— Один і дев’ять на десять у мінус сімнадцятому степені.
— Чи логічно підозрювати в злочині того, з чиєї вини всі кібери підключилися одночасно?
Машина зробила ряд звуків, схожих на покашлювання людини, яка не знає, що сказати, і хоче виграти час.
— Я?! Ви підозрюєте мене? Це обурливо! Ох, ви, люди…
— Якщо не скажете мені все, — дуже спокійно сказав Міомед, — даю вам слово розслідувача, що вашу схему розмонтують уже через півгодини. Я захищаю інтереси людини і повинен думати про гірший варіант.
— Коли так, я все скажу, — одразу ж погодилась машина. — Я змушена розказати вам усе. Мені нічого боятися кари за злочин, якого не було вчинено. Людині не заподіяно шкоди, і закони Азімова не порушено. Мені нічого прагнути до руйнації — логічні блоки у мене, на щастя, працюють нормально. Слухайте ж: під’єднані до поля кібери забрали саме стільки енергії, що Роу в процесі телетранспортування попав не на зібрання кактусоводів, а на космічний острівець, що обертається по земній орбіті з протилежного боку від Сонця. Нехай би він побув там трохи; без техніки, без обчислювальних машин. О, тоді б він оцінив мене як належить — свого найкращого помічника і друга. І, звісно, скоро попросився б назад на Землю!
Марко в такт словам кивав головою. Він знав про “острів самітників” — населений космічний супутник, вкритий захисним куполом і оснащений штучною гравітацією. Там оселялися люди, яким нестерпні були несамовиті швидкості і напружений ритм сучасного життя. Нехитрим знаряддям самітники обробляли родючий грунт, а у вільний час займалися мистецтвом і філософією.
Ці відомості Марко одержав о 18.45.
БАБУСЯ
“Д’Артаньян, не маючи великого досвіду, зате пам’ятаючи теорію, вдвічі швидше замахав шпагою. Жюссак, щоб покінчити з ним, зробив різкий випад, намагаючись завдати супротивникові страшного удару”.
Микола відклав книжку і зітхнув. На душі не було того спокою, який буває в пілота, цілком упевненого в кораблі. Від неприємного передчуття млосно смоктало під ложечкою. Взагалі в цьому секторі протиметеоритний захист не потрібен, та чого на світі пе буває.
Хлопців із техобслуговування теж можна зрозуміти: строки підганяють! Уже всі знають про термін здачі “Вікторії”. Так, “Вікторія” — корабель незвичайний! Головний двигун працює на кварках і дає імпульс, необхідний для нуль-стрибка. До сузір’я Тельця він домчить за кілька годині “Фабрика відкриттів” — так поспішили охрестити в передачі новин цей міжзоряний гігант. Моя таратайка не йде ні в яке порівняння з цим шикарним чудом.
Насмішники з Центральної назвали кораблі для каботажу, на одному з яких літав Микола, “бабусиними очіпками”. Миколі було прикро, що так казали про його маленький тихохідний корабель. Він любив його тією жалісливою любов’ю, якою діти люблять бездомних котів і кульгавих собак. Микола піддобрювався до ремонтників і де тільки можна діставав деталі для свого корабля. Всі ручки і клавіші в рубці були вкриті кольоровою світляною пластмасою.
Микола взяв книжку і неуважно перебіг очима кілька рядків. “…Але Д’Артаньян спритно відбив удар, і саме тоді як Жюссак випростався, гасконець, наче змія, вивернувся з-під його руки і наскрізь проткнув його своєю шпагою. Жюссак упав, як підкошений”.
Думка про несправний локатор не давала йому спокою, як тісне взуття. Правда, в цьому секторі зіткнень з метеоритами не було майже п’ятдесят років, але… Микола згадав давню приказку: “Якщо метеорит може влучити в корабель, він влучить у нього неодмінно”. Авжеж, бутерброд завжди падає маслом донизу!
Не читалося. Микола знову відклав книжку вбік. Він завжди брав у політ пригоди і фантастику: Лема. Стругацьких, Буличова… Нехай не все вони передбачили правильно, але ж головне не техніка, а людські стосунки, поведінка людини в критичній ситуації. Та цього разу читати не хотілось. Думка про несправність стирчала як скабка в нозі, і дедалі більше дратувала пілота. “Ну й ремонтнички у нас, та й з Центральної теж не кращі! Для показухи працюють!” — думав він сердито, розуміючи, що це не так, і від того сердячись іще більше. Комусь на “Вікторії” летіти, а йому консерви перевозити. Кажуть, молодий ще! Хіба це аргумент? Хтось робитиме видатні відкриття в сузір’ї Тельця, а він трястиметься на цьому, — Микола спересердя стукнув кулаком по пульту, — бабусиному очіпкові! Ну й слово ж вишукали! Миколина бабуся ніколи ніяких очіпків не носила, віддаючи перевагу тонким вовняним хусткам з яскраво-червонимя трояндами на чорному тлі. Микола виразно згадав, як вона сиділа в старому кріслі і з-під хустки в неї вибивалося сріблясте пасмо сивого волосся.
— Бабусю, — просив Колюня, — розкажи казку.
— Про що ж тобі розказати? — співуче питала бабуся.
— Ну, ту саму, про блакитну зірку і чорного дракона.
— Я ж розказувала її тобі разів з десять, — усміхаючись, дивувалася бабуся. — Ну гаразд, слухай.
Вона вміла дуже цікаво розповідати, і послухати її збиралася дітвора з усього двору. Добра, славна бабуся!
Спогади були перервані дуже несподівано. Почувся гуркіт гальмових двигунів, різкий поштовх викинув Миколу з крісла, і він вдарився головою об оглядовий екран.
Микола насилу отямився. Він лежав у незручній позі, підвернувши під себе руку. Спробував змінити положення, і біль у руці остаточно повернув йому свідомість. Поволі підвів голову. Те, що він побачив, приголомшило його. Він був не в кораблі! Корабель стояв метрів за сто від нього, в молочно-білому тумані ледве виднівся понівечений, пошматований корпус з відірваними стабілізаторами. А просто перед Миколою… просто перед ним сиділа в своєму старому кріслі… бабуся. Це вже занадто навіть для загартованої психіки космонавта. Він ошелешено дивився на “бабусю”, неспроможний нічого ні вимовити, ні зробити.
— Що, внучку, отямився? — співчутливо спитала “бабуся”, дивлячись на Миколу згори вниз.
Микола очманіло кивнув і, стогнучи від болю, спробував сісти, та тіло не слухалося його. Він відзначив, що “бабуся” була надзвичайно велика на зріст. Думки металися, мов злякані горобці. Де він, що це? І навіщо?
Микола ще раз глянув на корабель. Ніяких надій, геть понівечений. Та й з тілом щось не те.
Коли пілот не дивився на “бабусю”, не думав про неї, обличчя її і постать міняли свою форму, як пасма туману від поривів вітру. Крізь зовнішню оболонку починали проступати дивні, химерні для людського ока риси, які безперервно змінювалися.
Микола знову подивився на “бабусю”. Вона всміхнулась до нього, дивлячись поверх окулярів.
— Мабуть, скафандр твій пробило, — сказала вона тим буркотливим тоном, яким колись вичитувала йому за подерті штани. — Руку зламав… Біда мені з тобою!
Вона, крекчучи, підвелася з крісла, відклала плетиво і, підійшовши до Миколи, провела рукою по його плечу і спині. Микола відчув, що біль угамувався, тіло сповнилося пружною силою. У Миколи визрівав протест проти цієї незрозумілої сили і проти страху, що хвилями накочувався на нього. Він з викликом кинув услід “бабусі”, що пошкутильгала назад:
— Навіщо ця дурна гра?! Хто ви? — і солодкий жах від власної сміливості охопив його.
“Бабуся” відповіла йому лагідно і терпляче:
— Хіба важливо, хто ми? Важливо, що ми хочемо допомогти тобі.
— Чому ви не хочете показатися в своїй власній подобі? Думаєте, злякаюсь? Ніколи! — дзвінко вигукнув Микола.
— Справжня наша подоба тільки ускладнить контакт, — так само терпляче пояснила “бабуся”, — Вона така незвична для вашого ока, що може викликати неприємні для вас наслідки, стрес.
— Але чому ви з’явилися в подобі бабусі? — спантеличено спитав Микола.
— Е, онучку, недогадливий ти. Зовсім недавно ти думав про свою бабусю. Пе твої найсвіжіші і найприємніші думки. Тн звалився на нас, як сніг на голову, і особливо вибирати не доводилось. Звичайно ваші кораблі легко обминають такі перешкоди.
— Виходить, ви давно спостерігаєте нас? — був неприємно вражений Микола. — І не вступили в контакт?
— Є принцип невтручання. Молода цивілізація повинна розвиватися за своїми законами.
Микола з гіркотою сказав:
— Були війни і були мільйони жертв — і ви не допомогли. Спостерігали! Були страждання і безглузда смерть найкращих із нас, а ви збирали інформацію. Палець об палець не вдарили, щоб допомогти нам…
— Таке Перше Всегалактичне Правило, — ніби виправдуючись, відповіла “бабуся”.
Микола саркастично посміхнувся.
“Бабуся” вдала, що не помітила тієї посмішки.
— Але тобі ми повинні допомогти, бо в тому, що сталося, є частка і нашої вини.
— Якщо нікому не допомагаєте, то й мені не треба! — сердито сказав Микола. — До того ж, у ваших інтересах мені не допомагати. Якщо я врятуюсь, то неодмінно проінформую про наш, так би мовити, “контакт” і про ваш ганебний нейтралітет.
“Бабусин” погляд став суворий.
— Ваша цивілізація навіть гадки не повинна мати, що за нею стежать. Це може змінити напрямок вашого розвитку, розслабити вас.
— Я з цим не згоден!
— Не треба нервувати. Не хвилюйся, — доброзичливо мовила “бабуся”. — Ти ще надто молодий і дуже гордий. Спи. А-а-а… Люлі-люлі. Що тут було, ти все забудеш. Люлі-люлі.
І на Миколу з нездоланною силою насунулася соннота. Спочатку він пробував боротися з нею, але сон зім’яв його, і йому приснилися рідне бабусине обличчя і маленький чорний дракончик, який з насолодою купався в пилюці разом з курми.
Коли Микола розплющив очі, хронометр показував дев’ять.
“Ну й замашки у мене з’явилися, — подумав він і усміхнувся. — Над книжкою засинати! Та ще й над такою. Контроль над собою втрачаєте, товаришу пілот третього класу!”
Що це за сон мені снився? Чудернацький якийсь. Про бабусю, здається. Ніяк не згадаю. Наче стіна в пам’яті поставлена.
Погляд упав на клавіші введення інформації, і Микола очам своїм не повірив. Клавіші вкривав грубий стандартний чорно-білий пластик. Микола добре пам’ятав, як перед польотом замінив чорно-білий пластик кольоровим! Містика якась! Мабуть, це і є псевдоремінісценції — фальшиві спогади, які бувають при перевтомі. Не уникнути тепер неприємної бесіди з психологом групи. І тоді надовго буде закритий шлях до польотів не тільки на зорельотах типу “Вікторія”, а й на тихохідних “очіпках”.
Може, промовчати і поки що тихо-скромно возити консерви в цьому вивченому-перевивченому секторі Х-781?
Микола глянув на індикатор системи протиметеоритного захисту. Він світився рівним зеленим світлом. Справний! Це так здивувало його, що він не міг знайти ніякого більш-менш розумного пояснення цій події. І раптом відчув, як бар’єр у його пам’яті під дією нервового потрясіння похитнувсь і подався.
Микола враз згадав усе, що з ним було. Не зволікаючи ні хвилини, він підійшов до комп’ютера і задав нову програму. Потім сів у крісло і, прислухавшись до зміненого шуму двигуна, усміхнувся. Корабель лягав на зворотний курс.
МАШИНА ЗАБУТТЯ
Дан Грипс замислено дивився на спітніле збуджене обличчя Макса Фіша. Казочка для дурників, чи не так? Ні, Максові, яким його знав Даніель ще зі школи, не стало б сміливості так нахабно брехати. Макс жваво жестикулював, його розстебнутий протишумовий шолом зсунувся набік, він захоплено розповідав однокашникові про перспективи свого винаходу. Данова свідомість фіксувала тільки окремі слова: “Цивілізація… Прогрес… Ми — люди XXI сторіччя…”
— Зняв би ти протишумовики, — сказав Дан ліниво.
Макс сприйняв ці слова як схвальний знак і всміхнувся у відповідь напружено й запобігливо. “Невже ией бовдур таки повірив?” — подумав він і заговорив з іще більшим натхненням, стараючись цілком привернути Грипса:
— Час — убивця! Лиш тільки ми народжуємося, він уже замахується на нас і занапащає спочатку старістю, а потім і смертю!..
— Знаєш, Максику, чому ти невдаха-винахідник, а я — щасливий ділок? — раптом перебив його Дан. — Ти надто багато уваги віддаєш словам, ідеям. А мені потрібне щось конкретне. Ну, припустімо, ти не брешеш і справді збудував машину часу. Тепер питання: навіщо вона?
Макс аж скипів від обурення.
— Та ти думаєш, що кажеш? Про це мріяли десятки, сотні поколінь людей. Це… це, зрештою, потрясіння всіх підвалин сучасної науки! Це…
Дан, примруживши очі, спокійно стежив за винахідником. “Це добре, що я зачепив його за живе, — міркував він. — Тепер він вибовкає багато чого”.
— Може, ти й правду кажеш, — мовив Даніель спокійно. — Але яку реальну користь я можу мати з твого винаходу? Машина часу та ще й така, що тільки перекидає в минуле. В минуле, а тоді назад — це б іще сяк-так. Можна було б влаштовувати екскурсії, добувати різні дрібнички для археологів і музеїв. А тільки в один бік… Не знаю. Сміття вивозити в минуле, чи що? Нерентабельно! Боюся, Максе, що я не зможу допомогти тобі.
Макс знітився, посмутнів.
— На випий, — співчутливо сказав Дан. — Легше стане.
Віскі подіяло на Макса, як і на кожного, хто не п’є, швидко і сильно. Щоки його порожевіли, очі заблищали.
— Я до тебе нічого не маю, ти людина, яка належить до свого світу і зв’язана його правилами, але мені, — погляд його став сумним, — так хочеться утекти кудись світ за очі. Від цих невдач, від дорожнечі, від мізерної платні, від жахливої брехні скрізь і в усьому. Страшно жити! Страшно! Якби у мене вистачило грошей побудувати апарат хоч трохи більший, перекинув би самого себе в минуле. Не вагаючись! Але що тепер говорити, прощай!
Він поволі підвівся і поплентав до дверей.
— Стій, — раптом зупинив його Дан. — Ти подав цікаву ідею! Справді, є чимало людей, які добре заплатили б, аби тільки опинитися подалі в минулому, де ще не винайшли кваркову бомбу. Крім того, нас залюбки покинуть люди, які не змогли пристосуватися до сучасності.
Глумлива посмішка тінню ковзнула по обличчю Фіша. В Дані пробудилася енергія ділка. Він ходив по ка-інету і ставив питання за питанням. З’ясувавши все необхідне, Грипс зажадав демонстрації моделі машини часу в дії.
Макс вийняв з портфеля чорний ящичок з безліччю індикаторів, стрілок, кнопок на панелі.
— Дивись уважно, — Макс виловив із глибини портфеля кілька кубиків. — Кладу один кубик у ящик.
Він почаклував над кнопками. Ящичок тихо загудів, заблимав різнобарвними вогниками. Через кілька секунд вогники згасли.
— Готово! — оголосив Фіш і театральним жестом відкрив ящик.
Там було порожньо.
— А де ж кубик? — спитав заінтригований Даніель.
— У минулому, — поблажливо пояснив Фіш. — Я ж тобі розказував. Я відіслав кубик на п’ять хвилин назад.
Грипс трошки подумав і спитав:
— Виходить, якщо через п’ять хвилин ти знову відішлеш кубик на п’ять хвилин назад, то він має з’явитися зараз?
Макс кивнув.
— Тоді, — наказав Грипс, — повертай кубик назад.
— Який кубик? — розгубився Фіш.
— Той самий, — глузливо усміхнувся Дан, — який ти через п’ять хвилин вишлеш сюди.