- Слово «адизукан»,- квапливо втулив Петрик,- означає «народний переказ».
- На Смарагдовому озері,- вела далі ніноше,- на північ від Гнізда Буревісника, колись було велике поселення. Але з часом молодь перебралась у нашу резервацію, ближче до міста, а хто й зовсім поблукав світами кращої долі шукати, і в поселенні залишилися самі старі люди. Батько Ожавашко кілька років мешкав серед старих людей і збирав перекази. Він же навчався в Університеті, навіть щось там викладав…
- Викладав у нас? - вигукнула я.
- Атож. Батько Ожавашко розкопав легенду про смарагдову копальню, так захопився нею, що повірив, буцімто копальня насправді існує. І ніхто, ніхто його не міг переконати у протилежному. Він навіть у своїй книжці про смарагдову копальню писав…
У мене в голові знову клацнуло - і я згадала грубенький томик «Легенд койота» авторства такого собі Адизукана. Одкровення розпирало мене, але Петрикова ніноше вже вела далі:
- Коли батько Ожавашко помер, ніхто й не згадував про міфічну смарагдову копальню. А тут кілька місяців тому Ожавашко забігла до мене в гості, та й не сама, а з білим хлопцем. Очі її горіли, й вона, таємниче підсміюючись, сказала, що хоча ніхто й не вірив старому блазню Адизукану, він мав-таки рацію! Про смарагдову копальню збереглися згадки не тільки в легендах, а й у цілком наукових, історичних працях!
- Тоді я нічого не збагну! - помотала я головою, зовсім заплутана розповіддю Петрикової тітки.- До чого ж тут Україна? До чого Лео Дан і невідома поетка О. Байда? До чого замах на пані Ірину Бачинську?!
- А це вже не знаю,- розвела руками ніноше,- у природі все якось пов’язане.
Ми допили чай і подякували господині. Петрик пробурмотів щось мовою оджибве і схилив голову, начебто вклонявся. Я хутенько повторила його рух.
Коли ми вже сиділи в машині, цікавість взяла-таки гору, і я запитала:
- Що ти їй сказав і чому поклонився? Вона ж твоя рідна тітка…
Петрик посміхнувся, як до малої дитини:
- За нашими традиціями не можна просто так приходити до старої людини і просити щось оповісти - по-перше, треба їй принести якусь символічну плату, а ми припхалися з порожніми руками. Добре ще, що зараз зима і змії сплять - бо інакше ніноше ніколи б не згодилася нічого розповідати! По-друге, старі люди самі вирішують, чи варті ми того, щоб нам розказувати історію,- а ти їй, видко, сподобалась. От я й подякував у традиційній манері й уклонився.
- Ага,- тільки й відмовила я.
Червона прудка машина вирулила з вузької вулички на ширшу сільську дорогу, заледве прочищену від снігу, і знайомим шляхом повернулася до центру селища. Там Петрик ще раз зупинився та заскочив у поліційний відділок. Я вже сиділа в машині - однієї пригоди на сьогодні цілком достатньо. Хвилин за десять професор Аніт вернув; до машини його проводжала повногуба чорнява жіночка в синьому поліційному однострої. Вони попрощались, і Петрик плюхнувся на сидіння.
- Невже поліціянтка - теж аборигенка? - не йняла я віри власним очам.
- А що такого? Аборигени не можуть служити в поліції?
- Я не за те! Вона ж біла! І зовсім не схожа…
- От вона якраз напівкровка. Я ж тобі казав - Меме цілком могла б зійти за одну з нас…- Петрик вчасно ухилився від мого щигля.
- Навіщо ти до неї заходив? Гадаєш, поліція більше нашого знає про Ожавашко? Щось гризуть мене сумніви.
- Кооперація з владою ніколи не завадить,- пробурмотів Петрик, виїжджаючи з селища.
По ліву руч од нас височів пагорб, щільно порослий сосняком. Сніг замів дорогу, але йому не стало снаги цілковито вкрити пагорб, і де-не-де з-під снігу визирала червона суха земля. Я задивилася на витке коріння, яке випиналося з землі й насилу стримувало ґрунт від зсуву, і не зразу зауважила величезний білий камінний хрест, що тулився поміж дерев.
- Що це? - вигукнула я.- Зупини машину! Петрик стрельнув оком вліво й одразу натиснув на гальма. Авто захарчало, сіпнулось і стало.
- Це якась історична пам’ятка? - запитала я.- Знак на честь трьохсотріччя хрещення Буремної Затоки?
Вираз Петрикового обличчя здивував мене - чи то гірка іронія була написана на ньому, чи то безсила лють. Я вилізла з машини і, долаючи кучугури та загрібаючи сніг низькими чобітками, попрямувала до білого хреста. Не вимикаючи мотора, Петрик виліз із салону і рушив за мною.
Зблизька камінний хрест справляв моторошне враження: вся його поверхня була пощерблена незрозумілими знаками - паличками, кружечками, трикутничками.
- Що це? - ще раз запитала я.
- Це складове письмо анішинабемоўін,- пояснив Петрик.
- І що тут пишеться?
Петрик дивно відкашлявся і на мить відвернувся. Коли він знову глянув у мій бік, я зауважила, що в нього дрібно сіпається верхня повіка на лівому оці.
- Років десять тому Буремну Затоку навесні залили люті дощі - зовсім не звичні для нашої місцевості. На цьому пагорбі стався страшний зсув - і відкрилося старе масове поховання…
Я поперхнулася. Але ж у Буремній Затоці ніколи не було ні великих воєн, ні значних заворушень!
- Кістки, які вимило водою,- без жодних емоцій у голосі оповідав Петрик,- виявилися дитячими… Отут неподалік колись розташовувалася школа-інтернат для індіанських дітей. На початку двадцятого сторіччя країна вела політику насильницької асиміляції місцевого населення, дітей відбирали у батьків і відсилали в англійські школи-інтернати. З десятьох маленьких учнів до старших класів доживав хіба один. Вони хотіли нас, червоношкірих «дикунів», перетворити на білих і «цивілізованих»…
Волосся в мене на голові стало сторчма. Ні, не від Петрика я вперше почула про політику насильницької асиміляції! І про дітей, які масово вмирали від епідемій ув інтернатах, я вже знала. Але все те, що я вичитала у книжках, лишалося десь там, далеко, сотню років тому, а от білий пощерблений хрест, котрий можна помацати рукою, був зовсім поруч. І всі ті безіменні кості, які покоїлися під ним, теж були цілком реальними.
- Їдьмо звідси,- кволо попросила я.
- Зараз,- відповів Петрик. Він витягнув із кишені невеличку пачку тютюну в синій обгортці, дістав дрібку й залишив біля підніжжя камінного хреста.
Не озираючись він попрямував до машини.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ
ЧЕРЕЗ КАМ’ЯНИСТУ РІЧКУ
Кам’яниста річка вилася через усю Буремну Затоку й розділяла містечко на дві частини - Форт і Порт, бідноту й багатіїв. Взимку водна демаркаційна лінія підмерзала коло берегів - тільки посередині пробивався з-під криги ледь помітний потічок - і знати собі не знала, яку важливу функцію виконує.
Петрикова червона машина перетнула місток - і мені раптом пригадалося, як Ожавашко в лікарні марила про якийсь міст… згадувала невідомого стариганя… Ми опинилися на території колишнього Порту - це зразу стало знати з причепурених будиночків, що втікали від нас обабіч дороги. Більшість із них хоч і була оздоблена пластиковою обшивкою, як по цілій Буремній Затоці, а проте охайно розчищені від снігу широкі під’їзди до гаражів, неозорі газони, рівненько підстрижені кущі одразу повідомляли випадковому відвідувачу: хазяям хатки ведеться незле. Деякі ж господарі і взагалі жили на широку ногу: збудували собі помешкання з кам’яними фасадами - річчю нечуваною в сучасному будівництві нашвидкуруч.
Не змовляючись ми з Петриком метикували про одне - що пов’язує літнього вже чоловіка Лео Дана, українця, колишнього мера Буремної Затоки, з червоношкірою дівчиною родом із занехаяної індіанської резервації? Тому я зовсім не здивувалася, коли Петрикова машина зупинилася на в’їзді до околиці, де мешкав Лео Дан.
В Україні таку околицю, либонь, назвали б «котеджним містечком» - планова забудова, схожі між собою будиночки, тихо, ясно, абсолютно безпечно. Петрик зупинився на в’їзді й заглушив мотор. Я здивовано обернулася до нього.
- Ти ж не збираєшся,- глузливо відповів він на німе запитання,- на моїй автівці роз’їжджати цим райським куточком?
Я вилізла з салону й обдивилася червону красуню, яка так хутко доправила нас до потрібного місця. На тлі охайного пейзажу її трачені ржею крила, м’яті бампери, тріщини на лобовій шибці видавали явну чужинку в такій місцевості. А якщо порівнювати он із тим сріблястим «крайслером», який стоїть під гаражем білого триповерхового палацу…
- Ти знаєш, де містер Дан мешкає? - спитала я чомусь пошепки.
- Тут його кожен собака знає - він був мером довгі роки. Чудернацький дідок.
Ми простували широкою вулицею, мов тунелем: снігозбірна машина відвалила сніг, і тепер обабіч височіли неймовірні кучугури, в яких раз у раз виринали провалини - під’їзди до будинків. У одному такому під’їзді величезними шуфлями ліниво гребли сніг двоє підлітків.
Ми порівнялись, і я за звичкою хотіла привітно усміхнутися. Проте ні сіло ні впало один із хлопців зліпив здоровезну сніжку та пожбурив у нас. Сніжка влучила Петрикові в плече.
Я розвернулась і роззявила рот, щоб із притаманним українцям запалом поспитати, що взагалі відбувається. Та коли підліток уздрів моє гнівне лице, він, здалося, страшенно перепудився й утік до хати, кинувши лопату. Слідком за ним помчав і другий - і мені вже ні на кого було виливати свій праведний гнів.
- Чого це вони? - повернулась я до Петрика.
- Звичайна справа - расові упередження. Багатий район, червоних тут не жалують. Що та сніжка - в мене одного разу каменем поцілили.
- А ти?
- А що я? Гнатися за ними маю?
Ще жодного разу в Буремній Затоці не стикалась я з проявами такої нетерпимості. Нехай це всього-на- всього дрібне дитяче хуліганство, але ж діти всотують тільки те, що витає в повітрі… Я поїжилася від неприємного відчуття, яке шкрябонуло серце, та спогад про Лео Дана швидко витіснив інші думки.
Дорога робила петлю, і коли ми з Петриком виринули з-за рогу, перед очима моїми постала сіра триповерхова кам’яниця. Зблизька, щоправда, ефект кам’яниці виявився оманливим: цегляним був лишень фасад, а з боків - пластикова обшивка. Та все одно будинок справляв неабияке враження на тлі своїх сусідів: мав широчезний гараж одразу на дві машини; стріха, прикрашена різнобарвними ліхтариками до Різдва, світилася здалеку й вивищувалася над усі навколо; під’їзна доріжка до гаража була не заасфальтована, а забетонована - Петрик присвиснув і між іншим кинув, що коштує це не менш як десять тисяч… Словом, господар маєтку не бідував.
На подвір’ї стояв зелений пікап. У мене тьохнуло серце. Хіба не таким самим джипом возив мене у лікарню МакКілера Майкл? Хіба не такий самий джип ми бачили раз біля помешкання покійного Ромчика Данильця? Але що може робити Майклів джип на цьому подвір’ї, за кілька кілометрів від власної оселі?
- Професоре Аніт, гляньте на машину,- самими вустами мовила я до Петрика.
- Це не Майклова,- похитав головою мій супутник.- Ти на номери подивись.
Якби ще я коли звертала увагу на номери чужих машин!
Про всяк випадок я роззирнулася навсібіч, підкралася до пікапа й приставила обличчя до шибки. Два сидіння спереду, як і в Майкловому, але позаду малень- кого крісельця немає, натомість у підлогу вмонтована величезна фанерна скриня.
- В таких скринях рушниці возять на полювання,- з виглядом знавця пояснив Петрик. У мене відлягло від серця.
- А це той будинок? - уточнила я.
- Той.
У Буремній Затоці сутеніло, але до справжньої темряви було ще далеко. На тлі ясного снігу наші з Петриком постаті вирізнялися особливо чітко. Мене чомусь охопила незбагненна тривога - а якщо Лео Дан просто зараз вийде з хати й запитає, що ми тут робимо? Власне, а що ми тут робимо? Ми ж наче просто хотіли з ним побалакати, а натомість мнемося на порозі його будинку, наче підозрюємо старого діда в усіх смертних гріхах.
Я ніби збоку бачила, як моя власна темна постать відокремилася від машини, за якою намагалася заховатись, і рішуче попрямувала до невисокого ґанку. Зараз я натисну он на той сріблястий ґудзичок праворуч од лутки, пролунає дзвоник, Лео Дан або хтось із його родичів вийде відчиняти… Петрикова тінь скрадалася за крок позаду мене.
- А з ким він мешкає? - пошепки спитала я.- Жінка, діти, онуки?
- Сам він. Може, хатня робітниця якась є. Жінка його давно померла, єдиний син перебрався до столиці.
Це трошки поліпшило мій настрій. Осоромитися зі своїми неперевіреними підозрами перед однією людиною - то зовсім не те саме, що перед цілою родиною! Та ще й родиною українською - плітки миттєво переповнять Буремну Затоку. Та ще й родиною колишнього мера містечка - тут недовго і на поліцію нарватися.
Вхідні двері, прикрашені зелено-червоним різдвяним віночком, мали невеличке віконечко. Товста шибка спотворювала вид, але я, приставивши око до віконця, начебто розрізнила обриси далекої вітальні, слабеньке світло торшера вдалині, диван…
- Там світло горить,- обернулась я до Петрика.- Вдома точно хтось є.
- Не факт,- відмахнувся Петрик.- Торшери програмують так, щоб вони загорялися, коли сутеніє. Щодня в інший час в залежності від погоди - це щоб збити можливих злодіїв із пантелику.
- І ті збиваються?
- Хіба що зальотні.
Хто б сумнівався, що злодії в Буремній Затоці анітрохи не дурніші, ніж в Україні!
Треба просто наважитись і подзвонити. Зрештою, ніхто ж не вкусить мене, якщо я просто подзвоню? Ми спитаємо про Ожавашко - і все. І може, навіть не виставимо себе на посміховисько перед колишнім мером міста… Я вже поклала руку на сріблястий ґудзичок, коли Петрик жестом зупинив мене.
Я обернулася - Петрик випорпав зі снігу кругле дзеркальце в синьому пластиковому кожушку. Звичайне дівчаче дзеркальце. Але чому Петрик так зосереджено його роздивляється?
- Ти чого? - прошепотіла я.
Замість відповіді Петрик подмухав на дзеркальце і протер. Воно заблищало. У світлі ліхтаря, який горів над ґанком Лео Дана, я побачила червоний орнамент на синьому кожушку.
І нарешті я все збагнула - Петрик певен, що люстерко належало Ожавашко!
- Ти гадаєш,- промовила я,- його загубила Ожавашко?
- Сто відсотків. Або кинула навмисне - як знак. Як вона кинула шкіряний браслет у тому бараці в лісі, де її тримали… Подивись на традиційний орнамент - такі дзеркала не купиш у першій-ліпшій крамниці. Напевно, його можна придбати в крамниці сувенірів у місті, і коштуватиме воно не менш як десятку. Та найпевніше, що воно походить із резервації, і красна ціна йому там - «місяць».
- Якщо на папірці Ожавашко справді записала ініціали Лео Дана, якщо вона сюди приходила, то Лео Дан точно знає, куди вона подалася потім! Я дзвоню.
- Або нікуди не подалася зовсім…- наче сам до себе пробурмотів Петрик. Моя рука завмерла над ґудзиком дзвоника.
Петрик відступив від ґанку та втупивсь у вікно по ліву руч. Я перевела погляд. На шибці синіла наліпка з білим написом: «Сигналізація». Будинок на охороні - ще б пак: така поважна кам’яниця! Але чому Петрик так замислено роздивляється цю наліпку? Він же не планує…
- Ні! Ти ж не збираєшся?…
Петрик відступив іще на крок і попрямував уздовж будинку. Перш ніж я спохопилася, його чорне пальто зникло за рогом. Я зістрибнула з ґанку і, навіть не пригинаючись попід високими вікнами, помчала за ним. За рогом я мало не наштовхнулася на Петрикову спину - він завмер за півкроку від вузького горизонтального віконця, що вело кудись у глибокі підвали багатого маєтку.
- Що ти хочеш робити? - поторсала я за рукав поважного викладача Університету, який вочевидь на хвильку призабув про свій високий статус у суспільстві.- Хата на охороні!
- Зазвичай,- відгукнувся замислено професор Аніт, заправляючи за вуха довгі чорні пасма, що у світлі ліхтарів вилискували червоним,- на підвальні віконця сигналізації не ставлять.
Я хапнула ротом повітря. Тобто як це? Вибірковий захист? Чи охоронні фірми вважають, що в Буремній Затоці всі злочинці такі грубі - просто не пролізуть у довгасте підвальне віконце?