- Я на секунду,- і відступив за дерева.
І саме тоді загавкав собака, і з хутора виступили темні високі постаті.
- Облава! - крикнув Левко-Сокіл і двічі вистрілив. Перелесник побіг навмання, у скронях стугоніла кров, відбивала молоточками: тільки не зараз, тільки не зараз, коли вони так гарно все вигадали й облаштували, тільки не зараз, тільки не зараз… Він не бачив ні Левка Данильця, ні Романа Шолуденка, тільки чув сухі постріли, сам стріляв кілька разів, а тоді начебто відірвався, перестав стріляти, тільки біг і біг - доки щось не шарпнуло за ліве стегно, мовби він на бігу зачепився.
Оце так? Оце вже кінець? Чи показати свіжий червоно-армійський військовий квиток зі своєю світлиною - і стояти на цій легенді до останнього?
І раптом він ясно збагнув, що нічого з того не вийде. Зловитися з таким документом кілометрів за сто звідси - то ще є якась надія. Але не тут. Бо тут хтось навів на них. На занедбаному хуторі, де взимку «всипалася» криївка, «стрибкам» нічого робити. Та й хлопці не планували там затримуватися - їм треба було тільки річку перейти…
Стегно запекло, аж схопився рукою - й відчув під пучками тепле та липке.
Спершу впав на коліно, далі всім тілом - у суничну галявину.
…будь гордий з того, що ти є… ягоди хилитаються перед очима, червоні й білі, з рожевими боками, дражнять… спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба… треба проповзти ще кілька кроків… Отче наш, іже єси на небесі, да святиться Ім’я Твоє, да прийде Царствіє Твоє, да буде… буде… чорт!.. занадто відкрита місцина…
У повітрі щось невловимо змінилося.
…не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо… ліщиновий кущ ворушиться, віє прілим листям… цього вимагатиме добро справи… цей запах витісняє усі інші… дятел стукотить над головою, роздовбує стовбур… птах завмирає на хвилю… знову застукотів… Отче наш, іже єси на небесі, да святиться Ім’я Твоє, да прийде Царствіє Твоє, да буде воля Твоя, яко же на небесі, й на землі… комар дзижчить коло обличчя, прилаштовується сісти на око…
Перелесник мружив око, змагав бажання ляснути себе по щоці.
…плиска пурхає з трави, знов припада до землі, біжить кудись, виграючи гузкою… шурхіт із ліщинового куща, тріск гілки… брудно-зелений клапоть тканини, металевий блиск… а як треба - своє життя… дістати з кишені гранату, смикнути кільце… пальці застигають у напрузі… Отче наш, іже єси на небесі, да святиться Ім’я Твоє, да прийде Царствіє Твоє, да буде воля Твоя, яко же на небесі, й на землі, хліб наш насущний… покласти руку з гранатою під підборіддя… тріщить іще гілочка, обережно тріщить… даждь нам днесь і остави нам борги наші… і запах прілого листя, солодкий, божевільний запах… комар виспівує…
Перелесник повільно розвів пальці. Далі він уже нічого не чув.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ
БУРЕВІСНИК
На Миколая Ірина та Йосип Бачинські влаштовували традиційну гостину. З самого ранку дочка Бачинських чаклувала над печенею. Цього разу вона, попри своє незламне упередження до масної свинини, зглянулася на всіх українських родичів і знайомих і пекла у духовці м’ясо, що аж ніяк не пахло пісною яловичиною. Я ходила попри духовку й облизувалася. Пані Ірина розігрівала в мікрохвильовій печі вареники - з церкви вона приносила їх уже звареними, щедро скропленими олією і замороженими по вісім штук у пакеті. Голубці з бурякової гички сьогодні, на щастя, не подавалися. Зате подавалася справжня українська з перцем, і дехто з гостей, не чекаючи обіду, причащався з крихітних чарочок.
Нарешті пані Ірина запросила зголоднілих і вже трохи захмелілих гостей до святкового столу - і тут пролунав дзвінок у двері. Я метнулася відчинити - на порозі стояла знайома поліціянтка, детектив Коен. Сьогодні вона була нафарбована щедріше ніж зазвичай - либонь, тому, що вряди-годи вдягнула не синій однострій, а цивільне.
- Вибачте, я невчасно,- замість привітання мовила вона.
Пані Ірина, справжня українська господиня, миттю запросила несподівану гостю до столу, і не встигла поліціянтка й оком змигнути, як із неї стягнули куртку, всадовили за щедрим столом і поставили зразу два види тари - чарку й келих. Як я вчасно виявила, до горілки подавалося ще й вино.
Детектив Коен від вина рішуче відмовилася, перехилила української з перцем, кинула до рота вареник і потяглася по свою величезну торбу, в якій вона, певно, тягала кілька нерозкритих справ. Із нетрів неосяжної торби вона дістала чималий бежевий конверт із червоним ґудзичком. Розвинула довгу нитку, накручену на ґудзик, і відгорнула край конверта.
На стіл посипалися старі чорно-білі світлини.
- Це ж одна з моїх! - вигукнула пані Ірина, підхоплюючи жовтувату картку.- Ось я, а ось моя сестра! А це фото я не знаю - звідки воно у вас? Тут хлопці, з якими ми товаришували і… і… Оце Роман Шолуденко, вічно в нього були запалені очі від читання. Отой горобчик - Левко Данилець. А це,- голос пані Ірини дивно змінився,- Льончик Дунін, він був у мене закоханий…
Я дістала з кишені сріблястий перстеник із затертим малюнком шаблі й хреста - тільки вчора він прийшов мені по пошті від Ліни Оверченко - та простягнула його пані Ірині. Теплий метал перейшов із долоні в долоню - рука літньої жінки здригнулась, а очі розширилися.
- Звідки? Звідки у тебе?…
Вона м’яла в руці старий фальшивий перстень роду Дуніних-Борковських - останній привіт із того світу, а я намагалась зосередитися.
- Пані Ірино, ви знали Лео Дана, сиріч Леоніда
Дуніна, ще з війни?
- Звісна річ, і Лео Дана, і Льончика Дуніна я знала ще з війни. А Льончика взагалі змалечку… З сорок другого року ми з сестрою були зв’язковими для їхньої боївки, аж поки не потрапили в облаву й не перетворилися на остарбайтерів. Добре, що ніхто нас не викрив тоді - розстріляли б на місці…
- Стривайте, пані Ірино, чому ви кажете - «і Лео Дана, і Льончика Дуніна»? Хіба це не одна й та сама людина?
- Лео Дан - це Роман Шолуденко. Він назвався в таборі переміщених осіб іменем товариша, коли той загинув, бо в нього самого власних документів не було. Так багато хто робив,- обвела здивованим поглядом зачарованих гостей пані Ірина,- що в цьому дивного? То ж війна була!
- А Лео Дан розповідав, як загинув справжній
Леонід Дунін?
- Звісно, розповідав! Вони планували вибиратися з Краю, якраз ішли на Станіславівщину, коли випадково потрапили в облаву. І Левко, і Льончик загинули, тільки Роману вдалося втекти…
- Ні! - вигукнула я.- Левко Данилець не загинув! Його схопило МҐБ, і він мало не двадцять років відбув у сибірському таборі, і ще на поселенні!
- Боже! - пані Ірина схопилася за серце.- Левко живий? А я ж їх із Льончиком давним-давно поховала…
Пані Ірина хрипло відкашлялась - хотіла щось мовити, але я її випередила:
- Левко Данилець помер кілька років тому. Коли він вернув із Сибіру, пішов поголос, буцімто саме він здав боївку і Дунін та Шолуденко загинули через нього… Пані Ірино, хіба ви не читаєте газети, яку самі ж і передплачуєте? Восени на водоспаді Какабека загинув студент з України - Роман Данилець. Онук пана Левка.
На ошелешене обличчя моєї господині шкода було дивитися.
- Але ж я…- бурмотіла вона.- Але ж Лео… Детектив Коен кашлянула та втрутилась у розмову.
- Містер Дан учора написав щиросердне зізнання. Це він зіштовхнув українського хлопця у водоспад - злякався минулих гріхів. Знову ж бо розворушили справу Івана Дем’янюка - ось одна з газет, що ми вилучили в будинку Лео Дана. «Провадження у справі Джона (Івана) Дем’янюка триває,- зачитала вголос поліціянтка.- Якщо провина підозрюваного буде доведена, то Дем’янюку загрожує депортація. Нагадаємо, що проти Джона Дем’янюка неодноразово висувалися звинувачення у тому, що він під час Другої світової війни служив наглядачем в одному з нацистських таборів смерті в обслузі газових камер і навіть мав прізвисько Іван Грізний. Мешканець Сполучених Штатів Дем’янюк, який втратив громадянство на підставі подання Мініс- терства юстиції, навряд чи зрештою буде депортований в Україну чи якусь іншу європейську країну, оскільки його заледве захочуть там прийняти, тож він ризикує залишитись у США особою без громадянства і втратити всі соціальні пільги».
- Але який зв’язок?…- почала була пані Ірина.
- У сорок дев’ятому році,- пояснила детектив Коен,- Лео Дан - я так його називатиму - з двома товаришами мав вибратися з України. Перш ніж вирушати в Карпати, ухвалили роздобути якісь посвідки й інсценувати власну смерть. По документи пішов Лео Дан - і його схопило КҐБ…
- Не було тоді КҐБ - було МҐБ,- несамохіть вклинилась я в оповідь. Блондинка-поліціянтка нерозуміюче зиркнула на мене. Я помахала рукою: - Ой, вибачте, продовжуйте, будь ласка!
- Отже, його накрили; певно, застосували звичайні методи роботи, і він зрадив товаришів. Підписав якийсь папір про співпрацю з органами… Спершу втікачів хотіли зразу схопити в криївці, але потім вирішили, що краще це буде зробити на віддаленому хуторі, куди Лео Дан їх приведе на певну годину. Але на хуторі, скориставшись нагодою, Лео Дан утік, залишивши товаришів у руках ворога. Під чужими документами він якось перебрався через кордон і загубився серед біженців в одному з таборів для переміщених осіб. Знову ж таки, при заповненні анкети на імміграцію подав неправдиві дані, а тепер побоявся, що, коли все розкриється, громадянство анулюють…
- Сердешний! - скрушно похитала головою пані Ірина.- Я знаю, яким тортурам піддавали наших большевики! Мені важко на Романа гніватися - хтозна, як повелася б я в такій ситуації…
Детектив Коен дивно зиркнула на пані Ірину.
- Містер Дан зізнався,- мовила вона,- що міг урятувати вас, коли вас мали вивозити в Німеччину - і не зробив цього, злякався…
- Я знаю! - простодушно сказала пані Ірина.- Ми з сестрою бачили його в машині, коли нас зігнали на біржу. Я тільки й молилася, щоб він до нас не обізвався - тоді б нас усіх трьох викрили і зразу ж розстріляли…
- Пані Ірино! - вигукнула я обурено.- Ви його ще раз виправдайте - мовляв, він і вбивство Романа Данильця вчинив ненавмисно!
Моя господиня збентежено завмерла.
- Печеня стигне! - підхопилася з-за столу дочка Бачинських і швиденько відчинила духовку. Гостям слина потекла від насиченого м’ясного духу, і про Лео Дана на якийсь час усі забули.
Я краяла соковите м’ясо на маленькі шматочки, теж на мить забувши про зрадника Романа Шолуденка, про вчорашню пригоду, про Ожавашко в лікарні - але якась невловима думка підсвідомо свербіла мені. Лео Дан - не Леонід Дунін, а Роман Шолуденко, зрадник і вбивця. Його викрили і покарають, правосуддя нарешті звершиться, але щось у цій історії лишилося поза кадром. Щось дуже важливе.
Я втупилась у пані Ірину. Потім перевела погляд на світлини, які так і лежали на столі. Ось сама пані Ірина. Ось її старша сестра. Дві сестри. Остарбайтери. Вивезені з України в сорок третьому році. Саме тоді ж, як оповідала онука Левка Данильця, зникли безвісти сестри… сестри Байди?!
- Пані Ірино,- хрипко запитала я, відкладаючи виделку й ніж,- а як вас називали у юності? Яке у вас було домашнє ім’я?
- Орися.
- А я був Осипком,- загиготів мій господар.- Хіба міг тоді подумати, що на старість мене називатимуть паном Бачинським? Мене, сільського хлопа!
- А чого це,- вступилася пані Ірина за чоловіка,- якби довчився перед війною, називався би паном інженером.
- Орися…- пробурмотіла я й викрикнула: - А прізвище? Яке дівоче прізвище?
- Байда. Орися Байда.
«У Цареграді на риночку п’є Байда мед-горілочку…» Орися Байда. О. Байда… То я її розшукала? Вона жива?!
Я вискочила з-за столу як пришкварена. Гості, які й так уже півгодини сиділи мовчки з роззявленими ротами та слухали неймовірну кримінальну історію, котра, виявляється, чинилася просто у них під носом, а вони - ні сном ні духом, усі одностайно провели мене ошелешеними поглядами. Застигли з ножами й виделками в руках і чекали мого повернення - відмерли, тільки коли я знову видряпалася зі свого підземелля на світ Божий і переступила поріг великої хазяйської кухні.
В руках я мала ксерокс бібліотечних аркушів із віршами та сторіночку з журналу «Радянська Україна». Все це я поклала перед пані Іриною-Орисею.
- Впізнаєте?
Моя господиня на мить завмерла, а тоді маленькими спрацьованими долонями взяла аркуші й почала їх повільно перебирати. Я дивилася на її обличчя - вона пробігала рядки очима, і вуста її ворушилися, бо вуста впізнавали текст раніше, ніж очі встигали прочитати. Світ навкруги завмер на одну нескінченно довгу мить, і ніхто не смів потривожити її.
Коли пані Ірина відірвала погляд від аркушів, в очах її стояли сльози. Вона квапливо шморгнула носом і висякалась у серветку.
- Це ваше? - тихо запитала я.
- Наше,- відповіла моя господиня.- Ми з Йосипом привезли з Німеччини всі папери, хоча я усвідомлювала, що дедалі складніше буде переправити їх в Україну…
- Для чого в Україну? Якщо це ваше особисте?
- Ну, я ж обіцяла сестрі віддати все Семенові, коли закінчиться війна й він повернеться…
У мене голова йшла обертом. Який Семен? Навіщо передавати? І якщо моя господиня - таємнича О. Байда, то чому її ніхто не міг розшукати? І невже вона більше нічого ніколи не писала? Переселилась у Буремну Затоку - і як відрізало?
Пані Ірина уважно подивилася на мене крізь скельця великих окулярів, пригладила коротко підстрижене сиве волосся й промовила:
- Моя старша сестра Оксана,- вона вказала на спільну світлину двох сестричок,- мала нареченого - Семена. Його забрали до війська у переддень війни, і відтоді ми не отримали від нього жодної звістки… Пам’ятаєш, я тобі розповідала, як ми в Німеччині працювали на фабриці, був наліт, і сестра моя сильно попеклася? Вона померла в лікарні. А перед тим взяла з мене слово, що я заберу всі її папери й передам Семенові…
- То поетка О. Байда - це ваша сестра Оксана?!
- Так! А ти подумала,- вона усміхнено глянула на мене, й сльози в її очах висохли,- що то я сама?
Пані Ірина дзвінко, зовсім по-молодечому розреготалася. Гості, які ні чорта не розуміли з нашої плутаної розмови, підтримали її спершу ніяковими смішками, а далі над будинком по провулку Росомахи розлігся веселий заразливий регіт.
Я гоготала разом з усіма, а в голові тривала напружена робота думки. Сестри Байди опиняються в Німеччині в сорок третьому році. Роман Шолуденко на псевдо Буревісник бачить сестер на біржі. Він же, Роман Шолуденко, теперішній Лео Дан, тікає з України аж у сорок дев’ятому, коли гине Леонід Дунін із роду Дуніних-Борковських, а Левка Данильця заарештовують. То чому за шість років із сорок третього по сорок дев’ятий Буревісник так і не розповів товаришам, що насправді сталося з сестрами Байдами, коли вони зникли безвісти?
- Пані Ірино,- мовила я,- Левко Данилець кілька років розшукував вас із сестрою. А по його смерті онук Ромчик, названий так, до речі, на честь зрадника Шолуденка, теж приїхав сюди шукати вас - хотів виправдати діда. Коли буде суд,- я важко подивилася на господиню,- сподіваюся, ви не заступатиметеся за Лео Дана.
Пані Ірина мовчала. Я відвела очі до вікна, крізь яке проглядала пласка верхівка Гнізда Буревісника. Саме тут, біля гнізда великого міфічного птаха, ми знайшли українського Буревісника. І він виявився зрадником. Спершу мимовільним, але одна слабкість тягне за собою іншу, поступово стирається чітка межа між праведним і неправедним, і наступний крок - свідомий злочин.
Гості повернулися до тарілок. Ми випили за здоров’я всіх присутніх, потім за відомого всьому заокеанському світові «Будьмо!» і ще третю чарку за розкриту таємницю.
- Пані Ірино,- знову запитала я, дожовуючи ніжний шматок печені. На великому тарелі вже не лишалося ні крихти - гості вірно оцінили переваги свинини над яловичиною.- Пані Ірино, а як ваші папери потрапили до університетської бібліотеки?
- Це все моя дочка. Років десять тому ми затіяли в хаті ремонт, і вона категорично заявила, що в нас стільки мотлоху - половину треба викидати. Я тиждень розбирала старі речі, вирішила частину передати
«Просвіті». Я не збиралася віддавати сестрині вірші нікому - й на думці не мала! - але в сум’ятті ремонту, відай, передала не ту коробку…