Так от певного, кажу, вечора напровесні сталася мені пригода, і повертався я з гуляння додому дуже невеселий.
Того року батько спорядив мені прехороші ґринджольці, а до того я сам, щиро помайструвавши із тиждень коло шпильочка над озерцем, таке спорядив собі урвисько, що шургав з його, як з печі, трохи не до другого берега - аж в очах зеленіло.
Як посадив одного разу коло себе Сірка та з ним отакечки шургнув, то після такої забавки хитрий собака, аби загледів, що я йду по ґринджольці, схопиться, наче хто його кип’ячом сипнув, і втіка, кудою втрапить.
І не сказати, як спершу кохався я у своїх ґринджольцях. Було, як скочу зрана до того шпильочка над озерцем, то ввечері треба мене додому, як чуже теля, загонити, а далі трохи вже відпустило, а ще далі ніби трохи й докучати стало, а там вже й добре надокучило. І зовсім занедбав би я ті ґринджольці, якби тітка Мокрина не почала надозолювати: «Ой дитино, не слухаєш, та все ходиш на озеро, а там вже лід такий тонесенький, як шкло!» «А ти, мабуть, знов з ґринджолами, Матвійку! Ой голубе мій, не ходи на озеро!» «Ой, знов не слухаєш мене! Журиш мене! Що ж мені з тобою робити! Чи ж таки зачинити у коморі? І зачиню, бо неслухняний... Втопиться хлопець! Чує моє серце!»
Не дурно, мабуть, кажуть, що заборона - то подмух вогнику... Тільки що отак мене пострахала добра душа, мене як з мосту пхає на озеро.
Що ті старі баби тямлять! - думаю. Старі баби усього жахаються. Хіба я сам не знаю, що лід тоненький? Нехай тоненький, то що з того, як хлопцеві не бракує розуму? Як хлопець здатний і доглядний. А мені того добра не позичати - маю досить.
Оце повечоріє, калюжки постужавіють, а хоч молодик не дуже світить, та хто зна усяку повороточку в березі, той, замруживши очі, втрапить кудою треба, та й катне так, що аж дух захопить...
Оце ж я й катнув і дух захопило: хруснув лід, а я з ґринджолами у воду...
Виграмолився мокрий, як хлющ, по самісенький пояс. Попало теж і за комір, і в рукави.
Все б то можна викрепить - чого на світі не трапляється! - якби сам знав свою пригоду і нікому не хвалився. Так треба ж у хату, а уявись у хаті, то і тітка, і Катря сплеснуть руками, наче ти тричі потурчився: «А я ж казала! А я ж знала! Та де, та як, та коли, та Боже ж мій, та скрухо ж моя, та лишечко ж мені»... Хіба ж їм втямки, що як спостигла кого пригода, то не сикайся, як оса, йому в вічі, а дай йому покій - сам собі спокутує...
От так роздумуючи та розважаючи, іду і на ході все зупиняюсь та зорі вилічую. Стежка від озерця до хати неначе надвоє покоротшала. Здається, от-от тільки що видряпався з води, а вже ось і хатня одвірка.
Спинився я коло віконця і подививсь у хату. Каганець палає, батько струже лопату, тітка прядиво розмотує, а Катря мережить руками. І тітка ніби прислухає - мабуть, вже турбується, що я забарився дуже.
Постояв я, постояв, а таки у хату мушу. Зітхнув востаннє і вже руку до хвіртки простягаю, коли поміж деревами щось замарило. Придивляюсь - хтось височенний простує до нашого дворку. Я хутенько убіг, за старого дуба, і дожидаю. Він ближче, зростом і статтю око-в-око Максим Коренчук, - його й похода легка, а могутня, - той Максим, хоч вже пожив на світі, вже й сивизною його трохи сипнуло, добре він знав, почім ківш лиха, а не втеряв міцного здоров’я й сили. І неначе Максимова висока шапка. Так Максим був у нас позавчора, а вчащати не має часу. Та й стежка з села не тудою - сей прямує наче з пущі, від глибокого яру, або від Козачої Лучки. Придивляюсь пильно, а він вже близенько. Максим!
Так мене й підкинуло: мабуть, вже взято Орисю на виспу!
Максимова дочка Орися, хоч дуже рідко, а таки одвідувала нашу Катрю - така була славна, ясноока щебетушечка...
Позавчора Максим, уступивши у хату, похвалився: «Оце наша Орися на черзі». Здається, неабиякі слова, не страхота, не скарга, і промовив він ніби спокійно, а сумно стало, аж дух захопило.
Ой, та й пам’ятливі мені ті доби вечірні, як увійде нещасливий та похвалиться своєю гіркою напастю, і тихо стане у хаті, наче усі замруть...
Батько спитав:
- Взяли?
- Завтра зрана поведуть, - одказав Максим.
Тітка сплеснула руками:
- Боже мій милостивий!
Катря не озвалась.
З тим Максим попрощався, а ось він знов до нас поспішається. Може, Орися втопилася, як торік Ковалева Настя? Може, втікла світ за очі, як Приходькова Домаха?
Він не зогледів, що я тут, коло хатніх дверей ховаюсь поза дубом, а мені вже байдуже, що я по пояс мокрий, - я за ним у хату.
Тітка Мокрина і Катря стрепенулись, аж не дихають, дожидають, що він скаже. Сам батько, що по йому не дуже то пізнати, чи йому холодно, чи тепло, і той ніби трохи блисконув очима.
А Максим поздрастувався, усіда на лавці та й каже:
- Оце уступив до вас трохи відпочити.
І такий якийсь він... не походить на того, що сидів тут позавчора, білий та понурий, схиливши голову; наче світ йому угору піднявся...
- Далеко був? - пита батько.
- Був у Гайворонщині, - каже.
Від Чорностава до Гайворонщини не так, щоб дуже близенько - верстви неміряні, - а поїхавши зрання та доброго коня добре поганяючи, встигнеш туди опівдня.
- А як же ви Переплавку перебрели? - пита тітка Мокрина. - Мабуть, крига вже скресла, а там така бистря, що Боже...
- Ще держить, - одказує, - хоч вода вже поверх дзюрчить, перебрів якось.
За Орисю ані словечка.
Тітка Мокрина розмотує своє прядиво та раз у раз спогляда на його та зітха, сама аж по комір почервоніла, - кортить поспитати за Орисю. Кортить, мабуть, і Катpi, тільки Катря сидить як мальована та вишива свої квіточки. Катря трохи в батька вдалася - коли вже наважила: не ворухнусь, то не ворухнеться, хоч її запали.
Стара таки не викріпила, спитала:
- А що ж, Максиме?
- А що? - пита Максим. Наче забув!
- Узяли Орисю?
- Взяли та зараз і вернули додому. То вели, то несли. Тяжко занедужала.
- Тяжко занедужала? Голубонько моя! Може, з переляку? Або засумувала дуже? - журиться тітка Мокрина.
- Може.
- Дякувати Господеві! - зітха тітка. - Хвороба минеться, а тим часом, може, Пречиста заступить, забудуть. Дякувати Господеві!
- Дякує й вона. Спасибі Богу та спасибі Богу, тільки й чути.
- А ми ще часом журимось! - додає батько. - Бува, що й нам Господь спосила, чого нам треба.
- А бува, - згоджується Максим.
- Чого се ви надумали у Гайворонщину? - пита тітка Мокрина.
- Карпо Семиренко привозив у двір лист від свого пана, та переказав мені, що Грицько Березовий давно мене вигляда, а не так, може, вас, - каже, - як свої грошенята, бо йому тепер шостак за копу стає. Відколи вже я йому винен, та все не спромогався віддати. Оце я й надумав одвідати.
Тітка зараз розпитувать, що там, в Гайворонщині, чутно, та чи там якусь Устю свекруха жалує, та чи дума якийсь Левко узяти восени якусь Химку, та ще кого там бачив, та що чув.
- Там тепер чималий переляк і розрух, - одказує Максим.
- А що там таке? Що таке? - перехоплює тітка.
Цікава була старенька.
- Та десь там недалеко в гаях розбійники, кажуть, уявились, чи що.
- Ой лишенько! - вжахається тітка. - Багато людей вбито? Смутку ж мій! Недалечко й до нас... А ми самі в лісі... Мати Божа...
- Та заждіть трохи, Мокрино, не жахайтеся, - впиня Максим, - нікого ще, дякувати, не вбито. Чутка йде, що ті розбійники людей не займають, а ніби трохи лякають панів. На тому тижні заскочили, славлють, кривчуковського пана і крипточку налякали. Справник і досі сидить у Кривчуках.
А тітка Мокрина:
- Мати Божа, Мати Божа! Піймав?
- Ще.
- Піймає! Піймає! - метушиться тітка. - Пильнесенько, мабуть, шукає?
- А пильнесенько... і щиро... От як інколи ви голку, - всміхається Максим. - У кривчуковському лісі, кажуть, наче ярмарок, - гук, огром, тупотить, грукотить... Усі вовки у ноги - кудою який втрапив. Кривчуковський пан двораків узброїв - такі лицарі, що й не сказати - сам на коні виграває, атаманує... А по сій мові, бувайте здорові - час додому. - Та до батька: - Може, трохи проведете мене, Лавро?
- Чому не провести, - каже батько, - мені треба назирнути в Велику Яругу. Позавчора трохи не застукав там двох з Панасовки. То по дорозі.
І батькові невеселі очі якось блисконули.
З сим словом виходить з хати.
Я б за ними слідком випурхнув, коли ж тітка Мокрина кинулась засувати двері і вхопила мене за рукави.
- Куди се, дитино? Хіба ж не чув, що скрізь розбишаки?
Та, зглянувши на мене, об поли руками:
- Матвійко! Се ж ти, мабуть, в озеро шургнув? Пропала свитина! Така прехороша. Горенько мені з тобою! Змок, як вовченя, певно захолодився навіки! Казала ж я, що колись втопиться хлопець, так воно й буде! Ой Мати Божа милосердна!
А я прошуся.
- Та я вже, тіточко, обсох, та і свитинка не попсується. Та я вже на озеро більш не піду...
- Скидай свитинку... Ой, горе мені з тобою - неслухняною дитиною! Ось моя кожушаночка - одягнись... Змерз, мабуть... Ой, лишенько!
Одягаюся у кожушаночку, а в думці: кудою батько подався - чи мені до Великого Яру, чи до Дякового Кута бігти?
- Чуєте, тітко, - кажу, - батько кличе... Та й відсуваю двері.
- Де там кличе? Не відсувай! Не відсувай!
А я вже за дверима та й дременув до Великого Яру.
Дременув, та разом і скаменів...
Батько з Максимом недалеко подались - сидять на колоді коло тину. І чую - Максим ніби батька запевняє:
- Що б то не пізнати Дашка! Він самий з ними... І жартує, казав Микита, є, жартує...
Батько загледів мене та й пита:
- А куди се ти вибрався, хлопче?
- Та я б, тато, з вами, - кажу, - до Великого Яру.
- На сей раз ти лучче берись до хати, сину, бач, нахмарило, і дощ накрапає. Та й пізно вже - самий час спати.
Мусив я до хати.
І такий невеселий, розтурбований, що тітка Мокрина тільки двічі чи тричі заклопотала милостивую Мати Божу зглянутись, якого я старій тітці жалю завдаю, а далі вже любенько спитала, чи я не голодний.
- Може, ти злякався? - пита. - Може, боїшся тих, мовляв, розбишаків? Не бійся, голубенятко, се так тільки славлють... Може, де вони й туляться, та до нас ніколи в світі їм не доступити... А може, в тебе що болить? Чи так роздрімався? Лягай спатки, та щоб мені добренько спав...
Поклала мені свою подушечку, помостила гарненько, вкрила мене, обгорнула. Побачила, що я очі заплющив, перехрестила і дала покій...
Хоч заплющив я очі, а сон мене не змагає -
Весна того року була рання й дружна. Вранці сніжок береться, а вже опівдні попід дубами наче обручки з темного оксамиту, а по тих обручках де-не-де, наче зелені голочки, стріляє травиця, а на другий день вже та травиця тут полойчиками. Сьогодні прислухається, чи се не пташка десь озвалась, а на завтра вже й тут, і там, і скрізь черкають крильця, а позавтрому вже цілісенький гай співа, щебече, цвігоче і вицвіркує, грухає, сокоче, турчить і квилить. Засинілось озеро, гурчить вода по ярах, струменем ллється з узгорок, шумує по тіснинках, гуде просмиками, дзвонить рівчаками. По полянках висипався ряст, по кущах виповняються розпуковочки, бростються дерева, гудуть чмелі, звиваються білі метелики... Скрізь оживчий вітрець провіває теплим подихом. А сонечко наче сміється та гонить: «Скоренько! боржій! мерщій! Поспішайся, поживай світа!» І не оглянувся, вже зазеленіли гаї, розквітли садочки.
І дорослій притопканій людині немов легше дихати, а дурненька дітвора і поготів празникує.
Празникував і я.
У роздолі межи чорноставською і дрочиловською пущею, у самій тіснинці збігав широкий та глибокий бурчак, а в березі, в кущах та в очереті, присмачали дикі качки і усякі водолюбки й водоплавки. Вишукав я тут качине гніздечко і дуже пильнував, щоб не втекли з моїх рук каченятка, бо вони аби ледвечко вилупились - ще скорупочки на хвостиках, - а вже урозсип зараз в очеретяний плав приснуть, та поти їх і бачив.
Треба було пильнувати ошамненько. Я не згірший мисливець, знав, що качка птиця вередлива: боронь Боже її полохать, коли хочеш, щоб вивела діти, бо сполохнеш, то вона і гнізда відцурається. Замислив я охитрувати вередуху і упридобив собі трохи оддалік схованку у калинових кущах, що звідти мені качине гніздо як на долоньці, та щодня, чи ранком, чи ввечері, а то і ранком і ввечері там уховаюсь і назираю.