Він здивовано повернув голову і відчув, що мурашки повзуть шкірою, і саме виною це дівчисько, і першою думкою у нього було - виперти її. Але він взяв себе в руки і подумав, що втрачає контроль.
– Блін, а я і не подумав, - сказав він.
Вона переключилася на інше.
Дівчина встала, закурила сигарету. Сніг сипав за вікном. Вона докурила і знову взялася за фотознімки, наче вони були причарованими або сторінками якогось модного журналу.
– Розкажи мені про цю тьотку, - почала вона.
– Поклади, - він спробував відібрати фотокартки.
– Ні. Просто я займалася фотографією. Тут з усього видно, що ти шукаєш одну з двох цих тьоток. Але вона не одна. Я правильно мислю, - заторохкотіла вона знову. Тут у нього вже з’явилася підозра, але він обтрусив її, наче попіл з сигарети. До чого тут ця сцикуха? Звідки їй знати про те, чого він і сам не знає. Він легенько витягнув фотознімки з її рук. Дівчина розімкнула пальці й подивилася на нього здивованими круглими очима.
– Як знаєш. Давай краще поговоримо, - сказала вона, натягуючи ковдру на груди.
Але вони нічого не сказали одне одному. Іва піднялася, клацнула вимикачем, смішно притримуючи ковдру на грудях, оголюючи спину, красиву, вигнуту неймовірною дугою. Потім він лежав біля неї, а місто десь там нагорі потріскувало синіми вогнями. Порожнеча від статевого зближення відступила, і серце його дрібно билося об лікоть. Він дихав важко, але повітря входило в легені вільно, розриваючись там на дрібні кульки. Так лежалося в дитинстві, коли шматок землі обертався разом з тобою навколо чогось невидимого. Вона перевернулася на спину, взяла його голову в руки і поклала собі на живіт. Він щось пробурмотів, але слова так і лишилися на язиці. Місто потріскувало чорнильними спалахами. І коли вони прокинулися, ранок за вікнами проходився туманом.
– Ти чув про Топтуна? - спитала вона.
– Хочу кави, - замість відповіді сказав він.
– А я думала, ти чув. Ти мент, а менти багато знають. Вона звелася, пошукала, що б одягнути, накинула його шкірянку і вийшла на кухню. Пізніше, сьорбаючи великими ковтками каву, він намагався подолати дріж у спині і ногах, так, як то буває, коли професійна звичка починає діяти майже фізично, попріч здоровий глузд. А вона знову повторила, дивлячись на вікно, обняте обдертими шпалерами:
– Так ти нічого не чув про Топтуна?
– Ні. Розкажи мені про нього, - він узяв пачку сигарет.
Іва вмостилася зручніше, виставивши круглі коліна, і замахала пухнастими віями.
– Так молоді називають одного чоловіка. Ну, ті, які нюхають клей, і ті, круті, які нюхають кокаїн. Він ходить по людних місцях і розпитує про тих, кого хто образив. Але не тільки, що нюхають. Наші дівчата теж його зустрічали. Але ніхто не пам’ятає його обличчя. Він щось шукає. І з’явився недавно. Він дужий і сильний, хоча можуть брехати. - Іва закурила сигарету і випустила вгору рівну цівку диму.
– Дуже розумно. Обдовбана молодіж придумала чергову байку. Нічого нового.
– Ага. Але страшно. І мені чомусь віриться, - вона вмочила булочку у каву, друга рука описала дугу в повітрі.
– Ти знайшла булочки, - тупо сказав він і подивився, мружачись, на бліде сонце. Заморозки, чорт би їх побрав.
– Топтун лишає знак. І я його бачила. Його неможливо стерти, спалити, - сказала вона.
– Що за знак?
Дівчина встала і підійшла до дзеркала. В дзеркалі відбилися її груди, тяжкі і красиві. Губною щіточкою вона намалювала п’ятірню з двома лініями. Дівчина виводила старанно, допомагаючи язиком. А ти її, блін, не заслужив, крякнув голос його напарника.
– Оце і все?
– Ага.
– Значить, він щось шукає і все?
– Ага. Але у ньому щось є таке... Ну, діється щось таке...
– Конкретніше...
– Багато говорять. Всі, хто тусує у трубі на Хрещатику і в дорогих нічних клубах, говорять, що бачили Топтуна, але не пам’ятають його обличчя.
– Угу. Іди до мене.
Вона вмостилася у нього на грудях, і вони спали доти, доки не задзвонив сотовий у кишені його куртки. У вікні, у чистому небі, збиралися докупи хмари.
5.
Страшним, жовтим, у мутній імлі, розплилим стародавнім фото снилося Руслану місто, з іграшковими баштами, прямими вулицями, зі стрімкими потоками людей, які рухалися повільно, але досить впевнено із розверзнутих пащ майданів. Потім його в закутку, чорному, як смола, підсвіченому згори синіми променями, схопили двоє здоровенних мужиків і почали гвалтувати. Він прокинувся і зловив ще наостанок щось незрозуміле, неясне, але також страшне, яке відразу відійшло, і він витер спітніле чоло.
Він довго і нудно вибирав білизну. Йому подобалася білизна з запахом ванілі. Пізніше, коли він пив каву з вершками, у нього з’явилося дивне відчуття легкості, наче його щось відпустило. Туди тобі, гайнуло в голові. Це порушило його прекрасний розгардіяш. За вікнами лежала справжня зима. Руслан зараз знайшов її красивою. Допивши каву, він вирішив зайти до Магріба. До Магріба в кав’ярню, з золотистими мініатюрними папугами, з пальмами і живими квітами, він заходив десь раз на місяць, коли часу було дівати нікуди. Сам Магріб, невисокий, майже центнер ваги, - пєдік. Рухався чарівно й легко. Губи червоні від природи, а обличчя подзьобане віспою. У Магріба сумні очі, але норов у нього веселий.
Сьогодні Магріб був одягнений у якийсь строкатий хітон. На вулиці стояло мінус п’ятнадцять, а тому люди сюди не заходили. У кутку, якраз під кліткою з золотими папужками, сиділо двійко прищуватих підлітків. З усього, вони ніяк не могли визначитися зі своєю орієнтацією, тому, як їм видавалося, поглядали на Магріба і Русланчика зверхньо. В обох були бліді неврастенічні обличчя й блискучі очі, як чотири розтоплених ложки смальцю. Вони диміли ментоловими сигаретками, і тому Магрібу з того кінця кав’ярні приходилося раз за разом замінювати попільничку. Він повертався, граючи спиною і стегнами, граційно і легко.
Спочатку перших п’ятнадцять хвилин Руслан і Магріб мовчали. Перламутрові хмари котилися над їхніми головами. На стіні кольоровою плямою висів широкий екран телевізора. Показували першу леді. Магріб значуще запищав і зачмокав губами. Дружина пропливала серед моря помаранчевих шаликів, дітей та квітів. Ось вона у кабінеті, з дітьми. Спочатку чужими, потім своїми.
– Поталанило жінці, - Магріб зайорзав задом на стільці.
– Не важливо, як плисти, а з ким, - глибокодумно, з нудним виразом на обличчі сказав Русланчик.
– Мерилін Монро. "У джазі тільки дівчата", - сказав Магріб і потягнув свій кольоровий коктейль, до цього не займаний.
– А скажи: ти досі собі нікого не знайшов? - запитав Русланчик.
– Ой, пуся. Ти тільки подумай, - защебетав Магріб. - Тут два араби наладилися. Але ти ж знаєш, я расист... Не можу.
– Ні. Ти не расист. Ти просто київський сноб.
– Хто тобі сказав, пуся? Боронь тебе Боже. Я нічого не маю проти снобів, але їхнього мені не треба. Надто забагато честі.
– Тоді, значить, я щось сплутав, - Русланчик відкопилив губу. - Мій тато їх не любить. І мент також. Говорять, що всі сноби - жиди.
– А ти досі зі своїм ментом? Якийсь він грубий. Боже, з нього прямо таки пре щось таке...
– Магріб, не розкатуй губу. Ти скажи, що він тобі подобається. - Русланчик сьогодні був безкомпромісний. - Або у тебе фантазія зліпилася з телевізійними новинами.
– Ти так думаєш? - кисло сказав Магріб і тричі швидко сьорбнув свого коктейлю.
– У тебе нездоровий вираз обличчя, пуся, Магрібчику, сексом треба займатися більше, - знову жорстко виставив своє Русланчик.
– Легко сказати.
– Так, легко.
– У тебе такий красень. Я просто мокрію. Ух! - сказав Магріб.
Руслан зважив відстань від столика з прищавими молодиками. Серед них була дівчина - бліда, її точно проти снігу не видно. Вона тримала в руках мундштук і курила, закидаючи голову назад. Закине, затягнеться, потім випустить дим. Він вирішив, що робить дівчина це демонстративно.
– Фі, - сказав на це Магріб.
Монітором розкручувався жирний хвіст чорного вибуху. Людей витягували і виносили на ношах.
– Що це в біса таке? - запитав Русланчик.
– Черговий теракт, - пискнув роздратовано Магріб.
– В цьому щось є... е... - Руслан ляснув пальцями і зробив так, наче слово зависло у повітрі.
– Смерть збуджує?
– Так. Саме це я хотів сказати, - промовив Русланчик, продовжуючи спостерігати за подіями на екрані.
– Я просто мокрію, коли бачу теракти. Знаю, що це погано, але нічого вдіяти не можу. Це не по-божому. Ну... - Магріб допив коктейль.
– Слухай, ти говориш, як баба, - пробурчав Русланчик.
– Як саме?
– Ти мислиш, як баба. Баба, яка, як тільки припече, звертається до Бога. Ти розумієш, про що я, Магрібчику?
– Ти злий. Нічого поганого в тому нема, що я мокрію. І нічого пога-ного нема в тому, що я говорю про Бога. Що в тому поганого? Що я не такий, як всі, Русланчику? В цьому я вбачаю теж божий промисел.
– Я не вірю. Розумієш, все це байки. Міфи. Красиві, але міфи. Але якщо це заборонене Богом, то не варто кричати до Нього з того боку вулиці.
– Невже ти думаєш, що я таким чином посягнув на божественне? Я скуштував забороненого плоду? О, не будь таким жорстоким, - Магріб уже ледь не плакав.
– Слушна думка. Треба записати це. Ти розумний, Магрібчику. Тобі дійсно треба дитину, хлопчика, щоб взував тебе зранку, - Руслан покликав офіціантку: - Ще чаю.
– М’ятного? - перепитала офіціантка - з хлопчачою зачіскою і блискучими очима.
– Так.
Підлітки виклично подивилися з того боку. Руслан зрозумів, що його впізнали, і розправив плечі, непомітно розщібнувши гудзика на грудях. Магріб втупився у нього очима і засовався на стільці.
– Ти спиш, Магрібчику. Ти нічого не бачиш. Ти живеш мріями.
– А що ти тоді скажеш, що Бог і сатана - це дві дії однієї особи? - Магрібчик лизнув губи.
Підлітки зашуміли, але тут напружилися, зробилися тихі, тільки обличчя безликими блідими плямами висіли у затишному бурштиновому мороці кав’ярні. Але і сам затишок звітрів. Важка і сперта тиша. Тільки зараз Руслан і Магріб побачили людину, що сиділа у кутку, під квітами. Не можна було сказати, що він ховався. Він щось пив. Можна було розгледіти його великі руки, одяг доброго ручного крою, але не обличчя. Тиша заткнула горлянки навіть золотистим папужкам. Магріб втягнув голову в плечі. Чоловік підвівся - і гучний ляпас, неймовірної сили, запхнув Русланчика під стійку. За час цього польоту його рожеві штани злетіли ледь не до колін. Магріба чоловік підняв двома зігнутими пальцями за коміра. Ляпас всунув Магріба у туалетну кімнату.
– Це тільки попередження. Ку-ку, ку-ку, - сказав чоловік і пішов так же швидко, як і виник.
– Топтун, - хрипло сказала дівчина, з шумом посмоктуючи мунд-штук.
Коли вони зійшлися, Руслан і Магріб, до свого столика, то в обох на обличчі були сліди від п’ятірні.
– Що це? - пропищав Магріб.
– Аби я був віруючим, то сказав би, що це знак, - і Руслан спробував розсміятися.
А потім вони враз заспокоїлися. Тільки не розмовляли, а дивилися на екран телевізора. Тільки обличчя блищали від поту. На екрані пропливав широкою рікою бразильський карнавал. Засмаглі оголені юнаки, з білими пухнастими крилами, гнучко вихляли тілами. Очі у них волові, теплі, солодкі тихі погляди. Поруч жінки трусили грудьми, викидаючи в повітря серпантин, і закликали публіку до себе.
– Прекрасні, прекрасні, - забелькотів Русланчик.
– Фі. Ти завжди вирізнявся паскудним смаком і тривіальною мо-раллю, - зафурчав, наче кіт, Магріб.
– Якою?..
– Тривіальною.
– Блін, нам тільки що ні за що надавали по пиці, а ти сидиш і умнічаєш, - сердито огризнувся Руслан.
– Гляди, що твориться! Русланчику, куди котиться світ? Ти не знаєш, куди котиться мораль на цій планеті? Я за тероризм. Я навіть схиляюся на те, щоб тут, у цій кав’ярні, відкрити осередок. Що ти на мене цикаєш! Дістанемо стінгери, базуки, автомати, з тими, патронами. Це дійсно божественно, коли тисячі цих жертв, цих заблудлих овець людського стада, тикаються у мильному жаху... Прелєсно. Бах! І все, закінчилися їхні туалетні трагедії.
– Добре. Побалакали. Мені пора, - Руслан потер щоку.
– У тебе бракує мужності, - Магріб плакав, щоки у нього трусилися, його куці пальчики розтирали соплі і сльози.
Руслан, поплескавши його по плечу, вийшов на вулицю. Трусив м’який сніжок. Мороз трохи перелігся, але охоти зараз їхати до Величка у нього не було. От блядь, навіть весело подумав він, два содоміти рятують світ від всесвітньої глобалізації. Про це треба поговорити з Величком. Він згадав капітана, і кінчик його язика лизнув потерпле піднебіння. Йому чомусь зробилося страшно і самотньо, наче він нарешті побачив кінець життя і те, що його на тому кінці чекає. Потер рукавичкою щоку. В авто його почало трусити, і перш ніж рушити, він проковтнув синю пігулку. Коли приємна хвиля накрила його, він вивів машину з автостоянки. У широкій вітрині так само нещасно сидів Магріб і розтирав очі руками. Трохи повернув ліворуч і побачив густу патоку бразильського свята, що безтурботно пливла собі і пливла. Наче калюжа розтопленого кольорового скла серед сірих зимових вулиць. Руслан усміхнувся і дав побільше газу.
Телевежа ніяк не хотіла наближатися. В народі "карандаш", серед спеціалістів СК, вона стояла перевернутою брунатною труною на фоні блідого неба. Руслан підкотив до СК своє "Вольво". У вітровому склі відбилася мінора. Там далі яри, але їх видно з туалету шостого і тринадцятого поверхів. Від яруг Руслану завжди зводило зуби. Перепустку в нього не запитували, і це його наповнило дитячою радістю, майже хлопчачою. Він навіть непомітно для охорони крутнув стегнами. Пустим коридором пройшов у хол. Щось подібне до велетенської зали. Червоним і зеленим лушпинням мостилися пластикові столики біля вивісок кав’ярень. А там, на горі, літали голуби, сиплючи пір’ям. Люди у цьому просторі червоного граніту шастали, як заводні. Він собі часто майже на порозі інстинкту, рефлексу ставив питання: чому тут так нудно, сумно мокріє спина, дрижать ноги? Доки дістанешся ліфта, відчуєш себе тричі мертвим. В ліфті його відпустило, але засмикалася щока, та, по якій вдарили. Руслан потягнувся до неї рукою й осмикнув. У ліфті окрім нього - дві коротконогі грудасті жінки, і він їх не знав. Те, що вони непропорційно збудовані, його втішило. І він лизнув по-зміїному губи: так робив його батько. У Руслана забурчало в животі. Цього разу він підтиснув губи. Жінки засміялися одними очима. Але, на превелику радість, ліфт зупинився на одинадцятому. Вони вийшли, лишивши після себе нудотний солодкий дух дешевих жіночих парфумів.
Він ішов поверхом, повз двері кабінетів, і його уява малювала тихе перешіптування, ляскання по сідницях, відтягування гумок від трусів, здавлені стогони й істеричний сміх. Потім він схаменувся, легкий і пустотливий настрій наповнив його повністю, вщерть. Руслан повернув до нізруму. Тут було порожньо, але та, кого він хотів бачити, годувала кольорових папужок. На сьогодні папуг було предостатньо. У вікні летіли птахи однією сірою стрілою. Руслан задоволено усміхнувся. Він подивився на Лінду. Подивився, як і завжди, просто і невимушено; весь його погляд говорив, що він радий її бачити. Вона нагадувала екзотичну африканську птаху, що сидить у піску і дзьобає час від часу всіляких кузьок. Руслан давно визначив, що Лінда більше нагадувала жінку, яка щасливо проживає в заміжжі, старанно, як стара баба обличчя, приховуючи свою орієнтацію. Спочатку, з першого ж дня, Руслан гадав, що вона сама в цьому не здогадується, але якогось одного дня вона упіймала на собі його ясний дитячий погляд і усміхнулася. Так усміхаються зближені або у щось утаємничені.
Лінда з маленького приміського села, повз яке джмелями гули електрички. Донька матері-одиначки, шкільної вчительки. Вона завжди мріяла стати кінозіркою або телеведучою - як прописне свідоцтво всіх теледів. Тільки Руслан дізнавався про подробиці її життя, несвідомо у нього на очі наверталися сльози. Тільки необізнаний міг знайти однаковими їхні долі. Лінда - донька сільської вчительки. Руслан був з впливової олігархічної сім’ї, дарма що нині опальної. Гроші на опалу аж ніяк не реагують.