В. Г. Короленко
ДІТИ
ПІДЗЕМЕЛЛЯ
notes
1
В. Г. Короленко
ДІТИ
ПІДЗЕМЕЛЛЯ
З російської переклала
Оксана Іваненко
Художник
Віктор Глуздов
„ВЕСЕЛКА"
в08—71М
Перекладено за виданням: В. Г. Короленко,
«Дети подземеяья».
Издательство «Детская литература», Ленинград, 1969.
ВИДАВНИЦТВО ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ВЕСЕЛКА».
Київ 1971
РОЗДІЛ І
РУЇНИ
м оя мати вмерла, коли мені було шість років. Батько,
ввесь віддавшись своєму горю, ніби зовсім забув про моє
існування. Інколи він пестив мою маленьку сестру і по-сво-
єму піклувався про неї, тому що вона була схожа трохи на
матір.
Я ж ріс, як дике деревце в полі,— ніхто особливо не тур-
бувався про мене, але ніхто й не обмежував моєї волі.
Містечко, де ми жили, називалось Княже-Вено, простіше
Княжгородок. Воно належало одному збіднілому, але гордо-
витому польському родові і нагадувало перше-ліпше з дріб-
них міст південно-західних губерній.
Якщо ви під'їжджаєте до містечка зі сходу, вам насампе-
ред впадає в очі тюрма — найкраща архітектурна прикраса
міста. Саме містечко розляглося внизу над сонними плісня-
вими ставками, і до нього доводиться спускатися пологим
шосе, загородженим традиційною заставою. Завжди сонний
солдат-інвалід ліниво підіймає шлагбаум1, і — ви в місті, хоч
відразу, може, й не помічаєте цього. Сірі паркани, пустирі
з купами різного мотлоху чергуються з підсліпуватими хат-
ками, що аж повростали в землю. Далі широкий майдан, пе-
рерізаний у різних місцях, зяє темними ворітьми єврейських
«заїжджих дворів». Казенні установи наводять сум своїми
білими стінами та казармено-рівними лініями. Дерев'яний
1 Шлагбаум — перекладина на заставах міста, що перекриває проїзд або
прохід.
міст, перекинутий через вузьку річку, крекче, здригаючись
під колесами, і хитається, як старезний дід. За мостом по-
тяглася єврейська вулиця з магазинами, крамницями, крам-
ничками та з ятками калачниць. Сморід, бруд, юрби дітей,
що повзають у вуличному поросі. Але от ще хвилина, і ви
вже за містом. Тихо шепочуть берези над могилами кладо-
вища та вітер хвилює хліб на ланах і дзвенить сумною, без-
упинною піснею в дротах придорожнього телеграфу.
Річка, через яку перекинуто згаданий міст, витікала з од-
ного ставка і впадала в інший. Отже, з півночі й півдня місто
було оточене широкими водяними просторами й багнищами.
Ставки щороку мілішали, заростали зеленню, а високі густі
комиші хвилювалися, як море, на величезних болотах. Посе-
редині одного з ставків був острів. На острові — старий на-
півзруйнований замок.
Я пам'ятаю, з яким страхом дивився я завжди на цей ве-
личний старезний будинок. Про нього ходили легенди й опо-
відання, одне від одного страшніші. Казали, що острів
насипано штучно, руками полонених турків. «На кістках
людських стоїть старе замчище»,— переказували старожили.
І моя дитяча налякана уява малювала під землею тисячі ту-
рецьких кістяків, що підтримують кістлявими руками острів
з його високими пірамідальними тополями й старим замком.
Через це, звичайно, замок здавався ще страшнішим, і навіть
у ясні дні, коли, бувало, підбадьорені світлом та гомінкими
голосами пташок, ми підходили до нього ближче, він часто
наганяв на нас напади панічного жаху, — так страшно диви-
лися на нас чорні дірки давно повибиваних шибок; у порож-
ніх залах носилося таємниче шарудіння: камінці й штукатур-
ка, відриваючись, падали вниз, викликаючи голосну луну,
і ми тікали, не оглядаючись, а за нами довго ще стояли грю-
кіт, і тупіт, і страшний регіт.
А в буряні осінні ночі, коли велетні тополі хитались і гу-
ли від вітру, що налітав з-за ставків, жах линув від старого
замку і шугав над усім містом.
На західній стороні, на горі, серед зотлілих хрестів та
запалих могил, стояла давно занедбана капличка. У ній
де-не-де провалився дах, стіни пообсипалися і, замість гуч-
ного, з високим тоном мідного дзвону, сови ночами заводили
в ній свої зловісні пісні.
Колись старий замок був даровим притулком кожному бі-
дакові без будь-яких обмежень. Все, що не знаходило собі
місця в містечку, що втратило можливість з якихось причин
платити хоча б жалюгідні гроші за покрівлю й куток
на ніч і в негоду,— все це сунуло на острів і там, серед руїн,
прихиляло свої бідолашні голівоньки, а за гостинність пла-
тило лише риском бути похованим під горами старого сміт-
тя. «Живе в замку» — цей вислів означав найгірші злидні.
Старий замок привітно приймав і покривав тимчасово зубо-
жілого писаря, і самотинних бабусь, і безрідних бродяг.
Всі ці бідолахи роздирали нутро старезного будинку,
ламали стелі і підлоги, топили печі, щось варили, чимсь хар-
чувалися — взагалі якось підтримували своє існування.
Проте надійшли дні, коли серед цього товариства, що ту-
лилося під покрівлею сивих руїн, почалися незгоди. Тоді
старий Януш, який був колись одним з дрібних службовців
графа, виклопотав собі щось подібне до звання управителя
і взявся до перетворень. Кілька днів на острові стояв такий
галас, лунали такі зойки, що часом здавалося, чи не турки
вирвалися з підземних темниць. Це Януш сортував населен-
ня руїн, відокремлюючи «добрих християн» від невідомих
людей. Коли нарешті на острові знову встановився порядок,
то виявилося, що Януш залишив у замку переважно колишню
графську челядь або нащадків цієї челяді, це все були якісьстаригани в потертих сюртуках і «чумарках» з величезними
синіми носами та сучкуватими палицями, старухи, верескливі
та бридкі, які, проте, зберегли в такому цілковитому зубо-
жінні свої капори і салопи. Всі вони складали міцно з'єдна-
ний аристократичний гурток, що одержав право визнаного
жебрацтва. Буднями ці старі ходили з молитвами на вустах
по домах заможніших городян, розносячи плітки, нарікаючи
на долю, проливаючи сльози та канючачи, а в неділю вони
довгими шерегами вишикувались біля костьолів і велично
приймали подачки в ім'я «пана Ісуса» та «панни Богоматері».
Приваблені галасом та лементом, що на той час лунали
з острова, я та кілька моїх ровесників пробилися туди і, схо-
вавшись за товстими стовбурами тополь, стежили, як Януш
на чолі цілої армії червононосих стариганів та огидних ста-
рух виганяв з замку останніх мешканців, приречених до ви-
гнання. Надходив вечір. Хмара, нависла над високими вер-
хівками тополь, вже сипала дощиком. Якісь нещасні темні
постаті, загорнувшись подертим по нікуди лахміттям, пере-
лякані, жалюгідні, засоромлені, снували по острову, наче
кроти, вигнані з нір хлопчиськами, і намагались знову шми-
гонути в якусь дірку замку. Але Януш і старі відьми з вигу-
ками та лайкою ганяли їх звідусюди, загрожуючи коцюбами,
палицями, а осторонь стояв мовчазний будочник, також з здо-
ровенною ломакою в руках.
І бідолашні темні постаті, похнюпившись, зникали за мос-
том, назавжди лишаючи острів, і одна по одній губилися
в сльотливій темряві вечора, що швидко спадав.
Від того пам'ятного вечора і Януш, і старий замок, що
з нього і раніше віяло на мене якоюсь тривожною величніс-
тю, втратили в моїх очах всю свою принадність. Було, я лю-
бив приходити на острів і хоча б здалека милуватися його
сірими стінами та замшілим старим дахом. Коли на світанкуз нього виповзали різноманітні постаті, які позіхали, кашля-
ли і хрестились на сонце, я й на них дивився з якоюсь пова-
гою, як на істоти, наділені такою ж таємничістю, якою було
оповито весь замок. Вони сплять там уночі, вони чують все,
що там відбувається, коли в величезні зали крізь вибиті вікна
заглядає місяць або коли під час бурі в них уривається вітер.
Я любив слухати, коли, було, Януш, вмостившись під то-
полею, з балакучістю сімдесятирічного діда починає розпові-
дати про славне минуле померлої будівлі.
Але з того вечора і замок, і Януш з'явились переді мною
в новому освітленні. Зустрівши мене другого дня поблизу
острова, Януш став запрошувати мене до себе, запевняти з
задоволеним виглядом, що тепер «син таких шановних бать-
ків» сміливо може відвідати замок, зустріне в ньому цілком
порядне товариство. Він навіть привів мене за руку до самого
замку, але тут я з слізьми вирвав у нього свою руку і кинувся
навтьоки. Замок став мені огидним. Вікна у горішньому по-
версі були позабивані, а нижнім заволоділи капори та сало-
пи. Старі баби вилізли звідти в такому непривабливому вигля-
ді, підлещувались до мене так підсолоджено, лаялись проміж
себе так голосно. Та головне — я не міг забути холодної жор-
стокості, з якою торжествуючі пожильці замку виганяли своїх
нещасних співмешканців, а на згадку про цих темних людей,
що лишилися без притулку, в мене стискалося серце.
Кілька ночей після описаного перевороту на острові в міс-
ті було дуже неспокійно: гавкали собаки, рипіли двері будин-
ків, і обивателі, раз у раз виходячи на вулицю, стукали пали-
цями по парканах, даючи комусь знати, що вони на сторожі.
Місто знало, що його вулицями в непогожій темряві дощової
ночі блукали люди, яким голодно і холодно, які тремтять 1
мокнуть; розуміючи, що в серцях цих людей мусять зароджу-
ватися жорстокі почуття, місто насторожилося і назустріч
і наспівуючи мені в моєму ліжку про десятки людей, позбав-
лених тепла та притулку.
Та от весна остаточно подолала останні пориви зими, сон-
це висушило землю, і разом з цим безпритульні мандрівці
кудись розійшлись. Собачий гавкіт по ночах вгамувався, оби-
вателі припинили стукати по парканах, і життя міста, сонне
та одноманітне, пішло своєю колією.
Лише нещасні вигнанці не знайшли і тепер у місті своєї
колії. Правда, вони не тинялися вже вулицями вночі: казали,
що вони відшукали собі притулок десь на горі, коло каплиці,
але як вони примудрилися влаштуватися там — ніхто не міг
достеменно сказати. Всі бачили тільки, як з того боку, з гір
та ярів, що оточували каплицю, сходили в місто ранками най-
неймовірніші і підозрілі постаті, які присмерком зникали в
тому ж напрямку. Своєю появою вони баламутили тиху дрім-
ливу течію міського життя, виділяючись на сіренькому тлі
похмурими плямами. Обивателі з ворожою тривогою ско-
са поглядали на них. Ці постаті аж ніяк не були схожі на
аристократичних жебраків із замку,— місто їх не визнавало,
та й їхнє ставлення до міста мало суто бойовий характер: во-
ни воліли лаяти обивателів, аніж лестити їм, брати самим, а
не випрошувати. До того ж, як це нерідко трапляється серед
цієї обірваної і темної юрби нещасливців, були особи, які ро-
зумом і талантом могли б зробити честь найвибранішому то-
вариству замку, але не вжилися в ньому і вважали за краще
демократичне товариство каплиці.
Крім цих людей, які відрізнялися від решти, коло каплиці .
тулилася ще темна юрба жалюгідних голодранців, поява яких
на базарі завжди викликала велику тривогу серед перекупок,
які поспішали швидше прикрити своє добро руками, зовсім
як ті квочки, що ховають курчат, коли в небі з'явиться шулі-
ка. Ширились чутки, що ці бідаки, позбавлені будь-яких засо-
бів до існування, відтоді як їх вигнали з замку, склали друж-
не товариство і займалися, між іншим, дрібними крадіжками
в місті та околицях.
Організатором і керівником цього товариства бідолах
був пан Тибурцій Драб, найвизначніша особа з усіх, що не
вжилися в старому замку.
Походження Драба було вкрито туманом таємничої
безвісті, дехто приписував йому аристократичне ім'я, яке
він вкрив ганьбою і тому примушений ховатися. Але в
зовнішності пана Тибурція не було нічого аристокра-
тичного. На зріст він був високий, з великими, грубовираз-
ними рисами обличчя. Коротке, злегка руде волосся стир-
чало на всі боки; низький лоб, трохи висунута наперед нижня
щелепа та велика рухливість м'язів нагадували щось мав-
пяче; але очі, що виблискували з-під насунутих брів, ди-
вилися уперто та похмуро, і в них світилися разом з лу-
кавством гостра проникливість, енергія та розум. В той
час, як обличчя кумедно викривлялося, ці очі зберігали
завжди лише один вираз, від чого мені, дитині, було якось
несвідомо моторошно дивитися на кривляння цієї дивної
людини. Під ним немов струмився глибокий, постійний
смуток.
Руки пана Тибурція були грубі і вкриті мозолями, великі
ноги ступали по-мужичому, тому більшість обивателів не ви-
знавали за ним аристократичного походження. Але як тоді
пояснити його дивовижну вченість, яка була для всіх очевид-
ною? Не було корчми у всенькому місті, в якій би пан Тибур-
цій, повчаючи селян, що збиралися в базарні дні, не виголо-
шував, стоячи на діжці, цілі промови з Ціцерона, цілі розділи
з Ксенофонта. Українці, взагалі обдаровані від природи бага-
тою фантазією, вміли вкладати свій власний зміст в ці нат-
хненні, хоча й незрозумілі промови. І коли, б'ючи себе в гру-
ди і блискаючи очима, він звертався до них зі словами:
Раїгез сопвсгіріі — вони також супились і казали одне од-
ному:
— Отож, вражий син, як лається!
Коли ж потім пан Тибурцій, звівши очі до стелі, починав
декламувати довжелезні латинські тексти, вусаті слухачі сте-
жили за ним з боязким і жалісним співчуттям. їм тоді здава-
лося, що душа Тибурція витає десь в невідомих світах, де
розмовляють не по-християнськи, і що вона там зазнає гіркі
пригоди. Його голос наче гуркотів так глухо і замогильно, що
слухачі, які сиділи по кутках і вже ослабли від горілки, опу-
скали долу голови, звішували свої довгі чуприни і починали
схлипувати:
— О-ох, матінко, та й жалібно ж, хай йому біс! — І сльо-
зи капали з очей і стікали по довгих вусах.
І, коли оратор, раптово зскочивши з діжки, заходився
веселим реготом, зажурені обличчя дядьків раптом проясня-
лися і руки тяглися до кишень широких штанів за мідяками.
Зрадівши щасливому закінченню трагічних пригод пана Ти-