Валерій Лапікура, Наталя Лапікура
Кавовий млинок
(необхідна передмова)
Розумієш, якби в житті трагічне і смішне були чітко поділені, то це було б уже не життя, а облдрамтеатр, де половина залу бореться зі сном, але заснути не може, бо надто голосно кричать актори на сцені. І занадто міцно хропе друга половина залу, яка звикла до крику вдома чи на роботі.
Олекса Сирота:
Я про що конкретно? Дивись: приходжу якось зранку на роботу, а у відділі регіт — за два поверхи чути. Це при умові, що стіни у нас метрові, ще з царських часів, і двері подвійні. Заходжу — і ноги у мене приростають до підлоги. У кабінеті повно народу, мало не увесь розшук. Посередині кімнати на табуреті сидить чоловік років сорока і по очах його видно — він не тут. А мав би бути тут, бо навколо нього бігає жіночка, приблизно такого ж віку, і кричить:
— Старий цапидло! Щоб тобі повилазило! А будеш бачити! Будеш бачити!
І через слово гамселить його товстою текою якоїсь карної справи по голові. Тільки листочки розлітаються! А наші солдати правопорядку, замість припинити це неподобство, качаються від реготу по підлозі. Дехто вже й піну пускає в конвульсіях. Я тобі казав, що мені ноги відібрало? Отож! Бо тека, з якої листочки, як метелики, вилітають, то кримінальна справа, яку я вів півроку. Облазив усю Шулявку, двічі порвав штани у сутичках з тамтешніми собаками і один раз побився з неповнолітніми хуліганами, які чомусь вирішили, що я до їхніх дівчат клинці б'ю. Бо я був у цивільному, а вони пива перепили. Вчора з вечора я нарешті здав її Старому і от — маєш!
Зібрав я силу волі у кулак, кинувся на оту скажену, видер у неї рештки справи, саму її випхнув у коридор і підпер спиною двері. Вона, щоправда, ще хвилин зо п'ятнадцять бушувала з того боку, але столярка витримала. Тим часом мої колеги зі стадії істерики повернулися до нормального стану через етап нервової гикавки. Потерпілий чоловік, щоправда, так і залишився у ступорі аж до суду. Дали йому, забігаючи наперед, небагато і умовно. Бо судді із засідателями, коли прокурор звинувачення дочитав, довелося викликати «невідкладну». Пересміялись. А останньою краплею була реакція прокурора, який закінчив свою промову словами:
— При всій моїй повазі до суду, я не можу зрозуміти, що тут смішного?
А суть була в чому? Оте «старе цапидло» навіщось приперлось з відрядження на добу раніше. На біса? І, звичайно, без попередження. З вокзалу примчав додому, як молодий. Сюрприз вирішив жінці зробити, а зробив собі судимість. Одчиняє двері, заходить навшпиньки до подружньої спальні, — там напівморок, але з порогу видно, що над нижньою половиною його благовірної якась стороння гола дупа робить зворотно-поступальні рухи. Чоловік, знову ж таки навшпиньки, виходить до кухні, бере найбільшу чавунну пательню з ручкою, добряче розігріває її на газовій плиті, тихенько повертається до спальні і з розмаху ставить на сторонню дупу — а процес триває! — щось на взірець знаку якості чи особистого клейма ВТК.
Жінчин бахур від болю та несподіванки дико верещить і вирубається. Жінка від того крику теж під ним втрачає свідомість. Свіжоспечений рогач кидає пательню у раковину на кухні і — прожогом до дверей. Потім стверджував, що на «явку з повинною». Аж тут вхідні двері розчиняються, до квартири заходить законна дружина з двома авоськами і радісно вигукує:
— От добре, що ти раніше приїхав! До. нас моя сестра з чоловіком із Камчатки прилетіли. Так бідкались, що з тобою розминуться, бо їм увечері вже на Одесу. А що це у нас пригоріло?
А коли додивилася, то однією рукою — чоловікові в голову, а другою набрала підряд 01, 02, 03. Ми були там першими! Потім «швидка» забрала обох родичів до лікарні. Останніми з'явилися пожежники — і теж добряче повеселилися.
Всю дорогу жінка «дозрівала», а вже в Управі вибухнула. Коли ошелешений чоловік пробурмотів: «Я недобачив…», вихопила з рук Старого мою справу… Що було далі, ти вже знаєш.
Ну коли наші відридали зо сміху і заспокоїлись, Старий, як завжди, знайшов, що розказати.
Олекса Сирота:
«Оцьому дурневі з Камчатки, — каже Старий, — ще пощастило. Ну, поїсть якийсь час навстоячки, поспить на животі, не покупається в морі. Щоправда, користуватись унітазом буде важкувато. Але то вже його проблеми. Сам винен. Міг би до Одеси потерпіти. А міг би і не по дупі одержати. У мене після війни була схожа історія, по розшуку. Це я тоді тільки лейтенанта одержав. На ті роки, як хто чув від батьків, увесь Київ був одна суцільна «комуналка». Окрему квартиру давали, як Героя Радянського Союзу — навіть не кожному сотому. І от уявіть таку собі пару. Він молодий, красивий, розумний, зарплата велика, машина службова, а головне — ОКРЕМА квартира. Щоправда, на першому поверсі, але хто тоді на такі дрібниці зважав. Дружина молода, молодша за нього, бо він уже встиг і повоювати, і покомандувати, а вона після школи. Теж дуже гарна і не працює. Бо у чоловіка зарплата велика і він дружину дуже любить. І нічого, крім неї, не бачить. А на лавочці під парадним, як водиться, цілісінькі дні просиджують народні месниці. Старі, страшні, самотні, нікому й за гроші не потрібні.
І от одна із цих старих-страшних щоразу зачіпає щасливого закоханого:
— От ви усе працюєте, працюєте, а молода жінка вдома сидить. От ви перевірте, чим вона без вас займається. Мало що…
І отак щовечора: «От ви подумайте, от ви перевірте».
Інший би посміявся чи послав подалі. А наш начальник був ревнивий, як циган. Все мовчки вилицями грав. І догрався. Одного вечора підходить він до свого під'їзду, а та чорнорота вже аж підскакує від нетерпіння:
— От ви й допрацювались! Я ж вам казала — не треба жінку вдома одну залишать! Тепер дивіться.
Чоловік глянув (а вдома світло горить, фіранки прозорі — видно все) і отетерів. За столом сидить його кохана, навпроти, спиною до вікна, якийсь незнайомий чоловік, і до нього жінка щось дуже лагідне щебече. Бо мало того, що посміхається, а ще й руку погладила. У ревнивого в очах потемніло, увірвався в квартиру, схопив сокиру і рубанув по голові і дружину, і гостя. Викликав нас. Отут все і з'ясувалося: то не коханець, а жінчин брат був, котрий у Німеччині служив. Оце приїхав до єдиної сестри з швагром познайомитись. І «познайомився».
Загальний веселий настрій після розповіді Старого здимів. Промовчали добряче, а потім Підполковник додав:
— Я отій чорноротій строк таки припаяв — за підбурювання до вбивства. Вона так нічого й не зрозуміла, все тринділа і на суді, і на слідстві: «А до чого тут я?» Той ревнивий бідолаха «вишки» не заробив, бо в ті роки її тільки «ворогам народу» давали. Але, кажуть, що його з Лук'янівки прямісінько в Павлівську перевезли. А вам, хлопці, мораль, як у тій байці: ніколи, ні за яких обставин, не поспішайте вискакувати, мов голі курви з кропиви.
Це у кого там ще на всі випадки життя була «аналогічна ситуація»? У бравого вояка Швей-ка? Н-да, наша служба такі аналоги підкидає, куди твоєму Гашеку. Бо оце відсміялися ми після історії з пательнею, Старого послухали, аж тут викликає мене Полковник. До себе. А це означає, що мені нічого доброго не світить. Бо коли світить, то він до мене у кабінетик сам заходить. Начальник у нас демократ. І простий, як правда. Або Ленін з ходоками.
Заходжу, доповідаю. На столі у Полковника кримінальна справа лежить. Вже «тепліше». Біля вікна — Комісар. На Святу Софію дивиться і в носі длубає. Може, це «гаряче», а може просто замполіт до начальника у своїх справах забіг. А мені, насправді, знову довірять вигрібати те, що лягаві з райвідділу перепартачили і нам підкинули.
— Сирота, — каже мені начальник, — це ви цікавились, коли нам царя відновлять?
Усе! Доляпався! Настукали! Хто мене за язика смикав? Стояли усі разом в коридорі, курили, теревенили про політику. Тут саме в армії звання «прапорщик» відновили, я й пожартував: «А коли ж це, гаспада афіцери, нам і царя відновлять?» Поінформувала якась сволота кого треба і де треба.
Втрачати нічого, я і ляпнув:
— Гадаю, товаришу полковник, що не раніше 2013-го року, до чотирьохсотріччя дому Романових!
Начальник зареготав, Комісар смиконувся. Але Полковник його жестом зупинив:
— Без дискусій, у нас не збори! Беріть, Сирота, оцю папочку і працюйте. У мене таке враження, що надалі вам на тему прапорщиків жартувати розхочеться.
Повернувся я до себе, розкрив папочку: на першій сторінці свіженька фотографія потерпілого. Мордяка, хоч пацюки бий, а на плечах погони прапорщика! Наврочив…
Коли я вліз у саму суть справи, одгріб те, на чому спеклась військова прокуратура, а за нею наші парнокопитні з райвідділу, то нормальний настрій у мене зник остаточно. Отой прапорщик у понеділок вранці пішов на службу «в розташування Н-ського підрозділу Збройних сил СРСР, дислокованого на території Київського гарнізону», але туди не прибув. Відсутність його виявили швидко, бо знадобились якісь ключі, котрі прапорщик тримав у себе вдома, на порушення інструкції. Але хто ті інструкції читав, а надто виконував, навіть у Збройних силах? Однак, як делікатно написав військовий дізнавальник, «факт відсутності прапорщика Н. було виявлено в зв'язку з нагальною службовою необхідністю». Знаю я вашу службову необхідність, та ще й нагальну! Либонь, комісія приїхала з перевіркою, а каністра зі спиртом для пиття у прапорщика в каптерці зберігалась. От і схаменулись: а де ж це він? Ах, немає на території? А зранку через КПП проходив? Не проходив? Телефонуйте додому! Не відповідає? Чергову машину з посильним на квартиру! Що, і там немає? Дзвоніть дружині, вона в окружному госпіталі у травматології медсестрою працює. Що сказала? Вранці пішов із дому, як завжди, живий, здоровий, веселий, більше на зв'язок не виходив…