Лінда росла тендітною дитиною. Єдине, чого не вистачало, то це батьківської уваги, якщо вона насправді потрібна у цьому житті. Питання це дуалістичне. Батька вона бачила раз у житті і у зрілому віці. І хоч була вразливою дівчиною, любила проводити час з хлопчаками, одягатися, як хлопчик: у спортивні штани, сині джинсові сорочки. Звісно, дівчинка мріяла про принца, про таке мріє кожен, але, переступивши поріг зрілості, полишає це у світлих днях юності. Лінда ж залишилася з цими мріями і спала з ними, наче наркоман від морфію. Для неї було б зрадою лишити свою мрію там, у тій темряві, що зветься дитинством, де ще не все усвідомлювалося. Словом, одна каша. І вона потягнула з того кінця за хвіст свою мрію, витягнула, але у досить скаліченому вигляді. Трагедія йшла за нею хтивою дівахою, що перепилася, прогулялася, а зараз пленталася позаду пероном дівочих сподівань. Саме так пізніше вона означила те, до чого прийшла. Головним бажанням було будь-що вибратися з маленького забитого села, з магазином у районі, з однією зупинкою, з гомінкими електричками, з перекошеними парканами, з хатами, біля яких мініатюрними монстрами літали мухи над купами гною. Перш за все її турбувала формула успіху. Від природи Лінда була дівчиною чутливою, що посилило ще й мамине виховання: книжки, романтичні історії. Біда в тому, що природа - каверзна штука, жінкам подавай кохання, неодмінно перше та на все життя. Всі тендітні хлопчики, модні й стильні, у природі виходили не білими ніжними принцами, а банальними гомосексуалістами. Але передусім її цікавив успіх: вона бачила себе не менше як голівудською зіркою. Й успіх помалу чорною трояндою розпускався у звивинах Ліндиного мозку. Вона почала отиратися серед еліти, старанно слухаючи балачки і вірячи цьому трьопу, закохувалася у хлопчиків з пухнастими віями, ніжними личками, з плавними рухами. Спочатку їх зближали інтелектуальні розмови. Перший її статевий досвід нічого, окрім жаху, холодної відрази, не приніс. Банальна студентська пиятика. І якийсь Рудько, який гордо називав себе сатаністом, спробував показати, що він може більше ніж усі. Бідну і нещасну Лінду було згвалто-вано, хоча за власної згоди. Але все обійшлося, бо зранку вони обоє намагалися імітувати теплі стосунки. Проте нікчемний Рудько не потрапляв у приціл її мами. На цьому закінчилося. І почалися пошуки нових кандидатів. Стрингерство на телебаченні, нові знайомі. Ведуча на регіональних новинах по затулянню дірок. Потім її навчили, де, як і коли лягати. Вона лякалась, але все почало виходити. Напевне, все ускладнював Руслан. Так чогось не вистачило у цьому целулоїдному світі. А так, як кліпнути оком, нічого особливого. Ось той день, коли вона - ведуча на телебаченні: жовті квіти, синє, вимите дощами небо. Все бажає тобі добра, і світ щасливо шкірить свої передні. У той час у неї був коханець, бісексуал. Булькатий, схожий на равлика, він так і ходив, тягаючи за собою ноги. Він розумненький, прямо душка, і попереду нічого страшного, хіба що перескочити життя. І знову, як нудно романтично, - її головний редактор, груба баба з маслакуватою фігурою, мілірованим волоссям, пористим обличчям і пародонтозними зубами. Вона лесбіянка. Лесбіянка, що цитує грубих поетів, великих поетів, яких давно ніхто не читає. Вона, Лінда, відкриває інший світ у ліжку цієї баби, розуміючи, що давно цього хотіла, давно прагнула. Руслана прямо-таки перло від однієї фантазії на таку тему. Потім Лінда звично перескочила до ліжка свого шефа. Редакторка залазить у петлю у ванній, на залізній трубі. Труба прогнулася, потім тріснула. Потекла вода. Її так і знайшли. Мокру й обісцяну. Редакторка написала листа. Безглуздого й убогого. Робилося моторошно, наче тебе запустили головою у середньовіччя.
Він часто зустрічав її чоловіка і тільки стенав плечима. Одного разу під верхотурою з червоного граніту сліпучим, неймовірно тихим днем Руслан нахилився над її вухом і, торкаючись губами, щоб вона відчула запах і вологість гігієнічної помади, запитав:
– А знаєш, яка подібність Бога з сатаною?
– Бог дає право вибору, а сатана вибирає сам, - не задумуючись, відповіла розумненька Лінда.
– Умничка, - клацнув губою Руслан.
– Тільки це смердить сіркою і пеклом, - сказав хтось невідомий і пройшов повз столика, вийшовши на терасу, заставлену столиками. Сонце на всю безтурботно котилося у верхотурі.
– Хто це? - в один голос запитали Руслан і Лінда і також в один голос розсміялися.
Смарагдовий її погляд лукаво блищав з-під пасма, недбало, наче хлопчачою рукою, кинутий на чоло. Саме хлопчачою, тому що так хотілося Руслану. Нічого більше. І він дивувався, що саме в цю хвилину, дивлячись на Лінду, відчуває вселенську печаль. Десь в глибині він розумів, що Лінда - це одна з тих дівчисьок на вулиці, які перед ларками, щоб купити пачку сигарет, тренують свій голос. Ця неприродність явища вводила нещасного Русланчика в стан сомнамбулізму. А зараз просто боліла голова. Страшно і потворно боліла голова. Нарешті їх погляди знову зустрілися. І смарагд погас. Перед Русланом відкрилася безодня переляку, де нічого не було, окрім модних бутиків, банкоматів, роботи, дітей.
– Слухай, мені треба тобі щось показати, - зовсім містичним голосом сказала Лінда.
Руслан усміхнувся і зачудовано подивився на птахів, що летіли над вікнами тринадцятого поверху. Він мовчки кивнув головою, і вони пішли пити каву. Вони пішли у своє таємне місце, хоча про те місце, напевне, знав кожен. Лінда пила каву, а Русланчик курив ментолову сигарету.
– Ти знаєш Лізу. Так, ти повинен знати Лізу, - почала Лінда.
– Так. Та, з новин, - підтвердив Руслан, але ніяк не міг пригадати Лізиного обличчя; він лише знав, що Лінда таємно в неї закохана і що це справа, як і всіх гомосексуалістів, безперспективна.
– Сьогодні вона підходить до мене... - далі він нічого не чув, а лише відчував, як з Лінди сповзає впевненість і вона робиться незграбним хлопчиком, з чистими смарагдовими очима.
– ...і кладе поперед мене папірець. Розвертається і йде, - продовжує Лінда, а Русланчик уявляє високу і феміністичну, з нервовими конячими рухами Лізу, як вона зникає в отворі дверей.
– Ну, і що там, Ліндо? - говорить він.
– Майже нічого, - Лінда кладе папірця на столик: на папірці люд-ська п’ятірня, з двома синіми лініями, а внизу ліній літера Л.
– Ну, і що це? Вона тобі не роз’яснила, що значить оцей ману-скрипт? - спитав Руслан.
– Ні. Поклала і пішла, - й у Лінди налилися сльозами очі.
– Тут літера Л. З таким же успіхом вона могла означати і "Ліза".
– Так, з таким же успіхом вона могла означати, що це Ліза, - ска-зала Лінда і зробила спробу гігієнічною серветкою обтерти сльози.
– Тоді підійди і запитай, що вона хотіла цим сказати, - спокійно виговорив Русланчик, але відчув, як холодний жах осаджує його, наче чифір наркомана.
– Але, розумієш, ну, ти розумієш, якщо вона щось знає?
– Кожен щось знає. У кожного таємниці, любочко. Головне, підійти так, як і вона, - сказав, холонучи, Русланчик.
– Зрозуміло. Підійти саме так, як вона, - сказала Лінда.
І тут його окропило холодним потом, він зробився маленьким, а тому пошукав очима опертя, та нічого не потрапило на очі, тільки рука помацала щоку, котра пеком пекла і смикалася.
– А може... Може, ти їй скажеш?
– Я? Ну, спробувати взагалі можна. Але, гадаю, треба витримати.
– Що витримати? Ах, ти маєш на увазі, що треба підійти пізніше?
– Саме так. Немає ніякої різниці.
– Так.
– Так.
Одна таємниця до іншої таємниці. Це так збуджуюче. Він звівся, наче показуючи, що розмова закінчилася, але насправді відчував себе невпевнено. Незатишність засіла десь всередині. У червоних анфіладах на верхотурі літали обскубані голуби. Нічого не зміниться, не змінилося. Автоматично він намацав пляшечку з пігулками, потрусив у кишені двома пальцями, але вона була порожня. Руслан закусив губу, але одумався. Лінда пішла, якось непевно дивлячись під ноги, наче там повзали сколопендри, гадюки і різна нечисть. Зараз Русланчику дійсно не вистачало чоловічої компанії, грубих жартів, грубих рук. Лінда сьогодні дратувала його. І він розумів чого: зараз їх дійсно об’єднувала якась таємниця, але розгадки ніхто не знав. І він вирішив, що на сьогодні робота закінчилася. Навіть якби там на нього чекала призова нагорода "Еммі", він би ні за яке золото світу не лишився сьогодні більше на СК. Не оглядаючись, він пішов до прохідної, ловлячи шумовиння голосів, що переростали у справжній шквал. Боковим зором він бачив, що люди курили, пили каву, іноді кидали пару слів. Коли він вийшов під біле зимове небо, тривога розвіялась, лишилася одна досада від того, що пляшечка з пігулками порожня.
Машина пливла в густому тумані чорною горбатою автострадою. Навіть опинившись поза телебаченням, він відчував, що йому дихає щось противне у спину і не відпускає, наче щось ти забув, але повернутися і взяти не вистачає сміливості. Нарешті він припаркувався біля універсаму "Україна". Придбав пучечок квітів - зелених з синім. Усміхнувся продавщиці з бейджем "Марта". Вертлява білявка впізнала його, вискаливши всі тридцять два зуби. Руслан витримав паузу, ввічливо давши емоціям затихнути, а потім запитав Клима. Дівчина згасла.
– Він у "Флорі", - сказала і з дурнуватою усмішкою поспішила комусь назустріч.
На вулиці у нього зробилися ватяними ноги. Туман плутав між ногами, і доки він шукав свій "Лексус", то настрій у нього погіршувався до катастрофічного. Нарешті він рушив. Рушив до Клима, у клуб "Флора", з сауною, солярієм, косметичним салоном. Але голова роби-лася тяжкою, і чомусь не відпускала думка про Лінду. Він вдесяте прокручував їхню розмову, перевіряючи, чи не бовкнув чогось зайвого. Нарешті, коли сріблястий "Лексус" ковзнув у арку й очі наткнулися на неоковирну вивіску "Флора" з двома дельфінами і ще якоюсь незрозумілою завитухою, він перестав думати про Лінду. Але заборонене збудження, відчуття зради і гріхи ніяк не хотіли його відпускати.
Тому в кабінеті вони механічно кинулися тискати один одного.
– Страшно мені, Климе, - сказав він.
– Страх збуджує, - резонно зауважив Клим.
Русланчик промовчав. Голову йому наче накачали розтопленим епоксидом. У нього шуміло в вухах. Кольорові метелики пурхали кабінетом. Відчай низьким високовольтним струмом пройшовся повітрям. За відчаєм прикотив невимовний сум, скрушний і жахливий, від якого нікуди, навіть у похіть, навіть у виткану роками радість не сховатися.
– Перестань, мені противно, - просипів він.
– Ти збожеволів, - піднімається Клим. - Це ні на що не подібне. Ти набрався дурних звичок, Руську, від твого ментяри.
– Вибач. Вибач. Вибач, - Русланчик підгорнув ноги і захникав. Намацав, наче сліпий, склянку води; склянка упала, нарвавшись на негнучкі пальці.
– Серце. Вибач. Я дійсно не знаю, що зі мною. Тисне в грудях. Зараз попустить.
– Амфітамін, - спокійно сказав Клим і підняв стакан з підлоги.
– Вибач. Все, трохи попустило.
– Нічого, нічого, - Клим погладив Русланчика по голові.
– Це від роботи. Грубості набрався. Мент він кльовий. Класний, - за якусь секунду Русланчик уже блискав очима і приємно усміхався, кудись повз себе, наче на столі висівся голий Величко.
– А як, Клим, твій монах?
– Він не монах, ідіот!
– Не починай. А хто? Я ж не можу пам’ятати усіх твоїх любчиків, - Русланчик розвів руками.
– Піп. Священик. У Лаврі. Чудний такий. Ага. Надивився телевізора з голими бабами. Башту і понесло. Ну, подався він, відповідно, туди, куди йдуть після того, коли дахотічка почалася - нічого не вийшло. Чи то молитви затугі, чи то попи неправильні. Отак: ані з бабами, ані з попами. Познайомилися ми на якомусь фуршеті. Благочинністю там один, до речі, тата твого чоловічок займається. Ну і запарилися у баньці. Да, приємно згадувати. Для нього то трагедія.
– Ги-ги...
– Ги-ги...
– А твій менток тебе ще пістолетом не трахнув? - Клим розтягнув косяка.
– Треба спробувати, - переймаючи папіроску, сказав Руслан. Погладив по грудях.
– Хороша трава.
– Монгольська.
– Та не гони в трубу. Кой там монгольська?
– А ти думай, що монгольська.
– Не буду.
– Ги-ги.
– Ги-ги.
Шкіру взяло приском, і Русланчик морозно пощулився. Зняти балачками сексуальну напругу не виходило. Він почав натягувати штани. Курнув ще трохи трави, затримав дим, випустив.
– І як тобі з колгоспником? - спитав перегодя.
– Він не колгоспник, а священик, - дійсно таки цього разу Клима зачепило.
– Всі знають, що у нас попи - колгоспники.
– Ха-ха, - холодно промовив Клим. - А ще і гоміки.
– Влаштуй одного хлопчика. Приємний, симпатичний, розумненький... ну... так, не занадто, - сказав Клим.
– Потелефонуй завтра. Гадаю, що ніяких проблем.
Останню затяжку він проковтнув і вийшов на вулицю, несучи у легенях пекуче і солодке тепло. Падав сніг. "Лексус" повільно рушив упродовж тротуару. Русланчик увімкнув телевізор. "Бі-Бі-Сі". Він любив цю програму. Добре володів англійською. Жінка, мулатка з синіми пишними губами, з білими порцеляновими зубами, передавала, що якийсь астероїд влупиться у землю десь у дві тисячі сотому. Русланчик засміявся голосно, дурнувато. Це дійсно піднімало настрій. Він сміявся, закинувши голову, бив себе по колінах. Машину понесло юзом. Він не встиг зжитися з переляком: пірнув у темряву, наче у довгий тунель, потім знову на світло, що мерехтіло якимось малиновим, з чорними підпалинами, сяйвом. На великій швидкості він потягнувся під велетенською, чорною, невимовно довгою стіною, якої насправді не було. А просто перед ним лежав Дніпро, з берегами і причалами. Нарешті він вискочив, прилипнувши слимаком до баранки, на Десятинну, розігнав переляканих людей. Жовте насіння вогнів заспокоїло його. "Лексус" з виском проскочив жовту арку; машину крутнуло і розвернуло. Чорт забирай, він тільки-но був на Хрещатику. Потім якось увесь обм’як, тіло забила дрібна дріж. У ніздрі поповзли запахи. Авто прокотилося якусь там відстань і зупинилося біля велетенської чорної вітрини порожнього дому. Високого, під модерн кінця дев’ятнадцятого століття. На велетенському білому полотнищі він прочитав, що будинок здається в оренду. Прекрасний будинок, вирішив він про себе. А за хвилину все потекло рідкою жижею, тягнучи за собою балкони, вікна, потріскуючи синіми та жовтими електричними іскрами. Руслан заплющив очі. А коли відкрив, то побачив себе у непро-глядній пітьмі. Від переляку підгорнув ноги і зацокав зубами.
– Чорт! Що це зі мною? - закричав він. Треба швидше вибиратися з цього місця. Це, певно, перевтома.
Русланчик швидко розвернув машину і погнав на повному газу. Він припав до керма і підвів голову тільки біля будинку Величка. Йому вистачило сили піднятися в квартиру, і він провалився у важкий тривожний сон.
Коли він прокинувся, то побачив, що двоє чоловіків у чорних масках стягують його за ноги з ліжка. Русланчик не пручався, тільки дивився своїми дитячими і лагідними очками на непрошених грубих гостей і повторював: "Що вам треба? Це жарт? Що вам треба? Це жарт?" Нарешті один з трьох не витерпів і ударив його носаком у щоку, а попав у голову. І Русланчик смикнув головою і торохнувся голосно об підлогу. Все це нападники проробляли мовчки. Так його протягли через усю кімнату до ванної. Але у ванній був ще один, також у чорній масці, і в Русланчика йокнуло серце, може, все обійдеться і, напевне, то просто паскудний сон, ніколи подібне не може трапитися з ним, бо він офігєнно везучий. Третім з синьою пляшкою в руках був карлик, з досить широкими, як на карлика, плечима, великою головою і маленькими ручками. Карлик мав глухий голос, з мінорним попискуванням.
– Хочеш укольчик, ракло? - запитав карлик, показуючи Русланчику пляшку і десятикубового шприца.
Русланчику зробилося сумно. Його посадили на ванну, і він побачив жовте місто, шпилі і потягнувся туди поглядом, наче нічого прекраснішого в житті не бачив. О, як він любив це місто. Яка там Венеція, який Париж, Нью-Йорк? Ти просто подивись, яке воно згори прекрасне, наше місто.
– Ні, не хочу.
Карлик розвів руками.
– В дитинстві ти, напевне, не їв риб’ячий жир.
– Ні, - сказав Русланчик.
– Отож я і бачу, що ти слабоумний. Буде больно. Можеш без укольчика. Нічого. Ми просто заклеїмо тобі рота.
Русланчик вертів головою, а потім таки знову зупинився на жовтій панорамі міста, аби не дивитися на карлика. Несподівано його перегнули, загнали у задницю голку. Карлик дивився на годинник. У Русланчика закрутилося в голові. Почали терпнути ноги, голова зробилася тяжкою, але він не втратив свідомості, а продовжував дивитися то на вікно, то на ванну, то на куценькі криві ноги карлика.