Охоронець висунув шухляду, де складені були запасні ключі. Дістав потрібний, підписав якийсь папірець, поставив на ньому штампик і мовив:
- Двадцять доларів.
Петрик простягнув йому зелену двадцятку. Навзамін він отримав ключ, але не рушив одразу до шафок, а натомість знову спустився на підвальний поверх, знайшов там майстерню виготовлення ключів, пред’явив папірець і ключ - і за десять хвилин мав новесенький дублікат. Повернувши ключ охоронцю (двадцятка, я так розумію, лишилася як плата за дублікат), він попрямував у медичний корпус.
Я не могла повірити в те, що відбувається. Охоронець не тільки не вимагав у Петрика посвідчення особи - навіть не спитав, як його прізвище!
- У вас завжди так? - не витримала я.- Ну, ключ від хати під килимком на порозі - то ще півбіди. Але ж так будь-хто може отримати ключ від чужої шафки! Хіба можна бути такими довірливими?
Професор Аніт тільки гмикнув у відповідь.
Коли ми вдруге опинились у підвалі медичного корпусу, я ще здалеку помітила, що в присмерковому коридорі хтось є. Петрик притримав мене; ми спостерігали, як людина дістала з боксу якісь підручники, а на місце сховала щойно зняті кросівки. Коли вона заклацнула дверцята, майнула грива рудого волосся - і я впізнала Джеклін. Боса, в самих шкарпетках, Джеклін попрямувала на семінар. Я вже не дивувалася вибрикам місцевих студентів.
Тільки-но Джеклін щезла за рогом, як Петрик у два скоки опинився перед шафкою номер 357 і відімкнув замок. Звідти війнуло затхлим запахом задавненого поту. Схоже, як і Джеклін, Роман Данилець також зберігав тут взуття. Крім черевиків, у шафці висів піджак, а на поличці лежав товстий підручник та карта Буремної Затоки й околиць. Точно така сама карта, як у мене.
Петрик перевірив кишені піджака. Не було нічого, крім круглої срібної монетки у двадцять п’ять центів із портретом королеви Єлизавети на аверсі й оленем на реверсі - у Буремній Затоці монетку називають «чверткою»; до ювілеїв випускають «чвертки» з різними малюнками на реверсі, тільки королева лишається незмінною, і я зібрала для колекції вже з дюжину різних «чверток».
Петрик розгорнув карту.
Червоне нерівне коло - відмітка фломастером - одразу впадало в око. У центр його потрапив шмат лісу та два написи: Смарагдовий потік і Смарагдове озеро.
- Так і є! - вигукнула я.
Розвинувши поліетиленову торбинку, я обережно дістала книжку «Легенди койота», знайшла потрібну сторінку й простягнула Петрику. Легенда мала назву «ЯК З’ЯВИЛИСЯ СОНЦЕ І МІСЯЦЬ». Петрик заглибивсь у читання. Я ж уже знала зміст легенди чи не напам’ять.
«Обабіч гори, на вершечку якої Буревісник звив своє гніздо, люди збудували два селища. Койот мешкав у Темному селищі. Коли людям у Темному селищі треба було виходити на полювання або на риболовлю, вони відсували великий камінь, який затуляв прохід до аметистової копальні, й тоді все навкруги освітлювалося мерехтливим срібним сяєвом. Від людей койот не раз чував, що з того боку гори розташоване Світле селище, у якому набагато ясніше, ніж навіть всередині аметистової копальні, але койот не міг повірити, що таке буває. Одного разу він вирішив навідатись у Світле селище. Він видерся на гору аж до гнізда Буревісника, а потім спустився з того боку. Опинився він у людському поселенні майже такому самому, як і його власне. Тут було зовсім темно, і койот розчаровано впевнився, що люди надурили його і ніякого Світлого селища не існує.
І раптом він побачив, як із-під землі випірнув яскравий промінь - і все навкруги заясніло нечуваним світлом. Койоту стало неймовірно цікаво, і він попрямував на світло. Що ближче він підходив, то нестерпнішим ставало сяйво. Коли він наблизився до першого людського житла - вігвама, то побачив, що люди вийшли на полювання. Дочекавшись, заки люди повернуться з полювання, койот підгледів, як вождь затулив великою брилою вхід у печеру, з котрої сяяло світло, а кожній родині роздав по маленькому зеленкуватому камінцю, і вони забрали їх додому, щоб освітлювати свої вігвами. Койот підслухав, що люди називають печеру смарагдовою копальнею. Наступного ранку вождь знову відчинив смарагдову копальню - і люди пішли на риболовлю. Тоді койот, замружившись, прокрався в печеру і навпомацки схопив найбільший камінь, який трапився йому під лапу, й заховав його у мішок. Коли він тікав із печери, то хвостом зачепив брилу, котра затуляла отвір, каміння посипалося - й за мить і сліду не лишилося від входу в печеру.
Перелякавшись, койот стрімголов помчав додому,
у Темне селище. Захеканий, він підбіг до вігвама вождя і нічого не міг пояснити, тільки розв’язав мішок - і раптом яскравий камінь випурхнув на небо. Так над землею постало сонце. Коли надвечір сонце змучилось і закотилося на захід відпочивати, мудрий вождь відчинив аметистову копальню і викинув на небо найбільший камінь - і так постав місяць. І тепер сонце і місяць змінюють одне одного, освітлюючи землю. З тої пори люди не раз шукали вхід до смарагдової копальні, але досі не змогли його знайти».
Петрик закінчив читати і віддав мені книжку.
- Стривай,- він заправив за вухо чорне з червоним відливом пасмо.- Я чув таку легенду. Але там було трошки не так. Аметистова копальня - діюча, ми з тобою, згадай, зовсім трошки до неї не доїхали, вона неподалік нашої резервації…
«Темного селища»,- подумки виправила я.
- Але в тій легенді,- продовжив Петрик,- не смарагдова копальня, а срібна! Котра коло Сплячого Велетня. І вхід до неї закритий, бо копальню заливає вода, і добитися туди неможливо. Білі вже неодноразово намагалися відкачати воду, тільки марно.
- Але ж срібна копальня не з другого боку Гнізда Буревісника! З тамтого боку якраз Смарагдовий потік і Смарагдове озеро! Звідкись же вони взялися? Гніздо Буревісника - рівно посередині між паперовою фабрикою і Смарагдовим озером, якщо дивитися по карті…
Петрик довго роздивлявся карту, тоді звів на мене очі:
- Ти шукаєш зв’язку там, де його немає і бути не може. Я добре знаю місцевість, туди їздять полювати на лося. Дикі нетрі, де ніхто не живе…
- Але це ж не значить, що там не могли мешкати люди колись давно - або що туди зовсім не можна продертися.
- Ну, знаючи звірині стежки, продертися можна куди завгодно.
- Професоре Аніт, ви хотіли допомогти Ожавашко? Зняти з неї підозри? Треба з чогось починати. На- приклад, із Гнізда Буревісника. Хіба туди важко дістатися? А з місциною точно пов’язана таємниця! Не може бути, щоб Роман Данилець просто так відзначив легенду і поставив червоне коло на карті.
- До Смарагдового озера під’їхати можна тільки в об’їзд, через Оджибве-парк,- суворо попередив Петрик.- Якщо ж через Гніздо Буревісника - то хіба що звіриними стежками. Ти готова пару кілометрів лізти навпростець крізь хащі по коліно в снігу?
- Завжди готова,- відсалютувала я.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
ГНІЗДО БУРЕВІСНИКА
Петрик повіз мене звивистою дорогою - повз паперову фабрику, крізь тубільне селище - і вгору, до Гнізда Буревісника. Я ще ніколи не бувала в колишній індіанській резервації, і зараз мене найперше вразив контраст. Ми виїхали за місто, і я мовби перемістилась у просторі й потрапила додому, в Україну: на дорозі ями й латки, машина скаче на них і сердито чмихає, а обабіч дороги стоять темні мовчазні дерев’яні хати. Миттєва мана розвіялась - і я уздріла, що деякі хати не мають вікон. Зовсім.
- Як це так? - здивувалась я.- Де вікна?
- А,- Петрик махнув рукою,- то старі будинки. Ми раніше так будували - без вікон. Знаєш, як добре спати в темній-темнющій кімнаті? Ні світло, ні шум за вікном тебе не тривожать, думки впорядковуються, і тобі сняться фантастичні кольорові сни… У моєї тітки такий дім, без вікон. Я дуже любив вилізти на другий поверх і мріяти в цілковитій темряві.
Лишивши тубільне селище по ліву руч, розбита дорога заглибилась у ліс, і нас зусібіч обступили дикі нетрі. У Буремній Затоці навколишні хащі не звуть лісами, тільки чагарем, і справді: невисокі дерева, переважно сосни, ростуть неймовірно щільно, а поміж ними пре з землі густе підшерстя чагарників, і навіть узимку через безлисте віття не видно вже й на два метри уперед.
Завиваючи роздроченим звіром, Петрикова червона машина видерлася на гору і різко загальмувала. Сніг здійнявся хмаркою і майже зразу влігся, і щойно розвіялись останні сніжинки, очі засліпило неймовірне видовище: біле озеро, кругле як таріль, спало в улоговині. До весни, до перших громовиць, покинуте гніздо Буревісника чекає свого господаря, а щойно він прилетить, тріпне крилами, жбурне в землю кілька блискавиць - як озеро розмерзне, і з його синьої води питиме чарівний птах…
Якщо я гадала, що Петрик навмисне зупинився, аби ми могли вдосталь намилуватися на природний феномен, то я глибоко помилялася. Насправді дорога тут закінчувалась, і далі можна було пробиратися тільки пішки. Ми обійшли насосну станцію (Буремна Затока живиться питною водою саме з Гнізда Буревісника), а тоді Петрик кілька разів зробив спробу заглибитись у чагарі - і щоразу вертався.
- Тут була стежка,- сердито пояснив він після енної спроби.- Влітку я б її швидко знайшов. Чекай, здається, тут.
Він помацав ногою сніг - і вперше не провалився, натомість підошва вперлась у тверде. Я ступила у його слід і все одно трошки загребла снігу низькими чобітками. О, тут би мені придалися армійські ґумові бахіли, тільки ж де їм узятися?
Мабуть, стежку Петрик винюхував, як звір: нічого навіть віддалеки схожого на просвіт у чагарниках я не бачила. Але просувалися ми досить жваво, і хоч я добряче подряпала куртку об гілляччя, від швидкої ходи тіло розігрілося, щоки пашіли, і доброго гумору прибувало з кожною хвилиною. Таємниця Смарагдового озера манила, крізь верхівки сосон пробивалося яскраве північноамериканське сонце, і праглося жити.
- Років сорок тому в цих хащах було людно,- розповідав Петрик дещо захекано, адже навряд чи професор Аніт був аж таким звичним тропити стежки в гірських снігах.- Тут валили ліс, неподалік Смарагдового озера стояв великий табір…
- Я знаю. Мій господар, пан Йосип, по війні працював пару років на лісоповалі. Він із переміщених осіб, іншої роботи не було, а тут платили дев’яносто п’ять центів на годину.
- На той час - пристойні гроші,- підтвердив Петрик,- якщо зважити, що мій батько тоді мав тільки «чвертку» на годину.
Трошки пройтися зимовим лісом - і я впріла, як миша. Не уявляю, як ми вертатимемося тим самим шляхом: зараз ми сунули вниз, а от коли доведеться пертися вгору!…
- Дивись,- Петрик зупинився,- ось він, колишній табір.
Сосни розступились, і я угледіла три однакові дерев’яні хижі. (Чи не такі курені ставили козаки на Січі?) На двох із них дахи світили гнилими кроквами, третя ще трималася. За сорок років ліс підступив зовсім близько, одне деревце пробилося посеред хижі, вилізло поміж кроков і розкинуло навсібіч могутню крону - йому не заважали сестри-сосни, що тіснилися навкруги.
Петрик ступив кілька нерішучих кроків, і я рушила за ним.
- Це хіба те місце,- спитала я чомусь пошепки,- яке обведене на карті?
- Ще ні,- так само пошепки відказав мій супутник,- але ми вже неподалік.
Ми наблизилися до першої хижі. Двері давно зірвалися з завіс, і всередині велика прямокутна кімната була заметена снігом. Жодних ліжок, та навряд чи їх свого часу вивезли запасливі господарі, радше працівники лісоповалу звикли спати долі. Схоже, ми перші люди, які навідались у цю глушину за десятки років…
- Ми не перші,- мовби всупереч моїм думкам пробурмотів Петрик, який заглядав у другу хижу. Я наздогнала його.
Старі гнилі двері міцно трималися на завісах - так ніби їх хтось нещодавно укріпив. Я зазирнула всередину - і не побачила снігу. Натомість уздріла чорну залізну скриньку з трубою, що вела у стелю,- у ній я шостим чуттям упізнала саморобну пічку,- а ще гору соснових лап на землі і брудний спальний мішок. На столику стояли казанок і декілька консервних бляшанок. Я взяла бляшанку в руки: дата виробництва була зовсім свіжою.
- Ми не перші,- з запізненням підтвердила я Петрикове одкровення.
Тим часом мій супутник розгорнув карту, яку ми привласнили з шафки Романа Данильця, та розклав на столі. Звіряючись із сонцем і годинником, він кілька разів повертав карту, щоб зорієнтувати по сторонах світу, а тоді застиг над нею. Чорні пасма довгого волосся торкалися паперу, а Петрик водив по карті пальцем.
Нарешті він зупинився в точці, де стикалися початок і кінець червоного кола, нашвидкуруч намальованого фломастером. Кінчики ліній перехрещувались, і Петрик мовив:
- Ми десь тут. Смарагдовий потік тече зовсім поруч, на північ від нас, а Смарагдове озерце осьдечки, на захід.
Поки професор Аніт мудрував над картою, я пройшлася хижею, зазирнула по закутках, посвітила ліхтариком. Хто ж міг мешкати тут пізно восени, коли вночі температура опускається вже до мінус десятьох, пічка навряд чи опалить здоровезне приміщення, а зі щілин немилосердно дме? Я нахилилася над лежанкою з соснових лап. Промінь ліхтарика метнувся й ковзнув по світлій стрічці, чужорідній і в той сам час органічній тут, у глухому лісі, де колись водилися буйволи, а кочовий народ оджибве блукав услід за їхніми отарами - за дичиною - і переходив ці неймовірні чагарі зі сходу на захід. Я простягла руку й підняла шкіряну прикрасу.
- Петрику! - покликала я.
- Це браслет з оленячої шкіри і кісток,- сказав він, забираючи у мене знахідку.- Такі речі наші жінки зазвичай плетуть для туристів, їх можна непогано продати, але й наші дівчата їх часом одягають…
Химерне плетення зі шкіряних стрічок, довгастих відполірованих кісток і різнобарвних намистин, а посередині - перламутровий ґудзик, з якого звисають два «вусики». На зап’ястку браслет мав зав’язуватися на такі ж тоненькі шкіряні мотузочки.
- А це не браслет Ожавашко? - стрельнуло мені в голову прозріння.
Петрик рвучко розкидав соснові лапи, розрив лежанку, мов пес, який занюхав слід. Я присвічувала ліхтариком, але не встигала за Петриковим скаженим темпом. Він носився по хижі, як учаділий, змів зі столу бляшанки консервів, обнишпорив кожну щілину між дошками стін. Я позбирала бляшанки, що розкотилися по земляній долівці, присіла біля столу, тягнучись до останньої, яка закотилася найдалі.
І вдруге пощастило мені - мабуть, тому, що я зовсім цього не сподівалася. На ніжці столу, згори вниз, чимось гострим були видряпані два слова латинкою. Я вивернула голову й прикипіла до напису очима.
Мій супутник, помітивши це, відштовхнув мене.
- «Ваабішкізі маяґі»,- прочитав він.
- Що це означає?
- По-моєму, «білий іноземець».
- Роман Данилець?
Петрик гахнув кулаком об край столу.
- Вона була тут! Її тримали саме тут! Але за що? Їм і досі не дає спокою наша земля! Спершу - оті безкраї родючі рівнини, потім ліси, а тепер, коли витіснили нас на північ, що далі вже просто нікуди, їм потрібні копалини й нафта з наших надр!
- Професоре Аніт, заспокойтеся, до чого тут земля? Чому ти в усьому вбачаєш протистояння білих і червоних? Ну, написала вона «білий чужинець». Може, вона за ним навпаки побивалася! Адже вони, здається, дружили, їх часто бачили разом…
- Це все земля, земля…- Петрикові очі хворобливо блищали.
- Це сутичка двох культур, це природно. Завойовники мусять пригнічувати завойованих, втовкмачувати їм, що ті нижчі за розвитком, в іншому разі як себе виправдати? Ця божевільна місіонерська ідея вищої цивілізації… Як у Кіплінга: «The White Man’s Burden» - тягар білої людини. Хоча якщо згадати рік відкриття Америки - 1492, то чи була на той час відмінність у поступі білої та червоної цивілізацій аж такою разючою?…
- Це все земля, земля… Їм потрібна наша земля…
- Ну так, імперія завжди прагне розширення кордонів. Але до чого тут Ожавашко? До чого тут Роман Данилець?