Ці розмови з кожним днем зміцнювали нашу з Валеком
дружбу, що росла, незважаючи на різку протилежність наших
характерів. Моя поривчаста жвавість була зовсім протилеж-
ною його сумній солідності, і він викликав мою пошану своїм
незалежним тоном, яким говорив про старших. Крім того,
в'н часто розповідав мені багато нового, про що я раніше й
не думав. Чуючи, як він говорить про Тибурція, ніби про то-
вариша, я спитав:
Тибурцій — твій батько?
Не знаю,— відповів він задумливо, наче це питання не
спадало йому на думку.
Він тебе любить?
Так, любить,— сказав Валек вже далеко певніше —
Він завжди піклується про мене, і, знаєш, іноді він цілує ме-
не і плаче...
І мене любить, і теж плаче,— додала Маруся з виразом
дитячої гордості.
А мене батько не любить,— промовив я сумно.— Він
іколи не цілував мене... Він нехороший.
Неправда! Неправда! — заперечив Валек.— Ти не ро-
зумієш. Тибурцій краще знає. Він каже, що суддя — найкра-
ща людина в місті. Твій батько, знаєш... Він засудив навіть
одного графа...
Так, це правда... граф дуже сердився, я чув.
Ну, от бачиш! Адже графа засудити не жарт.
Чому?
Чому? — перепитав Валек, трохи збентежений.— Тому
що граф — не проста людина... Граф робить, що хоче, і їздить
[у кареті, і потім... у графа гроші; він дав би іншому судді
грошей, і той би його не засудив, а засудив би бідного.
Так, це правда. Я чув, як граф кричав у нас у кварти-
рі: «Я вас усіх можу купити й продати!»
А суддя що?
Батько каже йому: «Йдіть від мене геть!»
Ну, от, от! І Тибурцій каже, що він не боїться прогна-
ти багатого, а коли до нього прийшла стара Іваниха на ми-
лиці, він звелів принести їй стільця. От він який!
Все це примусило мене глибоко замислитися. Валек пока-
зав мені мого батька з такого боку, з якого мені ніколи не
спадало на думку глянути на нього: слова Валека торкнули в
моєму серці струну синівської гордості. Мені було приємно
слухати похвали моєму батькові; та ще від імені Тибурція,
який «все знає», але разом з тим здригнулася в моєму серці
нота щемливої любові, змішаної з гіркою свідомістю, що ні-
коли батько не полюбить мене так, як Тибурцій любить своїх
дітей.
РОЗДІЛ V
МІЖ «СІРИМ КАМІННЯМ»
Минуло ще кілька днів. Членів «поганого товариства» не
було видно в місті, і я даремно вештався, нудьгуючи, по вули-
цях, чекаючи їхньої появи, щоб бігти на гору. Я зовсім за-
нудьгував, бо не бачити Валека і Марусю стало вже для мене
великою втратою. Та от коли якось я йшов, похнюпивши го-
\ову, курною вулицею, Валек раптом поклав мені на плече
руку.
Чого ти перестав до нас ходити? — спитав він.
Я боявся... Ваших не видно в місті.
А-а... Я не здогадався сказати тобі: наших нема, при-
ходь... А я подумав зовсім інше...
А що?
Подумав, що тобі уже набридло.
Ні, ні!.. Я, брат, зараз прибіжу,— поспішив я, — навіть
і яблука зі мною.
При згадці про яблука Валек швидко повернувся до мене,
ніби хотів щось сказати, але не сказав нічого, а тільки глянув
на мене дивним поглядом.
Нічого, нічого! — відмахнувся він, бачачи, що я див-
люся на нього вичікуючи.— Йди просто на гору, а я тут ще
зайду кудись — справа є. Я тебе дожену на дорозі.
Я пішов тихо і часто оглядався, чекаючи, що Валек мене
дожене; проте я встиг зійти на гору і підійшов до каплиці, а
його все не було! Я зупинився не розуміючи: перед очима
було лише кладовище, пустинне, тихе, без будь-яких ознак
людського життя — тільки горобці цвірінчали на волі та густі
кущі черемхи, козолисту та бузку, тулячися до південної сті-
ни каплиці, про щось тихо шепотілися густим темним листям.
Я озирнувся навкруги. Куди ж мені тепер іти? Очевидяч-
ки, треба дочекатися Валека. А поки що я ходив між
могилами, знічев'я приглядаючись до них і намагаючись ро-
зібрати стерті написи на порослих мохом могильних каменях.
Тиняючись отак від могили до могили, я набрів на просторий
напівзруйнований склеп. Дах його був скинутий або зірваний
негодою і валявся тут же. Двері були забиті. З цікавості я
приставив до стіни старий хрест і, вилізши по ньому, зазир-
нув усередину. Гробниця була порожня, тільки в середині
підлоги було вроблено віконну раму зі склом, і крізь це скло
зяяла темна порожнеча підземелля.
Поки я розглядав гробницю, дивуючися чудному призна-
ченню вікна, на гору прибіг захеканий та стомлений Валек.
В руках у нього була велика булка, за пазухою щось випина-
лося, по обличчі стікали краплі поту.
Ага! — гукнув він, помітивши мене.— Ось де ти! Якби
Тибурцій тебе тут побачив, ото б розсердився! Ну, та тепер
вже нема чого робити... Я знаю, ти хлопець хороший і ніко-
му не розкажеш, як ми живемо. Ходімо до нас1
Де ж це, далеко? — спитав я.
А от побачиш. Йди за мною.
Він розсунув кущі козолисту та бузку і зник у зелені під
стіною каплиці; я пішов туди за ним і опинився на невелич-
кому, твердо втоптаному майданчику, що зовсім ховався в
зелені.
Між стовбурами черемхи побачив у землі досить великий
отвір з земляними сходами, які вели вниз. Валек спустився
туди, запрошуючи мене за собою, і за кілька секунд ми обидва
опинилися в темряві, під землею. Узявши мою руку, Валек по-
вів мене якимсь вузьким вогким коридором; круто звернув -
и праворуч, ми раптом увійшли в просторе підземелля.
Я зупинився біля входу, вражений небаченим видовись-
іом. Два струмені світла різко лилися згори, виділяючися
гмугами на темному тлі підземелля; світло це проходило в два
мкна: одне — в підлозі склепу, друге, трохи далі, очевидно,
було влаштоване так само; сонячне проміння проникало сю-
ли не прямо, а спочатку відбивалося від стін старих гробниць;
воно розливалося в вогкому повітрі підземелля, падало на ка-
м яні плити підлоги, відбивалося і наповнювало все підзе-
мелля тьмяними відблисками; стіни теж були складені з ка-
міння. Високі широкі колони масивно здіймалися знизу і,
розкинувши на всі сторони свої кам'яні дуги, міцно змика-
лася вгорі склепистою стелею. На підлозі в освітленому місці
сиділо дві постаті. Старий, «професор», схиливши голову і
щось бурмочучи про себе, колупав голкою в своєму лахмітті.
Він не підвів навіть голови, коли ми зайшли в підземелля, і
коли б не легкі рухи руки, то цю сіру постать можна було б
вважати за кам'яну статую.
Під другим вікном сиділа з купкою квітів, перебираючи їх
за своєю звичкою, Маруся. Струмінь світла падав на її біляву
голівку, заливав її всю, але, незважаючи на це, вона неясно
вирізнялася на тлі сірого каміння дивною і маленькою ту-
манною плямочкою, що от-от розпливеться і зникне. Коли
там, угорі, над землею, пробігали хмари, заступаючи сонячне
світло, стіни підземелля поринали зовсім у темряві, а потім
знову виступали жорстким, холодним камінням, змикаючись
міцними обіймами над крихітною постаттю дівчинки. Я ми-
моволі згадав слова Валека про «сірий камінь», що висмок-
тує з Марусі її радість, і почуття забобонного страху закра-
\ося в моє серце; мені здавалося, що я відчуваю на ній і на
собі невидимий кам'яний погляд, пильний та пожадливий.
Валек! — тихо зраділа Маруся, побачивши брата. Ко-
ли ж вона помітила мене, в її очах блиснув живий вогник
Я віддав їй яблука, а Валек, розломивши булку, частину подав
їй, а другу відніс «професорові». Бідолашний вчений байду-
же прийняв цей дарунок і почав жувати, не припиняючи
своєї справи. Я переступав з ноги на ногу і щулився, почу-
ваючи, ніби мене давить це сіре склепіння.
Ходімо... ходімо звідси! — смикнув я Валека.— Відве-
ди її...
Ходімо, Марусю, нагору,— покликав Валек сестру.
І ми втрьох піднялися з підземелля. Валек був ще сумні-
ший і мовчазніший, ніж звичайно.
Ти в місті лишився для того, щоб купити булок? — спи-
тав я у нього.
Купити? — усміхнувся Валек.— Звідки ж у мене гроші?
Так як же? Ти випрохав?
Еге ж, випрохаєш!.. Хто ж мені дасть? Ні, брат, я по-
тяг їх з лотка єврейки Сури на базарі! Вона не помітила.
Він сказав це звичайним тоном, лежачи врозтяжку, заклав-
ши під голову руки. Я підвівся на лікті і подивився на нього.
Ти, значить, украв?
Еге ж!
Я знову відкинувся на траву, і з хвилину ми пролежали
мовчки.
Красти недобре,— вимовив я потім в сумній роздумли-
вості.
Наші всі пішли. Маруся плакала,- бо вона була го-
лодна.
Так, голодна! — з жалісною простодушністю повтори-
ла дівчинка.
Я не знав ще, що таке голод, але з останніми словами дів-
чинки у мене щось перевернулося в грудях, і я подивився насвоїх друзів, ніби побачив їх уперше. Валек, як і раніше, ле-
жав на траві і замислено стежив за шулікою, що ширяв у небі.
Поглянувши на Марусю, яка обома руками тримала шматок
булки, у мене защеміло серце.
Чому ж, — спитав я з зусиллям, — чому ти не сказав про
це мені?
Я й хотів сказати, а потім роздумав, адже у тебе своїх
грошей нема.
Ну так що ж? Я взяв би булок з дому.
Як, потихеньку?
Т-так.
Значить, і ти б теж украв.
Я... у свого батька.
Це ще гірше! — з певністю сказав Валек.— Я ніколи
не краду у свого батька.
Ну так я б попрохав... Мені б дали.
Ну, може, й дали б раз,— де ж напастися на всіх жеб-
раків?
А ви хіба... жебраки? — спитав я у палим голосом.
Жебраки! — похмуро відрізав Валек.
Я замовк і за кілька хвилин почав прощатися.
Ти вже йдеш? — спитав Валек.
Так, іду.
Я пішов, бо не міг уже в цей день гратися з моїми друзя-
ми безтурботно, як раніше. Чиста дитяча приязнь моя якось
затьмарилася. Хоча любов моя до Валека і Марусі не послаб-
шала, але до неї приєднався ще гострий струмінь жалю, що
доходив до сердечного болю. Вдома я рано ліг у ліжко.
Уткнувшися в подушку, я гірко плакав, поки міцний сон
прогнав своїм повівом моє глибоке горе.
От бачиш: я — Тибурцій, а він — Валек. Я — жебрак, і він —