдвох із сестрою, тож перший рік по смерті Оксани минув мов у тумані. Якби не Осипко, вона, либонь, наклала б на себе руки, бо життя на фабриці стало цілком нестерпним: щоденні й щонічні нальоти виснажували так, що дівчата спали на ходу; шкарпетки, які безнастанно плели в’язальні верстати, вже ніхто не вивозив, і ними склад був завалений попід стелю; одного разу бомба поцілила в бомбосховище - загинуло кілька дівчат і німкеня-майстриня…
Та найбільше Орисі муляла клятва, яку вона дала сестрі в лікарні: розшукати сестриного безвісти зниклого нареченого Семена та передати йому Оксанині листи й щоденники. Як, як зможе вона шукати Семена в цьому жахливому гармидері, коли не знаєш, чи ще будеш завтра жива? Господи, скільки ж триватиме це пекло?!.
Пекло закінчилось у квітні 1945-го. Кілька днів Орися з Осипком просиділи в бомбосховищі, бо нагорі велися вуличні бої; одна з дівчат із фабрики, яка наважилася поткнутись нагору, загинула під перехресним вогнем. Пайку хліба, котру видав остарбайтерам комендант табору, перш ніж завести у бомбосховище, вдалося розтягнути на три дні. На четвертий уже не мали що їсти. Лишалося ще відро питної води, й Орися з жахом думала, що буде, коли й води не стане.
О четвертій ранку до бомбосховища спустився комендант.
«Американці взяли місто. Ви можете повертатися до табору».
Першої миті Орися розгубилася, та вже за хвилю вона щасливо плакала, обнімаючи Осипка за шию: вони вільні! Вільні!
Й одразу на колишніх остарбайтерів посипалися дарунки, мов із рогу достатку: харчові набори Червоного Хреста, чорний житній хліб, рибні консерви, сякий-такий одяг. Хотілося думати про майбутнє. Саме в один із таких днів Орися й Осипко розписались у міській управі - прокотилися чутки, що всім колишнім громадянам Радянського Союзу доведеться повернутися додому. На вулицях з’явилися червоні офіцери.
«До тридцять дев’ятого року я був під Польщйю,- твердо сказав Осипко,- і не полечу до совіцького «раю». Моя дружина теж не мусить туди ся вертати. Розпружся».
Виконання обіцянки Оксані знову відкладалося на невизначений термін. А тут іще Орися відчула, що вагітна,- треба було шукати надійнішого притулку. Зго- дом вона завжди відганяла згадки про кочове життя, яке довелося їм з Осипком витримати, поки вони не осіли нарешті в одному з таборів для переміщених осіб. Тут вона прожила два, мабуть, найщасливіші роки - і не могла розділити цього щастя з Оксаною…
Орися перехилила чарку шнапсу, щоб повернутися до реальності, і скривилася від його міцного та різкого смаку. Подружня пара, що мешкала з Орисею й Осипком в одній кімнаті, жваво обговорювала свій недалекий від’їзд за океан.
- Мені батько зробив виклик,- пояснювала Ганька, яка колись разом із сестрами Байдами працювала на фабриці.- Він іще в тридцяті роки виїхав туди на заробітки, до війни повернутися не встиг. Їдемо за півтора тижні - маємо вже квитки на корабель.
- А довго плисти кораблем? - запитав Осипко.
- Два тижні.
- Ох, нічогенька дорога!
- Може, літаком хочеш? - загоготіли гості.- Американці візьмуть до себе на літак хіба твою симпатичну дружину!
Орися теж не стримала сміху, але думка про заокеанську далеку країну, куди вже за півтора тижні поїдуть сусіди, скабкою засіла в голові. Скільки можна валандатися по таборах для переміщених осіб? Додому вже не вернутися - отже, треба починати будувати нове життя. З нуля.
- А коли ви облаштуєтеся на новому місці,- зопалу спитала вона Ганьку,- не згодитеся розвідати, чи не можна й нам до вас перебратися?
Бовкнувши це, Орися затулила долонею рот,- як посміла вона набиватися зі своїми проханнями до цілком чужих людей, які й самі не відають, куди їдуть і що їх там чекає? Та Ганька по-дружньому всміхнулася до Орисі й просто сказала:
- Гадаю, якщо там знайдеться для Осипка робота, виїхати буде не проблема. Тільки вам треба якось заплатити за квиток… Нам за квиток заплатив батько, а ви… Може,- швидко додала вона,- вам удасться виїхати так, як колись мій татусьо: за його квиток, як він іще за Польщі їхав, заплатила компанія, котра наймала робітників…
- Дякую! - сплеснула руками Орися.- Вибач, що ми на тебе навішуємо свої турботи, просто…
- Припини перепрошувати! - відмахнулась Ганька.- Хіба ми не з тобою і твоєю сестрою їли потовчені крашанки, які мені з дому прислала мама?
Орисі на очі навернулися сльози.
Далі розмова крутилася тільки навколо довгої дороги морем: ніхто з присутніх моря ніколи не бачив, деякі за все життя далі свого села не виїжджали, і шлях у зачинених вагонах до Німеччини на роботу - то була їхня єдина подорож. Орися не наважилася розповісти про море, куди їх з Оксаною двічі возила в дитинстві мама. То було цілком інше море і цілком інше життя - те життя незворотно померло…
Де той вуйко Йосип,
Що горілку носить?
- співали до Осипка гості, коли в склянках закінчувався шнапс, і Орися разом з усіма пила міцний напій і швидко хмеліла. Брала на руки сина й шукала в його обличчі риси старшої сестри - так хотіла, щоб він був схожий на Оксану! - таж ні: малий вдався в матір, такий самий маленький, кругленький і меткий, навіть від батька нічого не взяв.
Дивлячись на малого, Орися згадувала Льончика Дуніна, відчувала його важку руку в себе на плечі, гадала: як було б, якби замість Осипка її чоловіком став Льончик? Але про Льончика Дуніна вона не мала жодної вістки від того самого дня, як виїхала в Німеччину; під час війни боялася писати, по війні надіслала йому на стару адресу в Києві кілька листів, але відповіді так і не дочекалася.
Щоразу, як згадувала про Льончика, Орися відчувала дивний трем у серці, мовби на мить поверталась у дитинство. Хай там як, але ті передвоєнні роки залишилися найяснішими в її пам’яті,- чи то просто людська пам’ять так влаштована, що вона зберігає тільки найприємніше, найрадісніше? В Орисиних спогадах Льончик Дунін був найтеплішою згадкою - такою рідною, як і пам’ять про Оксану. Навіть усі його витівки й вихватки набули тепер зовсім іншого відтінку - як-от історія з фальшивою печаткою Василя Дуніна- Борковського.
Орися вже не пригадувала, скільки їм тоді виповнилося років - чотирнадцять чи п’ятнадцять,- але яскравий червневий день пам’ятала чудово. Жодне свято в родині Байд, особливо ж день народження молодшої дочки, не обходилося без Льончика Дуніна. Прийшов він, як завжди, першим із гостей, подзвонив у двері і, коли йому відчинили, напустив на себе такої таємничості, що Орисю аж дрижаки брали з цікавості.
З-за пазухи, мов неймовірну цінність, Льончик дістав загорнений у папір пакунок. Орися хотіла тут-таки його розвинути, проте Льончик квапливо приклав палець до вуст і потяг іменинницю в кімнату сестер Байд, затулив портьєри на вікнах і аж тоді дозволив розгорнути пакунок.
Перстень-печатка з сірого металу (на Орисин подив Льончик твердо кивнув: срібна, навіть не сумнівайся) із зображенням шаблі й хреста. Пояснив пошепки: особиста печатка генерального обозного Дуніна-Борковського, зберігалась у родинному архіві Дуніних, вони-бо є майже прямими нащадками… Нізащо не хотів признатися, як це Льончик так розкидається фамільними цінностями; натякнув туманно - мовляв, печатка обов’язково в родині й залишиться. Орися спаленіла, але вдала, що натяку не допетрала.
«Але ж ти сам розповідав,- пригадала йому Орися,- що на гербі Дуніних-Борковських зображений був лебідь! А тут - шабля та хрест».
«То на гербі,- відмовив Льончик.- А печатка - це зовсім інше. Герб належав іще католицькій родині польських шляхтичів Дуніних-Борковських, а печатку собі робив козацький полковник, вихрещений у православ’я».
Орися вірити не хотіла, знала-бо Льончикову підступну натуру, але - повірила.
І тільки декілька років згодом Льончик зізнався, що вичитав десь опис печатки генерального обозного і сам вирізав її з дерева. А щоб на вигляд була як срібна, опустив у розплавлене олово… Орися довго зберігала дорогоцінний подарунок, але війна переколотила все, і печатка, може, десь і є ще - в Києві, у старій хаті Байд, де, вочевидь, уже оселилися чужі люди…
- Орисю, про що ти так замислилась? - поторсала Ганька її за плече.- Роздумуєш, як усі свої папери спакувати, щоб за океан перевезти?
Орися усміхнулась.
- А що ж мені ще везти, крім паперів? Лахи - ті, що на нас. Дитячий візочок комусь подаруємо - якщо дасть Бог іще дітлахів, уже якось розживемося новим, і не таким одоробалом,- вона глузливо хитнула головою в бік старезного дитячого візка, який займав чи не половину кімнати. Походження він мав досить темне - Орися підозрювала, що Осипко поцупив його в чиїйсь старій клуні, але ніколи не розпитувала.
- А де ти там працюватимеш? - Осипко звернувся до Ганьчиного чоловіка.- До речі, як місто називається?
- Містечко - Буремна Затока. Переселенці жартують, що то - справжнісінький Сибір…
- Одного Сибіру уник, то сам лізеш до чорта в зуби?
- Еге ж! - вищирився Ганьчин чоловік.- І буду я там, як у Сибіру, ліс валити. До речі, добре платять. Багато більше, ніж де-небудь на фермі…
- А мова? Ти ж не знаєш мови?
- З пилкою якось домовлюся!
- Мова - то не клопіт,- махнула рукою Ганька.- Тато писав, що для переселенців є безплатні мовні школи. А за рік треба складати іспит - не тільки з мови, а й з історії країни. І якщо складеш, то можеш отримати громадянство.
Згадка про громадянство аж мовби штрикнула Орисю: досі вона просто боялася замислюватися над тим, що вже ніколи - ніколи! - не повернеться в Україну. Не побачить старої хати, де вони з Оксаною саме в той день хотіли поміняти шибку, не пройдеться крутими брукованими вуличками, не поставить свічку на цвинтарі, не розпалить самовар, не побачить шкільних подруг, не зустрінеться з Льончиком Дуніним…
- А нас із малим на корабель візьмуть? - не вгавав Осипко.
- Авжеж.
- А їсти дають? Чи треба з собою пакувати?
- Годують дуже добре,- упевнено відповіла Ганька.- Щодня дають білого хліба стільки, що й з’їсти не можна, і тоді пасажири кришать його мартинам.
- Маю сумнів, що мартини аж так далеко від берега літають…- гмикнув Осипко і знову підкинув питання: - А якщо морська хвороба?
На це вже відповіді не знайшла навіть всезнайка-Ганька, тож тільки знизала плечима і, щоб нарешті перевести розмову, заспівала:
Де той вуйко Йосип,
Що горілку носить?
- А ось і він! - Осипко переставив ближче склянки й плюснув залишки шнапсу.- Ну, за нове життя - щоб у Буремній Затоці і ви, і ми знайшли тиху гавань.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
ПЕРСТЕНЬ БОРКОВСЬКИХ
Ліна Оверченко недаремно їла свій журналістський хліб - не встигла я й оком зморгнути, себто висунути ідею про спадщину Дуніних-Борковських, котра могла виявитися ласим шматком і закрутити ще й не таку веремію, як Ліна вже їхала в чернігівській маршрутці, з’ясовуючи останні невирішені питання через незамінний стільниковий телефон. Про її походеньки я дізналася згодом із довжелезного електронного листа, дещо сумбурного, тож для шановного читача доведеться мені переказати його своїми словами.
Найперше Ліна Оверченко домовилася з Чернігівським обласним художнім музеєм, де у фонді за інвентарним номером Ж-38 зберігалася видатна пам’ятка українського портретного малярства - парсуна Василя Андрійовича (який насправді був Касперовичем) Дуніна-Борковського.
У музеї журналістку вітали з хлібом і сіллю, наукова співробітниця детально розповіла історію ктиторського портрету - такі малювались по смерті благодійників церкви й вішалися понад похованням небіжчика. За свідченнями відомого історика Олександра Матвійовича Лазаревського, спершу портрет і справді висів над похованням Дуніна-Борковського в Успенському соборі Єлецького монастиря, але згодом потрапив у зібрання Василя Васильовича Тарновського, який, до речі, свого часу разом із Ґалаґанами придбав сімнадцять малюнків Тараса Шевченка і цим поклав початок колекціонуванню творів поета… Двічі портрет Дуніна- Борковського був реставрований - у п’ятдесятих і вісімдесятих роках двадцятого сторіччя…
Ліна залюбки вислухала пізнавальну лекцію, але не портрет генерального обозного Василя Дуніна-Борковського цікавив її зараз. Хоча сама парсуна на липовій двометрової висоти дошці безперечно вражала. І товстезна розгорнена книга на столі, і білий лебідь на родовому гербі, і полковницький пірнач у правиці козацького ватажка, і шабля в лівій руці, і темнозелений жупан зі світлим кунтушем повйрх, і червоні чоботі,- всі ці атрибути мудрості, влади й багатства справляли неабияке враження. А обличчя чернігівського полковника! Не портретний живопис - справжнісінький іконопис. Високе чоло, пронизливий погляд, вольове обличчя непересічної особистості. Герой має бути таким, яким його хочуть бачити люди…
Наукова співробітниця музею показала Ліні і сторінку з «Чернігівського літопису за новим списком (1587-1725)», свого часу опрацьованого істориком Лазаревським; літопис засвідчив, що 1702-го року «Борковський, обозний єнеральний козацький, марта 4 дня умер; похован в монастиру Єлецькім чернігівськім, в паперті, по правім боці».
Наступною зупинкою на Ліниному шляху був Єлецький монастир на правому березі Десни. За легендою, монастир був збудований князем чернігівським Святославом Ярославичем просто в лісі на місці, де далекого 1060-го року буцімто знайшли «на дереві єловім» чудотворну ікону Пресвятої Богородиці. І мурований Успенський собор, і загалом Єлецький монастир напрочуд нагадали Ліні Києво-Печерську лавру.
Подивилася Ліна й поховання Василя Дуніна-Борковського, а заодно - Якова Лизогуба і Леонтія Полуботка, батька наказного гетьмана Павла Полуботка. Але найбільше враження на журналістку справила монастирська надбрамна дзвіниця зі справжнісінькими фортечними бійницями - Бог милостивий, але в човні нема чого танцювати (іншими словами, і ченці мають бути готові воювати).
Але ні Чернігівський художній музей, ні Єлецький Успенський монастир не дали відповіді на питання, чи насправді від колись неймовірно заможного роду Дуніних-Борковських лишилися якісь спадки і де зараз варто розпочинати пошуки. Великий печерний комплекс XI-XVII століть у товщі Єлецької гори, хоч і практично не досліджений істориками, а проте був добре обжитий місцевими - у роки Другої світової війни чернігівські партизани тут переховувалися від нацистської окупаційної влади. І після них могли зостатися якісь неоприбутковані скарби?…
Ліна Оверченко не була б Ліною Оверченко, якби не спробувала пробратися просто-таки в печерний комплекс. У підземну галерею, яка з’єднує Успенський собор і Петропавлівську церкву, вона потрапила на цілком законних підставах, а от далі їй треба було непомітно проникнути у яке-небудь бічне відгалуження.
Ех, де наші молоді роки та юнацька безрозсудність! Щойно Ліна спробувала тихцем пірнути у темний коридор, з якого тягнуло задавненою вогкістю та гнилизною, як по плечу її хтось обережно постукав пальчиком. Ліна здригнулась і повільно обернулася. Юнак із довгим русявим волоссям і ріденькою борідкою, з пофарбованими чорною помадою вустами, зі всіяними срібними перснями пальцями, вдягнений у захисного кольору засмальцьовану куртку та високі армійські черевики на шнурівці, спитав пошепки:
«Бачу, ви цікавитеся опирем Дуніним-Борковським?» Ліна зорієнтувалась умить. Вона не мала наміру розчаровувати ґотичного бороданя, що якраз кровожерними нахилами чернігівського полковника цікавиться хіба з потайного інтересу до всього загадкового й містичного, а насправді її більше ваблять речі матеріальні - після багатія мали залишитися які-неякі скарби. Ліна просто відповіла: