До речі, після того випадку я ще ні разу не зустрічав її, і навіть було подумав, що вона кудись виїхала (було б шкода), аж поки одного ранку мене не розбудив стукіт молотка. Прислухався — стукали нагорі. Я зрадів. Отже, сусідка не виїхала, а навіть почала робити ремонт, що виразно свідчить про її душевне здоров'я. Дякувати Богу, шок минувся.
Стукіт тривав, поки я мився, снідав, і супроводжував мене, коли я виходив на роботу.
Весь день я чувся підбадьорений, а навіть трохи збуджений.
Мушу признатися, ця жінка, що мешкала наді мною, інспірувала мене. В години бездіяльності й скорботи я прислухався до її кроків, уявляв, як вона проходжається кімнатами, прибирає чи дивиться телевізор (усі звуки долинали до мене майже неспотвореними, і я добре уявляв, чим вона займається), мені подобалося думати, що я знаю майже все про її приватне, приховане від чужого ока життя, зовсім не знаючи її самої. В мене навіть визрів план (я бачив подібне в одному фільмі) намалювати собі на стелі обриси всіх її меблів (не важко було вирахувати розташування) і позначати різними кольорами маршрути її переходів — так за якийсь час утворилися б мапи чужого життя, що протікало всього якихось два метри наді мною. Пізніше я відмовився від цього плану — набагато складніше й вишуканіше було накреслювати все це подумки, запам'ятовувати, тримати в уяві.
Іноді вона грала на фортепіано — грала дуже гарно, але завжди самі сумні мелодії, навіть коли тональність була мажорною, виходило якось майже траурно, так, ніби це були самі Gimnopedie.
Втім, грала вона рідко. А от працювати молотком почала регулярно — назавтра мене знову розбудив стукіт.
І наступного ранку теж. Оскільки це було щось цілком нове в житті моєї сусідки з п'ятого поверху, я мусив якось ідентифікувати, що саме відбувається. Спробував згадати, які роботи проводяться за допомогою молотка, і уявити, що ж можна так довго клепати. Допасування дощечок паркету? Вирівнювання плитки? Заміна плінтусів? Ну бо ж не картинки прибивала вона цілий тиждень.
У суботу я прокинувся, як звикло, від глухого гупання в стелю. Цілком спокійно помився й поснідав під ці звуки, а що до праці не треба було йти, то взявся за писання давно відкладених листів. Однак робота не йшла. Стук молотка нав'язував свій ритм, і я збивався на якісь неприродні словосполучення, створював абзаци в невластивих місцях, а про пунктуацію вже годі й говорити — крапки і коми немов би хтось надиктовував згори. Таки докладно — згори. З п'ятого поверху.
Коротше кажучи, не йшло мені писання. Я знову почав дослухатися, намагаючись визначити характер робіт, як раптом усвідомив, що цей гуркіт мене страшенно дратує. Не так, може, сам гуркіт, скільки його невизначеність, а навіть таємничість. Ну нема такого ремонту, для якого цілий тиждень потрібний молоток — нема! Що вона там, до холери, може робити, моя улюблена сусідка з п'ятого поверху? Я пробував читати, але виходило не краще, ніж із листами: я перескакував зі сторінки на сторінку, змінював книжки, а стукіт не стихав. Ритм його теж був цілком неможливим — спочатку take five, потім 25 оr 64, потім пауза, а далі, як із кулемета — стук, стук, стук, стук, стук. У поєднанні з читанням це перетворювалося на епілептичну синкопію:
хуяк-хуяк-хуяк-м-м-м-хуяк-хуяк-хуяк—…я-й-гадки…—геп!—…не-мав…—ге-геп!-Ге-Гех! ГУ-У-П!..
Ні, так жити далі неможливо. З розуму зійти. Що вона там, у біса, робить?! Та це ж уже можна було поприпиздячувати всі наявні в природі плінтуси, розхуярити всю місцеву плитку, поперейобувати всі можливі картини разом із фотографіями всіх пиздуватих родичів усіх мешканців нашого кварталу… Піду-но я подивлюся, що там таке. Божевілля якесь.
Піднімався я на п'ятий поверх страшно довго, супроводжуваний усе тим же стуком-грюком, підсиленим резонаторними можливостями сходової клітки. Здавалося, весь будинок заселили залізні дятли, які, пробивши дупла в стінах, обов'язково переселяться в голову. Від такого не те що з даху скочиш — сусідці з п'ятого поверху фейс натовчеш. Гу-гуп!
Замість номеру помешкання на дверях сусідки висіла табличка «Ритуальні послуги специфічні». Що, дідько його візьми, це означає? Невже вона?.. Як бідний Йорик?..
«Бідний Йорик», що відчинив двері, виявився селюцького вигляду роботягою в комбінезоні і з молотком у руках.
— Що ви… що ви тут робите?
— Працюю. У нас тут фірма.
— А де… де сусідка?
— Яка сусідка? Нічого не знаю. У нас тут фірма.
— Яка, в сраку, фірма? Що ви мені тут…
— Ритуальні послуги. Специфічні.
— Які послуги? І що значить «специфічні»?
— Послуги ритуальні, там написано. А «специфічні» тому, що ми обслуговуємо тільки самогубців.
— ?..
— Ну тих, хто там повісився, вени втяв, труйку випив…
— З даху скочив…
— Ага, і цих теж.
— Ну добре, допустимо, все це правда. Але що це за грюкіт? Якщо ви домовини забиваєте, то за тиждень можна було вже забити всіх — і мертвих, і живих, і ненароджених.
— Ви майже вгадали. Але домовини я не забиваю, хоч і готуюся до цього. Тут — інше.
— Себто?
— Ну, себто, ви, мабуть, знаєте, до самогубців підхід особливий. У церкві їх не відспівують. І ховають за цвинтарною огорожею…
— Ну?
— Ну і не можна їм домовини новими цвяхами забивати.
— Справді?!
— Угу. Тільки вживаними, вирівняними. От я тут цвяхи й вирівнюю.
— То що, бля, тепер ти весь час будеш довбойобити мені над головою?
— У нас є дозвіл і сертифікат, не хвилюйтеся, усе цілком легально, можу показати…
— Запхай собі в дупу свій сертифікат разом із вирівняним цвяхом…
Від усієї цієї бридні мене проплющило, і я вирішив піднятися на дах, подихати свіжим повітрям.
Ляда чомусь виявилася відкритою.
І дах виявився відразу над п'ятим поверхом — я завжди думав, наш будинок набагато вищий.
Проходжаючись поміж вентиляційних коминів, я вирішив зазирнути вниз, чи не приїхала вже замовлена мною піцца. Я перехилився через поруччя… і…
Усюди довкола будинку, по цілому периметру були наскладані подушки, надувні матраци, амортизаційні мати, натягнуті пожежні тенти й навалені гори каскадерських пінопластових блоків. Мікроавтобусу Pizza Hut просто ніяк було під'їхати.
Вдивляючись у все це антисуїцидне причандалля, я раптом помітив між шматками пористого поліпропілену маленький паросток. Сумнівів бути не могло — з якогось випадкового зернятка (
Meowth
Шпиталь-transporter
— Це він, це він, — зацвенькала мала блондинка з немитою головою.
— Хто? Хто?
— Іржон.
— Де?
Ну власне: «де?» — this is the question[2].
Шпиталь переміщався в просторі свавільно, хоч і вибірково.
Не те, щоб я усвідомив це з якогось приводу, ні — усвідомлення шпитальних міграцій утвердилося поступово, непомітно для мене самого, та ось якогось дня я прокинувся вже остаточно впевнений: «Шпиталь пересувається. У просторі. Свавільно, хоч і вибірково».
Попри те, що він завжди ховався десь у глибині невеличкого парку, загальна топографія зазнавала невпинних змін. Спочатку це були малопомітні трансформації місцевого ландшафту — немовби той самий Львів, а в той же час якось хитро видозмінений: то вулиця проляже під іншим кутом, то кущ візьметься звідкілясь посеред стежки, а то білборди засяють таким кислотним неоном, якого споконвіку не було в Галичині.
Мушу відразу зазначити, що попри суворий лікарняний режим, подвійні ґрати і обмежену свободу пересування (дозволялося лише проходжатися коротким коридором поміж двома парами зачинених дверей), якимось робом двічі на добу можна було потрапити до міста, й вимагалося лише повернення о певній порі. Чи не о певній. І не о порі. Просто повернення. Як терапевтичний принцип, скажімо…
Так от: шпитальні міграції напочатку мали суто місцевий характер. (Хоча тепер я вже й у цьому не впевнений: цісарсько-королівська сецесія однаковісінька від Дону до Сяну, тож легко помилитися). Принаймні я жодного разу не почувся іноземцем, — так… безболісне пристосування до місцевих звичаїв і говірки, етнографічний тренінг, не більше, — аж поки маєстат наш не опинився на узбережжі хрестоносців, і був то, — щоб не помилитися, — Зондерборґ. Достатньо було вийти з темряви провулків, як потраплялося на бульвар, що вів просто до відкритого моря. І вже відпочатку було видно щогли (чомусь самі щогли — жодної труби чи радіолокатора), скручені вітрила, фани й фрагменти водяної гладі.
Праворуч хідника тягнувся ряд малоцікавих установ: аптека (така ж, як і у Львові), зал гральних автоматів (такий же, як і у Львові), фіктивне інтернет-кафе (таке ж, як і у Львові), нон-стоп (від львівського відрізнявся лише сталим асортиментом frutti di mare[3]), букмекерська контора (як і у Львові, завжди зачинена), авіакаси, нотаріус, кілька засцяних під'їздів, нічний кінотеатр (той же репертуар), фітнес-клуб із невеликим ескалатором на вході (sic!), китайський ресторан і лютеранська каплиця на розі. Інакшою була лишень архітектура: до кожних дверей вели вигадливо оздоблені сходи — з балюстрадками, поруччями, загорожами, усе це витесане з каменю, прикрашене безліччю міфологічних і не дуже потвор, головами, крилами, ліанами, ромашками та іншими прибамбасами. Хрестоносці, одним словом, зі своїми пацаками.
Ліворуч дзеркалилася затока.
Зондерборґ виявився переповненим нашими заробітчанами. Вони вже доробилися сяких-таких статків (чистка риби, прибирання сухогрузів, годівля чайок, те, се) і могли собі дозволити невимушений вечірній шпацер. Від аборигенів їх вирізняли лише фальшиві ролекси на зап'ястях, голосна російська і вперте ігнорування червоного на перехрестях. Місцева поліція змирилася з цим неуникним злом, а що автомобільний рух у містечку перебував у стані зародковому, випадків майже не було. Трапилося, щоправда, минулого року пригода, коли Женя Колбасін із Вінниці, намішавши ред лейбл і геннессі із контрабандним драпом, упав просто під колеса фольксваґена-боро. Панночка за кермом зомліла, спрацювали подушки безпеки, їй, бідоласі, й дихнути було нічим, пояс заклинило, ніяк не вдавалося видобути її на свіже повітря, молоденький поліцай нервував і все дзвонив до відділку по допомогу, «швидка» примчала, та не знайшовши для себе роботи, погнала далі, панночка все не приходила до тями, група захвату все не їхала, довкола зібралися роззяви й давали поради безсумнівно корисні, але в силу мовного бар'єру незрозумілі, поліціянт пітнів, смикав непритомну панночку за руку й повторював про себе: русіш швайне, русіш шайсе, але не мав при цьому рації, оскільки абсолютна більшість його тимчасових консультантів належала до цілком іншого народу, навіть Женя Колбасін, про якого всі забули і який мирно спав під правим переднім колесом, навіть Женя Колбасін, і той був онуком поліського партизана, а дідо молоденького поліціянта, до речі, свого часу охороняв секретну ставку фюрера під Вінницею, тож вони цілком могли зустрітися, ці діди, але добре, що не зустрілися, бо тоді, мабуть, повбивали б одне одного, і не було б тепер кому рятувати зомлілу панночку, і ніхто не спав би під колесом, русіш швайне, русіш шайсе, рашн starched[4], ох уже ці геополітичні стереотипи! Хоча, мабуть, децл провини лежав і на самих емігрантах, які ніяк не декларували своєї національної приналежності, не тицяли аборигенів у мапи, вигукуючи «юкрнейн!», «юкрейн!», не вбирали жовто-блакитного, і жоден із них у момент внутрішнього протесту проти знахабнілих роботодавців не сотворив мануального тризуба. Ну, але це так, між іншим. Загалом же атмосфера в Зондерборґу була мирною, дарма що частина населення ігнорувала на перехрестях червоне, все ж таки це краще, ніж турки з їхніми фундаменталізмом, кальянами й зневагою до традиційних свинячих кнедликів.