жебрак! Я, якщо вже казати одверто, краду, і він крастиме.
А твій батько мене судить,— ну, і ти коли-небудь судитимеш...
ось його!
Не судитиму Валека,— заперечив я похмуро.— Не-
правда!
Він не судитиме,— насупилася і Маруся, переконливо
відхиляючи від мене жахливу підозру.
Дівчинка довірливо притулилась до ніг цієї потвори, а він
ласкаво пригладив жилавою рукою її біляве волосся.
Ну, цього ти наперед не кажи,— сказала чудна люди-
на, звертаючись до мене таким тоном, ніби вона розмовляла
з дорослим,— Не кажи, друже!.. Кожному своє, кожен іде
своєю стежкою, і хто знає... може, це й добре, що твоя стеж-
ка пролягла через нашу. Для тебе добре, тому що краще мати
в грудях шматочок людського серця ніж холодний камінь,—
розумієш?
Я не розумів нічого, та все ж таки вп'явся очима в облич-
чя дивної людини, очі пана Тибурція пильно вдивлялися
в мої.
Не розумієш, звичайно, бо ти ще малий... Тому скажу
тобі коротко: якщо колись доведеться тобі судити ось його,
то згадай, що коли ви обидва були дурнями і гуляли разом,—
то вже тоді ти йшов по дорозі в штанях і з добрим запасом
харчів, а він біг своєю дорогою голодранцем і з порожнім
пузом, а втім, — сказав він, різко змінюючи тон,— запам'ятай
добре от що: коли ти прохопишся своєму судді або хоч пти-
ці, яка пролітає повз тебе в полі, про те, що ти тут бачив, то
не бути мені Тибурцієм Драбом, якщо я тебе не повішу на
цей камінь за ноги і не зроблю з тебе копченого окосту. Це
ти, сподіваюся, зрозумів?
Я не скажу нікому... я... Можна мені знову прийти?
Марусю Тибурцій тримав на руках. Вона і Валек їли з жад-
ністю, яка ясно вказувала, що м'ясна страва була для них не-
баченою розкішшю. Маруся обсмоктувала навіть свої засмаль-
цьовані пальці. Тибурцій їв не кваплячись і, підкоряючись,
очевидно, непереможній потребі говорити, повсякчас звер-
тався до «професора» із своєю розмовою.
Бідний вчений виявляв при цьому дивовижну увагу і, схи-
ливши голову, слухав усе з таким розумним виглядом, наче
розумів кожне слово. Іноді навіть він виказував свою згоду
кивком голови і тихим мимренням.
Ось як небагато треба людині,— казав Тибурцій,— чи
не правда? От ми й ситі, і тепер нам лишається тільки подя-
кувати богові та клеванському ксьондзові...
Ага, ага! — підтакував «професор».
Ось ти підтакуєш, а сам не розумієш, до чого тут кле-
ванський ксьондз,— адже я тебе знаю. А проте, коли б не бу-
ло клеванського ксьондза, у нас не було б смаженини і ще
дечого.
Це вам дав клеванський ксьондз? — спитав я, згадавши
раптом кругле, добродушне обличчя ксьондза, який бував у
батька.
У цього малого допитливий розум,— вів далі Тибурцій,
звертаючись, як і раніше, до «професора». — Справді, його
священство дав нам усе це, хоча ми у нього і не просили, і на-
віть, можливо, не лише його ліва рука не знала, що дає пра-
ва, але й обидві руки не мали про це найменшого уявлення...
З цієї дивної та заплутаної мови я зрозумів лише, що засіб
придбання був не зовсім звичайний, а тому не витримав і ще
раз запитав:
Як! Ви це взяли... самі?
Малий не позбавлений проникливості, — як і раніше,
вів далі Тибурцій.— Шкода тільки, що він не бачив ксьондза:
черево у нього, як справжня сорокова діжа і, значить, обжер-
ливість йому дуже шкодить. У той же час, ми всі тут страж-
даємо від того, що надмірно худі, а тому деяку кількість про-
візії не можемо вважати для себе зайвою... Чи не так я кажу?
Ага, ага! — замислено промимрив «професор».
Ну от! Цього разу ви висловили свою думку дуже до-
речно, а то вже я починав думати, що у цього малого розум
жвавіший, ніж у деяких вчених... А втім,— звернувся він до
мене,— ти ще дурний і багато чого не розумієш. А ось вона
розуміє. Скажи, моя Марусю, чи добре я зробив, що приніс
тобі смажене?
Добре! — відповіла дівчинка, злегка блиснувши бірю-
зовими оченятами.— Маня була голодна.
Надвечір цього дня я із затуманеною головою задумливо
повертався до себе. Дивні розмови Тибурція на жодну хвили-
ну не захитали в мене переконання, що «красти недобре».
Навпаки, хворобливе почуття, яке я мав раніше, ще збільши-
лося. Жебраки, злодії... у них нема дому!.. Від людей я дав-
но вже знав, що з усім цим поєднується презирство. Я на-
віть відчував, як з глибини моєї душі підводиться гіркота
презирства до моїх маленьких друзів, але я інстинктивно за-
хищав мою приязнь від цієї гіркоти. І наслідок — жаль до
Валека і до Марусі збільшився та загострився, але прихиль-ність не зникла. Переконання, що «красти недобре», лишило-
ся. Та коли уява моя малювала жваве личко моєї приятельки,
яка обсмоктувала свої засмальцьовані пальчики, я радів її ра-
дістю і радістю Валека.
У темній алеї саду я ненароком натрапив на батька.. Він,
як звичайно, похмуро ходив з кінця в кінець із звичним, див-
ним, начебто затуманеним поглядом. Коли я опинився біля
нього, він узяв мене за плече:
Відкіля це?
Я... гуляв...
Він пильно глянув на мене, хотів щось сказати, але погляд
його знову затьмарився, і, махнувши рукою, він пішов по алеї.
Мені здається, що я й тоді розумів значення цього жесту.
«А, байдуже. її вже нема!..»
Я збрехав ледве чи не вперше в житті.
Я завжди боявся батька, а тепер і поготів. Тепер я носив
у собі цілий світ неясних питань та почуттів. Чи міг він зро-
зуміти мене? Чи міг я зізнатися йому в чомусь, не зраджуючи
своїх друзів? Я тремтів при думці, що батько дізнається коли-
небудь про моє знайомство з «поганим товариством», але зра-
дити Валека і Марусю я був неспроможний. Якби я зрадив їх,
порушив слово, що дав, то не міг би при зустрічі підвести на
них очей від сорому.
РОЗДІЛ VIII
ЛЯЛЬКА
Ясні дні минули, і Марусі знову погіршало. Хоч що ми
вигадували, аби розважити її, вона однаково дивилася бай-
дуже своїми великими, потемнілими й нерухомими очима,
і ми давно вже не чули її сміху. Я почав носити в підземелля
свої іграшки, але й вони розважали дівчинку лише на корот-
кий час. Тоді я вирішив звернутися до своєї сестри Соні.
У Соні була велика лялька з яскраво розмальованим
обличчям і розкішним лляним волоссям — подарунок покій-
ної мами. На цю ляльку я покладав великі надії і тому, від-
кликавши сестру в бічну алейку саду, попросив дати мені
тимчасово цю ляльку... Я так переконливо просив її про це,
так жваво змалював їй бідну, хвору дівчинку, у якої ніколи
не було своїх іграшок, що Соня, яка спочатку міцно пригор-
тала ляльку до себе, віддала мені її і обіцяла протягом двох-
трьох днів гратися іншими іграшками, нічого не згадуючи
про ляльку.
Враження від цієї нарядної фаянсової панночки на нашу
хвору перевищило всі мої сподівання. Маруся, яка в'янула,
немов квітка восени, здавалося, раптом знову ожила. Вона
так міцно мене обнімала, так дзвінко сміялася, розмовляючи
з своєю новою знайомою!.. Маленька лялька зробила майже
чудо: Маруся давно вже не вставала з постелі, а тепер по-
чала ходити, водячи за собою свою біляву доньку, і часом
бігала, як і раніше, ляпаючи по підлозі слабими ніжками