— Вони прийдуть… — сказала вона скрізь сон.
«До чого б мені повернутися? — думаєш, видряпує з-під шкірки застиглого мозку, як у вічі дивишся на власне життя, немов на перевернуту діжу з водою, у смачний, просяклий бджолиним летом день, або копирсаєшся раком, навзадгузь, як якась там фантастична істота, що мандрує навзадгузь, навіть нема часу потішитися, отак лежиш вирячивши очі, більма замість очей в стелю, у білу до непристойності стелю, і вода на кухні крапля за краплею, і унітаз дзюрить, як ти у малолітстві, — вже зникає подив, не існує подиву, бо подивовані усі, а хліб пеком роздира горлянку, а подиву того не існує, що дитячими припухлими залозами торкається чогось того самого, пробурканого відчуття: зранку потьоками дощ по вікнах, карафка теплого молока, і, випірнувши з-під нагрітої ковдри, твої ноги впевнено ідуть подзьобаною росою, нетоптаним споришем; так, бо зараз украли в тебе пощерблений місяць, а сонце доволі ліниво, сонно, нехотя сповзає по траєкторії у нескінченність, бозна-коли зайде, зайде і помре, і таким робом котиться, кресне краями почорнілої землі, щоб усі сказали кінець — кінець. А кінець, він тільки один істині, але не істини тобі треба, бо вона — то смерть, як і початок, так і кінець. Щось дряпне під серцем: оживе в тобі чорний чоловік, що приходив у дитинстві, більмами на тебе, морозом драв шкіру, глупа ніч вила, вила пугачем, але одходило, а сонце на ранок котилося, нещадно розпанахуючи, когось намотуючи колесом, а тебе гляди не зачепило, що, повилазило, щоб смачніше видно тобі недорікуватому, нівроку дебелому, зробити привидом серед дня, і вночі відкривати очі жаху, проводжати тонкими голками зіниці птахів, ковтати ностальгію втретє завареного чаю, і повною мірою знову залишитися не сам на сам із Всевишнім, бо тут таки хтось примусить тебе мацати поглядом жінку, котру не візьмеш, витрачаючи все життя на дослідження чавкаючих, піною сходячих чужих ротів, не маючи сили навіть їх ненавидіти; тонконогих, білотілих подруг ведуть кудись у темінь, у примарне миготіння кварталів до ліжок, — бо в цій великій, м'ясній зубочистці не лишилося тобі місця, ув цій каменоломні дитинства, юності, що зветься, і це зветься хихоче словом одним, єхидним, непорожнім, лукавим, світлим, як політ джмеля над жовтими голівками кульбаби — батьківщина. Але… нема-а-а…
Він засинав, зриваючись уві сні, зачіпав червону фіранку блідою рукою, а руку знадвору вихоплювало ліхтарне проміння; сни не приносили сновидінь, і крізь дрімоту, помережену жилками волосся, боявся, що з'являться ті, які приходили глупої ночі, на межі напівдрімоти і сну, приходили там, коли він жив десь далеко, що не можна пригадати, окрім: спалені дороги, над ними сонце, курний шлях губить вузли стежок, постать, що боввавніє цяткою проти жовтого жита, і гудить, скрегоче пугач, серед білого дня скрегоче, а в кімнатах, де пахне білизною, спеченим свіжим хлібом, щось глибоко сховане з'являється, зникає, з'являється, зникає. Голубим ходить по сволоках, проймається іскрами, а голубим сходить, дріж бере від ніг і прискає з очей: а він заходить, виходить, заходить, виходить. Він засинав, вже певне знаючи, що говорити, що писати — бо та жінка на ліжку є все і нічого, як і він сам. Довгими, напнутими артеріями вимощених вулиць тягнулося псяче виття: тягнулося межи лип, але не до місяця. Вже засинаючи, Костя щось зрозумів, але полишив чіплятися за окраїни світу, правда, забуваючи надумане, знав, що ранок розтопить все. Заскрипів останній трамвай. Небо прочистилося, втикане голками зір. Він побачив, як десь далеко сходить червоний, налитий розтопленою міддю диск сонця. Трамвай скрипнув востаннє. Тріснуло натягнутими високовольтними дротами.
«Ти пам'ятаєш: дощ збив навскіс будинки, дерева в осінній млівоті наламувалися одне на одне, — тоді почалася гра і ловля вітру, день підійшов перекошеним плечем, небо набухло синім, кістки тріщали від потугів атмосфери, дриґотіла земна вісь, здавалося, що начебто, таки ото справді воно існує тоненьке, невловиме, матеріальне в цьому світі, — як земна вісь, і що, окрім поганих тварючиськ, так, так, здавалося, окрім цих падлючих тарганячих писків та щурів, до цього існувало у цьому світі велике ревище, аж на піднебенні липко, а потім сухо, годинник б'є, як куранти, якщо подумати, що нема, не було в цьому світі напочатку, окрім цих рудих твариниськ, і ще…
Настала весна. Холодна, потім таки тепла, більше холодна, аніж тепла: сніг лежав у яругах до середини квітня — а наприкінці від дощів темніли вікна, і з темних вічок, як із келій, люди вигулькували, вистромляли пласкі пики, інколи, на вулицю; хмари пливли по небу, затіняючи вузенькі прохідні двори.
День зайшов за пагорби білими слонами, похитнувши жалюзі, торшера, полишив на столику гуляти вітер, а вітер схрестив дві незапалених цигарки, подеренчав поузбіччю вцементованого рівчака склянкою; по тій стороні двійко закоханих обминув автомобіль, довгий блискучий, як сиґара дирижабля з чорними крилами, фари промацали прожекторами стіни будинків, зупинилися, і Костя зразу все зрозумів. Він сидів на стільці, кучері збилися на спині.
«А потім він сидів на гілці, задерши голову, так, що кучері звисали до поперека, під морем хрумкої зелені, дув у сопілку, складав собі щось на розум, торкаючи гострими зіницями море жовтої кульбаби, плескаті озера, ліс, доки не вгледів її. А коли вона прийшла, вся просякла сяйвом і запахами міста, то його потягло туди».
Авто клацнуло дверима, Костя випустив олівця з рук: чоловік у сірому костюмі, із двома рядами перламутрових ґудзиків, ледь похитуючись, збирався по мосту.
«Як тільки новий корон-принц ставав королем, кілька сторіч тому, а може, за три дні до Кінця Світу, а ще, може, після, як одригнувши сніданком з'їденим на похороні батька, ти впивалася вина з мармурового, різьбленого фонтана, валялася в багні, і жебраки, пускаючи слюні, злягалися з тобою по черзі; а потому тебе поховають, повісять, спалять, як відьму, розвіють попіл; а перед цим ти потопчеш всі дороги, сонце і голод, граки роз'їдять очі і губи, а ти задиратимеш порожні виямки до Сонця, вловлюючи вухом лет вороння над країною».
Двір. Сонце в зеніті. Високо, небом злітають білі розперені хмари. Узґанок в тіні.
«Чуєш».
«Ні».
«Травень».
«Так, жаби кумкають, здимаються міхурі біля голів. Мухи мережать».
«Озера зріють».
Двір. І небо високо злітало білими, розтріпаними хмарами. Дзвони били. Небо чистилося, і переливи, бамкання дзвонів зверху, якщо глянути на пагорби звисока, з узґанку, або стати на балкон однією ногою, лишень однією; видно, як малеча гасала зеленіючими пагорбами, а з тієї сторони набігала гроза. Хмари тільки пробивалися, тугі, маленькі, але впевнені; малеча білими метеликами сипалася по пагорбах, зустрічаючи голосно наближення грози. Били дзвони до вечірньої.
У неї заклалася тонка зморшка, біля кутка лівої брови тоненька зморшка; малеча зупинилася, небо гусло, били дзвони. Зморшка впала через щоку, креснула краями уст, у кривій усмішці вигнула лівий бік обличчя; двері прочинилися, Лариса наполовину втонула в оберемках світла. Креснули перші блискавиці. Повітря наповнилося двома запахами. Землі і неба. За годину — води і землі.
— Що таке свобода?
— Ну, якщо не пройматися, то великий шматок нудьги, — Костя потягнув ніздрями повітря. — Ти, просто, зарані встала.
«Вони їхали так далеко, безпомічно, до непроглядного далеко, аби тільки бути разом: вагони, пароплави. Для кохання. В роях рудих тарганів, купах випитих пляшок, на ліжках без матраців, де у вікно безнадійне, вишкварене сонцем дивилося липневе небо; ударами, віддалеку перебивалися — один в один — вагонні колеса; та спокій не закрадався, щез, і тривога увінчувалася вночі Гумовим жахом, або ти сам Гумовий; а якесь рило, зблідле і зелене, або ненажерливе, завидюще око — жінка далебі, нівроку дуже гарна — у щілину дверей дивилося на її оголені ноги, що тіпалися, зривалися, зависали, здіймалися двома білими дугами, замішуючи сім'я, піт. А на ранок: ця спокійна, ой ле-ле, вона спить, і її немає, і від того лячно…»
— Каміння пашить.
— Тут скрізь пашить.
— Що то?
— Не чіпай те, чого людина зрозуміти не варта.
— Чому?
— Тому що каміння.
«Чому вітер гуляє дахами, а потім займається вогнищами; і чому він не тушить світло у вікнах та обійстях, або оно ті ліхтарі…»
«Тс-с-с. Мама».
«Спить».
«Ні, вона потривожена».
Місто, небо над ним, із заходу зайнялося рожевим.
«Буря».
— Сходь-но сюди, — чоловік у сірому костюмі вичавив подібне усмішці. Але від цього Кості не стало веселіше: перед ним проплив вигнутий, високий мавпячий лоб чоловіка. Лоб, а не чоло. Лоб, у великих, з синюватим відливом прищах притрунених пудрою.
З'явилися запахи. Вони проникали у всі пори, линули десь із кутків, пробиралися в щілини, сухо лоскотали ніздрі, так, начебто тобі шістнадцять років і ти вперше вловив дух жіночої білизни. І, інколи, Кості видавалося, що в одну із ночей тріснула голова, велетенське зоряне небо проламало верхівку черепа, і потік запахів, нечутих і невідомих уївся в нутрощі, кістяк обліпило обгорілим ганчір'ям; хотілося лежати; а на зуби, мовби хтось понасипав борошна, або так як тебе перестріла пісчана буря.
— Привіт, — тонко перегнувся рот чоловіка. — Маю для тебе втішні новини.
— Привіт. А раніше не можна було? Де Клоц?
Рука, з випнутими, загостреними щиколотками лягла на коліно.
— Перестань базікати.
— Мене просто цікавить, чим закінчиться це кіно.
— Еч, добалакавсь. Очахни трохи.
— Я вже з півроку очахаю.
— Ще трохи очахни. — Авто рушило, гойднулося в тінях прищаве обличчя чоловіка. Трохи перегодя, він продовжив: — У тебе нічого не було з нею?
— В якому плані? І як може бути і не бути, — для кожного своє бути.
— Я це прекрасно розумію. Поїхали. Очахни трохи.
Костю розморило.
— Ти повинен сам втелющити, що до чого.
— Вона житиме?
— Розумний ти, Костю, хлопчина.
— …???
— Роз'яснюю: це вистава, не зовсім вистава. Розумієш, річ у тім, що після так званої вистави дівчат, які грали головну роль, ніхто не знаходив, або знаходили…
— Казліна голоборода!
— Не рипайся. Може, у тебе є інший вихід, — і чоловік у сірому став трясти Костю за плечі, відтак звалив його на сидіння, притиснув до спинки: — Не пищи і не рипайся. Від цього залежить моя кар'єра, а отже, і твоє життя. Скажи, шакал, у тебе є інший вихід? Є! Є! Є!
— Пусти, бо вдарю.
— Ідіот.
— Пусти.
— Я не хочу, як Клоц, бути все життя в тіні, і не хочу, щоб мене…
Вони сіли. Піт стікав за комір. Одхекуючись, чоловік у сірому костюмі кинув Кості пакунка: — Добавка.
— Ну, нехай, там подивимось. Пока.
— Будь.
«Люди ліпляться по подобі будинків, чи будівлі ліпляться по подобі людей».
«???».
Вітер упав спочатку лагідно, майже ніжно, потім жорстоко загнув крівлі, розколов на міріади зірок скло, — небо вуркнуло: світ став камерним, маленьким, ніби забита у глуху заводь кімната вихоплювалася сонячними снопами світла, що проривало хмари; летіло шмаття жесті, тріщало гіляччя на деревах. По одній частині міста велично, впевнено наступала спека: дорога синіла од газів автомобілів, сонце котилося невтомно у хмарах. Під сволоками набиралася волога.
Лариса роздягнулася і стояла проти нього. Вітер прочинив вікно, дмухнуло спекою, волосся вилося зміями навколо шиї, груди набухли, соски задерлися догори; вона нечутною ходою ковзнула кімнатою, зникла, з'явилася у півмороці, тріпнувши грудьми і косами. Спалахнуло синім небо. Під шкірою переливалися м'язи. Дзвони бемкнули востаннє, звук натягнутим електрикою повітрям сапонувся по білих фіранках, проник під стелею і завмер, в мент згаснув у кришталевому посуді.
— Відійди од мене.
— …???
Лариса затулила груди руками, швидше від несподіванки.
— Що з тобою? Скільки ми можемо грати в це…
— У нас з тобою нічого нема, не було, і не буде…
— Але ці місяці…
— Відійди.
«І що нас береже в дорозі? Га? Скажи. Що нас береже в дорозі?»
«Що?!»
Ляснув ланцюг на підвіконні, важкий, срібний ланцюг. Дощ не зринувши на місто, відступав. Зарясніла тільки частина шибки. Вітер подув, і дощ знову завис у кілометр. Костя запалив цигарку. Дорогу, запашну цигарку.
Жінка пливла серед річки, світло виливалося десь з-під берегів, а береги розмивалися сріблястим маревом, ховалися перед зеленню навислого, пружного буяння плакучої верби; жінка пливла, розгрібаючи воду руками, із закиненою дозаду головою, і вже, зараз, невідомо звідки, він бачив м'який прогин спини, тонку шию; як синя вода одбиває в собі стрункі, але не полишені ніжності, земної соковитості ноги, обмиває тверді сідниці; і тоді, не питаючи чому зараз все чітко проходить повз нього, — він відчув, як кожен м'яз кам'яніє від божевільної радості, солодко тане в грудях, і все змивається сріблястим, невловимим світлом, що линуло десь там, з берегів, берегів, порослих густою плакучою вербою.
Дорога, попід дорогою на вітрові та дощеві брунатний дурман. Ланцюг потринькував на протягу, — великий, сріблястий ланцюг. Лариса, притуливши скроню до одвірка, упівоберта поглядала на прочинені двері, а за дверима плюскотів дощ, широко покриваючи землю. Напівдрімаючи, хапаючись за видиво, Костя так і запам'ятав її: оголений лікоть, смута ноги, тріпотлива вія розганяє смуток. За дверима стіною дощ.
«Скажи, хто нас охороняє в дорозі?»
Острів
Пароплав востаннє вдарив гвинтами, розпанахав під собою темну в'язку воду, погнав вирунами хвилі упродовж кіля, місяць розсипався скалками у бризках, луна заглохла між переборок, трохи запізніло, ущипливо, крізь сонну млівоту долетіла до вуха, а за вікнами ще навіть не рихтіло, навіть не сіріло, — і спросоння, отираючи упріле чоло, Костя Клюнов заглибився пам'яттю до залізничного вокзалу, де на пероні вітер лопотів газетою, ніс на два метри від землі, доки газета зупинилася, зачепившись за ваговоза, а мряка кропила скло засмальцьованого, брудного, заліпленого мошкарою світлофора, що моргав червоним, — комахи над склом ліпилися до купи, і це він бачив з плацкарта, просяклого хлоркою, де провідники маячіли із гранованими склянками погано, нашвидкоруч завареного чаю, із підпрілою — через плече — купою білизни; відтак, не розтуливши повністю очей, а мружачи, витаючи на грані сну і пробудження, Костя занурився в пам'ять так далеко, що, не відаючи сам того, згадав, як у дитинстві синьо, тонко лежав сніг, сходило на тарілі паром м'ясо, а він брав до рук великого, двоколірного олівця і малював на папері — цупкому картоні — чорне сонце, а на сонці біле дерево. Він навіть почудувався, що прийшло те далеке і непотрібне, і згадай це трохи раніше, то, окрім недорозуміння, панічного жаху та боягузливого спантеличення не було б нічого, а так Костя почудувався, що згадав таке непотрібне. А помічник капітана, протираючи кулаками очі, важко сапаючи черевом од надміру випитого пива, прочовгикав вузькою, вифарбованою у сірий колір, палубою, прочинив, не дивлячись, двері каюти — метр на метр — сказав «причал», потрусив далі, вигуками підіймаючи команду; і Костя розплющив очі, зустрів передвістя ранку, затиснувши між пожовклими пальцями недопалок: процокотіла порожня пляшка, на підлозі лежали розплюснуті шматки бутербродів. Небо світилося тонкою, ріденькою смужкою. Сіріло.
Ступивши на холодну рінь, змахнув незграбно руками, подавшись назад, начебто вперше ходив — вже вдалині пароплав, команда пересипала матюками, і він не тямив, чому хоче зв'язати ті розмови: ману дивакуватого спогаду, — а перед очима лишень жовте вікно вагона, фіранка, довгі коридори.
А потім полетіли птахи. Птахи летіли зовсім низько над землею, летіли над пролітаючою стрімголов поніччю; проривали рідке, в тумані, намисто берегових вогників, пересікаючись у молочному передвісті ранку, черкали гострими, стрілоподібними крилами піщані дюни, вкриваючи простір вибухами червоної пилюги, туго, впевнено розтинали голубіючу порцеляну ранку, — то темними ворушкими плямами, то перекочувалися в повітрі білими, теплими клубками: зигзагоподібно, нерівно, а зрівнявшись — білою смутою морського шумовиння, висотувалися тонкою ниткою, і все далі рожевіючим сходом котилися темними, чорними клубками, ворушили дзьобами, інколи можна було розгледіти їхні очі, червоні язики у відкритих дзьобах; вони зависали над самотнім, покрученим від грози деревом, потому зникали, легкий бриз доносив квилення; відтак з'являлися чорною, густою масою і ковзали над гладкою поверхнею моря, схожого на озера, які лежали в глибині країни — спокійні, тихі озера. Море шамротіло — птахи ячали у високості, шугали до самої поверхні, торкаючись черевцями дрібненьких хвиль.