- Ти, Микито, - приказує парубкові, - зоставайся тут коло хати, пильнуй коней. Та щоб мені не дрімав! Чув, що пан казав?
- Чув.
- Пам’ятай добре!
Тим часом прискочило ще троє у дворацьких чемерках, з дубцями, з мотуззями, - дохожалий дворак і двоє молодших.
- Шукаймо! - загадує Жменя.
- Шукаймо, - одказує батько.
Та й розсипались по пущі.
Вже світає, а в пущі ще змрок. Чи вишукають?
- Ходім, тіточко, у хату, - каже Катря, - зарані обід зваримо...
Глянув я на ню: Катря як повсідень Катря, - може, трохи бліденька - порається в хаті, звивається по надвір’ю, біжить до криниці по воду...
- Оздоровіла головка? - питаю.
- Оздоровіла, - каже.
Тітка, не дочувши, та до мене.
- Чого питаєш, Матвійко?
- Пустує, - відказує за мене Катря, - щось давнє згадує.
Тітка, що все шептала, благаючи милостиву Пречисту, трохи насмілилась.
- Здоров, Микиточку! - підходячи до парубка та сідаючи коло його на ослінчику. - Чи давно тебе взято у двір, голубе? - пита.
- Вже третій місяць у дворі, - одказує Микита.
Такий здоровий, гарний парубок, тільки дуже невеселий.
- Не звик ще? Сумуєш?
Наче недочув.
- А мати давно бачив?
- Давно.
- Усе нездужає?
- Нездужає.
- Горенько наше! так вже, мабуть, Господь приділив... От нещасливий той Дорош... Як се його лихо спіткало? Розкажи, серце...
Він і розказав.
- Не вгодив Кучеренковій Оксані, що тепер господарює на дівочій виспі, - розказує. - Позавчора приніс їй від пана якісь ласощі, та й кинув, як собаці, а вона у плач. Дізнався пан: «Як ти насмілився, мурло? Перепроси!» Не перепросив... Вранці його покарали і не так, щоб сильне, а він підвівся та й знов упав... Спіжарний Юхим казав: «Нехай трохи облежиться під стайнею у холодку»... Лежав там аж до панського обіду. Кличуть його до покоїв - він при панськім обіді віяв липовим гіллям понад столом, - не йде, шукають - нема. Спіжарний вже послав Дмитра Панченка. Пан наче не завважив: були гості, і обідали, і вечеряли. А Дороша все нема. Як випровадили гостей та дознався пан, що не знайшли Дороша, то наче сказився: «Щоб достали його живого чи мертвого».
- Достануть! - промовила тітка Мокрина. - Як йому, нещасливому, сховатись! Знала я його ще отаким узличком... Було прибіжить до нас: «Де Катря?» Пам’ятаєш, Катрусю?
- Пам’ятаю, тіточко, - одказує.
Впоралась і тихенько сидить собі трохи оддалік.
- Молоденька та Оксана, а як вже згадючіла, - править тітка Мокрина. - Скарає її Господь... Давно ж її взято?
- Тижнів, може, два, а то й більш.
- А Тесленкову Варку вже викинуто?
- Ні, і Варка на виспі, і Бондаренкова Ївга. Там їх аж три...
Розпитує тітка Мокрина, розказує Микита, а всі прислухаємо. Тихо в тій темній пущі і, здається, ось-ось звідтіль почується голос і гомін... Вже й зоряється - тихо. Вже й на день благословилось. Ранок в Господа ясний та веселий, наче сміється. От, здається, шмер... от ніби зашорошило... от-от, здається, тут вони... Ні... Знов прислухаємо. Чи то лист, чи то... Та й ізводило ж те прислухання!
Тихо. Тільки птаство пурхає, співа та щебече, та поранній вітрець ледве шелестить листом.
Минає й ранок... Вже й по півдні...
- Їдуть! - промовив Микита.
Чуємо... Ближче та ближче... От Жменя, от його помічники, от батько...
Не знайшли! Не піймали!
- На коней! - гримнув Жменя. Зизнув пугою, та до батька:
- Ти за нами слідком!
Попростували до панського двору. Батько побравсь за ними.
Тітка, що почала хреститися, дякуючи Пречисту, і хреста не звела: не минеться лісникові, що пущею втікають!
- Ви, діточки, не бійтесь... не журіться, - ледве з жалю промовляє, а нас тішить, - може, пан і змилується, може, подума: як його лісникові знати, як вгледіти... Пуща велика... Хіба ж так не бува, що якось... Мати Пречиста заступить...
А сама незчувається, що сльози старе її обличчя росють.
- Мати Пречиста милосердна... А якщо спостигне кара, то перетерпимо... Перетерпимо, діточки, бо хіба ж ми тільки терпимо? Усі... скрізь... Усі... скрізь...
- Годі вже, тіточко, - промовила Катря.
Вона, Катря, не плакала. Сиділа нерухомо у куточку.
А я побрався до того старого дуба, що стояв на окрайку, та з верховини дивлюсь на панську садибу. Може, його вже карають, думаю, а може, ще тільки ведуть, а може, він стоїть перед ґанком, дожида, поки пан прокинеться, бо пани вчора бенкетували, а по бенкетах вони часом всипляють аж до вечора... І уявляю собі, як виходить пан, як гримає, як батька ведуть...
Коли йде він... іде батько.
- Тато, - кричу, - тато!
Нічого не питаю, тільки дивлюсь йому в вічі.
Він зняв мене з дуба.
- Мабуть, давненько виглядаєш батька, - каже, - аж з лиця спав.
А я все дивлюсь у вічі.
- Ні, синку, не катували. Тільки дурно продержали, - каже.
А тут надходить Катря - теж недалеко, мабуть, була.
- Поки що усе гаразд, дітки, - хвалиться батько, - панові не до мене: іменинник він сьогодні, то празникує свого святого та гостей вітає. Там такого гостей, що й не злічити.
Пречиста Мати заступила! - хреститься тітка Мокрина. - Дякувати Господеві!
Пани бенкетували та бенкетували. По батька не приходять.
Минає тиждень, минається й на другий.
- Забули! Заступа Пречиста! - тішиться тітка Мокрина.
Одно, що тітка впова на Пречисту, а друге й те, що людина, кажуть, і в пеклі звикає, а звикне, то не метушиться. Немов заспокоювалися і ми.
Розляглася чутка, що пан свата, чи вже висватав якусь генеральську дочку. Пан вже давненько удовів - покійна пані була, славили, тиха і плохенька, атаки не викрепила, мусила від його втекти і десь на чужині вмерла; при йому жила і хазяйнувала його старша сестра, теж удова. Була та його сестра вже підтоптана - пасок, мабуть, із сорок з’їла, а проте здорова, як лось, пиката, боката, шати дорогії, на пучках, на грудях золото, вирла блискучі, а голос... Як колись приїздила в пущу з гостійками панночками по проліски, та послала зап’ятника привести тітку Мокрину і питала, де найкращі квітки ростуть, то тітка довгенько іздригалась, згадуючи той її голос...
Забули на той час і за Максимову Орисю. Навідала вона Катрю, то й не пізнати веселу щебетушечку - очиці якось пригасли, устоньки зблідли.
- Зстаріла ти, голубко, - каже їй тітка Мокрина. - Мабуть, ще не оздоровіла?
- Оздоровіла, - одказує, - та живу наче в Божій карі - все боюся, що знов візьмуть.
- Ти ж давно засватана - повінчатись би вам.
- Як його повінчатись, коли боїмось за себе нагадати та тільки дурно смажу собі голову. Приходили до нас чорниці на церкву збирати... міркую та міркую... то я вже подумала: піду у чорниці! та все не зважаюсь - жалко дуже... - та й вмилася сльозами...
- Зажди, голубко, - каже тітка Мокрина, - от, славлють, пан висватав собі панночку, ожениться, то, може, жінка...
- Та що, що ожениться. Хіба не було в його жінки, як узяли на виспу Омельченкову Мотрю і Самусеву Настю, і Коваленкову Одарку, і Горленкову Ївгу? Так, кажуть, по двох і брали.
- Еге ж, по двох... Тоді й пані втекла... плохенька була... Може, ся не така буде... А ти, дитино, такеньки не смутуй... Може, Пречиста й заступить...
Та й зупинилась стара: огунули дівчину сльози та такі, мабуть, пекучі...
Отак, виглядаючи чужої і своєї напасті, діждали ми Зелених святок. Я вже нагледів славні виростки на клечання і такі дві улюбував, такі дві...
- Завтра, як трохи звечоріє, - каже мені тітка Мокрина, - то ми поберемось з Матвійком по зілля. Поберемось аж за Холодний Яр - там такий славний чебрець, повний та пахучий, що й не сказати. Там недалечко і аюр... А ти, Катрусю, назбираєш у городі повнячків, м’ятки, васильків тощо... ти з нами не йди, не втомляйся - бач, ти така, як з хреста знята...
Спершу не вважав я на той тітчин клопіт, бо стара трохи звикла клопотатись та турбуватись, а далі і я укмічаю, що й справді не та вже наша Катря, що була. І спокійна, і привітна, і робоча, та не та. Скаже тітка: «І голосочка твого не чутно, і не всміхнешся ти», то вона й всміхнеться, і заспіва, та не той усміх, не той голос. Щось таке їй сталося, а що - не второпаю. Все вона, здається, в думках та в гадках. Дивиться, а наче не бачить; озвися до неї, не чує, а почує, то наче не розбере; все немов прислуха; аби десь не те грукнуло, шелеснуло, - стрепехнеться, як сполохнута пташка; біжить по воду або там по що-небудь, та разом і забуде, кудою й по що поспішається. І змарніла дуже. Завважав, мабуть, і батько. Якось пита:
- Нездужаєш, дочко?
Не признається.
- Я, тату, здорова.
І на сей раз не призналася. Тітка Мокрина каже: «Ти, дитино, як з хреста спущена, не йди», а вона:
- Піду, тіточко, піду... Що се ви... Да я здорова, як та риба на глибині... Що б то мені не йти по зіллячка! Таки без мене і не знайдете, де найкраще росте...
От так розмовляємо, сидячи коло хати у затінку, - а день парний, дрімливий, сонечко парить, наче з-за туману. Перед очима гаєві дороги, то понад ними немов куриться, і скрізь такі гаєві пахощі, що аж на голову важко... Коли дивимось, щось зачорніло на дорозі з Степових Хуторів. Ніби хтось до нас простує. Ближче - чорниця, і до нас завертає. Затурбувалась тітка Мокрина - звісно, в крепацькій статі усе страха, усього боїться.
- Вкрий, Пречиста! Чого се вона до нас береться?
А вона вже коло хати.
Похода легка й бистра; сама висока, хоч би й парубку, а так у чорні завивала позамотувана, що тільки зористі іскраві очі блищать.
- Спаси, Господи!
Голос тихий, немов придушений. Тітка Мокрина вітає, просить до хати:
- Мабуть, втомилися дуже? - пита. - День Господь дав скварний такий...
- Ледве дихаю, - промовляє чорниця.
Та до Катрі:
- Дівчино, дай мені водиці напитись.
- Катре, витягни свіженької. Та хутенько, дитино! - впада тітка Мокрина. - В нас водичка славна.
Катря до криниці, а чорниця за Катрею услідок.
- Треба їй сприяти, - клопочеться тітка Мокрина, - чим її шанувати? Чорниця-то постує, а рибки, як на горе, нема...
А чорниця п’є - не нап’ється.
- Вона, мабуть, вже цілісіньке відерце вицмулила, - кажу, - та все цмулить.
- Чи тобі жалко Божої водиці, Матвійко, - уріка тітка Мокрина. - Хай собі п’є на здоров’ячко. Є в нас трохи медку, то оджалуємо їй медку, а паляничка свіжа.
Дістала тітка Мокрина з скрині калиточку, відлічила десятку, ставить мед на стіл, несе паляниці, та дарма заходу - чорниця, досхочу напившися водиці, подякувала і ні до чого не доторкнулась: дуже, каже, поспішаюся - спізнилася, бач, а дорога несвідома. Йде з-за Опанасовки у монастир.
- Там вам було з Степових Хуторів звернути на Кривчуки. Дурно ніженьки притомили, - жалкує тітка Мокрина. - Вам би у Степових Хуторах розпитаться дороги.
Вона, каже, розпитувалась, та якось, мабуть, помилилась. Казали звернути через лощинку, а вона якось лощинку тую проминула. І просить:
- Будьте ласкаві, скажіть дівчині, нехай мене проведе на окрай пущі, щоб мені знов не блукати. А може, яка ближня стежина є? - пита.
- А є така стежина, - каже тітка Мокрина, - а там знов стежиною, повз Криву Балку, устронна... Проведи, Катре, та добре розкажи, дитино...
А в Катрі по личику, як жар, очі світяться.
- Добре, тіточко.
А чорниця:
- Ой не барися, дівчино, не барися! Проводь. Хутенько, бо дуже я поспішаюся...
І зникла з Катрею поза зеленими купами.
- Не встигне до змроку, - каже тітка Мокрина, - чорничка, добре, як пізненько доправиться, бо монастир той далеченько, а дорога несвідома... стежками... З Глуховки там знов аж тричі звертати... А сонечко усе нижче та нижче... Час би й нам братися - зарані б зілля набрали... Коли б же той двірський посланець не дуже барився, та забрав те панське зілля. Здається, гарненько я його перетрусила - самісінька найкраща травичка, казав Жменя, як найдуться корінці або яке сміттячко, то не подякує... Ой, не подякує... Здається, травичка немов шовкова, м’якенька, свіженька, а хто його зна... - знов почала переглежувать ту панську травичку.
- Ой, коли б же той посланець не барився, - зітхає. - Здихати б мені ту травицю, а то раз у раз заглядаю та мацаю, - а чи м’якенька, а чи зелененька... Трохи й обридло...
- А як у двір візьмуть та не вподобають, - кажу.
- То нехай... я тим часом трохи відпочину... Дякувати Господеві, - чи се не посланець простує? Еге ж! Данилко Кальниченко!
- А ми тебе, Данильчику, виглядаємо, як рідного батька.
- Ось я й тут, - каже Данилко - такий був жвавий, чорнявий та кучерявий парубок.
- Що ж там у дворі, Данилочку? Чого сподіваєтесь?
- А хто його зна, - одказує, - що буде, то буде. Більш копи лиха не буде - нехай з копу.
- Не чутно за Дороша?
- Ні, - наче у воду впав. Казав справник: «Таки вишукаю», та ще не вишукав.
- То всі ви там живенькі?
- А поки що живенькі, що буде далі, побачимо. А щось, мабуть, буде, бо десь подівся Грицько Очеретний, а з ним і Бондаренко Савко.
- Боже мій! - сплеснула руками тітка Мокрина. - Втекли?
- Позавчора пан послав Грицька у містечко до Янкеля по рушницю і по той возок - по ту штучну панову бідку, а його й досі нема. Питали Янкеля. Забрав рушницю, запрягся у бідку, та й побравсь, каже Янкель. І бачив, каже, як він за дібровкою зник, - бо як Янкель в кінець містечка живе, і йому далеко по дорозі видно... А Савко як поніс у Грайворонське панові лист, то й досі несе... Справник запевняє усіх, - запевняє, вишукаю і на залізній мотузочці приведу. От, казав, тільки справлюся у Кривчуках та й за ваших візьмуся. А в Кривчуках щось таке дуже чудне діється, - якісь розбишаки уявилися і панський двір зруйнували, чи що... Бувайте ж здорові, бо Жменя не любить, як хто де забариться.
- Щасливо!
- Мати Божа милостива! - журиться тітка Мокрина. - Заступнице! Втекли. А кудою втікати? Скрізь однакова напасть!
- Хіба не можуть так добре заховатись, що й не знайти? - кажу.
- Ти, маленький нерозсудо! Тобі ще й очима не осягнуть хрестьянського лиха...
Та й згадала:
- Онде сонечко. Чи не час нам по зілля? Та чого се Катря так бариться? Гукни, Матвійко.
Гукнув - не відгукується.
- Біжи, Матвійку, та поклич. Мабуть, та чорничка: проведи та проведи далій, а вона й слуха...
Я льотом долетів до гайового окраю - нема. І по стежині аж до Холодного Шпиля - не видко. «Оце нуда, думаю: треба аж на шпиль махнути».
І вже стрепенувся я залускотіти, коли чую, щось жебонить недалечко, праворуч. Прислухаю - жебонить щось поза спорохнялим деревом, де поп’ялась усяка чепиця. Я тудою. Чорничка з Катрею стоять... і так тісненько стоять і за руки держаться. І добре я розгледів чорничку: (трохи вона розхрісталась, і чорниче завивало посунулось з чола) уста, як вогонь, червоні, і над устами, як бува у чорнявих дівчат, темною смужкою пушок, очі, як свічі... і такі мені ті очі знайомі...
Сполохнув неначе: чорничка метнулася за межи чепицею - хміль, дерезу, терен, павутиння як ножем проняла і зникла. Дивлюсь на Катрю. Чи вона сміялася, чи плака¬ла, чи злякалась, чи зраділа. По личку, як полум’я, і не вільно їй, здається, дихати.
- Тітка кличе, - кажу.
- То ходім скоренько, - відказує.
- А чого вона досі стояла? - питаю, ідучи.
- Хто? - пита.
- Тая чорниця. Так поспішалася, а тут...
- Втомилася дуже...
- А чого тебе за руку держала?
- За руку? - немов дивує.
- Авжеж...
- Се тобі виснило, братіку...
- Бачив! - наполягаю.
- Оце реп’яшком узявся! - жартує.
- А я таки бачив! - наполягаю. - Добре бачив!
- Нехай і бачив, реп’яшок ти мій любенький. Хіба ж тобі те шкодить?
І стихенька обійма мене за шию рукою.
- Хіба тобі що шкодить? - перепитує.