бурція, дядьки частували його горілкою, обіймалися з ним,
і в його картуз падали з дзенькотом мідяки.
Зважаючи на таку надзвичайну вченість, з'явилася нова
легенда, що пан Тибурцій був колись дворовим хлопчиськом
якогось там графа, який надіслав його разом з своїм сином до
школи отців єзуїтів , власне для того, щоб він чистив чоботи
молодого панича. Проте виявилось, що в той час, як молодий
граф байдикував, його лакей перехопив усю мудрість, призна-
чену для голови панича.
Ніхто не знав також, звідки у пана Тибурція з'явились ді-
ти, проте факт був наявним, навіть два факти: хлопчик років
семи, але величенький і розвинений не по роках, і маленька
трирічна дівчинка. Хлопчика пан Тибурцій привів з собою
перші ж дні, тоді ж, як з'явився сам. Що ж до дівчинки, то
він відлучався на кілька місяців, перед тим як вона з'явилась
у нього на руках.
1 Єзуїти — католицькі ченці.
Хлопчик, на ім'я Валек, високий, тонкий, чорнявий, похму-
ро вештався інколи по містечку без усякого діла, заклавши
руки в кишені і зиркаючи на всі боки, що бентежило серця
калачниць. Дівчинку бачили лише один чи два рази на руках
пана Тибурція, а потім вона кудись зникла і де була — ніко-
му не було відомо.
Подейкували про якісь підземелля на горі біля каплиць,
а тому що в тих місцях такі підземелля траплялися нерідко,
всі вірили цим чуткам, адже жили ж десь усі ці люди. А вони
звичайно на вечір зникали саме в напрямку до каплиці. Туди
своєю сонною ходою шкандибав напівбожевільний старий
жебрак, якого прозвали «професор», крокував рішуче і швид-
ко пан Тибурцій. Туди йшли надвечір, потопаючи в присмер-
ках і інші ревні особи, і не було хороброї людини, яка б на-
важилася йти за ними по глинистих ярах. Про гору, пориту
могилами, йшла погана слава. На старому кладовищі вогкими
осінніми ночами спалахували сині вогники, а в каплиці сичі
кричали так пронизливо й дзвінко, що від криків клятого пта-
ха навіть у небоязкого коваля стискалося серце.
що він мусить, але не може
зайнятися мною, мусить лю-
бити мене, та не знаходить цієї
любові в своєму серці, ще
збільшувала його неприязнь
до мене.
Йому наговорили всі, що
я поганий, зіпсований хлопець,
і він все більше й більше сто-
ронився мене. А я це почував.
Інколи, сховавшися в кущах, я
стежив за ним, я бачив, як він
ходив по алеях, все прискорю-
ючи кроки, і глухо стогнав від
нестерпної душевної муки. То-
ді моє серце спалахувало жа-
лістю й співчуттям. Одного ра-
зу, коли, стиснувши руками
голову, він присів на лаву й за-
ридав, я не витерпів і вибіг з
кущів на доріжку, піддавшись
палкому бажанню кинутись на
шию батькові. Але, почувши
мої кроки, він підвів голову,
суворо глянув на мене й оса-
див холодним запитанням:
— Чого тобі?
РОЗДІЛ III
НОВІ ЗНАЙОМІ
Ми вирушили в екскурсію по обіді і, підійшовши до гори,
почали видиратися по глинястих проваллях, поритих лопата-
ми й весняними струмками. Провалля оголювали схили гір і
де-не-де видно було, як з глини стирчали білі зотлілі кістки.
В одному місці видно було дерев'яну труну, в іншому — щи-
рив зуби людський череп.
Нарешті, допомагаючи один одному, ми швидко видряпа-
лися на гору з останнього провалля. Сонце починало схиля-
тися до заходу. Його косе проміння м'яко золотило зелену
травичку старого кладовища, грало на старих похилених хре-
стах, переливалося на уцілілих вікнах каплиці. Було тихо;
віяло спокоєм і глибоким миром занедбаного кладовища. Тут
ми вже не бачили ані черепів, ані кісток, ані трун. Зелена
свіжа трава рівним покровом з любов'ю приховувала жах
смерті.
Ми були самі; лише горобці порпалися навколо та ластів-
ки безшумно влітали й вилітали у вікна старої каплиці, що
стояла, якось тужно похнюпившись, серед порослих травою
могил, скромних хрестів та напівзруйнованих кам'яних гроб-
ниць, оповитих густою зеленню, де майоріли барвисті голів-
ки жовтців, кашки й фіалок.
Нема нікого,— сказав один з хлопців, що були зі мною.
Сонце заходить,— промовив другий, дивлячись на сон-
це, яке не заходило ще, а стояло над горою.
Двері каплиці були міцно забиті; вікна були високо надземлею; проте з допомогою товаришів я сподівався вилізти
на вікно і заглянути всередину каплиці.
Не треба! — гукнув один з моїх супутників, раптом
втративши всю свою сміливість, і схопив мене за руку.
Іди геть, бабо! — крикнув на нього старший з нашої
армії, охоче підставляючи мені спину.
Я сміливо вліз на неї, потім він випростався, і я став на
його плечі.
Так я легко дістав рукою раму і, переконавшися, що вона
міцна, підтягся до вікна й сів на нього.
Ну, що ж там? — питали мене знизу з гострою ціка-
вістю.
Я мовчав. Перехилившись через підвіконник, я заглянув
усередину каплиці: звідти війнула на мене урочиста тиша по-
кинутого храму. Середина цієї високої вузької будівлі була
позбавлена будь-яких прикрас. Промені вечірнього сонця,
вільно вливаючись у відчинені вікна, розмальовували яскра-
вим золотом старі, обідрані стіни. Я побачив внутрішній бік
замкнутих дверей, завалені хори, старі зотлілі колони, що
ніби похилилися під надмірною вагою. Кутки були заткані
павутинням, і там було особливо темно, як буває звичайно в
кутках старих будівель. Од вікна до підлоги здавалося наба-
гато далі, ніж до трави знадвору. Я дивився неначе в глибоку
яму і спочатку ніяк не міг розгледіти, що це за дивні речі ва-
ляються на підлозі.
Тим часом моїм товаришам набридло стояти внизу і чека-
ти від мене звісток; тоді один з них, проробивши те саме, що
і я раніше, повис поруч зі мною, тримаючись за віконну раму.
А он там що таке? — з цікавістю показав він на темну
річ поряд з престолом.
Попівська шапка.
Ні, відро.
Навіщо ж тут відро?
Може, в ньому було колись вугілля для кадила'.
Ні, це справді шапка, а проте, можна подивитися. Да-
вай прив'яжемо до рами пояс, і ти по ньому спустишся.
Аякже! Так і спущуся! Лізь сам, коли хочеш.
Ну, що ж! Думаєш, не полізу?
І лізь собі!
Діючи зопалу, я міцно зв'язав два ремінці, зачепив їх за
раму і, віддавши один кінець товаришеві, сам повис на дру-
гому. Коли моя нога торкнулася підлоги, я здригнувся, але,
глянувши на обличчя мого приятеля, що співчутливо схиля-