— Швидше! Не можна втрачати ні секунди!
Мотор тихо зафуркотів. Турист і невідомий сіли до машини. Спалахнули фари, й лімузин помчав назад.
— Ну, що ви скажете, Морісе? — тривожно запитав турист свого нового супутника.
Моріс Потр (а це був він) судорожно повернувся і сказав, заїкаючись від хвилювання:
— Я безмірно вдячний вам, професоре, але це жахливо. Той, кого назвали професором, з докором відповів:
— Ви незадоволені? У мене не було іншого виходу. Адже ви згодилися? Ви ж учений, Морісе! Хіба не краще з ризиком перевірити наукову гіпотезу, ніж сидіти до смерті у в’язниці!
— Ви мене не зрозуміли, професоре. Я кажу тільки про те, що препарат недосконалий. Ви не можете уявити, що я пережив… Тільки-но я ковтнув його, як невблаганна сила почала тягнути мене вниз… Я провалився крізь мури й випав надвір, загрузнувши в землю до колін… Я висмикнув ноги з величезним зусиллям і пішов у домовленому напрямку. Тюремна стіна не тримала мене… Таке враження, ніби я проходжу крізь густу рідину… І ще дуже дивне відчуття… Звуки зникли, стало важко дихати.
— Далі. Далі, — підганяв професор.
— Я думав, що не дійду до машини… Коротка зупинка — і мене проковтнула б земля. Здавалося, що я повис десь у міжзоряному просторі, а навколо тільки тіні предметів… Усе — ефемерне, нереальне.
Лімузин на повній швидкості промчав по вулицях маленького селища, де шофер удень заливав воду в радіатор. Не встигли втікачі виїхати за останні будинки, як позаду почувся високий пронизливий звук сирени. Він підіймався все вище і вище: здавалося, то кричать серед гір якісь потривожені велетні, що їх розбудили зі сну.
Шофер повернув зблідле обличчя до професора.
— Буде погоня!
— Швидше! На автостраду! — крикнув професор. — Там ми зуміємо відірватися від них!
Пролунали постріли. На дорозі виросли дві постаті в формі охоронних загонів. Один з вартових застережливо підняв руку.
— Зупиніться! — закричав він.
Машина вихором промчала мимо, сипонувши в лиця охоронців дощем дрібненької гальки. Блиснули спалахи пострілів. Десь поряд тоненько джиґнули кулі.
— Автострада! — крикнув шофер, круто повертаючи машину праворуч.
Професор полегшено зітхнув.
— Ну, Морісе, я більше не бажаю кидатися заради ваших політичних фікцій у таку кашу. Якщо виберемося звідси, я ставлю вам найкатегоричнішу умову: геть політику. Тільки наука. Чиста наука…
— Знову давня суперечка, — криво посміхнувся Моріс, оглядаючись назад.
— Знову! — з притиском сказав професор. — І на цей раз я не відступлю.
— Гаразд, — миролюбно відповів Моріс. — Поговоримо потім. Нас наздоганяють.
Справді, на автостраді з’явилося кілька яскравих вогнів. То навздогін втікачам виїхало кілька поліцейських машин. Професор поглинув на спідометр. Стрілочка підходила до цифри “170”.
— Ми не можемо розвинути більшої швидкості на колесах, — кинув професор. — Фердінанде! Включай пневматику!
Шофер перевів малесенький важілець на пульті. Машина піднялася вгору й помчала над автострадою, не торкаючись бетону.
— Що це? — здивувався Моріс. Оглянувшись, він побачив, як вогні поліцейських машин почали швидко зменшуватись, а потім зовсім зникли. Переслідувачі безнадійно відстали.
Професор нервово засміявся, потер долоні. Зняв темні окуляри. Блиснули великі чорні очі.
— Нова модель! — пояснив він. — П’ятсот кілометрів на годину. Внизу — пневматична подушка. Принцип ракети… Ну, тепер, здається, все… Щасливо відбулися.
Спереду засяяли яскраві електричні вогні. Лімузин наближався до Бургоса.
Допит у “льолі”
Алессандро протер очі. Сниться йому неймовірна пригода чи все це відбувається насправді? Він ущипнув себе за руку. Боляче! Подивився ще раз на папірець, прочитав. Чи можливо, щоб людина зникла просто на очах, ніби випарувалася в повітря? Але ж ось доказ — малесенька пілюля і дружня записка француза. Він виконав обіцянку — залишив для Лосса стежечку на волю. Хоч і вузенька, але все ж таки це стежечка.
Алессандро згадав мрії Потра. Значить, його фантазії не були химерою. Він, очевидно, працював над проблемою проникнення в тверду речовину. Може, товариші з волі передали йому саме такий препарат?
Потім майнула інша думка. А що, коли нема ні препарату, ні француза-в’язня? Може, все це тільки поліцейська провокація і Потр — її виконавець?
Алессандро затремтів від страху, уявивши, як його, непорушного, везуть через ворота й наглядач пробиває йому груди ломом. Може, цим псам вигідно таким способом позбавитися небезпечного в’язня, який весь час мріє про втечу…
Лосс припав гарячим лобом до шорсткого підвіконня. “Господи, я, мабуть, божеволію. Просвіти розум, не дай розгубитися в таких незвичайних випробуваннях”.
Він подивився на записку й пілюлю. Ні, Моріс не може бути провокатором. Він такий людяний, послідовний у всьому…
Але що тут написано? Знищити записку. Так, негайно! Адже скоро можуть зайти сюди — і тоді… тоді він позбавиться навіть цієї химерної надії на рятунок.
Алессандро хутко розжував папірця, проковтнув. А пілюлю? Куди подіти її?.. Середа. Ще сім діб чекати, коли можна буде здійснити план… Отже, треба заховати її…
Лосс загорнув пілюлю у вату й запхнув у ріжок поли піджака, за підкладку. Якщо навіть його стануть обшукувати — таку маленьку кульку не намацають.
Це було зроблено вчасно. По коридору загупали кроки. Брязнуло вічко. Кілька секунд око наглядача озирало камеру, потім почулася лайка, вигук здивування.
Щось зашамотіло, за якусь хвилину в коридорі залунав голос сеньйора Крокодила.
— Що трапилось, ослячі печінки? — загукав він хрипким пропитим голосом. — Що-небудь натворили, каторжани, щоб ви дихали й не надихалися, щоб вам на тому світі чорти ребра повисмикували й повставляли назад?!
Алессандро метнувся до свого місця, зіщулився й ліг, загорнувшись у лахміття. Він розумів, що зараз почнеться щось страшне.
Скрипнули двері. До камери зайшли наглядачі. Важкий удар упав на спину Алессандро.
— Вставай!
— Що таке? — ніби спросоння пробурмотів Лосс. Страшна пика наглядача з червоно-сизим носом і малесенькими очицями нависла над в’язнем.
— Де Потр?
Лосс із подивом озирнувся навколо.
— Не знаю!
— Не бреши! — заволав наглядач. — Ти не спав. Куди подівся Потр?
— Я не сторож! Це ви повинні знати! — злісно відрізав Алессандро.
— Як розмовляєш, падлюко? — визвірився наглядач і вдарив в’язня носком чобота.
Лосс скрикнув і впав. Крокодил схопив свого колегу за руку.
— Облиш. Може, він справді не знає. Ходімо, треба негайно повідомити начальство. Тут щось незвичайне, хай йому сто болячок у кишки!
Наглядач, розлючено лаючись, вискочив у двері. Лосс помітив, що Крокодил, виходячи з камери, підморгнув йому. Двері зачинилися.
Алессандро стало ясно, що Крокодил мав пряме відношення до втечі Потра. Про це свідчила його поведінка. Очевидно, цього ж наглядача попереджено й про втечу Лосса. Чи вдасться? Чи не зміниться чого? А, може, Крокодил злякається і не захоче ризикувати? Що змушує такого звіра допомагати в’язням?.. А проте, чому він звір? Адже не було випадку, щоб сеньйор Крокодил кого-не-будь ударив. Він тільки лається, як п’яний моряк, але його лайка нікому не причиняє лиха…
Десь надворі завила сирена, пролунали постріли. Звуки сирени посилювалися, підіймалися вище, вони сповнювали єство Лосса тривогою і передчуттям чогось жахливого.
Що буде? Втеча з цієї каторжної тюрми — це, напевне, винятковий випадок. Він викличе шум. Що тепер чекає на Алессандро, що судила йому доля?
…А переполох справді знявся неабиякий. Поліцейські машини не змогли догнати чорний лімузин “американського туриста”. Вартові були переконані, що саме “янкі” був організатором утечі в’язня. Але як? Як це можна було зробити?
Сповістивши про дивовижний випадок у Мадрид міністрові поліції, начальник тюрми дав наказ перевірити обставини втечі й оглянути камеру. Лосса кинули в карцер до кінця розслідування. Два спеціальні працівники тюрми уважно обмацали в камері кожен камінь, оглянули ґрати. Не було жодного натяку на якусь щілинку в стіні або підлозі, ґрати виявилися цілими, навіть фарба на них залишалася непошкодженою.
Все говорило про те, що в’язень вийшов лише через двері. Але тоді треба було допустити, що хтось із наглядачів допомагав Потру. Це теж здавалося неймовірним. По-перше, наглядачі — перевірені довголітньою бездоганною службою люди, а, по-друге, в коридорі стояло ще четверо вартових, які обов’язково побачили б зайву людину. Допустити ж, що всіх вартових було підкуплено, начальник тюрми не міг.
Коротше кажучи, ситуація залишалася незрозумілою. Втеча француза перетворилася в загадку, що її годі було розгадати.
Ждали приїзду представника міністерства. А тим часом адміністрація телеграфувала всім поліцейським і агентурним постам північної Іспанії про втечу небезпечного злочинця. Повідомлялися його прикмети, а також прикмети чорної машини.
Звідусіль агенти повідомляли, що пошуки безуспішні, чорного лімузина з “американським туристом” не зустрічали ніде. Втікачі ніби провалилися крізь землю.
Через п’ять годин над тюрмою з’явився вертоліт. Він зробив два великих кола, потім опустився біля вартівні. Назустріч йому вибігли наглядачі, охоронці і сам начальник тюрми.
На землю зійшов високий костистий чолов’яга в цивільній формі. Всі службовці тюрми й вартові непорушно завмерли перед ним. До них прилетів сам шеф в’язниць і концтаборів, заступник міністра поліції, сеньйор Коммес.
Він широкими кроками пройшов між рядами охоронців і попрямував до вартівні. Начальник тюрми зі своєю свитою кинувся за ним.
Коммес важко сів у крісло, поклав незграбні волохаті руки на дубовий стіл, потім вп’явся пронизливим поглядом у начальника тюрми.
— Ну! — процідив він. — Я слухаю, сеньйори ворони! Заїкаючись від хвилювання й остраху, начальник тюрми розповів Коммесу про всі обставини події.
— Суцільна таємниця, — розвів він руками.
— “Суцільна таємниця”! — передражнив Коммес. — Вам би бути підмітайлом на базарі, а не начальником тюрми. Стіни, ви кажете, цілі?
— Цілі.
— Підлога?
— Теж.
— Ґрати на місці?
— Так точно, шеф!
— То де ж ваша голова, сеньйоре Б’янцо? Чи, може, замість неї виросла капустина? Хто чергував із наглядачів?
— Дорано й Піалло, шеф. Ось вони. Дорано був у коридорі, а Піалло — у вартівні.
Начальник тюрми показав пальцем на Крокодила і ще одного наглядача, що заходив до камери після втечі. Коммес рішуче махнув рукою.
— Поки що ізолювати їх! Тих вартових, які були в коридорі — теж! Повністю замініть охорону!
— Слухаю, шеф.
Дорано й Піалло вивели. Наряд охоронців зайшов досередини тюрми.
— Хто-небудь ще сидів у камері, де перебував цей Потр? — вів далі Коммес.
— Так, шеф, — догідливо відповів Б’янцо, — Там був ще один в’язень. Алессандро Лосс. Втікач. Утік із табору Вальнера-П’єха.
— Он як? Цікаво… Ну, й що говорить він?
— Нічого, — розвів руками начальник тюрми. — Він каже, що нічого не бачив.
— Ви розмазня! — жовчно сказав Коммес, іронічно скривившись. — Який в’язень вам добровільно розповість про все?.. Але він повинен щось знати. Тягніть його сюди!
— Слухаю, шеф.
Через п’ять хвилин Алессандро Лосса ввели до вартівні й поставили перед Коммесом. Змучений в’язень ледве тримався на ногах. Він звів байдужий погляд на Коммеса.
— Перед тобою — заступник міністра сеньйор Коммес, — догідливо сказав начальник тюрми. — Він буде говорити з тобою.
Лосс знизав плечима, похмуро зиркнув на Б’янцо.
— Не знаю, яка потреба такій високій особі говорити зі мною.
— Слухай мене уважно! — різко перервав його Коммес. — Слухай і запам’ятай. Ти злочинець. Подвійний злочинець. Тебе помістили в прекрасний табір, де ти мав досить їжі й роботу.
Лосс слухав його слова, а в пам’яті виникали картини тортур, що їх терпіли каторжани в таборі: страшна виснажлива робота під палючим сонцем, короткий сон і безконечне приниження. Яке лицемірство! Навіть перед в’язнем вони не можуть говорити правди, а обов’язково розводять демагогію…
— Але ти не захотів спокутувати свою вину доброю, сумлінною працею на благо країни. Ти втік! Ти порушив священні закони країни! Та навіть після цього злочину про тебе піклуються, дбають…
Лосс скептично всміхнувся. Дійсно дбають! Він і вві сні не може забути страшної церемонії вивозу мерців за ворота… Коммес помітив його посмішку, злісно вдарив кулаком по столу.
— Чому смієшся? Я не жартую з тобою! Пам’ятай, що ти тримаєш свою долю у власних руках!
— Говоріть ясніше, — похмуро сказав Лосс. — Чого ви хочете?
— У тій камері, де сидів ти, знаходився Моріс Потр. Він — небезпечний злочинець. Ти — ягня порівняно з ним. Він зник. Утік. Але як?
— А як? — невинно запитав Лосс.
— Не прикидайся наївним хлопчиком! — скипів Коммес. — Якраз ти й мусиш сказати, як це відбулося.
Лосс із подивом озирнувся навколо.
— Я бачу, тут всі тюремники. Чому я маю доповідати вам про те, що входить у їхні обов’язки?
— Не грай дурника, Лосс! — крикнув Коммес. — Потр, очевидно, вийшов у двері. Значить, йому допомогли наглядачі. Ти, безумовно, бачив, хто саме! Не бійся, скажи, і тоді я гарантую тобі скорочення терміну ув’язнення…
Коммес поглянув на начальника тюрми, примружився.
— …а, може, навіть доб’юся повного звільнення. Ти розумієш, звільнення?!
Лосс на якусь мить замислився. Звільнення! Він гарантує волю! Як бути? Що вчинити? Думки блискавично змінювали одна одну. Одначе, відповіді не було. Сказати, хто допоміг Потру? Але ж він нічого напевно не знає, йому не повірять, покарають за вигадки… А може, видати Крокодила, який, без сумніву, допоміг Морісові?
Алессандро спалахнув, йому стало соромно. Як він сміє думати про таке. Моріс, навіть втікаючи, подбав про нього, залишив йому рятівну ниточку, що, може, виведе його з неволі. А він зважує слова Коммеса, в якого за душею нема нічого, крім фальші. Використає, а потім викине на смітник! Ні, не можна згадувати ім’я наглядача, який, напевне, ще стане в пригоді.
— Чому ви мовчите? Відповідайте!
О, він навіть на “ви” перейшов, цей Коммес!
— Мене дуже приваблює ваша обіцянка, сеньйоре Коммес, — тихо відповів Алессандро. — Знає Бог, що я сплю і бачу волю, але…
— Але що? — гостро перепитав Коммес.
— Але я не знаю нічого.
— Брехня!
— Як хочете. Я спав увесь день. Коли прокинувся, Потра вже не було. Я сам здивувався і спочатку думав, що його перевели куди-небудь…
— Не грайте комедії! — крикнув Коммес. — Я обіцяв волю за викриття змовників, але я не сказав про кару.
— За що? — понурився Лосс.
— За потурання злочинцям, за злісне замовчування!
“Злісне замовчування!” — щось засміялося всередині Алессандро. Чи бач, який термін вигадали!
— Мені нічого більше сказати, — вголос промовив Лосс.
— Схаменіться! — прохрипів Коммес, багровіючи.
Лосс мовчав. Начальник тюрми підступив до шефа, стиха шепнув на вухо:
— А може, справді не знає?
— Дурниці! — прошепотів Коммес. — Несіть “льолю”! Алессандро затремтів. “Льолю”?! Для нього? За що? Чому?..
Коммес злобно-урочисто поглянув на в’язня, методично постукуючи пальцями по столу.
— Поки не пізно, говори.
Лосс зціпив зуби, похитав головою.
— Мені нема про що говорити.
Наглядачі внесли “льолю”, розіслали на підлозі. Це був чотирикутний шматок напівгумового матеріалу з дірочками для шнурування.
Коммес показав рукою на “льолю”.
— Рахую до десяти. Десять секунд… Ти можеш вибирати.
Він підняв руку, на якій виднівся хронометр, показав пальцем на циферблат.
— Вирішуй!
Алессандро зацьковано озирнувся навколо. Щось хотів сказати помертвілими губами й не зміг. Та й що він скаже? Кому?
В поглядах тюремників — невмолима жорстокість. Навколо Алессандро — не живі люди, яких можна благати, а стіна кривавого закону. Просити? Нізащо! Слабка людина падає до ніг, і її топчуть чоботом, мов черв’яка… Ось наглядачі запобігливо дивляться в очі своєму шефу, ждуть команди. Вони схожі на хижих круків, що ладні кинутися на жертву.