Шеф доброзичливо дивився на Наставника й Знавця, які тупцяли біля дверей.
— Ну, кажіть, — пробасив він. Ті вперто мовчали.
— Видатний фізик, талановитий психолог! І не знаєте…
— Не знаємо, — зітхнувши, відповіли вони.
— Підсумуємо, — мовив шеф, і його підлеглі мерзлякувато зіщулились. — Наставник не передбачив можливості зникнення. Знавець не знає, як усе це сталося. Молодці ми!..
— Важко було передбачити можливість зникнення людини без допомоги відповідної, досить складної апаратури, — спробував виправдатися Знавець.
— Практично неможливо було передбачити здатність переміщення в просторово-часовому континуумі з допомогою вольового імпульсу, — підтримав його Наставник. — Що ж це виходить? “Досить тільки захотіти, можна в Космос полетіти”?
— Саме так!
Голос долинув з порожнього простору.
Повітря біля столу потемніло і набуло контурів людської постаті. Через якусь мить там стояв Клон.
— Ти?! — вигукнув шеф. — Звідки? Ти був за Стіною?
Клон мовчки кивнув.
— І ти про все довідався?
— Довідався я не про все, — уточнив Клон, — але багато про що. Операція “Вундеркінд” була непогано задумана, одначе…
Знавець, геть втративши терпіння, перебив його:
— Скажи, як ти перемістився в просторі? Чи переміщався ти при цьому і вздовж стріли часу? Учні вважали, що ти використав певні висновки з єдиної теорії поля, яку розробляв Ейнштейн. Чи правда це?
— Це не зовсім так. Час, який розглядав Ейнштейн, стосувався не звершення подій, а наявності їх. Він вважав, що необоротність часу базується тільки на ймовірній основі. Це, звичайно, правильно, хоч правильно лише для певної фізичної реальності. Я показав, що час складається з безлічі мікрохвильових пучків, спрямованих як у минуле, так і в майбутнє. У майбутнє трохи більше. Наслідок — час рухається “вперед”. Та хто нам не дає переміститися назад по одному з цих мікрохвильових пучків, спрямованих у мипуле? Час і простір тісно пов’язані, й одне переміщення супроводжується іншим.
— Але для цього треба, мабуть, багато енергії. Звідки ти її взяв? І як?
Наставник чомусь пригадав вечірпю розмову.
— Простір насичений енергією, — почав пояснювати Клон. — Потрібно мінімум своєї енергії, яка відіграє швидше інформаційну роль, щоб відкрити “шлюз” між сферою вищих і нижчих енергій. І тоді, будь ласка… Тільки черпай з енергетичного потоку! За інформаційно-енергетичний імпульс я взяв енергію нервових імпульсів.
— Тільки черпай… — замріяно повторив шеф. — Весь цей експеримент “Вундеркінд” для того й задумано, щоб розв’язати проблему енергетичної кризи. Запаси пального на нашій планеті вичерпуються, а до планет сусідніх зоряних систем ми ще не можемо добратися через низьку ефективність ракетного пального. І ось психологи запропонували план, за яким відібрали найобдарованіших дітей і помістили їх в інтернат. Вони вважали, що, коли людину переконати, ніби вона розумово неповноцінна, але при цьому лишити надію, то людина вхопиться за неї, як за соломинку. Вам лишили надію, що ви зможете стати як усі, коли будете багато працювати, дуже багато. “Бути як усі” — могутній стимул.
— Є ще могутніший стимул, — у голосі Клопа зазвучав докір. — Знати, що твоя праця має загальнолюдську значимість.
— Ви мали все для творчої праці, — підсумував шеф, — але творчий потенціал групи був значно нижчий, ніж сподівалися.
Клон кивнув.
— Наша робота формально творча. Звичайно, творчість — це щастя. Але ми були приречені на таке щастя. То була робота для себе; заради себе, от і все. Вона не мала загальнолюдської вартості. Звідки тут було взятися справжньому творчому імпульсу?
— Може, знятії ізоляцію? — невпевнено почав Наставник.
Клон похитав головою.
— Я був у зовнішньому світі, спілкувався з людьми. Контакт встановити дуже важко. Дається взнаки тривала ізоляція нашої групи і особливості виховання. Для того, щоб адаптуватися, потрібен час. А його, наскільки я зрозумів, якраз і немає. Ми повинні працювати! І, працюючи по-новому, ми за короткий строк зможемо знайти…
— Пробачте, я щось не зовсім… — перебив його Знавець. — Навіщо шукати нове, коли ти вже навчився переміщатися в просторі й часі і виділяти з простору певну енергію!
— Ви забуваєте, що в наш інтернат відбирали дітей незвичайних. Але навіть не всі з пас зможуть оволодіти моїм методом. Тому природно, що більшості людей теж не дано активізувати роботу одних нейронних ланок і гальмувати роботу інших, тобто брати енергію з простору і переміщатися в просторово-часовій сітці.
— Тоді я не знаю, — силувано усміхнувся Знавець і розвів руками. — Знімаю з себе своє звання.
— Нам допоможе один з учнів, — сказав Клон. — Один із наших найкращих учнів.
Він вийшов і незабаром повернувся в супроводі Мауї.
— Прошу уваги! Мауї, над чим ти працював останнім часом?
Мауї скорчив невдоволену гримасу.
— Могли б по відео спитати. Тільки час марную. Комплексними сполученнями займався.
— А раніше?
— Здається, математичним моделюванням колапсуючих об’єктів.
— А ще раніше?
Мауї наморщив чоло.
— Генною інженерією.
— Навіщо ти займався генною інженерією? — не вгавав Клон.
Мауї здивувався.
— Хіба нам уже не потрібні ліки, які б зробили нас розумнішими, такими, як усі люди? Ти ж сам подав мені цю ідею. От я й працював над препаратом, який би активізував процес мислення, впливаючи як на кору півкуль головного мозку, так і на певні підкіркові утворення. Зокрема на висхідну частину ретикулярної формації, що стимулює певні відділи мозку. До того ж…
— Досить, досить! — замахав рукою шеф. — Здається, вже все зрозуміло. Правда ж, колеги?
Колеги, кисло усміхаючись, мляво закивали у відповідь.
Але Клон питав далі:
— Мауї, скажи викладачам, у скільки разів твій препарат підвищує коефіцієнт інтелекту?
Мауї замислився.
— Не пам’ятаю точно. Чи то в два і три, чи то в два і чотири десятих раза.
Шеф крякнув і вдарив себе кулаком по коліну.
— Робота завершена? — спитав він, витираючи спітніле чоло.
— Не зовсім.
— Чому?
— Я ж уже казав. Мене зацікавила шаруватість сколапсованого об’єкта, і я…
— Треба негайно братися до роботи і довести все до кінця!.
— Це ви про сколапсований об’єкт? — спитав Мауї, наївно кліпаючи очима. — Я вже майже…
— Про який там об’єкт?! Препарат треба пустити в серію, і якнайшвидше! Оголошую це завданням номер один.
— Але ж ви досі казали, що завданням номер один є ефективне пальне для зорельотів.
— Який ти нетямущий, — усміхаючись, покартав його Клон. — Не розумієш хіба, що твій препарат дасть можливість усім людям свідомо керувати своїми нервовими процесами, як це роблю я. І тоді проблема пального для далеких зорельотів відійде на другий план.
Мауї ляснув себе по лобі.
— Я й не збагнув одразу! Препарат дороблю за місяць.
Клон обернувся до викладачів.
— Уся паша група візьметься до цієї розробки. Препарат буде готовий набагато раніше. І тоді впаде не тільки стіна, що відділяє нас від людей, а й стіна, що відділяє людей від зірок!
— Пишуть! — гнівно вів далі шеф, і зелені волоски на його дихалах обурено настовбурчилися. — Вони пишуть, що над Сан-Франціско цілих дві години, це близько двадцяти наших п’юїдів, висіла літаюча тарілка, тобто наш малий гравіліт. Що ви на це скажете? І це називається маскування? Ви забуваєте, що принцип повного невтручання в життя іншої цивілізації вимагає й того, щоб та цивілізація не здогадувалася, що за нею ведеться спостереження.
— Але в районі Сан-Франціско ніколи не було гравільотів, — спробував заперечити Теу Фніц. — Тільки над Петрозаводськом.
Проте шеф був глухий до всіх заперечень.
— Виписую вам із завтрашнього дня відрядження на Землю. Доповісте про настрій серед землян мені особисто! А тепер зайдіть у відділ висилки. Там вам дадуть розробку вашої земної біографії-легенди і нову людську личину. Віднині ви Іван Петрович Іванов, фізик.
Теу Фніц, покірно згорнувши трубелоїди, вийшов.
Ледь виднілися темні обриси човна, що стояв на березі. В ньому, зарившись з головою в сіно, дрімали два хлопці, чекаючи ранішнього кльову. Сон їхній був неспокійний — кусали комарі, від холодної по-осінньому води тягло пронизливою вологою. Раптом у небі почувся низький гул і від острівця долинув звук глухого удару.
— От чорти, спати не дають, — пробурмотів один із хлопців.
— Знову пришельці шастають? — поцікавився другий сонним голосом.
— Останнім часом просто показилися. І самі не сплять, і іншим не дають. Ніде від них спокою нема! — обурювався перший.
Легенький вітерець зрідка повівав над острівцем і погойдував очерет. Він тихо шурхотів. Верби зітхали, тремтячи гострими листочками, і запах їх був гіркий і тривожний. Іскри від багаття стрімко злітали вгору, тріщав вологий хмиз, піщаним берегом металися неспокійні тіні. Тишу зрідка порушував сплеск щуки, що ганялася за поживою.
За хитливою стіною світла почувся хрускіт гілок під чиїмись ногами. “Іван Петрович” підвів голову. З темряви вийшов чоловік, звичайнісінький на вигляд, у штормовці й високих болотяних чоботях. Коротко привітався і спитав:
— Вогнику не знайдеться?
— Беріть, — добродушно усміхнувся “Іван Петрович”. — У мене нібито досить.
Теу Фніц внутрішньо радів. Усе складалось якнайкраще. Саме так і радили йому у відділі висилки: “Відвертішими земляни стають, якщо разом з ними вдихати дим злака, в якому міститься нікотин; або ж вживати з ними розчин етилового спирту, який для землян є наркотиком. Бо ніщо так не зближує і не схиляє людей одне до одного, як спільні вади”.
Чоловік сів, підібгавши під себе ноги, запропонував “Іванові Петровичу” сигарету і закурив сам. Він з насолодою затягнувся і промовив:
— Над цими місцями ніби не владний час. Мабуть, тисячі років тому тут так само Скидалася риба, шелестів очерет і біля такого ж багаття сиділи наші далекі предки.
— І сидітимуть так само ще через тисячі років, — підхопив “Іван Петрович”.
— Так, тут сидітимуть люди часів Великих Контактів, — замріяно промовив чоловік, дивлячись на вогонь.
— Ви говорите, як поет, — сказав “Іван Петрович”, досадливо смикаючи свою вузеньку борідку. — І дуже ненауково.
— Я справді маю відношення до поезії — викладаю літературу. Але невже мрія про майбутні контакти з позаземними цивілізаціями — це ненауково?
— Які контакти! Про що ви кажете? — невдоволено вигукнув “Іван Петрович”. — Ми, вчені, вважаємо, що контакти з іншими цивілізаціями — несусвітна дурниця хоча б через те, що інших цивілізацій немає.
— Повірте, — гірко зітхнув викладач літератури. — Мені теж часто здається, що ми самотні. Самі самісінькі на цілий Всесвіт. Ми — сироти Всесвіту. І так сумно часом буває, так тоскно на душі!
— Не беріть цього близько до серця, — добродушно зауважив “Іван Петрович”. — Адже навіть якби ми були не самотні, все одно це нічого не змінило б. Усього людського життя не вистачить, щоб долетіти до найближчої зоряної системи і повернутися назад.
— Стривайте, — спохватився “Іван Петрович”. — Ми ж не відрекомендувались один одному. Іван Петрович, фізик.
— Петро Іванович, літератор, — подав руку незнайомець і спитав зацікавлено: — Які, на вашу думку, можливості анабіозу?
— Анабіоз — вигадка фантастів. При сильному охолодженні в клітинах людського організму утворюються гострі кристалики льоду, які руйнують клітини.
— А нуль-транспортування?
— Ми, вчені, вважаємо, що цього не може бути. Швидкість, вища за світлову, — це, вибачте, нонсенс.
Петро Іванович похилив голову.
— Розумом я з вами погоджуюсь, а от серцем… Важко примиритися з думкою, що ми самотні перед безмежністю космосу.
Теу Фніц, спіймавши себе на тому, що більше розповідає сам, аніж слухає, спитав:
— Скажіть, як педагоги ставляться до цієї проблеми?
— О! — замахав руками Петро Іванович. — Вони одностайні. Зараз майже не лишилося ідеалістів, які б вірили в позаземні цивілізації. Жаль, що прагматизм перемагає, хотілося б у щось вірити, про щось мріяти. А як у вас, серед фізиків? — у свою чергу спитав Петро Іванович.
— Ми теж одностайні! — твердо відповів “Іван Петрович”. — Життя — явище дуже складне, а тому ймовірність існування його на інших планетах надзвичайно мала, а ймовірність існування технічних цивілізацій наближається до нуля.
— Дуже сумно, але нічого не вдієш, — зітхнув Петро Іванович. — Ви надзвичайно цікавий співрозмовник, одначе мені пора. Мене ждуть. Дякую за вогонь.
— А я вам дякую за цікаву бесіду, — відповів “Іван Петрович”.
Петро Іванович підвівся і зник у темряві. Ще якийсь час чулись його кроки, потім усе стихло.
Теу Фніц поволі встав, погасив багаття, засипавши його піском, і рушив у бік, протилежний тому, куди пішов Петро Іванович.
“Іван Петрович” летів у космічному кораблі в режимі нуль-транспортування до рідного сузір’я Гончих Псів і дорогою в думках складав звіт для шефа про настрої і поведінку мешканців Землі, і насамперед про те, чи здогадуються земляни, що їх вивчають.
— Не здогадуються! — зробив категоричний висновок, згадуючи нічну бесіду. — І мало вірять в існування інших цивілізацій.
Тим часом “Петро Іванович”, який летів до сузір’я Тельця, складав такий же звіт.