Покійник «по-флотському» - Лапікура Валерій 2 стр.


Отоді закрутилось і загуло: дзвінки до «швидкої», до витверезників і гарнізонної «губи», до моргу, комендатури і, нарешті, в нашу міліцейську КПЗ. Відповіді стереотипні: не затримували, не приводили, не знаходили, ані живого, ані хворого, ані в стані незаперечного покійника. Ґвалт! Бо якби це мурло було виключно цивільною особою, то попросили б дружину прийти через три доби і принести заяву про зникнення чоловіка до відповідного відділу нашого Управління. І лежала б вона там, їсти не просила. Спочатку приміряли б ми фотографію до кожного неопізнаного трупа, знайденого в місті Києві і околицях. Потім оголосили б всесоюзний розшук. Ловись, рибко, велика й маленька.

Але тут інша ситуація — зникла військова людина. Щоправда, лише прапорщик. І не зі штабу округу чи дивізії ракетних військ стратегічного призначення. А зі спортивної роти, він там важкоатлетам для тренування казенні гирі і штанги видає. Однак — це не колгоспний комірник, а людина в погонах. Наш міністр, хоча й з Брежнєвим «на вась-вась» і в одному під'їзді живе, але член усього лише ЦК КПРС. А прапорщиків міністр — бери вище! — в самому Політбюро. Захоче — то й не хто-небудь, а сам генерал Щолоков буде отого начальника каптьорки черпаком у вокзальних сортирах через очко вигрібати. А таке нещастя, як інспектор Сирота, у вищезгаданий отвір пірнатиме без аквалангу.

Треба віддати належне моєму колезі з військової прокуратури. Крутився він, як муха в окропі. Не лише допитав усіх офіцерів, прапорщиків і вільнонайманих під протокол, а й змусив писати пояснення. Література, скажу тобі, не Гоголь. І навіть не Андрій Головко. «Щодо зв'язків чи знайомств, які могли б дискредитувати прапорщика Н, як громадянина і військовослужбовця Радянської Армії, то такою інформацією я не володію». Службове дізнання обірвалось якось одразу і на найцікавішому. Абсолютно випадково вцілів шмат якогось документу, підшитого у теці останнім. Сам папір видерли з м'ясом, але при цьому не помітили, що зостався горішній лівий куточок. А на ньому чиясь вельми промовиста резолюція, теж фрагментарна: «Якщо комусь ні х… робить, то хай сидить і лиже собі яйця! Дізнання припинить! Справу передати в лягавку, хай вони… (обірвано)…А цього розумника… (обірвано)…його… (обірвано)». Кінець цитати.

На самому початку папки були підшиті стандартна записка супроводження і жалюгідні виправдання нашого райвідділу на тему: «Складність і особлива важливість справи виходять за межі можливостей та компетенції районного відділу МВС». Складність, до речі, полягала в тому, що мешкала дорогоцінна пропажа у Московському районі, служила у Печерському, а де саме зникла — покрито суцільним мороком невідомості. А раптом прапорщик вирішив у своїх справах зазирнути на Поділ, у Дарницю чи на Борщагівку? Але це було ще півбіди. Увесь жах моєї ситуації сконцентрувався у чіткій резолюції нашого Генерала впоперек отої райвіддільської маячні: «Про результати розслідування доповісти у встановлені строки. Під особисту відповідальність нач. кр. розшуку».

Я переглянув увесь цей цирк двічі і зрозумів лише одне. Великі начальники з лампасами шукають крайнього. І на цього крайнього вже призначено інспектора Сироту, Київський карний розшук, освіта вища, філософська, неодружений, член КПРС. I треба ж було залетіти свого часу під рознарядку.

Олекса Сирота:

Хоч уже звечоріло, але я вирішив не відкладати справу до ранку і для початку поговорити з дружиною зниклого прапорщика. По-перше, вона була останньою, хто його бачив живим. А по-друге, якщо не почати сьогодні, то завтра можна втрапити під кепський настрій начальства: «І що ви вже зробили? Ще нічого? А в добі, між іншим, 24 години, а не 8, як вважають деякі молоді інспектори!»

Тому «деякий молодий інспектор» не вступав у даремні дискусії, а зателефонував, пояснив, хто я, попросив дозволу приїхати.

Кандидатка у вдови не те що зраділа, але й не комизилась, втомою чи кепським почуттям не прикривалась:

— Раз треба, то нехай буде зараз, тим більше, що у мене зранку в госпіталі добове чергування.

Жила ця родина у новій дев'ятиповерховці, з отих, що поступово почали будувати замість остогидлих «хрущобок». У домі був ліфт і сміттєпровід, а широкі сходи дозволяли не тільки занести піаніно, а й винести труну з огрядним небіжчиком. До речі, я тобі не розповідав одну історію часів Микити Сергійовича? Прапорщик зачекає, а ти послухай.

Перша масова забудова з панельних п'яти-поверховок у Києві була на Чоколівці — «Масив Першотравневий». В народі — «чокнутий масив» або Чмоколівка. Хто перші ордери з кров'ю видер? Пільговики. І то не прості ветерани війни, а інваліди першої групи: онкологія, сухоти в стадії агонії, три інфаркти поспіль і таке інше. Тож не диво, що не встигли виїхати будівельники, як на масиві прописались машини «швидкої допомоги», а за ними — автобуси з бюро ритуальних послуг. Ще на стадії заселення багатьох «відповідальних квартиронаймачів» у вимріяні окремі квартири заносили на носилках і з крапельницею. Але хіба хочеш — мусиш! Інвалід першої групи з хорошим діагнозом — сухоти, наприклад, — то вже не просто зайві метри, а окрема кімната! За це варто жити і помирати.

Тож не дивно, що на оцій самій Чмоколівці новосілля стрімко перетікали в поминки. І от уяви собі: весна, каштани квітнуть, вікна розчинені, в кожній квартирі народ святкує кінець собачого життя в гуртожитках, підвалах, чужих кутках і комуналках. А на горішньому поверсі помирає один щасливий ветеран, так і не усвідомивши радості моменту. Бо його з реанімації під розписку забирали, аби ордер не згорів. Встигли! Віддав Богу душу, вже коли його через поріг перетягли, попередньо прописавши, а це головне. Ну, рідня труну замовила, небіжчика спорядила, автобус викликала, оркестр уже під вікнами. Але ветеран був добряче кремезним, його ще живим у квартиру на руках заносили, бо носилки не пролазили на сходах. А як поклали в труну, то він не те що на сходах не вписувався, — у двері винести неможливо, хоч стіну ламай. Однак злість і відчай активізували фантазію рідних та близьких небіжчика до рівня чорного гумору.

Увесь дім новосілля гуляє, народ п'є, співає і танцює. Коли раптом спочатку знадвору урізає похоронний марш: «Дядько померли, обридалася сім'я, він їй у спадок не залишив ні…чого». А потім згори, повз розчинені вікна на канатах домовина спускається, як шлюпка з «Титаніка». Ну, хто просто зомлів, з кимось істерика, витриваліші музикантам труби на голови одягають, згорьовані родичі у відповідь щасливих новоселів гамселять. Собаки гавкають, дами верещать, діти плачуть, «швидка» виє, міліція матюки гне і лише забутий небіжчик попід стінкою відпочиває, бо лише йому все до лампочки. Одне слово — «Тітка реготала, коли вона прознала, що він нам у спадок не залишив ні…чого». Музика Шопена, слова народні…

Отож я й кажу — будинок, де жив прапорщик, то вже не панельне пекло, а щось людське. А однокімнатна квартира — світла мрія молодого спеціаліста. Чистенько, прибрано, підлога в кімнаті лаком вкрита, хоч голись над нею. З кухні свіжою імпортною мастикою приємно пахне. Не те, що в наших управлінських коридорах, де раз на рік так вітчизняною натруть, що потім місяць чхаєш. Щоправда, у мене в підсвідомості щось ворухнулось: чоловік зник, ймовірно назавжди, а вона порядки наводить. А потім подумав — що ж їй, зображати Ярославну на стіні Путивльській, музика Бородіна, слова невідомого автора? Тому й шукає собі хатню роботу, аби відволіктись. А раптом чоловік заявиться живісінький і спитає: що ж це ти, хазяйко задрипана, без мене і квартиру занехаяла?

На кухню я сам напросився, бо у мене якийсь острах перед лакованими підлогами. Навіть у суху погоду таке враження, що за мною брудні сліди залишаються. Сидимо, розмовляємо, вона чаю запропонувала. Я п'ю, жінка об чашку руки гріє. У серпні. Нервове… Чогось нового вона за ці дні пригадати не змогла:

— Чоловік того понеділка вийшов з дому, як завжди, раніше від мене.

— Нічого особливого не казав?

— Ні…

— Не попереджав, що кудись зайде по дорозі чи зі служби?

— Не мав такої звички. І взагалі — день був, як день. В неділю теж начебто нічого такого не сталось. Чоловік зранку кавуна приніс — великого, херсонського. Ми його у холодильнику до вечора протримали, а потім отут, на кухні, весь і з'їли. Той кавун ще вночі розбудив: ви розумієте. Посміялись, потім поснули. Що ще цікавить слідство?

— Підлогу давно натирали?

— А до чого тут підлога?

— Та так, запах приємний, хоч і різкуватий. Мастика, певно, імпортна.

— Уявіть собі — наша.

— Дивно: я вже звик, що наша не пахне, а смердить. Але то так — для підтримки розмови.

— Ну, як для підтримки, то можу вашій дружині підказати, де таку купити.

— Спасибі, от одружусь, коли час і здоров'я дозволять, — обов'язково вас познайомлю. А до речі, тепер уже по справі. Здоров'я чоловіка останнім часом не підводило?

— Якби були проблеми зі здоров'ям — не служив би у спортроті. А щодо інших проблем? У нього нормальна служба, у мене нормальна робота. Своя квартира. Що ще?

— Діти?…

— Так обоє ще молоді, можна і для себе трохи пожити. От заяву подали на контракт у Групі Радянських військ у Німеччині. Є надія за кілька років і на меблі заробити, і на двокімнатний кооператив. Тоді і про дітей подумати можна.

Я мало не ляпнув, що зараз не про ендеерівські меблі думати треба, а про спасіння чоловікової душі — і тіла, ясна річ… Але вчасно пригадав, що колись за аналогічну відвертість у схожій ситуації я заробив у голову імпортним, до речі, чайником. З гарячою заваркою.

Посиділи, погомоніли, розійшлись. Домовились, що після чергування вона зазирне в Управління підписати протокол — я його потім по пам'яті напишу. Воно, звичайно, порушення, але я не люблю під час розмови папір у носа тикати. Прапорщик, звичайно, мурло, а от жінка у нього красива — висока, підтягнута, плечі не опускає, коли сидить, ноги не розчепірює, голову тримає високо. Цікаво вітається і прощається — самими бровами і підборіддям короткий рух робить. І свого телепня любить, бо хоч і тримала себе в руках, але внутрішньо її колотило — це я зафіксував.

Повернувся я додому, сів на своїй кухні, запарив кави і почав думати. Мене за цю звичку якось Полкан добре дістав: «У нас Сирота злочинців лекційно-семінарським способом ловить — не встаючи з-за столу». От я і сиджу за столом, п'ю каву і думаю: а куди ж він, бодай би у нього в роті пір'я виросло, отой прапорщик подівся? Зомлів по дорозі? Вже перевірили. ЦРУ вкрало? Дурниця! Зустрів першу свою «любву», пристрасть спалахнула знову, зашилися до неї і вчинили безумство? Міг би вже і натішитись. Він же не павіан, щоб тиждень підряд трахатись. А потім, хоч і в спортроті служить, але все одно це армія. Тут за такі «ліві ходки» можна не те що на «губу», а й під дезертирну статтю загриміти. Ні, якщо він уже на контракт до ГРВН замахнувся, то має бути взірцем бойової і політичної підготовки.

Залишається один некримінальний варіант — вирішив зранку скупатися у Дніпрі і втопився. Але де тоді поділася форма і документи? Мій військовий колега, вочевидь, лекційно-семінарським способом злочинців не ловив — тільки під протокол і з особистими поясненнями. До версії з купанням не додумався. От і чудово! Буде завтра робота хлопцям з річкової міліції — берегами нишпорити і рибалок розпитувати.

Я допив каву і міцно заснув. Така у мене реакція.

Форма віднайшлася через кілька днів. її зловив на спінінг один рибалка. Мундир був акуратно складений, перев'язаний паском від штанів, а замість грузила правила цеглина, запхнута в холошу. Рибалка думав — сома тягне.

В тому, що це одяг нашого прапорщика, сумнівів не було. Прізвище та номер військового квитка власник ретельно випалив хлоркою на підкладці кітеля, сантиметром нижче ґудзика внутрішньої кишені.

Наш Старий, пихкаючи «Біломором», прискіпливо перемацав брюки та кітель, вивернув їх назовні, присвітив лампою з рефлектором у кількох місцях, що видались йому підозрілими, і зробив перші висновки:

— Експертам, звичайно, віддавай, але з цього шмаття вони нічого особливого не витиснуть. Слідів кулі і крові немає, єдине механічне пошкодження — від рибальського гачка. Хоча, якщо йому непрофесійно дали по голові, то мікрочастинки крові можуть віднайтись. Але інтуїція мені підказує, що прапорщик позбувся мундира до того, як позбувся решти. Маю на увазі документи, гроші, а може, й життя. Знаєш, Сирота, для тебе було б набагато краще, якби до цього вантажу було прив'язано за шию самого прапорщика, а в оцій ось кишеньці лежав його лист з детальним поясненням причин самогубства.

— А може, він одірвався? — сказав я, аби щось сказати.

— Все може бути, — погодився Підполковник. — Аквалангісти вже шукають, але не прапорщика, а черевики. Хоча не тільки у мене враження таке, що їх нарізно топили. Мундир точно у воду, а от куди хазяїна діли?

— А може, він з човна рибу ловив і його сом за борт висмикнув? Було ж таке колись, хтось із гумористів навіть описував. Здається, Степан Олійник.

— Степан. Тільки не Олійник, а Руданський. Хоча — в одному я з тобою згоден: простір для фантазій тут величезний. Самогубство, імітація самогубства, аби приховати справжню причину вбивства, знову ж таки імітація самогубства, але вже для того, щоб приховати справжню причину зникнення.

— Кінці у воду, а людина десь у Сочах за наше здоров'я чарку п'є.

— Або десь у лісі закопана, якомога глибше. Але ти, Олексо, не поспішай. У мене таке передчуття, що тепер військові у нас цю справу до себе заберуть. І не для того, щоб знайти прапорщика живим або мертвим. Розумний армійський служака з допомогою ось цієї цеглини притопить не одного начальника.

— Не зрозумів, до чого тут утоплений прапорщик?

Наш Старий був того дня особливо поблажливим, бо виклав мені всю механіку:

— Ти знаєш анекдот про те, чому син майора не може стати генералом? Бо у генерала є свій син. А якщо серйозно, то пригадай свою армійську службу: який шанс у командира взводу стати командиром батальйону? Правильно — один з трьох або і з чотирьох, бо стільки взводів у батальйоні. А скільки шансів у командира батальйону стати командиром полку? Стільки ж саме. А у командира полку шансів на генеральські лампаси, на комдива? Аналогічно! А тепер у задачці запитується: скільком лейтенантам зі ста світить генеральська пенсія?

На щастя, на філософському факультеті викладали не просто математику, а вищу математику, тому підрахував я миттю:

— По науці — максимум двом.

Старий радісно зареготав:

— То по науці, а в армії — кругле носять, квадратне котять. Там свої розклади. Не забувай анекдот про генеральського сина. Це у нас, у лягавці, така плинність кадрів, що можна кар'єру робити: того вбили, той захворів, той спився, того на інвалідність списали по статті, а цього дурня, прости Господи, на партроботу приткнули. Якщо людина не дебіл, начальство очима пасе, а головне, на відміну від декого, язиком не ляпає — тоді нормальний хід. Учорашній опер сьогодні розшуком командує, завтра — нашим Управлінням, а там, дивись, і Главком на Богомольця. А в армії зовсім інший розклад. Там заздалегідь відомо, хто яке училище закінчить, кого в Москву розподілять, а кого на Землю Франца-Йосипа, хто прийматиме паради, а хто їх тільки по телевізору побачить і, нарешті, кого поховають у Кремлівській стіні, а кого — на районному цвинтарі. Одна надія — випадок, оказія. А найкраще — кримінал! Честь мундира вимагає, аби хтось пішов. А інший прийде. На його місце. Може, навіть, і незапланований… Так що, Олексо, не жени коней! Нехай військові один на одного свого покійника вішають, а у нас з тобою — чиста робота.

Назад Дальше