Потім світ утих, зробився маленьким, камерним, чулося деренчання водопровідних труб; дощ затарабанив звичним ритмом, видуваючи в калюжах бульби. Зайшов адміністратор. Двері рипнули і зачинилися, повільно відхилилися знову, і в щілині видно: дівчина зупинилася; адміністратор опустив кругле обличчя додолу, під ним набігла калюжа води.
— Чули? — запитав адміністратор. — В Алушті зсунулась скеля в море.
Клюнов підвів погляд, пробіг стінами, — дівчина йшла вулицею, прямо по калюжах.
— Так.
Адміністратор задоволено всміхнувся.
— Знесло два будинки. Є жертви.
Дівчина стояла у проході, за спиною рівно падав дощ. Двері завищали, клацнули, відітнули простір, хол потемнів — у вікні падав дощ. Дівчина прихилилась до одвірка, притримуючи рукою сукню, половина обличчя тонула в пітьмі, і на Клюнова втупилось одне, єдине, жовте од світла з вузького більма вікна, іскристе око; і коли вона спробувала поправити зачіску, сукня впала, сховала ноги, і око дивилося в простір — між Клюновим і адміністратором.
Костя сказав:
— Вам би не завадило просохнути.
Адміністратор підвів голову. Дівчина ступила крок, і повна пітьма лягла на неї. Костя піднявся східцями, відчуваючи потилицею, спиною, як вона тихо йде позаду, — це надало йому впевненості.
Муха дзижчала у вікні, трохи просвітліло, адміністратор проводив їх поглядом, голова хилиталася, як у фарфорового болванчика. Костя обернув голову, дівчина перекинула свій погляд — через плече — двері шарпнуло протягом: циган сидів, підібравши ноги, дув у сопілку, і постать його мережилась між прозорими потьоками води.
Дівчина затуляла зграбною, тремтливою, чітко окресленою в чорне постаттю хилитання дощу за вікном. Костя навіть не сподівався на дивовижний спокій, спокій, який не давав нічого, окрім спокою, а що далі — невідомо; немає різниці, невідомо, де б ти був, — і то набагато краще, ніж лежати в зопрілому ліжку, краще, ніж говорити дозволені речі з недозволеними людьми, вибирати між містами і країнами ті два метри, що навіки заспокоять; а вона дарувала не надію, і зовсім не впевненість, просто вся її істота по первісному, по дикому первісному, вигранювала, прокреслювала межу і давала на все безглуздя відповідь.
Костя підняв повалений стілець, спалахнула блискавка, не зронивши і слова, він попорпався у валізі, дістав піжаму, одірвав етикетку, і подав піжаму дівчині.
Дівчина одхилила двері шкафи, і він побачив тільки повні литки, і як мокра одіж мертвим крилом падала на стілець.
— Коньяк, — Костя налив у ґрановану склянку. — Піду поставлю каву.
Вона на знак згоди опустила очі. І Костя так і не зрозумів її настрою.
На третьому поверсі його обдало духотою, сонно літали мухи, кроки відбивалися в кінці коридору; вікна не пропускали сонця, затулені важкими, зеленими портьєрами. Він глянув в одне вікно, де сходилося червоним шумовинням пустирище, потім в інше: море ряхтіло сірим, і тільки рожевий, тонкий як голка, вогонь маяка пробивався крізь шаленість стихії.
На кухні, з високою стрільчастою стелею, він запалив вогонь, і на кілька хвилин занімів, споглядаючи сині язики полум'я. Поставив кавозаварника. Повертався коридором, вгрузаючи ув слизьку пітьму; дощ вже відходив од моря, і все більше, щільніше падав на селище; коридором повзали тіні, а за дверима, де від протягу деренчав номерний знак, Клюнов почув голос, — тонкий, мовби жіночий і мовби дитячий. Голос тягнувся, вихоплювався, здавалося, інколи, що то вищить вітер, але в бабахканні дощових крапель голос набирав настирливо потужної інтонації і чітко крив безладдя, гамір навколишнього. Клюнов потягнув дверну ручку. В залитій електричним світлом, без вікон, кімнаті сиділи двоє старих, закутані у клітчастий плед, поперед них хлопчик із блідим, навіть синюшним, обличчям, читав уголос, як читають у школі, врочисто, затинаючись, не вникаючи у зміст.
Старі повернули голови, хлопчак не знав куди подіти книгу, завовтузився, хотів жбурнути її під ліжко, але дід з бабою разом зірвалися на ноги, перехопили товстий фоліант, переплетений у шкіру із золотом і засунули його під плед. Костя ще постояв у проході, вибачився, зіславшись на те, що переплутав кімнати, і подався довгим коридором, блукаючи від нерозгаданого трепету, а потім зрозумів, що то була просто Біблія, і тому старі злякалися, ясна річ. Але терпке, як оскомина, почуття роздирало його з кожним кроком, і він знову, поминувши двері своєї кімнати, подався на третій поверх, зупинився, відтак почув голос хлопчика, тягучий, плаксивий, надривистий, і вочевидь — той не хотів читати, бо раз у раз затинався, і тоді старі сердито сикали на нього. Врешті Костя постукав у двері, зайшов, і старі по-страусиному попідтягували голови.
— Я вибачаюсь, хотів би у вас попрохати…
— Ні! — різко вставила своєї стара.
— Чому ж, ви приходьте, — перебив її дід, усміхнувся білозубо. — Правда, ви можете приходити і слухати.
Біля кімнати Костя дивувався, чому так поступив, але вже прочинилися двері, і обридливо пішло перед очима, шарудів дощ, і не видно було неба. Тільки в пам'яті мовби фотокартка — перекошене, зелене від злості та жаху обличчя хлопця.
Дівчина, схилившись над люстрою, розчісувала волосся. Коли він увійшов, вона підняла з напівтемряви очі, не зронила й слова, продовжувала робити своє.
Клюнов затупцювався на місці, димів кавозаварник; дівчина сиділа спокійна, рука, зламана в лікті, лежала проти вікна на синій скатертинці, — вітер подув, вода за вікном здибилася, і мокрі голуби лопотіли об шибку.
— Каву?
— Так, — голос у неї йшов десь із грудей.
Мокрий голуб на підвіконні, шматок неба, зів'яла квітка у карафці. Дівчина пила маленькими ковтками коньяк, — голова випірнула з темряви, і на Костю пахнуло теплом жіночого тіла. Шамротіла вода, дівчина попивала коньяк, вітер кресав дахами, дощ вирунами ходив дорогою, де під піддашшям сидів циган, склавши по-турецьки ноги і грав на сопілці; вода струменіла у ванній, нежива вода, і Костя бавився спочатку її рукою, витонченою, з синіми каналами жилок і червоними нафарбованими нігтями; порепана шкіра на пучках намацувала артерії на шиї, вузлики між пахвами; відтак вона одкинулась на спину, заголивши округлі коліна, і він побачив перед собою чорніючі долоні, м'які, принадливі, Клюнов навіть устиг подумати: коли він відчував таке востаннє в житті. У пам'ять одразу врізалося, недомальованим штрихом упнулося межи бровами, запало складкою: як хилитався на краю даху дикий кущ глоду, як перед ним вискочили двійко молодих, налитих грудей, раптово його проковтнула млівота, і він отямився тоді, коли під ним розляглося м'яке, податливе жіноче тіло, і він намагався вхопити білу, химерну округлість, що розпливалася і збиралася до купи, і ловив соковиті, налиті кров'ю вуста, з опущеними кінчиками; потім вона зірвалася і була далеко, — вдарила в повітрі тугими, чорними зміями кіс, упала на живіт, і Костя топився у м'якому вигині спини: застрахавшись, сам не знаючи чого, але манило, вабило, розгойдувало утіхою: засмагле золотаве лоно з трикутником волосся, тріпочучі, брунатні соски; дощ припускався ще більший, мокрий голуб на підвіконні, і Костя наздогнав її десь на тому краю, далеко, обхопив шию руками, що аж хряснула, але тихий стогін покрив усе, — він упнувся їй в губи, і дівчина спокійно, м'яко лягла під нього, та по миті вирвалася і побігла кімнатою, і він бачив з напівморока, як очі її бігають по його плечах, дужій спині.
— Мені треба йти…
Гаркнуло море віддалеку, загудів вітер на крівлях, Костя сів на ліжко, підібравши коліна до підборіддя.
— Зараз припустить ще більше, — прохрипів.
Тоді вона ступила до нього, обхопила зап'ястям шию, обвила ногами і лягла під нього; ноги її замиготіли в повітрі, що настоялося людським потом; Кості гріли груди, живіт дівчини вигинався під твердими чоловічими м'язами, а парота в кімнаті іскрилася, дощ за вікнами то вщухав, то припускав ще більший, і враз Кості запекло пах, він застогнав, судорожно засапав повітря, потопивши її тонкий стогін, і очі дівчини — не то зелені, не то карі — відділилися сизою заволокою. Вона розм'якла, застогнавши, поклавши Кості голову на груди. Лилась вода за вікнами, потім умовкла, вії дівчини лоскотали його шкіру. Врешті вона підвелася. За мить він виокреслив її круглі коліна у ванній, вона тихо наспівувала, милася. Надворі розвиднілося. Начебто востаннє Костя побачив, як із даху повисла велика крапля, — роздулася, росла, — впала, бризнула скалками бризок, а голуб ударився крильми об шибку, стрілою пропеклася тінь на стінах протилежного будинку, потяглася в напрямку сонця. І дівчина стояла темною постаттю проти вікна, витиралася рушником, і Костя тоді подумав про жінок, як про щось далеке, і що це не вперше і не востаннє, і не обов'язково думати про неї, але чомусь думав і дивився на її округле, золотисте від засмаги тіло, на розібрані коси; полив дощ, зовсім короткий, і хлюпотіння води виривало з його пам'яті ще щось таке, що змушувало битися горлянку, сушило в роті. Цей короткочасний дощ, жінка на животі, — лежить зігнувши в колінах ноги, а палець бігає шовковистою шкірою, а миром іде сонце, день шелестить м'якою парусиною; це так пекло його, що гіркий ком підступив до горла, і він пригорнув дівчину до себе, задрімав, заколисаний, немов прийшло те, чого він шукав. Вона перевернулася на спину: груди легко здіймалися від подиху, вітер прочинив кватирку, забив білою фіранкою.
— Буду збиратися, — сказала вона, підвелася, гойднувши грудьми.
Костя попорпався в кишенях штанів, витяг кілька банкнот і простягнув. Вона взяла гроші, склала удвоє і поклала на столик.
— І часто тобі приходиться платити жінкам за такі речі?!
— Ні, вперше.
— Дивно.
— Так, навіть приємно.
— А до цього, як?
— До цього в мене просто не було грошей.
— Тоді платив чимось іншим?
— Так.
— Завжди воно так.
— Угу.
— Я не беру гроші. Вірніше, вперше беру гроші… Але не візьму. Не маю потреби, взагалі.
— Ну, як знаєш.
Вона стояла в дверях, у вікні тремтів кущ глоду, — ноги її зігнулися в колінах, — повернулася; циган розтягнувся у весь зріст, і пес біля нього бігав; вона стояла в коридорі, а Костя ще тільки натягував штани; сонце пройшло половину шляху. І Костя Клюнов не відчув полегшення, так, як завжди — тільки ущемленість свободи. Пробігла по чолу невловимою тривогою.
Вони пройшли хол, перетнули дорогу, і Кості стало чогось весело: з'явився циган, він чвалав забрьоханий, на ходу дув у сопілку, пес дріботів назирці.
Море доганяло хвилі жовтою піною, терпкий вітер приніс до Кості запах жінки; прибій вирізався червоною цівкою прибитих штормом водоростей.
Задуло сукню, ноги блиснули проти сонця, і вона притулила рукою до стегон тріпочучу тканину, так стояла, доки стали пробиратися крізь чагарі.
— Кав'ярня.
Обвішане ліхтариками обійстя, далі безлюддя чагарів; під навісом сидів бармен, підперши ліктем голову, дивився поперед себе. Очі офіціанта щось нагадали Кості, і це насторожило.
— Вип'ємо чогось?
Вперше за день збагнув: жінка злякалася, але, швидше, то не жах, а суміш відчуттів, так, мовби перед тобою кішка, яку проганяєш, а вона не втікає, а щириться і намагається вдарити тебе лапою, не випустивши кігті.
— Можна.
Вони примостилися осторонь, за спиною бармена, крізь чагарі мерехтіло море, а небо наповнювалося жовто-золотавим кольором, сонце пропікало вже більше, ніж до середини, відбилося в зелені води золотим полотном. Бармен нехотя звівся і посунув до їхнього столика. Лікті у нього були сірі од бруду, і коли говорив, то погляд упирався десь за спинами.
— Є тільки шампанське.
Клюнов на знак згоди кивнув головою, затупцювався ногою, заворушив шматочками гравію і зрозумів, що цей чоловік нещасний; і чому він нещасний, Клюнов не хотів про це думати; просто він добре знав такі погляди, — упереджено винуваті. І коли бармен поставив перед ними пляшку шампанського, запітнілу, зелену й велику, Костя якось по-іншому окинув чагарі, море, офіціанта, столики.
— У нього очі актора, — сказала жінка.
Це Кості напочатку не сподобалося, — чимдалі, то відчуженість наростала; і взагалі, не хотілося помічати жінку. Вона про щось думала, і погляд увійшов у неї, — очі двома темними блюдцями нишпорили по спині бармена, зупинилися. Далебі він міг здогадатися, про що вона думає, але холод відчуження не зайшов далі моря, стільців, і Костя сам із собою згодився: дійсно, таки нещасний чоловік.
— Він нещасний, — сказала жінка знову, випірнувши десь із глибини.
Вітер напнув частину тента над кав'ярнею, заторохкотів лампочками; за спиною глухо гуділо, прокидалося курортне містечко.
— Люди часто сплять у дощ, — сказав Костя.
— Давай його запросимо. Дуже він вже виглядає нещасним.
Вдалині почулося рівномірне гудіння. Жінка повертіла головою, але так нічого й не побачила. Бармен підійшов і сів поруч. Говорив щось про погоду, про море. Костя налив йому у свій спорожнілий фужер. Той випив, подякував і почав услухатися в гудіння. У жінки загорілося волосся, червоно підфарбоване, виковзнуло м'яке підборіддя, біле і заодно чітко окреслене. Зі сходу летіли літаки. Напочатку рясніли чорними цятками, далі горизонт тремтів од надокучливого гудіння, а потім вони горбатими, сірими громадами, наче зграйка або тічка собак, пропливли над морем, і здавалося, що вони пролетіли у кількох метрах.
— Військові, — сказав бармен. — Бомбардувальники.
На небі золотилися хмари, горизонт зелено розвівався проти моря, і сонце йшло до кінця денного шляху. Червоно бігали тіні обійстям.
— Треба йти, — врешті сказав Костя.
— …???
— Немає часу.
Жінка бачила, що він взагалі намагається не звертати на неї уваги, але то в нього не виходило, і вона усміхнулася краями губ; знову повернула голову до бармена. Очі в бармена волого блиснули.
— Ми ще зустрінемося? — несподівано запитала вона, і обличчя пропливло перед ним, тріпнули коси; подуло вологою з моря.
— Може… Може, все минеться, — до себе сказав він.
— Що?
— А то так, просто. Звісно побачимося. Приходь, — Костя труснув головою і зараз зрозумів, що так дратує, — гудіння бомбардувальників.
Дорогою до готелю він зустрів людей; люди, засмаглі, червоні, круглі, міцні, йшли, перемовляючись, кушпелили в повітрі, а десь далеко відкочувалися луною бомбардувальники, і вони трохи подивовано проводили обличчями і знову — в сонну млівоту наступаючого вечора, під жеботіння морських хвиль впевнені, тугі, налиті кров'ю тіла, віддадуться чому завгодно, може, ночі, а може, коханню. Костя із задоволенням потягнув ніздрями повітря, злився з цим нерозбірливим живим потоком, почимчикував до готелю. Сонце золотом затопило верхівки гір, зирнуло ще раз у море, посипало блискітками по рябіючих проти проміння шибках хижок; скрізь запалало червоним.
Подвір'ям гасали, кудкудахкаючи, кури, собаки тявкали, задираючи писки, лемент, передвісник ночі, а далі — неймовірний спокій; таки неймовірний, від рохкання свиней, і від гною, що від свиней несло, від хлопчаків, які вже не посипали пилюкою голови, а відтак сиділи на лавках, лузали насіння, а то — стругали свої дерев'яні шабельки й з галасом, знявшись — пропадали у червоній заграві двору, що потроху напускалася поніччю; цикади свистіли у невідомих, вишуканих місцях, а спів дужчав і скоро розливався непомітним, але вкрай потрібним звучанням місцевого пейзажу. Костя придивлявся до плескатих, глинобитних будівель, не таких, як у його краях, звідки прибув — від будівель віяло холодною несправжністю, скороминучістю, а ще більше — чужиною. Та прочвалавши з кілометр просохлою дорогою, Костя обвикся, і з кожним кроком морила втома. Море блимнуло червоним оком сонця, — потухло. Місяць ще не зійшов — темрява прострелила простір. В останніх одблисках сьогоднішнього дня Костя побачив мешканців: старих, які грілися на пеньках, точили ляси і лузали насіння, утихлих і сонних від роботи, від самого життя, і Клюнов чогось переконував себе, що нічого не трапилося, і не могло воно скоїтись, — бо ось люди, двори, люди встануть і завтра підуть на роботу, і якщо він того забажає, то зустріне їх.
У готелі, коли настала ніч, він враз відчув неспокій. Він знав, що втомився, але сон не приходив: рипіли дощані стіни, вітер однотонно настирливо, як живий, посвистував. Костя сидів, упершись поглядом у ніч, спиною до дверей — стара звичка, — вікно заливало червоним, сходив місяць, — дуло сирістю з моря. Солоно дуло. Костя курив, позиркуючи на упаковку із снодійним. Потім почув голос. Голос ляснув, повис, злився із писком незмащених дверних петель. Клюнов обернув голову, зирнув на щілину, двері зачинилися, — кроки залопотіли, далеко, коридором. Дитячі кроки. Ударив дощ. Заторохкотів і швидко вщух. Завила сопілка цигана. Повітря важке; Костя втупив зір у пачку снодійного. Через деякий час підвівся і підійшов до вікна. Циган перестав грати, витяг велику горбату, засмажену до блиску хлібину, стиснув, крякнувши від задоволення, — кургузими пальцями розламав, — пара заструменіла од сірої, землянистого кольору м'якоті, пес вистрибом, колами пішов біля підстилки, а циган обережно поклав переламаний хліб, дістав з кишені заяложеного піджака цибулину, облущив нігтями, покликав собаку «фьють-фьють» — відривав невеликі шкоринки, кидав псові, а сам запихав великі паруючі кавалки до рота, жував так, що жовна ходили на вилицях.