Мені подумалося: тепер ми точно знаємо, хто проліз у хату Бачинських і покрав фотографії зі старого альбому! І хто підпиляв крокви на даху клуні, щоб поховати під снігом пані Ірину - єдину, хто знав правду про Романа Шолуденка! Все, все стає на свої місця. А може, Лео Дан украв іще щось, тільки пані Ірина цього ще не виявила?
Я запитала:
- А у вас іще лишилися якісь Оксанині папери?
- Коробка стоїть у кімнаті під сходами. Ходім, я тобі покажу.
На нетвердих ногах я спускалася вузькими сходами у своє темне підземелля. Пані Ірина дріботіла позаду. Перед вічно замкненими дверима, які вели в таємну кімнату, ми зупинилися, моя господиня посмикала ручку - і легко відчинила.
Ми ступили в захаращене приміщення, пані Ірина запалила світло.
Ось валізка, на якій іще бовтається квитанція з аеропорту, хоча Бачинські сто років уже нікуди не літали. Старий пилосос, іще цілком справний, про існування якого всі вже забули, а викинути шкода. Ящик дрібної картоплі - навесні пан Йосип, як сутий українець, засадить клапоть городу…
Між ногами мені прослизнула блакитна тінь і підскочила до великої картонної коробки, потерлася вусом об ріг. Випереджаючи настанови пані Ірини, я потяглася до коробки. Котик Ярчик став на задні лапи, вчепився кігтями у край і зазирнув усередину. Круглий живіт його смішно випнувся, коли він зосереджено роздивлявся темні глибини вмістилища старих секретів. Я встромила руку в коробку й навпомацки дістала тонкий зошит.
У голові легенько крутилося від неймовірних таємниць, до яких ми виявилися причетними, від білого вина, а головне - від дивного передчуття, що зараз закінчиться одна з найнеймовірніших пригод у моєму житті - отак часом перегортаєш останню сторінку цікавої книжки і не можеш розлучитися з героями!
На обкладинці зошита виведене було ім’я автора - Оксана Байда. І назва твору.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ
БОНДАРІВНА
Драматична поема
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Пан Каньовський
Титаренко
Дівчата
Батько
А також:
Хлопці
Жовніри
Музики
ДІЯ І.
Літній день - яскравий, аж блискучий. З лівого боку сцени - хатка, посередині - вулиця, яка вдалині закінчується церквою. З правого боку - паркан і хвіртка, коло хвіртки стоять Ти т а р е н к о й Б о н д а р і в н а .
Титаренко.
Капелія буде грати
У ратуші всенький день.
Зі мною ходи гуляти,
Голубко!..
До них підбігають д і в ч а т а , оточують.
Дівчата.
А ми пісень
Заспіваємо, ще й станцюємо,
Залоскочемо, зацілуємо!
(Зі сміхом цілуються між собою, час від часу цмокають Ти т а р е н к а й Б о н д а р і в н у ).
Титаренко.
А цур вам! Які веселі!
І скачуть, як навісні!
Бондарівна.
(говорить до Ти т а р е н к а , і не знати, чи жартує, чи серйозно)
Старенькі батьки в оселі
Не зроблять всього одні:
Води наносити,
Борщу наварити,
Корова, свині…
Дівчата.
І горб на спині
Від каторжної роботи,
Щоб кусник покласти в рота.
Бондарівна.
Цицьте! Шануйтеся! Чи скажені?
Що ви сьогодні такі дурні?
Титаренко.
Зараз я коси схоплю у жменю,
Знатимуть тут мені!
(Робить рух, ніби хоче переловити д і в ч а т ; ті, регочучи, розбігаються. Ти т а р е н к о бере Б о н д а р і в н у за руку).
Ти між тими дівками - пава,
Тільки очі твої сумні.
Бондарівна.
Знаєш, снилось вночі мені,
Що мене у ставку купала
Мати. Рочків мені зо п’ять.
Я розплакалась - і кричать,
А на березі тім - горбатий
Дід закликав мене - старий
І зарослий, неначе вій.
Ззаду нього - облізла хата
І подвір’я брудне. І тут
Мене в човен саджають руки,
Ніби материні, і стука
Весла, і голоси гудуть
Дивні…
Титаренко.
(прихиляє її до себе)
Цур їм, таким снам!
В воду поглянь, забудь.
Бондарівна.
(наче крізь сон)
Ох, і далека путь!
Ох, і тісна-тісна
Чорна труна човна…
Титаренко.
(трусить її за плечі)
Сонце, отямся! Сни
Часом такі дурні.
Прийдеш на свято? Нічка
Літняя невеличка,
В ратуші стільки люду!
Весь Богуслав гуля.
(Нахиляється до Б о н д а р і в н и , вона заплющує очі, вже майже торкається його губами, коли раптом із реготом відскакує).
Бондарівна.
Вуса твої колючі!
(Повертається бігти, кричить уже на бігу).
Що ти, як стовп, укляк?
В ратуші буду!..
Завіса.
ДІЯ ІІ.
У ратуші грають м у з и к и . Д і в ч а т а і х л о п ц і танцюють. Поміж них кружляють Б о н д а р і в н а і Ти т а р е н к о . Коли вони сходяться у танку, Ти т а р е н к о встигає швидко сказати Б о н д а р і в н і кілька слів.
Титаренко.
(перераховує)
…Три разочки намиста,
Ще хустину барвисту,
Далі крайку шовкову…
Бондарівна.
(сміється)
Підприємство збиткове
Буде!
Титаренко.
Я обіцяю -
Не лишу без гостинця!
Бондарівна.
(на хвилю притискається до Ти т а р е н к а , мов перед довгою розлукою)
Хоч на мить наодинці…
Ти ще тут - вже скучаю.
Розчахуються двері. Музика стихає. Заходить п а н К а н ь о в с ь к и й , позаду нього ж о в н і р и .
Пан Каньовський.
(до м у з и к )
А веселої польки?
Щоб у боці до кольки,
Чобітки - на лахміття…
(М у з и к и грають польку. П а н К а н ь о в с ь к и й підхоплює першу-ліпшу д і в ч и н у, виявляється, Б о н д а р і в н у ).
Хто ж ця красна дівиця?
П а н К а н ь о в с ь к и й веде Б о н д а р і в н у у швидкому танку. Велика зала починає кружляти. Миготять обличчя д і в ч а т і х л о п ц і в , серед них раз у раз виринає бліде лице Ти т а р е н к а .
Пан Каньовський.
(до Б о н д а р і в н и ).
Де ховалася, квітко,
Ти від любого пана?
Чарівна і жадана…
(Пристрасно шепоче).
Дам я батькові відкуп,
А ти підеш зо мною
Та й до панських покоїв…
П а н К а н ь о в с ь к и й хоче міцніше пригорнути Б о н д а р і в н у, але вона зненацька дає йому ляпас. П а н К а н ь о в с ь к и й зло шарпає Б о н д а р і в н у за руку, аж вона заточується. Ти т а р е н к о підбігає і штовхає п а н а К а н ь о в с ь к о г о в груди, вихоплює з-за халяви чобота ніж.
Пан Каньовський.
(ошелешено)
Як ти смієш, холопе?
Перш ніж п а н К а н ь о в с ь к и й встигає договорити, один із ж о в н і р і в рубає Ти т а р е н к а шаблею. Ти т а р е н к о падає спершу навколішки, тоді долілиць. Б о н д а р і в н а всім тілом тягнеться до коханого, зіниці її навіжено розширені.
Бондарівна.
Сон у руку… Вода…
Незворотна біда…
Пан Каньовський.
(поправляє кунтуш)
З тими хлопками клопіт!
(Обертається до ж о в н і р і в )
Заберіть його швидко!
(До м у з и к )
Ви чого позмовкали?
(М у з и к и починають награвати, але не в лад).
Ми ще не догуляли.
(До Б о н д а р і в н и )
Так, прекрасная квітко?
Ж о в н і р и виносять тіло Ти т а р е н к а . Б о н д а р і в н а мов уві сні проводжає його поглядом.
Бондарівна.
Ти без мене… без мене…
Під хрестом безіменним…
У нетесанім гробі…
У холодній утробі
Земляній…
Пан Каньовський.
Моя кралю,
Що, уроку замало?
Пан сказав - до покою!
(Хапає її за руку).
Бондарівна.
(марить)
Заливає водою
Вутлий човник без весел
На середині плеса.
У човні на кормі
Ми самі, ми самі,
Я і ти…
Пан Каньовський.
(з серцем)
Божевільна!
Бондарівна.
(кричить)
Розлучатись не вільно!
(Обм’якає в руках п а н а К а н ь о в с ь к о г о ).
Завіса.
ДІЯ ІІІ.
Свіжа яма для могили, поруч стоїть відкрита труна. В труні лежить мертва Б о н д а р і в н а . Д і в ч а т а вбирають її квітами. Поруч тулиться б а т ь к о . П а н К а н ь о в с ь к и й схилився над труною.
Бондарівна.
(з заплющеними очима)
І могилу мою змиють дощі,
І не буде навіть сліду…
Пан Каньовський.
Мовчи! Бондарівна
Поросте татарським зіллям-травою…
(Робить рух, ніби хоче підвестися).
Не закопуй мене в землю живою!
Пан Каньовський сахається, але Бондарівна вже знову лежить мертва. Д і в ч а т а прикрашають труну, стиха наспівуючи.
Дівчата.
А калина в цвіт убирається,
Погуляти збирається.
Б о н д а р і в н а розплющує очі на згадку про калину, вдихає запах.
Бондарівна.
Калина чогось сумна.
Пан Каньовський.
(задивившись на Б о н д а р і в н у )
А гарна ж з лиця вона!..
Бондарівна.
(усміхається до себе)
А цвіту того! А листя!
Пан Каньовський.
(не зводячи очей з Б о н д а р і в н и )
…Мов купана у любистку.
(Наче опритомнівши)
Забивайте труну!
Батько.
(кидається до труни)
Не дам!
Ж о в н і р и відтягають його.
Пан Каньовський.
(відвертається)
То спускайте, як є!
(Ж о в н і р и тримають б а т ь к а , а х л о п ц і опускають відкриту труну в могилу).
Я й сам
Щось очей не відведу.
(Проводжає труну очима)
Краще,
Як була б ти дурна й пропаща…
І жива!..
Ох, лихі, лихі
Наші люті, тяжкі гріхи!..
П а н К а н ь о в с ь к и й помічає, що і досі стискає вінки в руках, злісно кидає їх до ями. Раптом звідти - глухий голос Бондарівни.
Бондарівна.
Нащо ці три вінки з барвінку?
Вже так хочеш мене за жінку?
Вже так очі мої ясні,
Вже так брови мої сумні
Світ тобі зав’язали?
Пан Каньовський.
(мимохіть нахиляється над ямою, його ледве тримають ноги)
Лихо
Моє!..
Бондарівна.
(не впізнає пана Каньовського, їй мариться хтось інший)
Тихше, коханий, тихо.
Глянь на мене, всміхнись мені!
Пан Каньовський.
Бондарівна моя в труні!
Бондарівна.
Білим шовком, зеленим хмелем
Постіль шлюбну я нам постелю.
Краще квітки - в усім саду…
Чом не йдеш ти до мене?
Пан Каньовський.
Йду!
Падає в яму.
Завіса.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ
ОЗЕРО ОЖАВАШКО
Певно, шановний читач гадає, що таємниці Буремної Затоки закінчилися там, де й почались,- у підвалі будинку по провулку Росомахи? Зізнатися щиро, я теж спершу так гадала. У мене на руках були твори малознаної української поетки, яка встигла перед війною надрукувати по часописах лишень кілька віршів, що про них схвально відгукнувся сам Максим Тадейович Рильський, але так і не видала власної збірки; у мене були спогади її молодшої сестри, і в перспективі вимальовувалася сенсаційна наукова робота…
Джеклін подзвонила мені зранку і загадковим шепотом повідомила, що сьогодні ми всі запрошені на прогулянку в Оджибве-парк. Їдемо двома машинами - Майкловою та Петриковою. Я маю бути готова за годину, друзі підхоплять мене по дорозі.
Зібралася я навіть швидше. Котик Яро крутився поміж ніг, наче сподівався, що я візьму на прогулянку і його.
- Ні, Ярчику, ми їдемо далеко, аж ув Оджибвепарк (не знаю, якого біса,- за бортом собачий холод), а маленьким котикам не можна відходити так далеко від хати - у лісі бродить страшний ведмідь. Клацне зубами - і нема котика Ярчика…