Петрик звів очі догори й затримав погляд на іншому вікні. Я теж глянула туди - вузька вертикальна шибка. Але не така вже й вузька, щоб у неї я, скажімо, не могла пропхати свій тулуб навіть у зимовій пуховій курці.
- В туалетах теж не ставлять сигналізації,- повідомив Петрик.
- Але ж шибка все одно зачинена!
- У тому-бо й справа!
Петрик пересунувся до наступного підвального віконця й легенько буцнув його носаком черевика. Зачинене. Наступне. Теж зачинене.
- Петрику, не дурій! - намагалась я укоськати авантюриста.- За бортом мінус сорок - хто лишатиме шибки відчиненими?
Петрик методично рухався по периметру будівлі, торгаючи вікна. На задній двір виходила величезна скляна веранда - десь у глибинах дому слабенько пробивалося світло. Мені причулося, що долинає звук увімкненого телевізора - вдома точно хтось був. Боже, що я тут роблю і де мої речі?!
Ми ще раз повернули за ріг - тут двері вели до гаража. Петрик поторсав ручку - замок надійно замкнений. Поруч із дверима - ще одне підвальне віконце. Мій вар’юватий супутник присів коло нього навпочіпки й просунув руку в якусь щілину.
Вмить я опинилася поруч. Петрикова наполегливість була винагороджена - віконце ледь відхилене.
Але як ми зможемо відчинити його, якщо воно закріплене під таким кутом? В Буремній Затоці вікна в старих будинках їздили праворуч-ліворуч, як двері в купе, але в нових відхилялися назовні. Проте для цього треба було крутити спеціальну ручку, і стулка на кріпленні потроху повзла вперед.
- Далі що? - спитала я саркастично.
- А далі дуже просто.
Петрик глибше просунув руку всередину й щось там полапав. Зігнувшись у три погибелі, він довго навпомацки вовтузився, а тоді вчулося легеньке клацання, і шибка обвисла, притискаючи Петрикове зап’ястя. Злодій стиха охнув, і я миттю підхопила раму і знову відхилила вгору.
- Що ти вдіяв?
- Ти ж не гадала,- відповів Петрик питанням на питання,- що рама закріплена намертво?
Чи варто зізнаватися - саме так я і гадала? Особливо після того, як в одному готелі була виявила, що вікна в кімнатах узагалі не відчиняються - автоматична система кондиціювання дозволяла значно зекономити на віконній фурнітурі.
Петрик пошукав очима навкруги й помітив попід сходами, що вели на веранду, дерев’яну скриню з піском, щоб посипати обледенілі доріжки. Хекаючи від натуги, він допхав скриню до віконця й підпер стулку. Хвилина розплати неминуче наближалася - зараз професор Аніт сам запропонує мені незаконне проникнення, причому тоді, коли господар напевне вдома!
Ногами вперед Петрик мовчки проліз у вікно, трошки повисів на руках, вивертаючи голову так, щоб роздивитися темну кімнату десь під собою, і нарешті відпустив долоні. Підошви черевиків майже не гупнули - вікно виявилося невисоким.
Я крутилася, як вуж на пательні: лізти за ним - чи чатувати знадвору? Мудра половина мене валувала: тільки знадвору, чати - це теж украй важливо й небезпечно! Та авантюрна половина вже пхала ногу в отвір, і за мить я приземлилася поряд із Петриком.
Першої секунди від суцільної темряви, в яку ми провалились, у мене задзвеніло у вухах і закрутилось у голові. Хотілося широко розплющити очі, але вони й так уже вилазили з орбіт. Проте за хвилю зіниці трошки призвичаїлись, і я помітила, що знадвору пробивається сіреньке світло. Обриси предметів окреслились у мороці.
Попереду і трохи праворуч темніло якесь дерево. Я протерла очі - це ж будинок, а не ліс! Та щойно ми з Петриком навдибки наблизились, я збагнула, що Лео Дан уже приготував різдвяну ялинку - невисоке штучне деревце з м’якими гілочками. Ялинка зашаруділа від доторку, і я відскочила, мов ужалена. Серце калатало десь у горлі, а в п’яти вдарила колюча хвиля - душа втікала у протилежний серцю бік.
Зрештою калатання серця втишилось, і тоді згори пробився звук телевізора - увітальні хтось дивився розважальну програму, за кадром раз у раз вибухав по- становочний регіт. Перед нами чорніло провалля неозорого приміщення, десь далеко попереду бухав і дзижчав газовий опалювач, а ліворуч на тлі світлої стіни чорніло кілька прорізів без дверей - ходи у невідомі кімнатки.
І коли в голові моїй знову заворушилася настирлива думка: якого чорта треба було таким робом проникати в чуже помешкання, коли можна було зайти крізь центральний вхід,- у темряві щось важко завовтузилося.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ
ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ЗРАДИ
Підошви мої приросли до землі. В голові закрутилися кольорові скельця, складаючись у химерну мозаїку. Ініціали «Л. Д.» могли належати або Левку Данильцю, або Леоніду Дуніну. Але ж скорочене ім’я «Лео Дан» не могло належати Левку Данильцю, який помер кілька років тому в Україні. Ну звісно! Лео Дан латинкою пишеться «Leo Dun», бо якби писалося «Dan», англійською читалося б не «Дан», а «Ден»! «Dunin» - скорочено «Dun», а вимовляється «Дан». Ось хто був міфічним зрадником, що через нього постраждав дідо Ромчика Данильця! Та чи був він запроданцем насправді? Пустити поголос на невинну людину - справа нехитра…
Тим часом Петрик зробив кілька сторожких кроків до крайнього прорізу. У мене від страху зацокотіли зуби, а долоні змокріли й похололи. Кортіло вчепитися Петрикові в рукав чорного пальта й не відпускати. Навшпиньках я рушила за ним - боялася хоч на мить зостатись сама.
Мій супутник завмер на порозі невеличкої кімнатки. Крізь довгасте вікно майже попід самою стелею пробивалося тьмяне світло ліхтаря. Першої миті мені здалося, що в кімнаті нікого немає - кілька коробок громадилося при стіні, а під вікном лежав світлий килимок. Крізь ґратки в стелі віяло теплом - працювало газове опалення.
Та вже наступної хвилі я почула коротке уривчасте дихання праворуч од себе й розрізнила в куті обриси пральної машинки та купу якогось дрантя поряд. Дрантя ворухнулося - я перелякано смикнулась. Петрик підскочив до рухомої купи й швидко щось залопотів - я зовсім не могла второпати слів. У відповідь почулися схлипи та жіночий здушений голос.
Ожавашко!
Я впала навколішки поруч із Петриком. Ми розшукали Ожавашко! Вона переховується в хаті Лео Дана! Вона написала записку з ініціалами «Л. Д.» - щоб Петрик знав, де її шукати! Але чому вона не схотіла заховатись у Петрикової ніноше, а воліла шукати захисту де-інде? І чому вона сидить у підвалі в цілковитій темряві, в куті на підлозі, а Петрик розпачливо шарпає її за руку?!
Металево зблиснув браслет на зап’ястку Ожавашко - рука була надійно припнута до мідних труб, які йшли до пральної машинки.
- У тебе шпилька є? - прошепотів до мене Петрик.
- Ні,- так само тихо відказала я.- А що ти хочеш робити?
- Ну, не завжди ж я був університетським викладачем - які-не-які злодійські навички маю. Білі ж упевнені, що всі червоношкірі - зловмисники та пияки, от і доводиться підтримувати реноме… Шукай шпильку!
Я гарячково міркувала. У мене є малесенька булавка на ключах - але чи подужає її тоненька голочка замок кайданків?
- Стривай! - кинула я Петрику й залізла в кишеню.- Секунду, одну секунду…
Крихітною булавкою в підвальному мороці професор Аніт длубався в замку наручників. Швидше, будь ласка, поквапся,- ненастанно крутилось у мене в голові. Мені так страшно, що аж пересохло в роті…
У підвалі спалахнуло світло - водночас усі лампи - та змусило мене на мить замружити очі. Коли я поволі розплющила повіки, уздріла химерну постать, що насувалася на мене. Сиве розкошлане волосся стирчало навсібіч, червоні запалені очі божевільно вирячились, а руки на рівні грудей стискали мисливську рушницю.
Мимоволі я охнула, й рушниця в руках старого стрибнула. Бічним зором я бачила, як здригнувся Петрик, як сіпнулась Ожавашко. Мене хитнуло й заканудило, в потилиці раптово запекло, мов хтось поклав там гарячу важку долоню.
Рушниця танцювала у кволих руках старого, але від цього чомусь робилося ще моторошніше - наче зброя жила окремішнім життям і могла вистрілити без волі людини. Старигань дивився на мене впритул, мовби й не помічав, що ми в кімнаті не самі.
- Навіщо ви тут? - проскрипів він раптом. Голос його видався мені неживим - так мерці в могилах, либонь, перемовляються у Навський Великдень.- Навіщо ви тут?
- Містере Дан,- забелькотіла я,- пане Дунін… Старого мов батогом уперіщили.
- Як ви насмілилися вдертися до мене в дім?! Це зазіхання на приватну власність! Я можу застрелити вас на місці - і мені за те нічого не буде!
- А за Ромчика Данильця вам щось буде? - повільно спитала я.- Навіщо ви штовхнули Ромчика у водоспад? Злякалися долі Івана Дем’янюка?
Лео Дан посірів на обличчі.
- Що ти тямиш, шмаркачко! - проскреготів він.- Чергове поновлення справи Дем’янюка - просто політичний хід. Нікому на Заході не цікава сильна Україна - це тільки зайвий клопіт для великої політики. Кому потрібно через якусь там міфічну Україну - ніхто й не відає, де вона на карті! - псувати стосунки з Росією? От і підтримують - всіма доступними засобами - образ ворога… Вісімдесятирічний Іван Дем’янюк їм завадив! - махнув рукою Лео Дан.- Ет!
Бридко було чути ці патетичні промови з уст зрадника. Він виправдовує себе - зрозуміло: людина завжди знайде виправдання будь-якому своєму вчинку. Виявив слабкість раз, вдруге, втретє, а там покотилося… Але невже він не відчуває фальшу у власних словах?!
- Тоді чому ж? - холодно спитала я.- Навіщо ви видерли сторінку з конторської книги в бібліотеці Університету? Що шукали ви в «Просвіті», коли вломилися туди поночі? Як ви зважилися на вбивство?
- Бо Данильців онук невчасно почав ворушити минуле… Міг вийти на людей, які знали мене особисто… І це саме тоді, коли ми майже підібралися до… майже розгадали…
Старий замовк на півслові та знову підкинув рушницю, цівка якої була вже почала потроху опускатися. Петрик, котрий вичікував на слушний момент, раптом стрибнув уперед - але запізнився. Лео Дан із несподіваною для такого стариганя силою втелющив його цівкою рушниці по обличчю, аж Петрик відлетів до стіни і непритомний гримнувся поряд з Ожавашко. З розсіченої щоки побігла кров.
Дівчина тоненько завила, як поранене звіреня. Виходу не було. З цього клятого підвалу виходу не було. Лео Дан не може залишити нас живими - тільки не після того, як ми звинуватили його у смерті Романа Данильця. Мабуть, понад в’язницю колишній мер Буремної Затоки боїться неслави, а вона неминуча, якщо ми колись виберемося на волю.
І все одно якась нав’язлива думка не давала мені спокою. Невже поважний громадянин міста, навіть якщо і трапився момент зради в його біографії, міг зважитися на вбивство, щоб зберегти свою таємницю? І чому тоді він не вбив одразу й Ожавашко, а припнув наручниками у власному підвалі? Навіть рот їй не зав’язав - якби вона кричала, її могли б почути випадкові перехожі! Щось у цій історії не трималося купи.
- Ви нас не уб’єте,- сказала я чужим голосом і відчула, як той зрадливо тремтить од хвилювання.- Постріли почують сусіди.
- Почують,- легко згодився Лео Дан.- Та хто тебе напоумив, мовби я стрілятиму? Ні, маю кращу ідею.
Старий перекинув рушницю у ліву руку, а правою заліз у кишеню. За мить він дістав важенький чорний балончик - мисливці беруть із собою такі на полювання на випадок непередбаченої зустрічі з ведмедем. У Буремній Затоці такі балончики заборонені законом, але ніхто на те не зважає - навіть дівчата часом носять їх у сумочках.
Мені вчувся кислуватий запах нервово-паралітичного газу, хоча це, звісна річ, було просто виплодом моєї бурхливої уяви.
Що ж діяти? Що нам робити?…
- Будинок оточений! - зненацька загримотіло звідусіль.- Усім виходити з піднесеними руками!
У мене підломилися ноги, і я важко грьопнулася на долівку, мов славнозвісний Дон Кіхот із кобили у Лукашевому перекладі.
Що відбувалося далі, зв’язно реконструювати неможливо. Лео Дан двічі вистрілив у вікно - звідти пролунала бадьора відповідь. Кулі захоплено свистіли доокіл. Ожавашко зарепетувала, і знадвору пролунав переляканий наказ: «Не стріляти! Не стріляти! Там є жінка!» Від гуркоту пострілів Петрик отямився, дриґнув ногою й підбив мене під лікоть - аж з очей іскри сипонули. На кілька секунд я осліпла й оглухла.
За ці кілька секунд ситуація кардинально змінилася не на користь Лео Дана. Важкі кроки гуркотіли сходами в нас над головою, старигань розвернувся на сто вісімдесят градусів і наосліп двічі вистрілив. Поки він міняв набої в рушниці, Петрик підхопився і штовхнув його в спину. Старий поточився, зараз-таки згори на стариганя плигнув полісмен.
- Лежати! Руки за голову!
Не розбираючи, хто злочинець, а хто жертва, полісмен буцнув носаками важких чоботів на шнурівці спершу Лео Дана, а тоді й Петрика. Я скрикнула, мов він поцілив під ребра мені, і полісмен гавкнув:
- Мовчати!
Ожавашко залопотала щось незрозуміле - Петрик роздратовано заґелґотав у відповідь. Схоже, від потрясіння у нього відкрилося приховане знання рідної мови оджибве.
Слідком за першим відчайдушним полісменом до підвалу вдерлася ціла команда з пістолетами напоготові, але їм уже зовсім не лишилося роботи: Лео Дан і Петрик корчилися на підлозі, я лежала зі слухняно закинутими за голову руками, а прикута до труби Ожавашко тихенько скиглила у своєму кутку.
Білява жіночка у поліційній формі, з наштукатуреним до неможливості обличчям, з кривавою квіткою замість вуст, спершу кинулася до Ожавашко й відстебнула наручник. Рука дівчини моментально впала додолу, мов підламана. Наша знайома детектив Коен підхопила Ожавашко за поперек і допомогла звестися на рівні ноги.
Тут її погляд упав на Петрика - й вона його упізнала. Вона перевела очі на мене.
- Знову ви?!
- Пітер прийшов мене врятувати,- кволо муркнула Ожавашко.- А ваш колега вдарив його під ребра. Це безглуздо.
- А хто ж тоді зловмисник? - вибалушив очі колега, вочевидь, відмовляючись вірити, що злочинцем може виявитися не підозрілий індіанець, а отой древній розпатланий старигань. Потім до полісмена дійшло, що старигань - поважна людина, колишній мер Буремної Затоки, і від обличчя охоронця правопорядку відлила вся кров.
Він метнув погляд на мене - я лишалася єдиною гідною кандидатурою на роль зловмисника.
- Е ні,- помотала я головою,- ми так не домовлялися! Я не винна!
У запалі я навіть не збагнула, що розмовляю українською, і полісмен просто не може мене розуміти. Але ж я забула, що дія відбувається в Буремній Затоці! Полісмен, нащадок якогось українського Петра чи Стецька, чудово все розкумекав - і це цілком збило його з пантелику. Його нижня щелепа красномовно відвисла.
- Заручницею,- писнула Ожавашко,- тримав мене містер Дан. Він убив мого Рона! Зіштовхнув його в Какабеку!
Приголомшений полісмен нахилився над стариганем і простягнув кайданки. Заковував руки колишньому меру з такою обережністю, мовби жахався, що зламає тонкі старечі кісточки. Тоді Лео Дан подасть на нього до суду - і все: кінець поліційній кар’єрі!…
Лео Дана вивели надвір. Ми теж мляво потяглися геть із жахливого підвалу. Біля машини «швидкої», поки Ожавашко міряли тиск, рахували пульс і штрикали невідомі уколи, клопоталася наштукатурена поліціянтка - детектив Коен. Поряд із нею стояла Петрикова знайома поліціянтка з резервації. У Петрика на вилиці просто на очах напливала ґуля, ще трохи - і затулить всеньке око. Я зліпила сніжку й простягнула професорові Аніту. Щастя, що лекції вже скінчились напередодні зимової сесії і канікул,- уявляю, які плітки завтра б літали поміж студентів!
Лікарі «швидкої» вирішили, що Ожавашко занадто ослаблена, тож її знову завезуть у лікарню МакКілера. Ми зможемо провідати її завтра - і тоді вона все нам розповість. Але не зараз - бо сьогодні на нас іще очікує довга й виснажлива розмова з поліцією.
Зимне повітря холодило розпашілі щоки, морозець почав пробиратися під куртку. Я дивилася на згорблену спину Лео Дана, якого попід руку садовили до низької машини. Невже ця літня виснажена людина могла зазіхнути на життя молодого хлопця? Невже от щойно наставляла на нас рушницю? Старий ледь волочив ноги, сиве волосся обвисло брудними пасмами, а кожна зморшка його вісімдесятирічного обличчя випромінювала збайдужілість до навколишнього світу.