Отакечки одного разу тулюсь я у тому калиновому кущі та любую, як моя качка то дрімає, то прислухає, то стихенька кублиться та обгортається, коли наче мене хто шторхнув: «Глянь у цей бік!» Глянув - аж близенько з очерету на мене блискотять чорні, як терен, очі і білі зуби... І чую, сміється:
- А чия тепер качка буде?
З цим словом вислизнув, як вуж, з очерету і опинився поспліч. Височенький, не дуже вмитий, босий хлопчик, чорнявий і кучерявий.
- А ти звідки? Ти хто такий? - питаю.
- А я Романець, - каже. - Солодкий.
- А не можна по панській пущі гуляти.
- А я ось гуляю, - сміється.
- А тебе зловлють! - страхаю.
- А поки що я нагуляюся.
- Качка моя! - згадав я.
(Був так зтропився, що й за качку забув.)
- Відкупив у Бога? - пита.
- Хоч не відкупив... я перш знайшов, - доводжу.
- А може, я?
- Я перш! - гомоню.
- А заплач, - кепкує, - та дуже!
Загомонів я, та й зразу й занімів: злякався, що сполохнув качку, бо щось немов шелеснуло.
- Стрепенула! - розпачую.
- Тут вона сидить, як врита, - запевня Романець. - Придивись лишень, сорочий дядько!
Придивився я - тут! Причаїлась, наче її нема, і чуйно прислуха.
Дихнув я вільніш...
- Почуває! - каже Романець. - Тікаймо швиденько, щоб наш дух їй не пах!
І відбіга геть у гущавину. Я за ним і знов наполягаю:
- Моя качка! Я перш знайшов.
- А ти коли знайшов? - пита.
- Аж на тому тижні, - правлю, - у четвер.
- А я, може, в середу, га? - сміється. - Та дарма: діждемо каченят, то якось поділимо.
- Я зараз піду додому, - лякаю, - та як скажу татові, що ти по пущі гуляєш... то...
- То зловите мене, та хутенько за мотузок, та зашморгом мене за шию, та навпростець до панського двору, еге? Ой, та й битимуть! Аж геть залунає! Чого ж став, як пеньочок? Не барись, бо втечу!
А я барюсь...
- Поспішайся, панський доглядачу, - кепкує, - а я поки що шургну у бурчак та поплаваю.
І шургнув. Плаває, розкошує...
І так якось прилучилось, що й я скочив до його у той бурчак...
Дізнав я уперше, що то за добро веселий товариш.
Показав він мені, як линь по дну іде, як щука карася ловить. І хоч плив я за карася і добре мене шарпано, а зроду такої втіхи не зазнавав. [3]
Накупавшись, добували чмелиного меду, опорядили чудову вершу на жабенят, ставили сідла.
- Чому ти досі не приходив? - питаю.
- А може, я й приходив, - сміється.
- А знов прийдеш?
- Може, й прийду.
- А коли?
- Коли мене побачиш.
Та й зник у гущавині.
Я за ним. Де там! Як здимів.
Такий мене жаль узяв, що якби на дівчину, то б слізьми вмилася.
Але як нема ради, то мусиш, хоч і не рад, перетривати та сподіватись на краще.
Прийде! впевняю себе, прийде! Може, й завтра прийде, бо зна, що качки треба пильнувати. І сам казав, що за ніч у вершу налазить такого жабенят, що й не полічити, а в сідлах трепехатиметься як не журавель, то бусля... Прийде!
А тим часом вже добре повечоріло, і галушки давненько закликали у хату.
- Ой дитино, як же ти спізнився! - каже тітка Мокрина. - І Катрі виглядаю: відколи пішла і досі нема.
А Катря увіходить.
- Ось і я, - каже.
- Вечеряйте, дітки; батько побравсь у дрочиловську пущу, то певно забариться.
Катря не вечеряла. «Трохи, - казала, - голова болить».
- Та ти біла, як хустка! - затурбувалася тітка Мокрина.
- От піду, сяду на провівку, та й минеться.
Сіла на ослінчику, коло хати, обняла голову і немов замерла.
А тітка Мокрина упада.
- Дуже, мабуть, головка болить!
- Ні, не дуже, тіточко... Вже й полегшало... Нехай ще трохи посиджу на провівку.
А я, вечеряючи, думаю: - чи сказати за Романця, чи потаїти?
Потаїв.
На завтра, ще на світ не благословилось, зібравсь з лавки та до бурчака, - може, Романець вже тут дожидає.
Нема.
Дожидаю. Вже порожевіло на сході, вже пташки почали пурхати, а інші й заспівали, а все Романця нема. Чи ж буде? І так я того Романця виглядав, що трохи за свою качку забув.
А може, той Романець насміявсь - видрав качине гніздо та й шукай тепер вітра в полі.
Метнувсь до калинового куща, ні, качка тут.
Та якось наче вже й байдуже мені за ту улюблену качку.
Заглянув у вершу, озирнув сідла, та абияк, не по-хазяйськи - поналазило жабенят - нехай і поналазило, нема журавля ані буслі - нехай і нема...
Блукаю, наче всі шляхи погубив, та ізмишляю, як би мені хоч почути за того Романця.
- Матвійку, чого се ти такий невеселий? - пита тітка Мокрина. - Може, що болить? І Катря кволиться. Горе мені з вами, дітки! Нездужаєш, чи що, голубчику?
Запевняю, що здоровий.
- А чому такий невеселий? Веселися, дитино, поки мога... Бач, яка весна в Господа, як славно в нас у гаю.
- У гаю краще, ніж у селі? - питаю.
- Краще, мій голубе, краще; пахощі тут, пташки... Ти мені не смутуй, мій єдиночку, ти мені щебечи...
- А чи ж, тіточко, правили, що нема кращого над батьківщину, - кажу. - Хіба забули батьківщину?
- То давнє, синочку... то минулося...
- А ви усіх людей у селі знаєте?
- Ще б то мені не знати!..
- А який там Романець живе?
- Романець? Який же то Романець, дитино? Хоч у шимки голову - не згадаю!
- А живе ж там Романець... Солодкий - чи що.
- А я питаю, який Романець? Петра Солодкого хлопчик! Що то старе: того не згадає, друге забуває... Та ті Солодкі були колись наші сусіди близькі. Два хлопчики в їх. Меншенький Романець, а старшенький - Дорош. Такі жваві, славні хлопчики. Я зазнала їх, як ще були такі, як вузлики, а позаторік стріла Дороша у сестри - вона йому хресна мати, - то й не пізнала - парубок, як орел! А Романцьові, мабуть, на десятий рочок береться, а то й на одинадцятий... Жили вони, як і інші люди - не приділив Господь нам розкошувати, - та вкупі-таки, у своїй хатинці. Коли ж несподіване лихо: якось пан перестрів Петра і дуже його вподобав - був Петро такий вродливий, що й не сказати - високий, стрункий, гнучкий, укладний. Не дурно сказала його теща, як він сватав дочку: «Ой, сей ріс у великому лісі, та ще й при воді!»...
- То пан дуже його вподобав? - перехоплюю, бо мені не до тещиної розмови.
- Вподобав, вподобав... «Ти що за один?» - пита. - Я - Солодкий, пане, Петро. - «У двір Солодкого Петра, до коней»... Взяли їх у двір, - і яке було хазяйствечко, мусили вони занедбать. Років ізо два керував Петро панські коні, та й докерувався, що його копитами на смерть потоптано. Скоро по йому занепала і жінка - дуже засумувала, чи що, - далі стала вона якась непритомна та незабаром і вмерла, а всиротілі діти зосталися у дворі. Така-то їх доля гіркая.
- Хіба ж дворак на прикові? - кажу. - Хіба йому не вільно інколи погуляти?
- Ой дитино, бодай ніхто не зазнав такого гуляння! Немає гірше так нікому, як тим нещасливим, мовляв, попихачам: тудою біжи, сюдою поспішай, сьому подай, тому принеси; один лає, другий нарікає, третій карає... А пожалувати нікому! Сказано: пригладь голівки не знайдеться, хіба пробий голівки... Такий-то жаль бере, як згадаю тих сиріток... Так би, здається, і пригорнула голуб’яток... Недавно, кажуть, взято Дорошка до панських покоїв - вродливий, в батька вдався, - то й зовсім вже бідолахам світ зав’язали: було важко, було гірко, а таки удвійзі...
- Заждіть, тіточко: Романець до нас прийде!
- Як то прийде? - питає. - Ми ж у лісі...
- Та що, що в лісі, - кажу. - Він прийде...
- Ой дитино, що се ти видумуєш! Хіба ж не знаєш, що...
- А він таки прийде! - правлю.
- Крий Боже! Хай Господь боронить! Ще застукають.
- А ви його сховаєте?
- Ой дитино...
- Сховаєте? Сховаєте! Сховаєте!
- Та годі вже, пустаче...
- Сховаєте! сховаєте!
Обхопив стару обіруч - хоч певен вже, що сховає, а ще заглядаю у пригаслі ласкаві очі.
А вона чи відсува, чи прихиля мене, стихенька кажучи.
- Бач, свавольничку, трохи не звалив стару тітку...
Та додає:
- Як се ти прочув про того Романця?
Чи ж признаться?
Та ніби у жарт, ніби у правду, кажу:
- Я його бачив... Гулявся з ним...
- Оце так мене піддурюєш, синочку? Чи ж годиться?
- Гулявся з ним!
І все так, що ніби й правду кажу, і ніби жартую.
- Бач, вимислівчику! - сміється стара (а проте трохи й неспокійна). - Та добре, що розвеселивсь трохи... Біжи та бався, серце. Та щоб ти мені більш не смутував... Ой дітки, дітки! горенько мені з вами. Примогла б, серця вколупнула та дала, а нічого не вдію, несила моя... Оце Катря кволиться та кволиться - відколи вже голоса її не чутно, занепала, а яка була повновида, співоча... Була швиденька, як вітрець у полі, а стала тиха, наче зстаріла...
А я своє:
- Тіточко, по надобі ми Романця сховаємо на горищі, еге?
- Та годі ж пустувати, Матвійку!
- Він, мабуть, завтра прийде...
- Журиш, хлопчику, стареньку тітку!
- Тіточко-любочко, а ми ж його сховаємо?
- Тікай, бо зараз бити буду! - удає тітка.
А я вже певен, що по надобі старенька сховає Романця і не заборонить нам гулятись. Аби приходив!
Проте минають дні, а Романця нема. Спершу я журився, а далі став привикати, а ще далі й забувати.
Минуло, може, тижнів ізо два, а то й більше.
Одного вечора, вже на смерку, надумав я за озеро. За озером, на проліску, поза старими яворами, росла чудова ліщина. По ту ліщину я й брався, бо на завтра вдосвіта замислив наловити риби. Робаків же накопав цілісеньку торбинку, до того мав аж три гапличка з тітчиної корсетки, а такі, що й сома б вдержали. Не бракувало мені й дроту - хоч він трохи взявся іржею, а був ще такий уробний, що я з його гачки майстрував, наче млинці пік. А як до того добра конешне треба тонкої, а рівненької ліски, то хоч і далеченько, а мусив до проліска по ліщину.
Спізнився я, пораючись коло свого ножика. Як в батька порепалась на шматки стара коса, то я змайстрував собі славний, довгенький, кінчастенький, а держальце з липини. Треба було так його насталити, щоб не те гілки, щоб волосочок перетинав.
Поки насталив, і зорі почали висипатись. Іду стежкою. Місяць на уповні і така ясна посвіта, що на стежинці хоч голки збирати. І тиша - наче кожнісенький листочок, кожнісенька билиночка спочива.
Коли враз - шелесть, шелесть... Щось попередо мною з гущавини на стежку чи випало, чи вилинуло і повіялось, як на крилах...
Аж поточивсь я... а схаменувшись, у тропи...
Та зникло воно, наче й не виявлялось. Спинивсь я та вже і не зважуся, чи йти по ліщину, чи не йти. Збігло мені на думку, чи не лісовничку я вгледів, бо здалося мені, що віялась попередо мною неначе дівоча постать - гнучка та висока - і миготіло щось біле, а знав я, що лісовнички огортаються біленькими плахточками, самі холодні та біленькі, як сніг, тільки коси зелені.
Постояв, дожидаючи, може, знов уявиться, та не діждавши, побрався додому. Іду стиха, зупиняючись та оглядаючись. Знаю, що лісовничка не зла личина - аби ти її не займав, то вона тебе зроду не зачепить... А проте серце тенькає.
Тиша і пусто.
Хоч іду стихенька, а таки йду, і ось вже наша загорода, коли схаменувсь, що ножика загубив, - мабуть, як пустивсь за лісовничкою, бо, ішовши по ліщину, мав його в руці. Повертаю назад і теж не дуже поспішаюся, бо серце таки невгаває, тенькає. Не дійшовши того місця, звідки зірвався на довідку, бачу здалека, блискотить на стежці мій ніж.
Коли знов шелесть-шелесть...
Скаменів я і очам своїм віри не йму - устріч мені Катря!
- Катре, се ти?
Спинилась.
- Я, - каже. - Не пізнав?
- Де ти ходила?
- А я, - каже, - недалечко. Загубила намисто вранці, як ходила до озера прати... то все шукала.
І Катря - й наче не вона: очі якось запали і такі великі-великі... А біла! Коли б не брови темною смугою на чолі, сказав би, не жива істота, а з крейди.
- Знайшла? - питаю.
- Знайшла, - одказує, беручись за намисто - ось... А ти де ходив? - пита.
- Я брався по ліщину, тудою поза старі явори, на пролісок, та мене щось дуже налякало.
Розказую, яке мені учуялось... Слуха, не озиваючись. Питаю, чи коли бачила лісовничку. Ні, ніколи не бачила. Як вже доходимо нашого дворку, вона мені каже:
- Не нагадуй тітці за намисто... Нема чого... бо знайшлося.
- Добре, - одказую, - не буду нагадувати. Хіба тітка сваритиметься?
- Ні... а таки не нагадуй.
- Не буду.
Тітка, упоравшись, сидить на хатньому порозі.
- Славно погуляли, дітки? - питає.
- А славно, - одказує Катря.
- Головка не болить, Катрусю?
- Не болить... Тільки втомилась я дуже... спати хочу...
- Та й час вже, голубко. Ти ж цілісенький день то полола, то сапала... Ще б то не втомитись! Ти як візьмешся працювати, то й рук не покладаєш, здоров’я свого не шануєш! Де твої, дитино, рум’янці? Ти ж в мене була рум’яного личка, а тепер як хустонька біла...
- Се так вам здається, тіточко... се від посвіти... дуже місяць світить.
- Ой голубко, шануй здоров’ячко! Бо, не шанувавши, сама змалиш собі віку...
Полягали спати.
Того року Господь таке тепло дав, що ми трохи не від Великодня спали, як то кажуть, вітерком оплетені, а небом укриті. Недалечко хати була така чималенька, а придобна устронь, що липина обросла її, наче устінню. Дуже любив я тут ночувати. Засипаю, а понадо мною розискрюється зоряна Дорога, блискоче Віз, сяє Чепіга. Пахне вітрець, дихає, і думки усякі, і гадки. І заснеш, наче хто тебе заколише. Але того вечора чогось мені не спалось, тільки дрімалося. Роздрімаюся, та разом і прокинуся і знов дрімаю, а не засну, хоч зшивай очі.
Отак лежав я, мабуть, довгенько, коли щось мені почулося - якийсь ледве чутний чи порух, чи подих. Насторожився, прислухаю. А така ясна посвіта, що темна липина аж сяє. Знов чується. Підводжусь - чи не лісовничка?
А се Катря - заросилась сльозами, зчепила рученята та наче умліває з жалю.
А де вона ходила? Шукала, каже, намиста на кладці. Понад кладкою старий явор, як намет - хоч ясна посвіта, там темно. І похвалялася тітці, що славно ми нагулялися, нібито вона зо мною... і заказала говорити тітці за намисто.
- Катре! чого се ти?
Стрепенулась і шептом промовила:
- Тихо, Матвійку, тихо, не збуди тітку... Се я того, що в мене голова болить. Спи, братіку, і я спатиму...
- Катре! - покликав.
- Дай мені покій, Матвійчику, - одказала, - я дуже спати хочу.
Що тій Катрі сталося? - думаю. - Нехай тяжко голова болить, а таки дорослій дівчині плакати такими ревними сльозами не припада. Не виніжена вона: як торік, колючи тріски, зсікла собі руку, що кров аж ревнула, то більш вжахалася і охала тітка Мокрина, а вона її вговоряла та жартувала: «Дарма, тіточко, хоч воно трохи й болить, та на розум мене наставляє. Знатиму, що сокира не прийма іграшок - як нею орудувати, то треба дивитись у дві оці»... І невередлива вона: як нездужала - нездужала важко, всенька горіла, як вогонь, стала тоненька, як ниточка, - а і разу не застогнала.
Начудувавшись, вже став я й засипати, коли заграла труба по лісі. А трубою панські посланці викликали батька. Чого ж се його викликають опівночі?
Зірвалась тітка, бачу, й Катря схопилась. Чую, скачуть і спиняють коней коло нашої хати. Тітка обхопила мене, не пускає. Таки я вибрався - на коні Іван Жменя, старий дворак, панський улюбленець, а за ним ще четверо двораків кінних.
- Гей, лісник! - зіпає Жменя.
- Іду, - озивається, надходячи, батько.
- Шукаємо Солодкого Дороша - не бачив?
Серце як не розбило мені грудей - мого Романця старший брат!
- Не бачив, - одказує батько.
- Втік вчора на смерку. Бачили його недалеко, коло пущі. Певно, тут десь ховається. Шукаймо...