«Таке відчуття, коли людина приходить, все приходить на одне й те ж місце, не важливо в якому кінці землі», — подумав.
Костя присів на камінь. Зір тупило від сірої ріні. Камінь вріс у товчену ракушку, і він погладив поверхню, присипану росою, довгими, зблідлими зап'ястями. Повільно повернув голову: утонув у купі хрумкої зелені, що на схилах, і встиг подумати про тонкі цівки винограду, — як жінки йдуть вихилястими стежками, а очі у них кольору випаленого неба, порепані п'яти, повні ноги, золота засмага облипає тіло, вивітрені, гарні обличчя; де чужинцям сонце топить кістки м'яким оловом, а дітлашня попід дорогою вертиться брунатними постатями, сипле задля розваги пилюгу на голову; ошкір синіх гір, там, за схилами, порослими виноградниками, чагарями повертає до моря. А над морем, кугикаючи, монотонно квилячи, коло за колом, дугою, невтримною прямою летять птахи. Море таріллю, а над морем день, сонце, і стежка коліниться до готелю.
Бгаючись думками: пароплав, протяг. Луснуло в голові, і Костя пригадав поїзд, востаннє: довгі проймища між вагонами, а ступивши до тамбура, біля вікна, де вітер одстовбурчив фіранку — вже тоді понесло гірким присмаком моря, — він натиснув на носа, зовсім легко, побачив кульки гною із ніздрів, забухикав, бо гній густо, з кров'ю пішов з горла, і Костя впав на коліна, пройнятий від кінчиків пальців жахом. Так, у дорозі, він уперше спостеріг ознаки невідомої хвороби. Сидячи на камені, ще перед прибуттям до крихітного морського містечка, де він житиме, Клюнов здогадався, чого сюди приїхав, і люди, які слухали шум велетенських міст, видалися йому безглуздям. І те, щоби знав, чого чекати в цьому місті, — але ж, ні, напевне, чекав чогось від хвороби.
Сходило сонце. Ранок повністю розчинив ніч, всмоктуючи невпинно наростаючий день.
Дорогою до готелю Костя йшов, здіймаючи червонясту пилюгу; пилюга мертвим стовпом зависала у непорушному повітрі. Початок літа, але чулося тужнявіння повітря, яке наповнювало пружністю, а через тиждень нависнуть дощані хмари, через тиждень холод уб'є останній комариний писк; вітри падали на розпечений шлях. Наверталося на справжнє літо.
Дорогою він зупинився, почув жалібне кугикання чайок, протяжний гудок пароплава; край дороги сидів циган в обтріпаній куфайці, з повітряною кулькою на крисах капелюха; грав на сопілці. Костя подивився на цигана, попорпався в кишені і кинув кілька зім'ятих купюр. Постояв, але нічого так і не пригадав. Починало парити. Від білих гір лунало металеве бемкання. Червоне сонце розтікалося по мертовному плесі моря, вислизало проти зору чорним оком. Костя ще раз озирнувся, махнувши якось недбало, скоріш несвідомо, рукою, і подався навпрямки, обминаючи стрілясту стежку колючими, по коліно, чагарями.
Костя дістався готелю, коли сонце креснуло нижньою частиною — сліпо відбилися верхівки гір, — і затремтіло над морем жовтим, пекучим диском. Синя будівля готелю стриміла осторонь містечка, що розбігалося тонкими щупальцями вуличок і провулків, що губилися в безладді нещодавно забудованих кварталів із облупленими стінами, дивилися на світ повибиваними вікнами, загадженими дерев'яними ларьками, від яких віяло спустошеністю, а то й іграшковістю, бо червоні, нашвидкоруч вифарбувані двері нагадували театральну бутафорію; з іншого боку готелю тягнулося пустирище: червона порепана земля без жодного насадження, по урвищах обтиснута колючою рослинністю, трухлявими колодами та всіляким сміттям.
Адміністратор снував мініатюрним холом, куди зрідка заглядало сонячне проміння; він носив у руках чаєзаварник, потім, тільки-но прочинилися двері, гайнув у комірчину, що не мала вікон. Сьорбав чай крізь жовті, гнилі криві зуби; комірчина освітлювалася із входу, і адміністратор вдав, що нікого не помітив.
— Мені у вас заброньовано місце.
Адміністратор, з округлим татарським обличчям, брунатним од засмаги так, що голова видавалася випеченою, сьорбнув чаю, окинув знехотя прибулого поглядом. Погляд розкосих очей блиснув, наповнився вологою, квадратні щелепи зажували.
— Ваше прізвище Клюнов?
— Так.
У порожнечі крихітного холу просяклого паротою, де недоречно стриміли великі поручні з оріхового дерева, де тхнуло лізолом, хлоркою, невипраним ганчір'ям, пролетіла маленькою кометою велика муха і висотала щось фальшиве у німоті ранку.
— Дощ, мабуть, буде, — сказав адміністратор. — Давно не було дощу.
Поверхом вище пройшовся коридором, заглянув у стрільчасте вікно, прибравши рукою витерту зелену фіранку: темно-синя таріль моря вже не відбивала сонце, і Костя побачив, як відходить од пристані корабель, на якому він прибув у цю місцину, леготіли чайки, зламано билися над щоглою з прапорцем; стежка губилася в колючих чагарях, бісером розсипалися човники рибалок і відпочиваючих, пластами сонячного латаття їх накрило на виході з лагуни. Фіранка упала.
В кімнаті обдало прохолодою. Широке вікно. Стіл. Два стільці. У стільців високі, металеві спинки. З вікна, ковзнувши поглядом по вулиці, зловив напис на перекошеному ларьку, збитому із облуплених, давно не фарбованих дощок, Костя зупинився на табличці «Морозиво». Це щось нагадало, зморшка пробігла чолом, і в напіводхилену шибку він угледів, як зморшка поволі і швидше-швидше розтинає шкіру, опускається до куточків рота; минуло те в лічену мить: маленька постать трималася за руку високого чоловіка, нетерплячим лошаком рвалася до дощаного будинку з надписом «Морозиво», тепла рука притримувала його. Але це геть забулося, тільки подумалося: так, тут на вулицях, де сон переростає в тиху смерть, раніш вилося, злітало різнобарв'ям метеликів багато голубів.
І вже потім згадав про батька. Вірніше про велику, налиту силою і кров'ю теплу руку.
Він упав на вологі, погано випрані простирадла, стулив повіки і пурхнув у передобідню плутаницю сну. Марилося, що пливе чорною річкою, повз пусті береги, і те, що йому снилося, не схоже на жодну країну, на жодне місто, на жодне місце, де проходив, де жив; він думав, що загалом немає великої різниці в тому, що хтось десь жив — назавтра буде десь-інде або взагалі не житиме. І вже засинаючи, крізь сон, слухаючи шелестіння шматочків фарби на підвіконні, Костя подумав: чогось у цьому сні не вистачає.
Тільки-но Костя глянув крізь вії — прямокутна, рівна, чітко ографлена біла стеля пробила шовк сну. Втиснувшись у прозоре, начищене, із синім відливом скло, Костя пригадав марення, що потроху залишало голову, але входило, пошкрябувало пазурками на краях свідомості, і він покривився, оглядаючи велику ртутну краплю сонця, що тіпалося міріадами маленьких сонець — то розсипалося, то дробилося, то збивалося до купи — врівень перенісся; вітер ледь ворушив чисту фіранку. Надворі пашіло: звідсіля було чутно, як потріскує бруківка. Вулицею пройшла дівчина, розвіваючи запилюжене повітря окидами широкої, до колін, спідниці, із засмаглими до золотавого блиску ногами, із округлими литками, де під напнутою шкірою ледь помітно переливалися м'язи; повні, але ще недорозвинені груди тріпалися під кофтою. Костя не розгледів її обличчя, тільки соковитий, налитий кров'ю рот. Він подумав, що це йому знову щось нагадує, таки нагадує і годі, — провів дівчину поглядом. Перегодя вирішив: немає ніякої різниці — нагадує це про щось, чи просто вишукування знайомого у чужих місцях.
Та за годину дівчина повернулася. І зараз, всупереч зусиллю, Костя не зміг розгледіти її, окрім свіжовидої плями обличчя, трохи завеликого соковитого рота, гарних, повних, майже селянських ніг; цей рот, з опущеними куточками, не спотворений розмислом. Він став думати вкотре, — але від того тільки розбирало, і розболілася голова. Біль гризнув потилицю, потроху перебрався до випнутих черепних кісток, а відтак стрельнув у маківку і обтиснув голову. Сонце пекло, відбивало проміння, облизувало перенісся, і щоки від спеки червоно зайнялися, а потім тіло Кості кинуло в піт, так, немов обтикали тоненькими голками. Дівчина пройшла половину вулиці, — він побачив тільки м'який вигин спини, міцний круглий зад і незрушне, жорстке чорне волосся, зібране у вузол. Далі все потонуло в пилюзі. Пилюга стояла кілька хвилин, а то і більше, і тривалий час не осідала, а як осідала, то помалу — віялом; очевидно, останній дощ пройшов напочатку весни, або в середині. За дівчиною побіг рудий пес, — здоровий, з кривими лапами і тупим писком, — пса Костя добре розгледів; за собакою з'явився золотушний циган, з повітряною кулькою на крисах капелюха — покликав собаку «фьють-фьють-фьють» — сів на осонні і засвистів у дудку. У Кості розламувало тім'я, пилюга рядном, а вітерець подув легкий, — теплий і короткий — пилюга витала червоно-жовтим туманом.
Костю захилитало; вітер подув сильніший, ляснув фіранкою, упав стілець, гепнувши на підлозі металевим бильцем, струмнуло холодком; він розгледів голубів на даху сусіднього будинку, — голуби походжали, цокотіли лапками, так, начебто сипала мряка, а Клюнов подумав про батька: батько виринув з далекого, темного коридору, — голуби дріботіли ніжками по крівлях.
Він зійшов гвинтовими східцями до холу і запитав адміністратора, де найближче поштове відділення.
— Напроти, там, оно, — відповів той, репнувши на округлому обличчі двома щілинами очей, ткнув пальцем: — Там, оно, біля кафе «Морозиво».
Він перетнув площу — три на три метри — знявши зграю голубів, — голуби злетіли, межи жовтих будиночків човниками пирснули у безхмарне небо, тінями згоріли на дахах.
— Алло…Столиця… Це столиця?…
— У-у-у-у…
— Алло!!! Алло!!! Алло!!!
— Вибачте — адресат вибув.
— Адресу! Адресу…
— Слухай, поклади трубку і більше не дзвони, доки не покличуть. Ідіот!
Цибата дівчина із гнучкою шиєю, жилавими тонкими ногами, хизуючись рано вирослими грудьми, вийшла із-за обдертих, затулених склом телеграфних стойок, маячнула проти вікна темною рискою, ударом штриха, прямою безкінечною лінією подалася до виходу, з трудом прочиняючи двері; скрипнули, вискнули двері, Костя-Клюнов повернув голову і побачив жінку в широкій спідниці, з чорним тугим волоссям, зібраним у вузол кругом голови, яка при ході трималася прямо, — а по ліву сторону од неї пробігали вузькі, олов'яні щілини хижок; в небі загуркотіло: дві дівчини зустрілися, мимохіть окинули одна одну поглядами, — менша зупинилася, і Костя взирив, як розтулилися її припухлі вуста; загуркотіло, надворі подув вітер, легкий спекотний вітер, заголивши спідницю меншій, і Клюнову кинулися у вічі обдерті, змащені зеленкою коліна. І тоді до нього прилинула думка. Коротка і ясна. Ударило під груди.
— Алло, Кабул!.. Кабул!!! Кабул, Кабул?! Відповідайте.
Костя провів поглядом дівчину, і прийшло те, чого б він не хотів бачити й чути — воно лишилося між кілометрами землі, кубометрами повітря, нитками залізничних колій.
— Ніч, — промовив. А потім подумав: до чого тут ніч? чому ніч? чому не вчорашній ранок? чи сьогоднішній ранок? чому не рік? два? три? Тоді зійшло: сон. Так. Сон. Сон, сон, сон, — повторював про себе.
— Кабул не відповідає…
Люди, двоє старих, які чекали «на Кабул» — вийшли. Голову пекло від тім'я до потилиці.
— Кабул? Хто замовляв Кабул?! До телефону — четверта кабіна.
Старенькі вернулись. Дід сказав дорогою своїй половині:
— Костя довго не житиме.
— Шкода, — старенька затрусила головою. — Молодий ще!
Костю подивував їхній спокій.
На вулиці дужчав вітер — рвав червону черепицю з плескатих хат.
Перед вікнами порхнули голуби: тіні кругло прокотилися по стінах, зім'ялися на купі одежі, скрипнула половиця, проганяючи тишу — задзюрила в туалеті, крапля за краплею, вода, і годинник на стіні гучно затарабанив, виковуючи звуки із мертовного, переддощового сум'яття.
«Якщо ти хтось, якщо ти звідкілясь, і забув про це, то тебе наштовхне на незабуття, той, хто повернеться тією ж дорогою — коли ти забув», — подумав Костя.
Біля люстри, натиснувши на ніс, він вичавив гній з ніздрів і зрозумів, чому сюди приїхав. Ну що ж, день потроху висотає його в чеканні; нудно; він пригадає ще щось із того: обличчя, вулиці, людей і обличчя, і як відчув перші ознаки невідомої хвороби. І тож, день потроху висотає його, а те, на що чекатиме, не прийде, ані сьогодні, ані завтра, довго ще не приходитиме; щоб не думати, він умисне ловитиме себе на сторонніх думках, не так, як раніш, вичистивши власне нутро, як рибину, — але зараз не так, — кінці погубилися, і лишилося чекати. Це передчуття незнаного страху, міцного, посланого кимось; це страх відчути наближення того, щоб відчути щось — подітися нема куди, як і повернутись в нікуди. Дитя надії — спокій. Спокій марноти. Загалом, тут спокій: все однаково, тільки хіба що меридіани перетинаються не так, або час на годину чи дві біжить наперед, а листи не встигли дійти — жовтіють та скручуються, як осіння отава; кисне молоко та черствіє хліб, а любов жарка і скороминуча, немов сама смерть. Тільки чекання задовге, як після пишного літа, полум'яного бабиного літа — тривка, льодяна зима, а восени з вицвілого із лазурі сірого неба полотнами падають дощі, голі віти цокотять в шибки, море, задихаючись, гонить хвилю за хвилею, а хвилі — хмара за хмарою; втрачається лік часу, вітер обвиває будинки, — в короткому житті надокучливе, розтягнуте чекання відходить і приходить паперовими пароплавами.
Костя пригадав дівчину, яка тільки-но пройшла містечком, чітко тримав у пам'яті її повні ноги; ця дівчина могла б його вбити, але зараз лишилася тільки тінь спогаду, навіть не мрія, а те, що кожен день сходило, як сонце, те, чого не втримати в руках, і навіть тримаючи, далебі, воно ніколи не очиститься, не набере повітряної чистоти, і, на жаль, на превеликий жаль, не зітліє, подібно мрії. Ото ж, то і є вічність. Світ навалився, і час хряснув переламаним карком. І час перестав існувати, його для Кості не було. Для нього зламалася давня людська вигадка, яка відволікала жити. Жити прямо зараз, так просто, не випускаючи власних нутрощів. І жоден голос не наштовхує на блюзнірство, як голос з майбутнього. Простити можна все, але не брехню з могили, бо він, в якійсь частці, вартий того, щоб називатись могилою. Всі варті. Навіть якщо ти забіг наперед власному життю — спостерігаючи кінець.
Та він забув про це: як забувають про останню електричку, як забувають першу жінку, як витираються дощі дитинства, зім'яті морозами — тільки біля облущеного вікна, на межі весни і літа, наприкінці, тужно забриніло під лівим соском, шкіра стала дибки.
Вітер накочувався з моря, охоплюючи все більші шматки простору червоним кушпелинням, шарудів піском шибками, і циган, якого не було видно, взяв свої підстилки, перебіг під крамницю, за ним рудий пес. Пес задирав писок, підвивав, а циган незворушно притуляв долоню до чола, блискаючи проти тьмяного сонця випуклою вилицею.
В голові паморочилося, і Костя подався на вулицю; в холі рипіли двері, вкидаючи раз по раз косяки рудої пилюги; адміністратор куняв, поклавши голову на лікті; вітер бив у кругле, майже мініатюрне віконечко, що вгорі; на столі зміїлася паром склянка з чаєм. Крізь роздяплений отвір Костя побачив дівчину, котра йшла головною вулицею.
Повільно, невпевнено переставляючи ноги, ловлячи запах власного поту, Костя дібрався до поштамту, і відчув, як до грудей щось припирає, а потім зрозумів, що в ньому живе ще один чоловік: той чоловік неусипно слідкує за кожним його кроком, порухом світил; той другий цікавиться морем, водоростями, людьми, — і біля поштамту Костю обдало морозом. Він сидів, втупивши очі на протилежну стіну, слухаючи, як сік із свіжовиструганих дощок збігає на порепану землю; підвівся і зайшов до телеграфу, впав у м'яке, пахнуче шкірою крісло. Дорогою проскочило двоє старих, ховаючи від вітру хлопчика років шістнадцяти. В голові гуло. Дощ, по-всьому, наступав десь із моря. Люди на телеграфі піднімали голови, нашорошували вуха. В шибку, крізь навислу руду завісу пилюки, Костя угледів дівчину, яка йшла, прогнувшись трохи назад. Зараз він розглянув її добре, начебто це повторювалося уже десятки років, коли вона полишила в собі тижні, дні, хвилини, секунди, а він уперто не хотів її пам'ятати, і з дитячою настирливістю продовжував спостерігати за нею.
Вітер опав. Руда хмарка пилюги зависла в повітрі: пищала сопілка цигана, підвивав собака, пилюга присіла, впали великі краплі, запала тиша. Містечко прибрало ошатного вигляду, вибудовувалося червоними квадратиками, прямокутними, хитрими надбудовами, гостроверхими башточками голубятень. Сонце непорушно парило у високості. Костя глянув на дівчину, вже одягнену в чорну, майже до п'ят сукню, із м'яко вигнутою спиною і чітко викресленим підборіддям. Коли вона пройшла повз поштамт, Кості кинулися: розкосі більчачі очі, захищені пухнастими віями, повні стегна, рожеві нігті пальців проти чорної сукні. Клюнов перейшов дорогу, і тут полив дощ. Він побачив його ще здалеку, коли дощ упав на пласкі дахи курортного містечка, а потім перед очима пішли кола, — дощ наступав вже од моря, краяв простір, маніжив валами пару, і крізь натужне тріщання атмосфери доносилось клекотіння морських хвиль. Листя потемнішало, небо над містечком полив'яніло, а далі втратило колір, чаша його глибилась — вже з того краю селищем пройшли червоні, тугі вихрі — постать дівчини тонкою свічкою хилитнулась, і чорна попона води сховала її від Клюнова, який скочив до холу. Опинившись навпроти вузького вікна, він труснув головою, проганяючи настирний біль, потім легке запаморочення: вода обмивала дахи з червоної черепиці, зі сходу сунула чорна хмара; двері рипіли раз у раз від протягу, адміністратор щез; двері рипіли, вихоплюючи з мороку оберемки світла, і тугий струмінь протягу розвіював смердоту. Хол заглушував звуки, — тільки шалене, невгамовне, впевнене дріботіння крапель об крівлі, а моря мовби нема. І вже коли Клюнов зібрався до кімнати, то море заревіло, зламалося луною, і розкотистим гуркотом відбилося в горах. У вузьке віконечко, що жовтим більмом світилося проти Кості, він знову побачив дівчину, яка йшла довгою вулицею, в сукні, що облипла тіло, і повні ноги золотом засмаги блискали проти вікон, блідого сонця. Голова її подалася наперед. Море ще раз гаркнуло; вдарив грім. Блискавиця косо освітила обличчя. Знову щось завило, заскреготіло, вітер шалено заторохтів покрівлею, і трохи втихло; луна відкотилася, полишивши в повітрі щось невимовно тяжке.