- Ну, вип’ємо за злагоду та мир у родині? Потяглися чарками одне до одного, забобонно справляючи ритуал: голосно цокнулися спершу дівчата між собою, тоді вже й хлопці долучилися.
І тріснула скляна завіса неспокою, неправильної форми шестикутна кімната виповнилася схвильованими смішками. Орися підхопилась і зникла на кухні, а повернулась уже з чайником. Чаю не було, запарила вишневі й смородинові гілочки, і кімнатою поплив лісовий запах. Печива теж не було, зрештою, нічого не було, та то дурниці; головне, що сьогодні Орися зважилася на щось таке, про яке не шкодуватиме. Правда, ніколи не шкодуватиме!…
Так, Орисю, випростуйся на весь свій невеличкий зріст, відкопуй у закапелках пам’яті, як перед війною налякано дивилася з-за фіранки у вікно, коли сусідів через дорогу виводили з хати; як кинула грудкою вслід машині, що забрала від тебе сусідських хлопчаків-близнят до притулку, як мовчки проклинала чорні безжальні колеса, а хлопчаки не плакали, ні, зачаїлися, тільки зморгували часто, як потайки хрестила їх невмілою рукою ти, комсомолка й найкраща студентка курсу; пригадуй, як Оксана в пику німцям повісила над ліжком Семенову світлину - ту, де її зниклий наречений у військовій формі,- а ти зірвала й кинула світлину в піч - сестра потім три тижні з тобою не розмовляла; воскрешай свої недавні думки: он і відозви всі - українською мовою, і газети виходять українські, й офіцер той німецький, коли постукав у хату, поговорив чемно - та й лишив вас у спокої, і ти доводила, що гірше, ніж було, все одно не може бути, а потім…
- Ти де заблукала? - Дунін уже обіймав її за плечі, й Орися з награним невдоволенням скинула його руку.
- …Та ну,- розповідала Оксана щось своє,- цілий день тарабаниш на машинці, аж у вухах - дзвін і виляск, а потім іще прийдеш додому, а тут сестра шастає сновидою по хаті й переказує: пам’ятаєш Шурку з п’ятнадцятого дому, так сьогодні на базарі чула, що її вчора забрали; прийшов папір на старшу, а мати каже: тобі шістнадцять, ти їдь, а ця мені з меншими поможе… І ото щодня, щодня звістку про нову халепу приносить…
- А ти пам’ятаєш,- прохопився Леонід, й Орися завважила, як зненацька посіріло його обличчя,- Віру Приткіну з нашого курсу? Вона ж мені якось зізналася, що з народження була Цилею, а потім, як родина до Києва перебралася, батьки сказали їй Вірою записатися, коли паспорт одержувала… Так її… її… вже нема. Ще в сорок першому. Розстріляли.
- Там? - спитала Оксана глухо.
- Там.
За вікном швидко потемніло: набігли хмари, бризнув дощик, зашелестів по бляшаному даху. Орися ще раз поставила чайник, бо горілка давно скінчилась, і крім борщу, запропонувати гостям не було чого, а вони сиділи у вигідній шестикутній кімнаті, умлівали від оманливого почуття затишку й не збиралися розходитися по тимчасових, переповнених сусідами, непривітних домівках.
- А ти на роботу,- поцікавився в Оксани Буревісник і закліпав запаленими повіками,- через Arbeitsamt Kiew влаштувалася?
- Ага. Приперлася на біржу праці - не знала ж, що й повістку в Райх можуть втулити,- але, Богу дякувати, пощастило. А моїх пара дівчат попалася на гачок.
- Хоч пишуть? - спитав Сокіл.
- Та пишуть. Тільки хто його знає, яка там цензура… Досі іноді сиджу на роботі, думаю: невже це правда? Невже війна? Невже таке з нами могло статися? Відчуваю втому. Глупство, правда? Кругом смерть, і я знаю, що треба щось робити, а натомість іду додому спати.
Льончик Дунін підморгнув, зробив рух, наче розтягує баян, і заспівав:
Їде Гітлер на коняці,
Сталін на собаці,
Гітлер Сталіну гукає:
Твоя война в сраці.
Орися з серцем пхнула гульвісу в плече, аж той заточився і мало не злетів із крісла.
- А пам’ятаєте,- раптом пристрасно заговорив Шолуденко-Буревісник,- як у перші дні війни по базарах ходили плітки, буцім «іде український уряд на чолі з Винниченком»? А мені саме повістка прийшла. Я тобі ніколи не казав? - обернувся він до Леоніда.- Я не з’явився. Уявляю, що було б, якби я тоді попався. Ні, все-таки правду кажуть: дурень думкою багатіє… Нічого ми не домоглися тим, що лишилися. «Нове українське слово» я вже читати не можу…
Орися підвела на Буревісника очі. Одкровення спантеличило її. Оцей чорнявий, скромний знехтував повісткою заради примарного «уряду Винниченка»? Тю, чи дурний, чи скажений! Але думка поскакала далі: але ж і Леонід, і Данилець одного з ним віку, вчилися разом, либонь, і повістки одночасно отримали, але ж і вони тут… Чому тут? Теж на призовний пункт не з’явилися? Ну, Льончик-Перелесник - знаний халамидник. А Левко Данилець такий чемний, законослухняний… Вона перевела погляд на худорлявого пташка, який сьогодні назвався гордим псевдо Сокіл, і Льончик, мов прочитав її думки, пояснив:
- А цього, не повірите, якась молодиця з полону забрала. Птичка, цяця-молодичка…- проспівав він, а Левко почервонів.- Ви ж в оточення на другий день потрапили, правда?… Стоять ото вони за дротяним парканом, і підходить якась місцева до офіцера німецького, каже: то мій чоловік. І забрала…
- А потім? - зацікавилась Оксана.
- Ой, що було потім! - вишкірився Леонід.
- А потім,- гримнув Сокіл,- нічого не було! Каже мені: «Йди. Може, мого теж хтось визволить». І плакала. А я не знав, якими словами розраджувати… Чорт,- розхвилювався Левко-Сокіл, аж руки затрусилися,- якого біса ти це згадував? Чорт!
- А мене,- озвалася Оксана,- начальник пару днів тому в оперу запросив. На «Тараса Бульбу». І знаєте, де ми сиділи? У партері, де самі німці. Всі офіцери в строях - і тут я у сукні в горошок. Ідіотський, певно, вигляд мала…
- А чого ж погодилася?
- А за штампик в Arbeitskarte,- нелукаво пояснила сестра.
Сокіл двічі змигнув. Неозброєним оком видно було, що Оксана нестримно хвилює парубка, але старша сестра того навіть не помічала - думками була десь далеко, зі зниклим безвісти Семеном.
- А я з вашого дозволу покурю,- зняв мимовільне напруження Буревісник і вийшов у передпокій.
Орися вибігла навздогін, відімкнула двері. Роман Шолуденко вже вибив із пачки угорських цигарок «Екстра» одну, лапав по кишенях за сірниками. Запалив, уклонився церемонно та причинив двері.
Орися розвернулась і без слова зникла в хаті. Дивне відчуття стисло їй серце, коли вона захопила у вітальні шмат некрасивої розмови.
- …А який він,- казала Оксана з дитинною безпосередністю,- каправий!
Орися спаленіла.
- Сестро, тобі не соромно? Він же почути може… Дунін загоготів у відповідь.
- Ви знаєте, що я - нащадок шляхетного польського роду Дуніних-Борковських? А Василь Борковський, чернігівський полковник за гетьмана Івана Самойловича, потім - генеральний обозний за гетьмана Івана Мазепи, був справдешнім… опирем! Ще й досі,- він підпустив містичності в голос,- у міському архіві Чернігова збереглися свідчення, як у маєтку Василя Борковського щезали люди, ночами з панського будинку чулися моторошні крики, а згодом зниклих знаходили де-небудь у лісі цілком знекровленими… Тож я брата-опиря за версту чую! Не каправий він, а очі червоні, бо всю ніч шастає, живої крові шукає…
- Наговорив,- відмахнулась Орися,- набалакав уже сім мішків гречаної вовни!
Дунін-Перелесник шкірив зуби:
- Усі неповні… Зараз би ще по п’ятдесят… за невмирущих українських опирів, які віками стоять на службі національній справі!
- А краще по сто,- мовив Левко Данилець на псевдо Сокіл, змінюючи тему розмови,- і пирогів із горохом.
- Може, ліпше з м’ясом?
- Хто б відмовився!
Буревісник тихо зайшов до вітальні, але його видав тютюновий запах, і всі на мент примовкли, наче він піймав їх на гарячому, тільки Оксана сиділа з байдужим виразом обличчя.
- То ми вже, мабуть, підемо? - першим схопився Левко-Сокіл.- Сьогодні мені аж ніяк не хочеться засвітитися.
Льончик хвацько підморгнув, ляснув себе по коліну:
За столом сиділа краля,
Їла з миски деруни.
У сю молодьож побрали,
Полишались серуни.
- Тьху на тебе,- незлостиво висварилась Орися. Ще не встигла вона опустити войовничо наставлений палець, як троє парубків розтанули в сутінковій імлі, і примарним доказом того, що сьогодні у хаті побували-таки гості, лишився тільки незвично легкий аромат закордонних цигарок.
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ
ЛЕГЕНДИ КОЙОТА
Поцуплена в помешканні Романа Данильця книжка - грубенький томик, де на палітурці на ясно-синьому тлі бавиться й чеберяє ніжками жовтогарячий койот-веселун.
У міфології північноамериканських автохтонів койот - посланець могутнього Нанабожо, штукар і жартівник, якому вільно переміщатися між цим і тим світами, кепкувати зі звірів і людей - та через витівки й дотеп висловлювати національну філософію.
Запаривши чаю, я залізла під ковдру й розгорнула книжку. Автор її був очевидячки з місцевих - мав незвичне ім’я Адизукан. Перший розділ - про те, як трикстер-койот сотворив землю: на початку світу куди не кинь оком перекочувала хвилі неозора вода, у небі ширяв орел, на хвилях гойдалася черепаха, а на спині у неї примостився койот. Орлу та койоту набридло, що наокруж - сама вода, й вони відправили черепаху на дно океанське - дістати трошки землі. Черепаха пірнула глибоко-глибоко, хапнула жменю землі - й випливла назовні. Але поки вона виборсувалася з води, земля майже цілком вимилася з її лапи. Проте хитрий койот добре роздививсь і знайшов трошки землі, що приклеїлася під кігтями,- та створив із цього велику землю…
Кіт Ярко, мов блакитна хмарина, скрутився у мене на подушці. Коли він лишався ночувати в моїй кімнаті, звечора мостився нібито збоку на великому ліжку, та зазвичай до ранку це вже я тулилася на самому краєчку матраца, а він лежав випростаний рівно посередині постелі, вільготно поклавши велику голову на подушку…
Другий розділ книжки мав символічну назву: «До добра не доведе». І справді, хай де б з’явився веселун-койот, там чекайте прикрощів, бешкетів і розгардіяшу. А що вже казати про койотові амурні походеньки! Та іноді й койоту непереливки: то його перемудрить кролик, то обведе круг пальця лисиця…
Чимало з цих оповідок про невтомного сміхотуна я вже знала, а от третій розділ книжки мене зацікавив: тут були зібрані легенди й перекази про Буремну Затоку та її околиці. Були легенди і про Сплячого Велетня та срібну копальню, і про Гніздо Буревісника. Коли Птах Буревісник кружляє над своїм гніздом і б’є крилами, то гримить грім, а коли він розплющує очі, то в землю вдаряють блискавки: так він полює на китів. Коли ж Птах Буревісник воює з гримучою змією, на землі здіймається жахливий буревій…
Перегорнувши сторінку, я помітила жовтий самоклейний папірець, який хтось зоставив у книжці замість закладки. Тонким, ледь помітним олівчиком на полях сторінки були зроблені помітки: стрілочки, знаки питання й один знак оклику. Невже ці ремарки лишив Роман Данилець? Я прочитала відзначену легенду двічі - й мені страшенно закортіло побалакати з Петриком.
Спершу я набрала телефонний номер - і аж тоді зиркнула на годинник. Було пів на третю. Перший гудок, другий… Покласти слухавку? Петрик, певно, уже десятий сон бачить. Третій гудок, четвертий… Чого ж я зволікаю, не хочу ж я людину отак нечемно розбудити? П’ятий гудок…
- Алло! - заспаний голос.
- Професоре Аніт, це вас турбує ваша асистентка… На тому кінці дроту - глибока тиша.
- Петрику, у книжці, яку я позичила в хаті Романа Данильця, є одна незвичайна легенда. Тут на сторінці - купа позначок. На цілу книжку - тільки одна легенда відмічена…
Напружена пауза.
- Петрику, я тобі точно кажу, це якось пов’язано зі смертю Романа і зникненням Ожавашко!
- Завтра по дев’ятій я заїду по тебе,- мовив Петрик і поклав трубку.
Червона машина з’явилася коло мого будинку о чверть на десяту. Я стояла під порогом вже повністю зібрана, а під пахвою мала охайно загорнуту в поліетиленову торбинку дорогоцінну книжку. Щойно Петрик підніс смагляву руку до керма, щоб посигналити мені, як я прочинила вхідні двері й помахала йому.
- Шапку вдягни! - крикнула мені навздогін пані Ірина, моя господиня.- Сьогодні на вечір обіцяють мінус десять!
Яро кулею викотився мені поміж ніг і зник за рогом будинку. Я всілась у машину, і Петрик буркнув:
- Мені ще треба в школу заїхати.
Школою, як ви пам’ятаєте, у Буремній Затоці кличуть Університет.
Ми перетнули місток через Росомаху, обігнали автобус, у якого на боці сірими величезними літерами було написано «Хорт» (саме на такому автобусі я вперше примандрувала в містечко на Великому озері) і виїхали на проспект, який з’єднував дві частини міста - колишні Форт і Порт - та вів на північ до Університету. З лівого боку від нас темнів густий праліс. Крізь нього вилась річечка Росомаха, вздовж якої була прокладена доріжка для велосипедистів. Зараз тут хіба можна було пройти на лижвах, а от навесні, десь так у травні, коли природа Буремної Затоки починає розквітати під пекучим сонцем, тут неймовірно гарно.
- Цьому лісу,- мовила я, підкручуючи пічку в
Петриковій машині,- мабуть, років двісті…
- Не більш як п’ятнадцять. Це вже другий засів на моїй пам’яті. Не бачиш хіба, що ліс однорідний, не мішаний?
Що називається, вік живи - вік учись, а дурнем помреш.
В Університеті, поки Петрик залагоджував власні справи на кафедрі, я попила чаю в кабінеті студентів-магістрів. Султана перевіряла пошту на єдиному тут комп’ютері, а Джеклін готувалася до семінару. Я не втрималась і розповіла колежанкам про вчорашню пригоду з Ожавашко. Джеклін слухала мене дуже уважно.
- А знаєш,- мовила вона по паузі,- я знала того хлопця, Романа Да…
- Данильця,- допомогла я.
- Так-так. У мене шафка в медичному корпусі, номер 356. Так у нього була шафка номер 357, поряд із моєю. Ми якось зіткнулися біля шафок, він сказав, що з України, і я ще подумала, що тепер знаю аж двох людей з України…
Петрик зазирнув крізь скляні двері, я зробила останній ковток чаю, і Джеклін кивнула на горнятко:
- Лиши, я помию.
Я помахала колежанкам рукою і вискочила в коридор.
- У Романа Данильця була шафка в медичному корпусі,- одразу повідомила я.- Число 357.
Професор Аніт глянув на мене підозріливо, але не спитав, звідки така обізнаність.
- Це точно?
- Абсолютно.
Ми спустилися на підвальний поверх, довгим коридором перейшли з гуманітарного корпусу в медичний і опинилися саме там - перед рядом металевих боксів, які орендують собі ліниві студенти, щоб не тягатися щодня з підручниками. Шафка 357 нічим не вирізнялася поміж іншими.
Петрик поторгав ручку, але замок, звісна річ, був замкнений.
Тоді Петрик рішуче розвернувся, пройшов крізь двері в коридор і подався до центрального корпусу. Я ледве за ним встигала. У центральному корпусі, на першому поверсі, містилася охорона, і я з подивом зауважила, що Петрик прямує туди.
Юний білявий охоронець ліниво дивився у телевізор - камера була встановлена над центральним входом, і на екрані раз по раз ляскали двері, хто-небудь заходив і виходив.
- Доброго дня,- ввічливо привітався професор Аніт, який на вигляд анітрохи не відрізнявся від студента молодшого курсу.
Охоронець відірвався від телевізора й поглянув на нас. Я про всяк випадок заховалася за спиною свого супутника.
- Справа в тому,- пояснив Петрик,- що я загубив ключ од шафки.
- Який номер?
- 357.