– Т-а-ак, - лейтенант дивився на скляну тінь від вежі на сірому снігу. - Як усе збігається. Аж страшно. Знаєш, а не бачиш. Потім бачиш, а не можеш.
Напарник розвернув стільця і сів спиною до лейтенанта.
– Правда, що його батько відкантував по таборах? - запитав він.
– А кого це цікавить? Мене цікавить син і те смердовиння, що трупними міазмами розходиться довкола, - лейтенант осікся. - Зараз під це працюють усі: тато, мама, а ти сам чого вартий?
– І то правда.
У місті тягнуло морозом, що поз’їдав усі тіні, усіх людей, і лейтенант дратувався, оскома після майора у нього була ще та. Він ненавидів цього чоловіка, як тільки міг, як ненавидів іншу людину, що кілька днів тому зійшла у могилу. І тут прокалатав дзвінок. Довгий дзвінок, і лейтенант знав, невідомо чому, що саме цей дзвінок вирішить якісь проблеми. Напарник узяв трубку. Слухав уважно, і його квадратна голова покачувалася в такт розмові, і, видно з усього, помічник був задоволений. Він поклав слухавку і подивився переможно на лейтенанта.
– Ну, чого витріщився?
– Чудесно. Дзвонив Стас...
– Це той, що командує жмурами?
– Ага.
– І що йому?
– Каже, що був Величко, сьогодні вночі. А решту з ока на око. Здається, він наляканий.
– Хотів би я бачити те, що може налякати Стаса.
– Ага.
– Щось-таки є в цій історії, паскудне, гниле, чарівне, - лейтенант клацнув пальцями, а помічник подивився на нього, як на ідіота: чорт, надто молодий, надто запальний, але нічого, може і таке бути. - Ти, часом, не знав маман?
– Ні. По телевізору. Куди мені. Для чого вона нам? Мертві мовчать, і міцно мовчать, сам розумієш, - напарник натягнув шкіряну куртку-танкер, і лейтенант трошки гидливо поморщився, але, швидше, за звичкою.
– Хорошо. Збираємося.
Вони вийшли під вологий ватяний вітер, а на вулиці відчувалася весна. Небо було пустим, наче відразу, в одну мить, втратило колір. Але сонячно. І ця пустота передалася лейтенанту і напарнику. Вони сіли в горбату "Мазду", напарник за кермо, а лейтенант збоку. Обидва мовчали, і лейтенант був певен, що кожен думає не про справу. Яка з того користь? Авто пішло легко, через Кловську вискочило до Лаври і потягнулося попід білою стіною разом з тінню. Ворота у стіні відкрилися раптово, і звідти сунули чорним потоком монахи і попи. Попи були з мобільниками, йшли впевнено, топчучи шикарними шкарами сніг.
– Да, світ модернізується, - сказав напарник.
– Да, як парова праска, - лейтенант повернув голову за попами, що розсідалися в іномарки. - А в голові як було, так і є - одне гівно.
– У кого?
– У них, - спокійно сказав лейтенант.
– Ну, ти даєш, - напарник захитав головою. - І не боїшся.
– Я Бога боюся, кентуха. Бога, а не їх. У мене виникає думка: де лишилося більше віри - там, у них за воротами, чи тут, у цьому світі?
– По-моєму, тут, - і напарник натиснув на газ. - У нас сьогодні прямо-таки богословський день.
– Ага, - позіхнув лейтенант, показуючи, що його більше нічого не цікавить. - Блядь, люблю Печерськ. Дід усе життя прожив на Подолі, я на Шулявці. Все життя мріяв про Печерськ.
– Хи-хи, - по складах виговорив напарник і покотив по печерських Липках. - Тішняк. Тиша. Просто благодать для засранців, - і спохмурнів: - Блядь, а вони теж до церкви ходять.
– В’яжи цю тему. Не по роботі наша тема, - хмурніючи, сказав лейтенант. - Щось не подобається все це мені. Зовсім. Крутиться на язиці, а в голові якась каша.
І тут в обох у голові потемніло, але якась реальна це була темрява, наче обох, разом з горбатою "Маздою", втягнуло у широкий чорний розтруб і вони повільно пливли там, як два космонавти. Потім вони обидва побачили наприкінці малиновий ніжний вогник, і погляди потягнулися за тим вогником. "Мазду" трухнуло, вони відкрили очі й побачили за вікнами нудний зимовий пейзаж печерських Липок.
– Що це було?
– А хрін його знає. Говорив тобі, щоб тримав язик за зубами, - з досадою проговорив лейтенант. - Стас десь тут живе?
– Ага. А то я думаю, де тут морг?
– Є і морг.
– Ага. Стас нас запрошував не туди, а до себе, - сказав напарник.
– Не краще. У нього кагал дітей, смердить так, наче прорвало каналізацію, - чмихнув лейтенант.
– А ще Печерськ...
– Головне, опинитися в хорошому місці у хороший час. Дай сига-рету, - лейтенант відчув, як на нього навалюється втома. - Чорт, напевне потепліє. Стріляє у потилицю.
– Скоро будемо. У Стаса завжди є спирт.
– І зла баба, - хихикнув лейтенант.
Напарник вивів "Мазду" на стоянку, приклацуючи язиком, роз-глядаючи круті хамери.
– Американці воюють на таких.
– А у нас що, не війна? Тиха війна, що заганяє десятки в день. Хіба говорити тобі про це... Чорт! Що за день сьогодні такий, що ми несемо всіляку фігню, - лейтенант вискочив з "Мазди" майже на ходу.
Це був старий дім, яких майже не збереглося у Києві, дім з букетами запахів та звуків. Підлога порипувала від кроків, і лише голоси дітей нагадували, що ви знаходитесь у нинішньому часі. Подібні будинки кишать, як трухле дерево, паразитами химерних спогадів, котрих зовсім неможливо позбутися. Лейтенанту робилося паскудно від однієї думки, що світ пролітає біля нього з швидкістю кришталевої кулі, яка ро-зіб’ється об стіни, об конечну станцію його життя. Він відчував себе королем всього світу на хвилину, відділений від старості і життя. Нікчемна дружина, золотушний син, якого тяжко було назвати сином. І все, дійсно, було не як у кіно. Принципово лишатися подільським жлобом йому не хотілося, але життя його вперто гнало своїм рівчаком. Але в таких домах йому робилося легко. Він вдихав запахи капусти, жовтих раритетних книг, нікому зараз не потрібних, фікуса з картиною "Незнайомки" над ним, фікус мостився обов’язково у кутку, а навпроти, під стіною, роздовбане піаніно, притягнуте з комісійного магазину, але до того ветхе, наче воно тут стояло завжди. І люди, що копошилися в цій коробці з високими ліпленими стелями, видавалися зовсім не доречними і чужими, наче святий на бісівському сідалищі. Лейтенант йшов, торкаючись пучками стін, стільців. У повітрі стояв їдкуватий конячий запах, лейтенант відігнав його рукою. Але запах повернувся і заставив його усміхнутися. Він відчув себе вдома. Тільки одна недорікувата фігура - неоковирна фігура Стаса, з жорстким волоссям, бігаючими очима з червоними обідками, дратувала лейтенанта.
– В яку ціну нині чек гери, Стас? - замість привітання спитав лейтенант.
– Привіт, - Стас потоптався на місці, поставив перед собою чашку з чаєм на круглий червоного кольору стіл. Відразу, наче собака, біля його ніг з’явився хлопчик п’яти років, один з нащадків, у зеленій сорочечці, з круглими очима, як у опудала совеняти.
– Ти виглядаєш не самою щасливою людиною, яка працює у най-щасливішому місці, - знову завівся лейтенант.
– Надто довго, як для мого наступного клієнта, - і Стас сьорбнув чаю, голосно і байдуже, але лейтенант зрозумів, що він боїться.
До кімнати зайшла дружина Стаса. Вона виникла у нього за плечима, наче представник падших янголів з пекла, і брудна її зачіска стриміла за спиною чоловіка поламаним крилом. Вона поставила великого пузатого чайника на підставку, чашки, білі і чисті, чим здивувала напарника. Лейтенант провів її поглядом, але нічого цього разу не сказав.
– Сьогодні вночі до мене приїздив Величко. І справлявся про Ладу, - тихо прошепотів, нахиляючи голову, як змій, Стас, лягаючи на стіл грудьми.
– І все? - лейтенант розв’язно розкинув руки, навколо шастали діти. Дружина сіла у крісло, почепила окуляри, взяла книжку в руки і так сиділа до кінця їхньої розмови.
– Не зовсім, - тихо сказав Стас. - Давай вийдемо в коридор.
– Ага. А ти сигонеш, і так тебе і бачили, - реготнув напарник, але заглух, бо лейтенант продовжував незворушно дивитися на Стаса.
Але вони вийшли. І довго говорили в коридорі. Напарник увімкнув телевізор - він любив новини. Жінка відірвала голову від книги, подивилася і стала читати далі. Напарник продовжував дивитися телевізор. Незабаром повернувся лейтенант.
– Їдемо, - сказав він.
– Дай додивитися новини.
– Їдемо зараз, - і лейтенант пішов до виходу, вправно огинаючи шафку, кріселка і дітей. Напарник поспішив за ним, на ходу глянув у книжку, яку читала дружина Стаса. Це все ще була перша сторінка.
– Ідіотка, наступного разу займися в’язанням, - сказав він, виходячи, і при цьому влучив краєм плеча Стасу в носа. Стас упав разом з фікусом, і протяжно завило одне з дітей прозектора.
На дзвіниці торохнув дзвін, і помічник задоволено закрив очі. Лейтенант шарпнув його за плече і майже заштовхнув у машину. Там помічник відчув себе впевненішим, навіть нахабнішим, наче машина належала саме йому. Дженджикувате обличчя, прогнуте, з очима біля перенісся. Комплекс садиста. Помічник зняв через голову бронежилет і відразу почав крутити настройку ефем-радіо. Лейтенант витягнув з сумки, в якій носять ноутбуки, чорно-білі знімки і кинув на коліна напарнику. Але той продовжував крутити настройку ефемки, ніби нічого не трапилося. Тільки голосно бемкав на дзвіниці дзвін, ворони чорним лахміттям летіли небом, іскрив танучий сніг.
– Що це? - прогудів напарник і закрутив ручку настройки швидше.
– Дай сигарету, - очі лейтенанта потемніли, зволожніли, його засмагле обличчя з розрубаним зліва підборіддям повільно, але впевнено повернулося до напарника. Очі темні, чорні, як мадярські сливи.
– Що це? - повторив напарник, запихаючи бронежилет назад.
– На який хрін ти його надягнув? - спитав лейтенант, запихуючи сигарету до рота.
– А ти бачив очі у того Стаса?..
– Ідіот. Дай назад знімки.
– Ні.
– Дай сюди, - лейтенант шарпонув знімки до себе.
– Що тут таке? Жмур. Ну, і на фіга вся ця катавасія? - напарник швидко переглянув знімки і кинув їх недбало на коліна лейтенантові.
– Поїхали, - лейтенант розкурив сигарету.
– Куди?
– Вперед.
– Ясно, - сказав напарник і якось дивно подивився на лейтенанта.
"Мазда" викотила в Центр, а лейтенант мовчав. Сніг падав, танучи на асфальті. Місто підтікало вогнями. Неділя - і транспорт не ходив Хрещатиком. Напарник повів машину по Володимирській. В районі Золотих воріт лейтенант наказав йому зупинитися і висадити біля якогось фастфуду, що нагадував кабінет зубного лікаря.
– Відпочивай. Зідзвонимося, якщо шо, - коротко сказав він і погнав далі.
Він проїхав Володимирською до університету, потім вискочив на Горького. Трусило снігом, і лейтенанту робилося тоскно і порожньо. Він погнав машину вулицею, перетнув Саксаганського і зупинився біля великого скляного вікна кав’ярні, з кремовими стінами, пере-важно з дівчатами, що пили каву і ліниво колупали морозиво. Вони всі однакові, навіть вдяганка не відрізнялася. Але це якраз йому імпонувало. Лейтенант любив безликість, щоб сховатися, розчинитися і нічого не думати, лише спостерігати за школярками, розуміючи, що це інше життя і до нього можна торкнутися лише спогадами. Але цього разу він зрозумів, що сьогодні по-іншому. Щось дійсно висіло тут, сідало йому на плечі. Лейтенант усміхнувся, і дівчина навпроти відповіла йому. Чорне волосся, біле обличчя і сяючі очі, кольору теплих стиглих вишень. Ага, такі багато мріють, але так нічого у житті й не отримують. Життєвий ексгібіціонізм проводить їх проваллям, і вони ніколи не падають. Він усміхнувся ще раз, цього разу не автоматично, і запросив дівчину до столика. Вона засміялася і захитала смішно головою. Дівчина йому сподобалася. Лейтенант узяв каву і підсів за її столик.
– Привіт, - сказав він.
– Привіт, - відповіла вона і перехилила голову набік.
– Я Стас, - збрехав він.
– Іва, - сказала вона і поколупала синю кульку морозива, посипану білими стружками кокоса.
– Збрешеш ще щось - підвезу додому, - сказав він.
– Краще до себе додому, - засміялася вона голосно.
– Я тебе десь бачив.
– Ага.
Пригорщі липкого снігу вдарили в обличчя. За ними ще кілька метрів тягнувся запах кав’ярні - ванілі, шоколаду, парфумів, дівчачих і занадто різких.
– Поїхали до тебе. Мені о дванадцятій треба бути дома, - сказала Іва, і її теплої вишні очі приємно і задоволено світилися у мороці. Ліхтар дратував лейтенанта все більше.
– Добре, - дивуючись собі, згодився він і подумав, куди її везти, але враз відчув божевільну втому і повторив: - Добре. Візьмемо випивки і заїдемо.
Зараз "Мазда" піднімалася нагору. Він розумів, що це не повія, а просто паскудне мишеня, яке шукає собі пригод. Спочатку в ньому перемагало виховання, але монотонність дороги, приємний, трохи солодкуватий, запах дівчини поставили все на свої місця. Дівчина була красивою, з чітким профілем, сильними ногами і, з усього, ще школярка. Будинки висіли у пурпуровій мряці. Йшов сніг. Ріг будинку, до якого вони під’їхали, чорним крилом упинався в мельхіорове небо, підрізане блискучою, як ртуть, трасою, що розтікалася між цирком, універмагом, і тільки глухе горло вулиці Гончара нагадувало щось непристойне. Шматок площі під штучним галогеновим світлом сунувся кудись у чорну ніч, туди, до Шулявки. Він підвів машину до стоянки. Поставив на сигналізацію. Тільки зараз помітив її, притихлу і трохи змарнілу: вона дивилися на нього і по-дитячому сопіла носом. Можна назвати вродливою, ще раз подумав він, але так, наче засинаючи, щоб запам’ятати на наступний день. Подаючи їй руку, лейтенант прикинув у голові, скільки не спав із жінкою. Саме не спав: не прокидався від чужого близького тепла. Сніг знову пішов, як у провалля. Несподівано для себе він поцілував її у губи, але вона вивернулася, і поцілунок потрапив у скроню, у синю пульсуючу жилку.
В кімнаті вона з цікавістю обдивилася все, погралася кобурою від пістолета, потім упала в єдине крісло і попросила чогось випити. Він подався на кухню, розлив залишки мартіні, поколупався у холодильнику, але нічого, окрім пожмаканої банки сардин, не знайшов. Коли повернувся, то вже дівчина роздягнулася і ходила кімнатою гола. Зараз він добре її роздивився: красиві, як у плавчихи, плечі, тонка талія, красиві дужі ноги відпружинювали від підлоги. Чорне волосся, зібране у дорогу, як для школярки, зачіску, і цікаві, вишневого кольору, очі. Дійсно, чорт його бери, таки гарна, - нудно подумав він і простягнув випивку. Іва була у навушниках і тримала в одній руці його сідішку.
– Кльова музика! - закричала вона.
Лейтенант зісмикнув з неї навушники.
– Поклади.
– Ага, - сказала вона і вмостилася на дивані, підібгавши ноги. - Мені зараз не хочеться.
– Мені теж, - буркнув лейтенант і подумав про знімки.
– Тоді потріпаємося, - сказала вона.
– Ні. Про що з тобою говорити?
Вона закусила пальчика, вдаючи з себе ще дурненьку дівчинку, закотила очі й сказала:
– Зараз придумаємо.
– Ага, - передражнив він, з задоволенням упав на ліжко і відкрив течку. Дівчина сорокою заглянула йому через плече. І відразу відсунулася. Шкіра у неї взялася приском.
– Що це?
– Жмури.
– Жмури, - тихо повторила вона і натягнула на себе ковдру.
– Саме так. Ось одне фото. Це інше. Зовсім інші люди, - сказав він, розкладаючи знімки під її ногами.
– А тобі що від того? - вона знову заглянула йому через плече, але цього разу обережно.
– Мені б краще, сонечко, щоб вони були в одній особі. А не двійко. А з усього виходить, що їх двоє. І комусь потрібно було, як і мені, щоб вони складали одне ціле, - видав він, не дивлячись на дівчину.
– Ага, - зовсім тихо, як дитина, сказала вона.
Він повернув голову і побачив у її вишневих очах переляк.
– Ти злякалася?
– Ні. Просто неприємно. А ти хто?
– Мент.
– Ага. Здорово, - і вона зробила спробу пригорнутися до нього.
– Нічого хорошого.
Вона лягла і закинула руки за голову, видавалося, що лежить не на брудних простирадлах, а на сонячному пляжі, десь там на Мальдівах, куди влітку возять її батьки. Так, вона з родини заможної, десь так середньої руки, професійно визначив він.
– Її підмінили... Ну, цю бабу, - сказала вона, дивлячись у стелю.