Бар. Компанія продовжує бухати. Нарешті підводяться Ліка і богемці: «Люди, вже кіно почалося!
Пішли вже! Я ще жодного кіна не бачила, я не хочу знову пробухати всю Молодість!» - «Нема розумної цьому альтернативи, молодість ми вже пробухали,» - відказує хтось, але все ж таки всі, хитаючись і перекидаючи стільці та філіжанки, підводяться й сунуть до виходу.
Прохід до Червоного залу.
В залі вже темно - фільм почався, біля входу - ціла «пробка»: всі, хто спізнився, намагаються знайти своїх (хто займав їм місця) або продертися вниз і вмоститися на підлозі. Майк, наражаючись на гнів глядачів, вимахує шарфиком і гукає зі свого місця.
Компанія ледь не по головах лізе на свої місця. Коли всі розсаджуються, то довго ще - мало не половину фільму - розбираються де чиї речі, одягають їх на себе навпотемки, ржуть, матюкаються і неймовірно дратують довколишніх….
… хоча, зараз, на підході до знайомих пагорбів, так яскраво і чітко, як бачилось все тоді, пригадати було важко - особливо заважав, спливаючи кострубатим окремим спогадом, образ агресивно п’яного Леся Укліненка, якого Ліка на біду зачепила тоді в барі разом з невідь звідки виниклим Джоном, московською гвинтовою адепткою Танєчкою і ше якимось геть лівим і вдупуп’яним вилупком…
Ліка дужж-же поважала Леся (знала вона його мало), дужж-же любила Джона (майже так само, як Майка, який, до речі, сидів зараз десь на перегляді, сповнений священного захвату, адже минулу «Молодість» проїбав у дурці), досить непогано стави лася до Танєчкі, і - зараз - досить поблажливо до галасливого в дупу п’яного лівого вилупка (стовідсотковий «хвіст» за всіма кармічними розрахунками), тому їй коштувало чималих зусиль, такту і витримки випручатися з цупкої атмосфери цього приємного, але випадкового товариства, і таки рушити на перегляд (зокрема і незмінної «Зали чекань» Лестрінга) до червоного залу.
Біля вбиральні на третьому поверсі (навіть горішній бар, з якого Ліка щойно видерлася, не зрівнявся би з цим місцем у культовості, велелюдності та задимленості) - саме коли Ліка на мить замислилася, чи варто вистояти чергу, щоб попісяти, і чи порівнюване це - все ж таки з неабияким полегшенням наприкінці - вистоювання з сидінням на підлозі червоного залу у тісних джинсах і без жодної надії на полегшення раніше, ніж години через дві, - до неї підлетів по-гіповому милий хайратий юнак (хлопчик років сімнадцяти) і, ви промінюючи глобальне людське щастя, впевнено запросив її на чорні сходи покурити (дмухнути). Лі ка одразу ж опинилася з ним (і ще, до речі, з десятком блискавично виниклих хвостів) за пожежними дверима, не обтяжуючи себе питанням, чи справді цей хлопець такий кльовий, чи просто переплутав її з кимсь з перекуру. Юні неогіпі висмоктали три труби менш, ніж за хвилину, і остання п’ятка намалювала на стіні кому за мить (наносекунду?) до появи суворого дідка з техслужби. Накурена отарка враз як по команді потяглася до дверей (втім, не надто кваплячись, зі стриманою гідністю неформалів, які ніби-то є досить вільними, аби робити все, що заманеться в світлі останніх європейських тенденцій просування легалізації «легких наркотиків», але є і досить слухняними пофігістами, аби не створювати собі та людям зайвих проблем), - старий навіть не встиг набрати обертів для свого відпрацьованого роками прочухана, - і Ліка знову опинилася біля туалету.
Вона лише встигла подумати, що травичка «такасобі» і варто все-таки попісяти, як опинилася в позі лотоса на підлозі червоного залу, щільно стиснена у химерній темряві плечима таких самих глядачів.
Тобто, те, що вони такі ж, як і вона, Ліка зрозуміла наступної миті, коли оточуючі її люди (і перекладач, який досить довго мовчав, до речі, також) невідь з чого вибухнули неприродно напруже ним реготом.
Ліка глянула на екран: нічого смішного там не відбувалося. Там взагалі нічого не відбувалося, окрім порожнього шосе в чорно-білому варіанті.
Шосе тривало і тривало. І тривало воно доти, доки якась кобіта не штурхонула Ліку в плече і, нахилившись до її лиця майже впритул, не спитала:
«Хочеш пива?». Великий пластиковий стакан «Оболонь» бовванів просто перед носом. Ліка хильнула пива і мовчки виклала на невеличкий вільний простір вкритої витертим ковроліном підлоги пакет з канапками. «О! З куркою!», - почулося приглушено довкола неї разом з шурхотінням і звуками фільму. Після недовгого жування, протягом якого Ліка намагалася в’їхати у зміст стрічки, кобіта знову навалилася на неї. Каламутні її очі, електрично покреслені екранними відблисками, жевріли безмежною вдячністю й жагою ще тіснішого взаєморозуміння, ще невичерпнішого - тотального, планетарного - людського братерства. «Пішли попісяєм», - ледь ворушачи обважнілим язиком прохрипіла кобіта. Вони звелися на непевні ноги і по чиїхось колінах і наплечниках пропхалися до бокового виходу. Вахтерка підозріло проводила їх поглядом: двох геть убитих кобіт з каламутними очима й кам’яними обличчями, що цілеспрямовано промарширували до туалету.
В тихому коридорчику, як і в самій вбиральні, на відміну від попередніх - поверхом нижче, - нікого не було. З невгасимою цілеспрямованістю (і непохитною також) Ліка і кобіта домарширували до край ньої кабінки біля прочиненого вікна і діловито пропхалися вдвох в одні двері, які кобіта, звичним жестом завівши руку за спину, одразу ж защепнула на клямку. По тому вона так швидко і зосереджено заходилася перетворювати півлітрову пластикову пляшку з-під мінералки на бульбулятор, що Ліка не встигла подумати нічого поганого (наприклад, про те, що потрапила у пастку агресивної лесбійки).
Бойовий запал і жага людського братерства, напевне, вже потроху почали попускати кобіту, бо впевненість її рухів, коли вона намагалася пропалити запальничкою дірочку в денці пляшки, витікала, мов пісок крізь пальці просто на очах.
- Треба сигаретою. - Сказала Ліка.
Денце стоплювалося, але дірочки не давало.
Вони удвох ледве вміщувалися в кабінці. Відверто мінімальний і відверто замкнений простір надавав дедалі більше підстав для нападу клаустрофобії.
- У мене нема. - Похмуро кинула кобіта крізь зуби (боротьба з пластмасою давалася їй дедалі важче).
Тоді Ліка немов уві сні простягла мізинець з довгим налакованим начорно нігтем і тицьнула ним у стоплену пластмасу.
- Що ти робиш?! - Здивувалася кобіта.
Ліка тупо подивилася на свій мізинець, вкритий спеченими кавальчиками лаку, пластмаси і шкіри.
Виглядало жалюгідно, але болю від опіку вона майже не відчула. Кобіта це зрозуміла і з відновленою діловитістю почала роздирати зубами пакет, ретельно згорнутий зі сторінки якогось глянцевого журналу.
Перетертий ганж сипонув в унітаз.
- От блядь. - Без жодного емоційного забарвлення кинула кобіта і зсипала досить велику кількість до поштриканої фольги, вмощеної у горлечку пляшки.
Не збиваючись з темпу, вони зосереджено висмок тали все, що було (а було до хєра!), пляшка полетіла у відро для сміття, кобіта, звичним жестом завівши руку за спину, відщепнула двері, вивалилася спиною назовні й одразу ж зникла в сусідній кабінці.
Ліка зробила те, задля чого, в принципі, порядні дівчата і ходять в туалет (не подумайте тільки, що підфарбувала губи) і, покинувши підозріло духмяну кабінку, видерлася на підвіконня. На підвіконні (за її внутрішніми розрахунками) вона просиділа не менше години, і за цей час, окрім тихого безвираз ного матюкання кобіти за дверима зачиненої кабінки, встигла почути з коридору голос вахтерки: «Ну вон!
Пашлі двоє! Апять траву курят, ви что, нє слишитє!».
Ліка сповзла з підвіконня, насунула на очі сонячні окуляри (досі вона навіть не підозрювала, що має їх при собі) і промарширувала - геть з вбиральні - повз вахтерку і трьох охоронців (не повертаючи голови) - до дверей червоного залу.
В темряві, у такому скупченні людей вона відчула себе личинкою в теплому затишному коконі. «Та на хуй атайді от екрана!» - сказав перекладач. Довкола зареготали. Ліка зареготала з якоюсь фонтануючою зненацька, неймовірно щирою радістю, разом з усіма. Поруч гепнулася на підлогу кобіта. На екрані йшли титри.
Титри взагалі-то і є тим, що на мить дає тверду впевненість в існуванні форми, поняття про її наповнення, про сюжет, про початок і кінець, про реальність живої історії і реальність її цілісного, завершеного, самодостатнього окремого існування. Впевненість у тому, що нею завжди можна помилуватися one more and one more tіme and once amp;once agaіn amp;agaіn etc. etc., перетворити на улюблений фетиш і дрочити на нього, доки він не зітліє (або його сенс до останнього образу, або ж сама плівка, на якій він живе)! В житті Ліки не було кінця і початку історій та випадків, не було жодного сюжету і жодного сподівання на гідний жанровий фінал - тільки Смерть… це було суцільне каламутне переливання і булькання, тому вона так любила кіно. Тому майже весь час в її уяві створювалися кіносценарії і знімалися кліпи в якомусь автономному режимі, а все, що текло зовні, було плівкою, на яку невпинно записувалися щойностворені вигадані світи. Будь-який студент факультету кінорежисури театрального інституту ім.. Карпенка-Карого скаже, що знімати можна і на списаній кіностудією ім. Довженка «Свемі» (наприклад, в метро, коли вранці замість жетону настирливо пхаєш у шпарку турнікету ключі від квартири, ймовірно ще знаходячись у напівсні на її порозі…), бо такі «Кодаки», як Дерев’яні Сходи, трапляються не часто, принаймні, у Великому Місті, яке щодня стає все більше схожим на неохайну купу запоротої кіноплівки, вщент захаращеної одноманітними зображеннями мільйонів людей.
Варто лише навчитися не заплющувати очей, і кіно ніколи не припиниться.
Сходи були порожніми, і Ліка вже майже цілковито відчула себе на них в позі Данаї з пляшкою крижаного світлого пива в руці, але дознімати сцену не вдалося (живо відчутий піднебінням смак пива довелося виплюнути з голови): вона згадала, що: по-перше, пройшла гастроном; по-друге, їй все одно не було за що взяти там пива; по-третє, що випадкова дівчина в брамі завела її у спогади про «Молодість» надто далеко від кінцевої мети, і шлях від будинків до Сходів геть випав з кадру.
Настільки, що навіть не подумалося у глухому дворику те, що зазвичай думалося останні кілька років: Ссцуки! Вишкребки періоду первинного накопичення капіталу! Спаскудили вкрай і без вороття милий серцю панківський цегляний апендикс, в якому так любо, так природно ходилося, сиділося, пилося і сцялося серед сміттєвого хаосу і карамельного вечірнього світла високих вікон, - спаскудили бридкою, бездушною, почварливою у своїй кубічності спорудою «бізнес-центру» ібий’огомать - з бетону і дратівливо-синього, немов плями бензину на мокрому асфальті, тонованого шкла!
Ніби якийсь неуявних розмірів урбаністичний монстр - глюканоїдне породження хворобливої отрує ної ноосфери - проходив тут, прямуючи кудись до злих і холодних космічних пустель звичним маршрутом шлюбного періоду, і зненацька, між іншим, просрався оцією застиглою купою сучасних тіпакрутосупєрмодних будматеріалів!
На унітазі Еліка годинами читала, періодичо зливаючи воду. Це наївне маскування призводило до цілком логічних проблем з батьками: вони боялися, що у дитини щось негазд зі шлунком і наполягали на медичному огляді. Еля тоді ще байдужо ставилася до лікарів і лікарень, а щорічні шкільні медогляди навіть любила за можливість пробайдикувати цілий навчальний день (надто тішило уникнення за щасливим збігом алгебри чи історії). На всю школу (цнотливі вісімдесяті - ві-ві! - підпільна вівісекція) було двоє-троє дівчат, які не могли приховати істеричного жаху перед гінекологічним кабінетом через свою ранню - як на ті часи дефлорованість.
Для Еліки вони були істотами з іншої планети, і, якщо у шкільному побуті дратували своєю пихатою тупістю, то перед невблаганно працюючими дверима гінекологічного кабінету (де на тлі великої сірої від снігу шиби бовваніло бридке чорношкіряне крісло з металевими розп’ялками для ніг - «гвинтокрил»), викликали якесь змовницьке, хоча й відсторонене співчутя. Нервуватися за законом отари починали всі дівчата, навіть ті, хто не користувався новомодним тампаксом («мало що там могло статися…а раптом там - там-тарам - щось порвалося, і спробуй доведи, що ти іще навіть не цілувалася з жодним хлопцем, не те що…»). Це приниження! Та яке вони мають право лізти до нас всередину! Яке їхнє собаче діло, дєвочка я, чи нє! А в мене місячні взагалі! - починали обурюватися дівчата, збиваючи у нерозбірливу отарку вишикувану вчителькою чергу…
«Окей!» - Сама собі сказала Ліка тоном Миколи Вересня, і спустилася коротшою правою гілкою сходів вниз, не чіпляючись на - до останньої шпаринки, до останнього найстаршого напівстертого чи найсвіжішого і тупого напису - знайомі гачки улюбленого місця. Повз купки лайна, штрикали і зужитий одноразовий посуд - пластмасові сліди життєдіяльності пластмасового покоління, - повз кущі і кущики, і хирляві дерева, вона збігла схилом так, щоби більш-менш сховатися з поля зору горішніх випадковців, очевидців і вочевидьків, спустила джинси і присіла, дивуючись струменю сечі так, ніби робила це вперше чи бодай люрала чистим пивом: виявилося, це і було справжнім бажанням її тіла, а вся ця маскувальна комбінація - лише хитро підкинутим приводом. Ліка витягла пачку з кишені, і випускаючи в землю останні краплі відпрацьованої рідини, пересвідчилася, що пачка складається - такі да! - зі стобаксових купюр.
Якась невимовно невиразна буденність обліпила все довкола, неначе застигла вулканічна лава - гирло отруєного опієм вулкану, який ніколи не прокинеться, бо вивергати лаву, це все одно, що безперервно пересічно срати, а безперервно срати означає життя без сновидінь - означає буденність, а… ще одне замкнене коло… Не міняючи пози, Ліка зробила пачці пальцем, наче колоді гральних карт, гррр-шшш-ші, і почала повільно рахувати гроші: ш-ші - ш-ші - ш-ші- ш-ші… Коли затерпла ліва нога, покалічена колись (коли, у якому завулку незбагненного простору часу?), Ліка сама собі тоном Миколи Вересня сказала: «Сто. Окей.» І з зусиллям підвелася. Одну сотку, поки відтерпала нога, Ліка запхала до кишені джинсів, решту - до наплечника, в середину «ділового щоденника», навпомацки розкривши списані сторінки.
Шлях до гастроному, розмінювання купюри, купування пива («Сармату», ясна річ, не виявилося) і повернення назад до Сходів не дали жодних натяків на позбавлення від невимовно невиразної буденності: така комбінація дій і подій (за винятком суми грошей) повторювалася Лікою в цьому місці не одну сотню разів протягом не одного десятка сотень днів.
Раптом - з першим буденним ковтком пересічного світлого холодного пива на теплих сходах, буденно мружачись від сонця, - Ліка згадала одну свою давню і давно і остаточно вже минулу і вичерпану недбало пристрасть. Вона згадала, як оточували її всюди, де б вона не була, ластівки в усіх можливих виглядах: від живих, до зображених на логотипі якогось турагенства. Ластівки і Кортасар. Як марила вона наяву протягом кількох місяців і жила, немов у шаманському танці, тим маренням, неначе комаха в бурштині. Як одного спекотного липневого дня («… якусь ще мить вона сиділа біля річки…») повернулася, як зомбі, до коматозного від задухи й пилу, схожого у своїй розпеченій незворушності на її марення, Міста, як злилася з ним, спеклася в один золотаво-попелястий нешліфований бурштин і потекла в ньому, разом з ним у безтямному просторі літа. Серед стопленого бітуму, розлитого пива, засіяного насіннєвим лушпинням, повз тріснуті (ніби забризкані кров’ю) круглі сонцезахисні окуляри…
Lucy іn the sky wіth the dіamond… І не було думок.
А була тільки пуповина потягу, що вела її крізь кисільне марення до свого початку, мов чаклунська ниточка до клубку. Межа Міста, немов прибій, - завжди сосни… Одноманітні дев’ятиповерхові «гостинки»… всі схожі (і всередині - надто) на покинені занедбані санаторії десь у Пущі-Водиці (а може й у Криму), на випорожнені, випотрошені (як риба - воронами і чайками), спустошені літніми канікулами гуртожитки, на негритянські квар тали, які показують в тілівізорі… Шостий поверх. Дерев’яні двері. На дверях Ліка намалювала крейдою ластівку. І довго сиділа на маленькому вичовганому килимку (Зоологія, 7-й клас, мімікрія килимковокрилих в умовах урбанізації), спершись на двері спиною, слухаючи і не чуючи радіо за ними. І навіть на думку не спало постукати до дверей своєї пристрасті - океан сутінок тихо підкотив до її босих запилюжених ніг порожню пивну пляшку… І - якщо він, її пристрасть, був весь цей довгий нечас вдома, - то, виходячи у темний вельветовий вечір по ци гарки, він неодмінно побачив спочатку цю пляш ку, а вже потім, коли замикав двері на ключ, лас тів ку. «… а коли хронопам сумно, вони беруть черепаху, і малюють на її панцирі крейдою ластівку…»