На шахті — тривога. Велетенський обвал. Під землею залишилися сотні людей. Вони загинуть, якщо не прийде допомога. Але як допомогти? Незабаром у них вичерпається повітря, і тоді — задуха! Кілька людей проходять спеціальну процедуру. І ось вони поринають у землю. Земля вже не чинить їм опору. Вони легко проникають до засипаної штольні, зустрічаються з шахтарями. Потерпілі здивовані. Звідки з’явилися тут люди? Хто вони такі? Але говорити ніколи. Рятівники дають шахтарям спеціальний препарат… А нагорі — тривога. І ось… з-під землі, ніби привиди, з’являються шахтарі й їхні рятівники… Новий винахід майже виключає загибель людей у таких випадках.
Але я бачу ще важливіше застосування винаходу. Наприклад, так.
До польоту в космос готується міжпланетний корабель. Космонавти спокійно займають свої місця. Невже вони не хвилюються? Хіба вони не знають того, що на них завжди чигає небезпека зустрічі з метеорами, з астероїдами, просто з космічним пилом, який весь час буде бомбардувати обшивку корабля і роз’їдати її? Невже вони не бояться посадки на незнайомі планети? Адже найменша помилка в розрахунках може коштувати життя!
Так, вони не бояться цього. їхній космоліт всепроникливий. Метеори вільно проникають крізь корабель, прилади, крізь живі тіла. Космічні туманності не чинять абсолютно ніякого опору ракеті. Вона може летіти з будь-якою швидкістю, аж до швидкості променя… Я мрію про такий препарат, який дав би можливість ізолюватися не тільки від часток речовини, а й вільно проходити крізь будь-яку структуру матерії… Я мрію про повну проникливість!
Потр смачно позіхнув, скрутився в клубок.
— Ну, а тепер спати, — сказав він. — Поговоримо завтра, чи то пак, вже сьогодні.
Проте Лосс заснути не міг. Сміливі гіпотези, мрії француза викликали безліч заперечень. Як дихати під землею, як взаємодіяти з іншими речовинами, як харчуватися — на всі ці питання він не дав відповіді. Та й чи думав Потр так серйозно, як говорив, про дивовижний препарат? Очевидно, це в нього просто манія. Не варто про неї думати. Але втеча! Як її думає організувати Потр? На що він надіється? Дав адресу. Значить, є якась вірогідність успіху! Швидше б день. Швидше б дізнатися, що надумав його новий товариш… Катрен! Де ти? Що з тобою? Чи засуджуєш мене? Чи не забула? Якби тільки вийти на волю — я все зроблю, щоб ти була щасливою.
Думки кружляли хуртовиною, виснажували мозок. Повіки поволі склеплялися. Алессандро вже не бачив ні ворожого ока наглядача, який часто заглядав у вічко дверей, ні напівпрозорих хмаринок, що пропливали за ґратами, золотилися в перших променях ранкового сонця. Всемогутній сон зійшов на змученого в’язня.
Моріс зникає
Минали тяжкі дні ув’язнення. Здавалося, ніби то не дні проходять, а котяться по тілу, по кістках в’язня велетенські кам’яні жорна, й перемелюють, невблаганно чавлять мозок, серце, душу. Хвилина за хвилиною, день за днем, тиждень за тижнем невблаганний час сіяв на психіку Алессандро зерна відчаю, зневіри, розпачу.
Режим у в’язниці був суворий і жорстокий. Жодної хвилини прогулянки, фунт черствого хліба й миска якогось пійла. За найменше порушення правил наглядачі кидали в’язня до карцера або одягали на нього “льолю”. “Льолею” каторжани називали спеціальну сорочку, яку тюремники всіх країн здавна використовували для приборкання буйних.
Алессандро поволі видужував. Рани присохли, струпились. їжа, хоч і погана, повертала сили. Тільки впевненість, віра в майбутнє не поверталася.
Спочатку Моріс розважав Лосса, намагався підтримати його дух. Але як тільки Алессандро починав розпитувати Потра про його плани, француз замовкав, навіть вимагав, щоб Лосс не зачіпав цієї теми. Всьому свій час, говорив він.
Та незабаром Моріс занервував. Він уже не розповідав веселих історій, не сміявся, не звертав уваги на Лосса. Алессандро цілими годинами міряв сіру кам’яну підлогу з кутка в куток, а француз непорушно лежав на своєму ганчір’ї, наморщивши лоба і втупившись очима в стелю. Тільки тоді, коли на нічному небі спалахували зорі, Потр підходив до ґрат, хапався за них сильними руками й припадав щокою до холодного каменю. Вечірня зоря відбивалася мерехтливим вогником у його очах, і тоді француз здавався Лоссу вовком, що готується вистрибнути з клітки на волю.
Щосереди Моріс тинявся біля вічка тюремних дверей. У цей день чергував найзліший наглядач. Він повідомляв про себе надривним кашлем і жахливою лайкою. В цім ділі “сеньйор Крокодил”, як його називали в’язні, був віртуозом. Навіть Алессандро, який болісно переживав свою невдачу, не міг стримати посмішки, коли в коридорі лунала кучерява, барвиста лайка.
Лоссу здавалося, що француз чекає на цього сеньйора Крокодила. “Що в них спільного?” — ламав голову Алессандро, спостерігаючи, як Моріс весь напружувавсь у тривожному чеканні, коли наглядач підходив до дверей їхньої камери.
Брязкало вічко, в ньому з’являлося банькате око Крокодила, і в камеру вливався потік гидких слів.
— До біса! — ревів він. — Чого стовбичите, мавпячі ваші пики?
Моріс одразу опускав плечі і втомлено лягав на своє ганчір’я. Ще деякий час наглядач полоскав в’язнів у бурхливім потоці лихослів’я, але француз не звертав на нього ніякої уваги.
Минав тиждень за тижнем. Кожна середа приносила нове розчарування Потру, а разом з тим і Лоссу.
Одного разу Лосса викликав начальник тюрми. Він зачитав йому офіційне повідомлення спеціальної колегії, яка ухвалила тримати його в каторжній тюрмі до кінця ув’язнення. Алессандро чекав цього. Проте повідомлення ще більше пригнітило в’язня.
Він облишив розмови з французом, перестав докучати йому запитаннями. Так лежали вони цілими днями непорушно, розглядаючи засиджену мухами стелю, покриті цвіллю сірі стіни. Вставали тільки до обіду або щоб винести цебер до вбиральні. Інколи Алессандро не витримував, схоплювався з кам’яної підлоги й метався по камері, ніби тигр у клітці. Думи про волю і про Катрен розпирали мозок. Щоб позбутися їх, він починав рахувати кроки й кожну тисячу відмічав на стіні. Бували дні, коли він робив двадцять, а то й тридцять тисяч кроків.
Утомившись, Лосс зупинявся біля вікна, підтягався до ґрат і дивився, що твориться у дворі тюрми. Інколи його зганяли вартові з веж, погрожуючи карабінами, а бувало, що охоронники дрімали, й тоді Лосс із тугою спостерігав гірські вершини, які ховалися в туманній далині.
У тюремному дворі подій було небагато. Тільки зрідка привозили нових в’язнів та через кожні чотири години мінялися вартові на вежах. Алессандро чекав, чи пощастить йому побачити звільнення якого-небудь в’язня, але цього не траплялося. Зате дуже часто, майже кожного дня, за ворота вивозили мертвих.
Лосс не міг дивитися на процедуру вивозу. Відчинялися ворота, зупинявся віз, і наглядач, захопивши з собою гострого лома, виходив із вартівні. Він вилазив на воза й, розмахнувшись, простромлював ломом груди покійнику. Така була інструкція — тюремники не довіряли своєму лікареві і власним очам.
Поглянувши на таке видовище, Лосс кидався в куток, падав на холодну підлогу й тремтів від жаху. Він уявляв себе на місці покійника. І тоді Алессандро тіпала пропасниця.
Боже! Не дай йому загинути в проклятій ямі! Не дай, щоб катюги знущалися над непорушним тілом! Вийти, будь-якою ціною вийти звідси! Ще подихати чистим і вільним повітрям, обійняти Катрен… і, може… може… знайти можливість мстити… мстити жорстоко, страшно.
Та Алессандро намагався вгамувати мстиві думки. Йому здавалося, що доля підслухає їх і не пошле рятунку. Містичний жах заповзав у душу. Лосс відчував, що божеволіє. Ще трохи — і тоді все… Розум не витримає тортур, свідомість відмовиться працювати… Залишиться лише покалічене тіло того, хто звався колись Алессандро Лоссом…
Негадано в житті в’язнів відбулася зміна. Вона була раптовою. Це сталося в середу, якраз у той день, коли Моріс ждав приходу Крокодила. Алессандро вже не цікавився нічим і дрімав у своєму кутку. Він не чув, як по коридору з лайкою проходив сеньйор Крокодил, як він мовчки зупинився біля їхніх дверей, не бачив, як спалахнули очі Моріса.
Француз схопив малесенького вузлика, що з’явився у вічку дверей. Почулися слова, промовлені пошепки:
— Дев’ять. Друге — в наступну середу.
Потім загриміла ще добірніша лайка, криючи вздовж і впоперек в’язнів. Та Моріс уже не слухав того. Він похапцем розгорнув пергаментного вузлика, дістав звідти чорний мініатюрний флакончик й судорожно затис його в долоні.
— Не підвів старий! Значить, йому вдалося…
Француз підійшов до Алессандро, який все ще спав, неспокійно здригаючись уві сні, й зупинився над ним. Він схилився, ніби хотів розбудити товариша, потім передумав, відійшов до свого місця і ліг.
Заснути Потр не міг. Він не зводив погляду з віконця камери. Коли сонце стало схилятися до заходу, француз не витримав, схопився з підлоги й почав кружляти біля вікна.
Небо у віконці стало темно-багряним. Блідим вогником спалахнула вечірня зоря. По горах поповзли фіолетові тіні.
Моріс присів біля свого ганчір’я, з дрантя дістав огризок олівця, шматочок паперу й хутко написав кілька фраз. Потім щось загорнув у той папірець і тихо підійшов до Лосса.
— Товаришу! — покликав Моріс. Алессандро мовчав.
— Прокиньтеся. — Француз поторсав в’язня за плече.
Лосс забурмотів уві сні, потім розплющив очі. Моріс всунув йому в долоню папірець, стиха промовив:
— Прочитайте. Будьте рішучим!
Алессандро, не розуміючи нічого, подивився на товариша. Той відійшов у куток камери й повернувся до стіни обличчям. Потім, відкинувши назад голову, щось випив.
Лосс знизав плечима. Що він задумав, цей неспокійний француз? Алессандро розгорнув папірець. Там лежала малесенька коричнева пілюлька. Що за чортовиння? В записці наспіх було написано:
“Пілюля викликає стан, подібний до смерті. Серце не б’ється, легені не працюють, але свідомість залишається. Вас вивезуть на кладовище, біля підніжжя гори. За півгодини “смерть” проходить. Інше залежить од вас. Груди вам пробивати не будуть — із наглядачем домовлено. Робити це треба в наступну середу. Будьте мужнім. Пам’ятайте адресу. До побачення. Знищіть записку”.
— Товаришу, що це значить? — скрикнув Лосс і підвів голову. Йому ніхто не відповів.
— Де ви, Морісе? — занепокоєно запитав Алессандро, схоплюючись на ноги.
Лосс злякано оглянув камеру. Адже Моріс щойно стояв тут, біля стіни. Тільки що він розбудив його і вручив цей дивний папірець. Де ж він?..
Ось купа ганчір’я, де Моріс спав. Ось цебер для помий. Вікно, як і раніше, заґратоване, не пошкоджене. Двері не відчинялися. Що ж трапилося? Чи не став француз привидом, так як мріяв?
Що б там не трапилося, але Моріс Потр зник. Його в камері не було.
Суперечка в темряві
У середу ранком із Бургоса виїхав чорний лімузин. Він узяв напрям на Сантандер. Поряд із шофером сидів огрядний чоловік, він недбало розглядав навколишні краєвиди. Це був справжній стопроцентний янкі. Постать чоловіка облягав підкреслено модний клітчатий костюм, у куточку рота диміла сигара. Майже половину обличчя закривали велетенські окуляри химерної форми.
Чоловік поводив себе, як звичайнісінький турист. Він часто зупинявся в попутних селищах, фотографував цікаві місця, людей, тварин.
Не доїжджаючи до перевалу біля гори Вальнера, турист дав знак повернути ліворуч. Шофер, очевидно, чекав такого наказу. Лімузин звернув з автостради й упевнено помчав кам’янистою гірською дорогою, що звивалася поміж скелями.
Вечоріло. Сонце хутко котилося донизу. В цей час турист в’їхав у малесеньке селище, де жили наглядачі й вартові каторжної тюрми Санта-Пенья. Лімузин зупинився біля невеликої халупи з плоскою покрівлею. Шофер просигналив, потім вийшов із машини й підняв капот. Із радіатора повалила пара.
У воротах з’явився чоловік. Застібаючи мундир наглядача, він похмуро поглянув на машину, злісно визвірився на шофера.
— Якого біса потрібно? Чому сигналиш, мільйон кольок тобі в печінку?
— Тихше, сеньйоре! — посміхнувся шофер. — Зі мною американець. Турист. Добре, що він не розуміє іспанської мови.
— Плювати, — пробурмотів наглядач. — Та чого ж тобі чи йому треба, ворони б вас розклювали?!
— Води! — лаконічно пояснив шофер. — Бачите, сеньйоре, вода закипіла!
— Бери, біс би тебе забрав! — прохрипів наглядач. — Ось там, у дворі, колодязь і відро.
Із сусідніх дворів висунулися зацікавлені обличчя. Сусіди наглядача не втрималися від сміху, коли почули, якою добірною мовою він розмовляє з туристом.
Янкі висунувся з машини, кивком підкликав негостинного господаря.
Той підійшов, бурмочучи собі під ніс різні прокляття.
— Що… то є? — немилосердно калічачи іспанську мову, запитав турист, показуючи рукою.
Наглядач обернувся. Американець мав на увазі темно-коричневу споруду, що, ніби якась хижа тварина, вмостилася на широкому виступі під горою. В багровому промінні сонця, яке все нижче котилося до заходу, ця будівля здавалася особливо зловісною.
Наглядач недобре всміхнувся, почухав п’ятірнею волохаті груди, хмикнув під ніс.
— Щоб знати, сеньйоре турист, що то за штука, треба посидіти там, — іронічно пояснив він під загальний сміх сусідів, які слухали розмову. — То каторжна тюрма Санта-Пенья.
— Санта-Пенья! — схвально вигукнув янкі. — Фотографія!
Він вихопив фотоапарат, націлився. Але наглядач рішуче відсторонив його своєю рукою.
— Не можна!
Турист здивовано озирнувся навколо, знизав плечима.
— Що то є?
— Не можна, — похмуро підтвердив наглядач.
У цей час шофер закінчив заливати воду в радіатор. Він з тріском опустив капот, відніс відро на подвір’я.
— Спа… сибі, — каліченою мовою промовив янкі. — Візьміть…
Він простяг кілька асигнацій. Машина рушила з місця, закутавши курявою наглядача.
— Їздять тут, хай би на вас чорти їздили від народження до самої смерті, — буркотів він, пожадливо ховаючи до кишені негаданий заробіток. Потім хутко зайшов на подвір’я, прибрав відро й почав готуватися до роботи.
— Ще й незадоволений, Крокодилище, — злісно перемивали кістки наглядача сусідські жінки. — Везе ж такому виродку. Ні за що ні про що одержав гроші.
А турист, помилувавшись гірськими пейзажами, звелів шоферу зупинитися на узбіччі дороги. Розіславши на траві килим, він заходився знищувати смаженого індика, запиваючи його приємним іспанським вином.
Навколо потемніло. Ніч владно насувалася на гори. Лімузин не рухався з місця.
Янкі встав із килима й почав занепокоєно ходити по вузькій дорозі. Щохвилини він позирав на циферблат годинника. Стрілка наближалася до цифри “9”. Нервове напруження зростало. Турист кілька хвилин прислухався до звуків ночі. Він ніби чекав чогось. Погляд його був спрямований туди, де біля підніжжя гори Вальнера ледве помітно блимали вогники тюрми Санта-Пенья.
Стрілка годинника показала “9”. Турист приглушено сказав:
— Сигнал.
Шофер мовчки виконав наказ. З правого боку лімузина спалахнув плафон. Зелений вогник засяяв у темряві.
Турист завмер, прислухаючись. Але з боку гори Вальнера не долітало ні звуку.
— Невже невдача? — прошепотів янкі. — Невже не вийшло?..
В темряві з’явилася постать. її поява була такою раптовою, що шофер тихо скрикнув.
— Цсс! — засичав турист. — Це він.
Постать повільно наближалася. Здавалося, ніби вона брела по сипучому піску. Людина йшла зовсім беззвучно. Ніби привид вийшов з гірських ущелин і вирішив налякати подорожніх.
Янкі похапцем витягнув якийсь флакончик, відкрив його й тримав напоготові. Ось темна постать поряд. Судорожно скарлючені руки, сповнені жахом очі, скривлене болем обличчя. Вуста ворушаться, але не чути жодного слова.
Турист підніс до вуст людини флакончик, вилив у рот кілька крапель рідини. Хвилина — і важкий стогін вирвався з грудей невідомого. Він похитнувся, впав на дорогу, схлипнувши від неймовірного напруження. Потім, опанувавши себе, важко звівся на ноги. Турист підхопив його під лікоть, гарячково зашепотів: