Людина - Кобылянская Ольга Юлиановна

                                                   Присвячено ви­со­ко­по­важній На­талі Коб­ринській.

Das Re­ich der Lu­ge ist auf­recht, wie es noch ni­emals ge­ve­sen. Die Wahr­he­it selbst wagt sich, nur in gle­is­sen­den Fet­zen ver­mum­mt, aus ih­rem Win­kel her­vor… [1]

Пан Епа­мi­нон­дас Ля­уф­лер про­жив доб­рi ча­си. Був ц.к. [2] лi­со­вим рад­ни­ком, мав ве­ли­ке по­ва­жан­ня, ве­ли­кий вплив i ве­ли­кi до­хо­ди. А що вiн мав мiж iн­шим, так "по­бiч­но", ту сла­бу сто­ро­ну, що лю­бив оду­шев­ля­тись га­ря­чи­ми напи­т­ками, - се не ма­ло нi­ко­го об­хо­ди­ти. Про се не мав вiн нi­ко­му зда­ва­ти спра­воз­дан­ня. Хi­ба б со­бi са­мо­му. А то­му, що був з со­бою у зго­дi, то­му, що ро­зу­мiв се­бе, як ро­зу­мiв i свої лi­со­вi спра­ви, тож i хо­див (як ка­жуть прос­тенькi лю­ди) "го­­дин­ник зов­сiм у по­ряд­ку". Вiд­так, ко­ли сла­ба сто­ро­на змог­лась та ста­ла зба­га­чу­ва­тись бiльши­ми нас­лiд­ка­ми, ко­ли по­ка­за­лось, що ве­ли­кi при­чи­ни спро­вад­жу­ють i ве­ли­кi по­дiї… то­дi й нас­та­ло… та про се вже опiс­ля…

Пан Ля­уф­лер був жо­на­тий i мав чо­ти­ри доньки й од­но­го си­на. Ос­татнього лю­бив вiн нес­ка­зан­но, ба на­вiть обо­жав. "Се бу­де гор­ди­ня мо­го жит­тя, свi­ти­ло цi­лої ро­ди­ни, се чо­ловiк бу­ду­чи­ни!" - мов­ляв вiн час­то до своєї жiн­ки й доб­рих зна­ко­мих. Доб­ра жен­щи­на, кот­ра так са­мо обо­жа­ла оди­­­на­ка, вi­ри­ла смi­ло­му вi­щу­ван­ню сво­го му­жа. Во­на ба­чи­ла са­ма не раз у своїх мрi­ях си­на лi­со­вим рад­ни­ком, ба­чила, як вiн їздив у еле­гант­нiй ко­ляс­цi, гор­ди­ми кiньми, бi­ля нього ба­га­та жiн­ка, йо­го здо­ров­лять ни­зенько ма­лi й ве­ли­кi, ста­рi й мо­ло­дi; ба­чи­ла йо­го та­кож по­важ­ним лi­карем-радником у то­ва­рист­вi ви­со­ких осiб, що з ним друж­но ба­ла­ка­ють. Ча­са­ми змi­няв муж бу­ду­чи­ми свiй за­вiд [3] й ви­би­рав ста­но­ви­ще над­вор­но­го рад­ни­ка. Суп­ро­ти то­го не мож бу­ло вже нi­чо­го за­ки­ну­ти. А як се зву­ча­ло шум­но! "Ви­со­ко­по­важ­ний пан Гер­ман-Євген-Си­дор Ля­уф­лер, ц. к. на­д­вор­ний рад­ник!" Над­вор­ний рад­ник! Нi, над­вор­ним ра­д­­н­и­ком бу­де, му­сить бу­ти. Се як­раз муд­рi­ше, нiж лi­кар­сь­ким рад­ни­ком або лi­со­вим рад­ни­ком! Ну, що­до ос­тат­ньо­го, то во­но при­па­ло їй ли­ше так еn раs­sant [4] на дум­ку, бо її муж зай­мав при­пад­ком те ста­но­ви­ще. Од­нак уся­кий, хто мав ли­ше ця­тин­ку да­ру ду­ма­ти, му­сив приз­на­ти, що лi­со­вий рад­ник не те, що над­вор­ний рад­ник! А ко­ли є вже хто раз над­вор­ним рад­ни­ком, то­дi й до мi­нiст­ра су­дiв­ницт­ва не­да­ле­ко. Ой, бо­женьку, що то не коїться все в чуд­нiм бi­гу ча­су! Во­на не бу­ла од­на з тих, кот­рi вi­ру­ють в чу­да, в про­тек­цiю, або що та­ке. Бо­ро­ни бо­же: так низько во­на ще не упа­ла, тож са­ме i не ду­мав так нiх­то в до­мi її та її му­жа. Во­на хо­тi­ла ре­чi ли­ше так бра­ти, як во­ни сам; со­бою предс­тав­ля­лись. Нап­рик­лад, хто був от хоть би там i Гам­бет­та (кот­ро­го во­на ба­чи­ла оног­ди в ра­nор­ti­сum), нiм став слав­ним на цi­лу Фран­цiю? Яким був Ко­лумб, нiм вiдк­рив Аме­ри­ку? Пев­но, "не та­ким слав­ним, яким уже став опiс­ля. Був i ще та­кий один, що ся­гав не­мов пiд не­бе­са. Ах, що то їй все так iз пам'ятi ви­би­лось, i во­на со­бi нi iме­нi, нi ро­ку не мог­ла при­га­да­ти! Го­лов­не од­нак в тiй по­дiї бу­ло те, що хтось там в мо­ло­дих лi­тах був пас­ту­хом, а на ста­рiсть став мит­ро­по­ли­том. Од­нак - ку­ди ж во­на заг­на­лась? Аж смiх бе­ре. Гер­ман-Євген-Си­дор не був анi бiд­ним хлоп­цем, що ви­чi­су­вав вов­ну у сво­го батька (як се ро­бив той бiд­ня­ка, той Ко­лумб), а вже най­мен­ше пас­ту­хом. Вiн був си­ном ц. к. лi­со­во­го рад­ни­ка i мiг лег­ше, нiж кож­дий iн­ший, дiс­та­тись на та­ку ви­со­ту. Iн­ших пе­ре­пон не мог­ла до­ля пос­та­ви­ти. Щож­до тих па­ри шкiльних ро­кiв, про кот­рi лю­ди стiльки за­во­дять, то во­на ни­ми ма­ло жу­ри­ла­ся. А ко­ли є вже хто раз в унi­вер­си­те­тi, то лi­та ми­на­ють, не­на­че б їх i не бу­ло. Ге­р­ман-Євген-Си­дор не ви­ка­зу­вав на те­пер особ­лив­шої охо­ти до на­уки, але (то­го б во­на й ра­да ба­чи­ти, хто б на­уку лю­бив) чи ж мож­на бу­ло йо­му, то­му жи­во­му хлоп­це­вi, ро­би­ти з сього за­кид? Вiн же не на­ле­жав до тих без­душ­них на­тур, кот­рi вмi­ють го­ди­на­ми не­ру­хо­мо на твер­дих шкi­ль­них лав­ках пе­ре­сид­жу­ва­ти; а про­тив­но, був один iз тих ве­ли­ча­во уло­же­них ха­рак­те­рiв, кот­рi ви­ма­га­ють iн­шо­го про­во­ду й по­ве­ден­ня, як, при­мi­ром, зви­чай­нi си­ни; уряд­ни­кiв, або - над­то му­жи­кiв!! Од­нак ви­су­ше­нi тве­ре­зi про­фе­со­ри (во­­на їх не­на­ви­дi­ла), кот­рi з по­жовк­ли­ми що­ка­ми, на­че му­мiї, про­ход­жу­ва­ли­ся й мо­ло­дос­тi, ма­буть, зов­сiм не ро­зу­мi­ли, во­ни не мог­ли йо­го зро­зу­мi­ти! Не­ми­лий нас­лi­док сього був та­кий, що зби­ли­ся з пра­во­го шля­ху, що взя­ли "пiк" [5] на нього, про­зи­ва­ли йо­го сильну во­лю "упря­мiс­тю i злос­ли­вiс­тю", а йо­го смi­лi, сво­бiд­нi бе­сi­ди i до­теп­нi дi­ла на­зи­ва­ли во­ни поп­рос­ту трiй­лом для цi­ло­го кла­су, ще й пе­рес­лi­ду­ва­ли йо­го, в пов­нiм зна­чен­нi сло­ва, на смерть…

Пiд час, ко­ли син нев­пин­но роз­ви­вав­ся, пiд­рос­та­ли й доньки. При­ро­да об­да­ру­ва­ла їх пiд кож­дим взгля­дом ще­дро; крiм то­го, по­си­ла­ла їх па­нi рад­ни­ко­ва на на­уку фран­цузької мо­ви й му­зи­ки; батько зай­мав гар­не ста­но­ви­ще, тож по ба­лах, до­маш­нiх за­ба­вах та iн­ших ве­чiр­ках рва­ли­ся за ни­ми мо­ло­дi лю­ди… I так ус­мi­ха­лась па­нi рад­ни­ко­вiй бу­ду­чи­на яс­на та чис­та, на­че та дни­на вес­ня­на, i во­на на­зи­ва­ла її в своїм сер­цi своєю "дру­гою бу­дуч­нiс­тю".

I газ­дiвст­во ро­зу­мi­ли во­ни не­аби­як! Ро­зу­мi­ли йо­го так, як йо­го в ни­нiш­нiх ча­сах не ро­зу­мiє пер­ша-лiп­ша жiн­ка! Про се дба­ла па­нi рад­ни­ко­ва ще заз­да­ле­гiдь. Во­на не нале­жала до тих жi­нок, кот­рi су­по­кiй­ним оком гля­дять на до­ньок, на­ко­ли тi бе­руть книж­ку до рук i в буд­ню дни­ну та чи­тан­ням без­бож­них лю­бов­них дур­ниць, або й iн­ших пу­стих дiл кра­дуть час бо­го­вi. Прав­да, зов­сiм без грi­ху в тiм взгля­дi не бу­ли її двi се­ре­ду­щi доньки (най­стар­ша перебу­вала в од­ної крев­няч­ки, а най­мо­лод­ша бу­ла ще нез­рi­ла до то­го трiй­ла), Оле­на й Iри­на. Че­рез се во­на ма­ла не раз i гi­р­кi хви­лi. Особ­ли­во Оле­на спри­чи­ню­ва­ла­ся го­лов­но до сьо­го. По­ви­ниш­по­рю­ва­ла, бог зна звiд­ки то­тi ва­рi­яцт­ва [6] на день бо­жий та й прог­ли­та­ла їх у цi­лiм зна­чен­нi то­го сло­ва! А як ро­зу­мi­ла про се опiс­ля роз­ка­зу­ва­ти! Юр­бою ок­ру­жа­ли її муж­чи­ни, i то ще мо­ло­дi, а во­на го­во­ри­ла, розби­рала i пе­ре­чи­лась, що тiльки - бо­же, зми­луй­ся! Бесiд­и пе­ку­чi, - не­мов за­лi­зо, не­без­печ­нi сло­ва, як: со­цi­алiзм, на­ту­ра­лiзм, дар­вi­нiзм, пи­тан­ня жi­но­че, пи­тан­ня ро­бiт­ницьке бри­нi­ли, мов бджо­ли, бi­ля чес­них ух па­нi рад­ни­ко­вої й ля­кали, на­че стра­ши­ла, в бi­лiй дни­нi її на­бож­ну ду­шу, де­нер­ву­ва­ли її та спро­вад­жу­ва­ли без­сон­нi но­чi… Ма­ло що ро­зумiла во­на з то­го; вiд­чу­ва­ла од­нак (справ­дешнє чис­те сер­це ма­те­ри­н­сь­ке зав­сiг­ди на пра­вiй до­ро­зi), що дуже ли­хий i не­без­печ­ний де­мон за­во­ло­дiв ду­шею доньки, кот­ру па­нi рад­ни­ко­ва так обе­реж­но сте­рег­ла, та й внiс її в країну смiш­ли­вос­тi й бе­зумст­ва! На­че iск­ри ог­ня­нi сипалися­ сло­ва з уст дi­во­чих i па­да­ли важ­ки­ми уда­ра­ми на бiд­ну жен­щину. Ах, що во­на сього до­жи­ти му­си­ла, що її донька роз­вивала не­жi­но­чi, хо­роб­ли­вi, без­бож­нi пог­ля­ди та го­во­ри­ла про якусь рiв­ноп­рав­нiсть мiж муж­чи­ною i жi­нкою!!! В та­ких хви­лях бу­ла би во­на най­рад­нi­ше з со­ро­му та лю­тос­тi в зем­лю за­па­лась, її донька! Донька ц. к. лiсового­ рад­ни­ка ви­с­ка­зу­ва­ла дум­ку, що­би жiн­кам бу­ло вi­льно хо­ди­ти в унi­ве­рситети, там на­рiв­нi з муж­чи­ною набув­ати ос­вi­ту; в жит­тю са­мiй удер­жу­ва­ти­ся, не жда­ти ли­ше под­руж­жя, ко­тре ста­ло­ся прос­тим при­бi­жи­щем про­ти го­ло­ду й хо­ло­ду! Се як­раз виг­ля­да­ло, на­че б її нi­чо­го не учи­ли, i во­на му­си­ла по­бо­юва­ти­ся о свою бу­ду­чи­ну! Матiн­ко бо­жа: во­на, та­ка пре­гар­на, по­важ­на, пот­рi­бу­ва­ла щось по­дiб­не ще й яв­но го­ло­си­ти!..

Се все во­на та­ки на свої уха чу­ла. Що од­нак при iн­ших на­го­дах i пуб­лiч­но го­во­ри­ла, до­но­си­ли їй доб­рi, по­важ­нi то­ва­риш­ки i зна­ко­мi:

- Наколи ви їй тi дур­ни­цi не виб'єте з го­ло­ви, то бу­де­те нас­лiд­кiв гiр­ко жа­лу­ва­ти; во­ла ще мо­ло­да, буй­на!

- Дiвчина гу­бить лег­ко­душ­но свою бу­ду­чи­ну i вiдстра­шує вiд се­бе i вiд дру­гих сес­тер же­ни­хiв!

- Де, ра­ди бо­га, нас­са­лась во­на то­го трiй­ла? - пи­та­ла знов iн­ша з то­ва­ри­шок.

- Чи зав­ва­жа­ли ви ту двоз­нач­ну ус­мiш­ку в мо­ло­до­го К., ко­ли во­на ос­тат­нiм ра­зом роз­во­ди­лась про жi­нок-лi­ка­рок, до­во­дя­чи, що во­ни бу­ли би прав­ди­вим доб­ро­дiй­ст­вом для сус­пiльнос­тi? А мо­ло­дий К., се ж пре­цiнь всiм звiс­но, пер­ша пар­тiя в мiс­тi!

- Хто ж бу­де до­ма їсти ва­ри­ти, на­ко­ли жiн­ка ста­не до уря­ду хо­ди­ти? Хто бу­де по­ряд­ку­ва­ти, пра­ти, ши­ти? Нев­же ж муж­чи­на? Ха-ха-ха! Чи ж се не чис­та дур­ни­ця роз­во­ди­ти та­кi те­орiї? Я по­ва­жаю й ша­ную вас ви­со­ко, лас­ка­ва па­нi рад­ни­ко­ва, од­нак ви суп­ро­ти то­го дiв­ча­ти не за­хо­вуєте до­статочно ма­те­ринсько­го ав­то­ри­те­ту. Най би моя ди­ти­на вис­ту­пи­ла з та­ки­ми нi­се­нiт­ни­ця­ми, я її вже ско­ро при­ве­ла б до ро­зу­му! Або чи ви чу­ли, що про ню па­нi С. го­во­ри­ла? А во­на пре­цiнь теж щось знає!

- Що, ра­ди бо­га, що ка­за­ла па­нi С.?

- Казала: цi­ле її по­ве­ден­ня то ли­ше ви­ща так­ти­ка кокете­рiї; я жен­щи­на й до­во­лi знаю тай­нi хо­ди жi­но­чої дум­ки.

На та­кi сло­ва прав­ди не зна­ла па­нi рад­ни­ко­ва нi­чо­го вiд­повiсти. Си­дi­ла, на­че б зде­ре­вi­ла, по та­ких бе­сi­дах.

- Що ж ме­нi дi­яти, до­ро­га па­нi док­то­ро­ва? - пи­та­ла во­на сти­ха.

- Що? Поп­рос­ту книж­ки заб­ра­ти i чи­тан­ня хо­роб­ли­вих ав­то­рiв раз на зав­сiг­ди за­бо­ро­ни­ти!

- Сього я не мо­жу вчи­ни­ти Оле­нi - не мо­жу! Що­до за­бо­ро­ни, то за­бо­ро­няю, i як ще; але книж­ки за­би­ра­ти… то­го я справ­дi не мо­жу, па­нi док­то­ро­ва!

Тут ви­ри­ну­ла пе­ред її ду­шею ви­со­ка стать мо­ло­дої дi­вчини з снiж­но­бi­лим об­лич­чям та су­по­кiй­ни­ми ла­гiд­ни­ми очи­ма…

- I що ж во­на та­ке, що ви суп­ро­ти неї та­кi без­си­лi?

- Що? "Ма­мо", ка­же: "доз­воль, не­хай я те­бе по­ва­жаю та не при­чис­люю до тих, кот­рi нав­мис­не не хо­чуть зня­ти по­лу­ду з очей; що, бо­ячись прав­ди, не­мов свiт­ла со­няч­но­го, затоп­чують своєвiльно людськi пра­ва"…

Такi i тим по­дiб­нi хви­лi пе­ре­жи­ва­ла па­нi рад­ни­ко­ва. На жаль, ся дiв­чи­на вмi­ла все її су­по­кiй­ну ду­шу ви­во­ди­ти з рi­вноваги, як-не­будь во­на за кож­дий раз по та­ких бе­сi­дах (з бо­лем i лю­тiс­тю за­ра­зом) вис­ка­зу­ва­ла їй свої дум­ки. Се нi­коли не по­ма­га­ло. На­че тiнь, пi­дiй­ма­ла­ся за стар­шою се­строю й Iри­на, i, тер­пе­ли­ва та ла­гiд­на, якою зав­сiг­ди бу­ва­ла, вмi­ла в та­ких хви­лях, не­мов прав­ник, за­го­во­рю­ва­ти й зас­по­ко­юва­ти па­ню рад­ни­ко­ву а га­ря­че бо­ро­ни­ти поступ­ки й пог­ля­ди сест­ри. Десь-ко­лись при­лу­чу­вав­ся до них i один мо­ло­дий чо­ло­вiк, ме­дик, Сте­фан Лiєвич. По­вер­нув­ши з-за гра­ни­цi на фе­рiї до­до­му, за­хо­див вiн у дiм па­на радни­ка та зат­ро­ював жит­тя па­нi рад­ни­ко­вiй…

Чого вже вiн не опо­вi­дав!.. Бо­же, зми­луй­ся! А во­ни при­слухувались йо­му, не­на­че б апос­тол прав­ди ви­тав мiж ни­ми та роз­ка­зу­вав про все бла­женст­во не­бес. Опо­вi­дав, при­мi­ром, про сту­дi­ю­ючих жi­нок i iн­ших, тим по­дiб­них; го­во­рив, що ба­га­то з них здає ек­за­мен з най­луч­чим ус­пi­хом, а раз опо­вi­дав (то се вже бре­хав, як со­ба­ка), що де­кот­рi з про­­фе­со­рiв по­же­ни­лись та­ки iз своїми сту­дент­ка­ми!!! I ба­га­то, ба­га­то чуд­но­го роз­ка­зу­вав ще…

- Емансипацiя жi­но­ча в Швей­ца­рiї або i в iн­ших по­сту­пових кра­ях - се точ­ка дав­но ви­бо­ре­на. При­хо­диться со­ро­ми­ти­ся, що тут жiн­ки ос­та­лись ще так по­за­ду за другим­и на­ро­да­ми; не то, що не жу­ряться са­мi про се, що­би здо­бу­ти со­бi рiв­ноп­рав­нiсть iз муж­чи­на­ми, але вва­жа­ють її яко­юсь хи­ме­рою. Заг­ра­бав­шись мiж свої чо­ти­ри стi­ни, не зав­да­ють во­ни со­бi на­вiть нас­тiльки пра­цi, що­би де­що пут­нього про­чи­та­ти, що­би хоч тим ча­сом сею до­ро­гою очис­ти­тись з пе­рес­та­рi­лих, дур­них, прос­то смiш­них пе­ре­су­дiв. А про якусь ос­нов­ну ос­вi­ту, про ро­зу­мiн­ня природозн­авства та ма­те­рi­алiс­тич­ної фi­ло­со­фiї не­ма вже й бе­сi­ди. Ос­воєнi по­вер­хов­но з по­оди­но­ки­ми га­лу­зя­ми на­ук, з по­оди­но­ки­ми фак­та­ми всес­вiтньої iс­то­рiї, ду­ма­ють, що во­ни справ­дi до­во­лi озб­роєнi суп­ро­ти ви­мог жит­тя. I во­ни за­ду­му­ють з горст­кою то­го на­уко­во­го кра­му при не­вiд­рад­нiм по­ло­жен­нi, яке те­пер зай­ма­ють в сус­пiльнос­тi, вес­ти борот­ьбу о iс­ну­ван­ня! - Тут i розс­мi­яв­ся вiн. - Аж роз­пу­ка бе­ре, - го­во­рив вiн раз, на­ко­ли Оле­на з блi­да­вим ли­цем i ши­ро­ко ство­ре­ни­ми очи­ма прис­лу­ху­ва­лась йо­го сло­вам, - ко­ли по­ду­маєш, в якiм гли­бо­кiм снi ос­та­ються ще ни­нi жi­нки, як ма­ло жу­ряться про свою са­мос­тiй­нiсть!..

- Вони то­му не вин­нi, Лiєви­чу, - пе­ре­би­ва­ла то­дi, бороня­чи­, Оле­на. - Се лиш нас­лiд­ки не­щас­но­го ви­хо­ван­ня та вко­рi­не­но­го пе­рес­вiд­чен­ня, що ду­ма­ти-зна­ти прис­тоїть муж­чинi, а жiн­цi має во­но слу­жи­ти за оз­до­бу!

- Се дiй­сно так, дiй­сно, нас­лiд­ки пе­ре­су­дiв i тем­но­ти; од­нак, на­ко­ли яка жен­щи­на пi­дiй­меться i, щи­ро бе­ру­чись за дi­ло, ста­рається збу­ди­ти сон­ну сест­ру, чо­му ки­да­ються на ню, не­на­чеб во­на тор­ка­ла їх ог­ня­ни­ми клi­ща­ми? Чо­му, при­мi­ром, га­нять вас, Оле­но, на­ко­ли ви їм вис­ка­зуєте свої прос­вi­че­нi, здо­ро­вi пог­ля­ди? Се є влас­не те, чо­го я жiн­кам не мо­жу прос­ти­ти. Що­до реш­ти, то во­ни справ­дi не­вин­нi. До­ки су­час­ний уст­рiй сус­пiльнос­тi iс­ну­ва­ти­ме, до­ти ос­та­нуться во­ни ма­ло­лiт­нi­ми; од­нак, i сей лад не вiч­ний. Буду­чина жi­но­ча ле­жить в їх ру­ках. Не­хай озб­роюється ко­жда по мож­нос­тi, пiс­ля обс­та­вин, а зброя їх… яка чис­та, яка си­льна, як вар­то по ню сяг­ну­ти!! Се - знан­ня, Оле­но!

Так го­во­рив вiн час­то, а ча­сом ще бiльше. А па­нi радни­кова зна­ла, що всi тi "об'ясня­ючi" роз­мо­ви вiд­но­си­лись до неї, бо во­на по­бо­рю­ва­ла ту мод­ну, бо­же­вiльну й деморалi­зуючу хо­ро­бу на кож­дiм кро­цi. Для то­го й ненавидi­ла во­на йо­го з цi­лої ду­шi, всi­ма нер­ва­ми її величезн­ого матери­нського сер­ця! Для Герман-Євгена-Сидо­ра не мав вiн нiко­ли приємно­го пог­ля­ду, анi доб­ро­го сло­ва. Вiн ва­жив­ся при­бир­ати по­зи­цiю й ма­не­ри мен­то­ра, не­на­чеб во­на йо­го осе ко­ли-не­будь про­си­ла або її чо­ло­вiк, рад­ник, хоч би од­ним зву­чеч­ком!!. Не­чем­ний!.. Iз своєю ве­ли­канською по­статтю, гус­тою ру­сою гри­вою ви­да­вав­ся вiн на­че фiр­ман бi­ля нiж­ної гра­цi­оз­ної фi­гур­ки Германа-Євге­на-Сидора…

Одного ра­зу роз­зух­ва­лив­ся на­вiть вiн до то­го сту­пе­ня, що ви­чи­тав йо­му в бру­тальний спо­сiб лi­та­нiю [7]. Во­на лиш при­пад­ком за­чу­ла ос­тат­нi сло­ва пле­бей­ської проповi­дi­ й то, влас­не, ко­ли всту­па­ла в ма­лi офi­ци­ни [8], в кот­рих меш­кав хло­пець, але за­бу­ти їх во­на нi­ко­ли не змо­же!

- Наколи б я мав вас у ру­ках, ви, нiк­чем­ний, з гли­би­ни ду­шi зне­на­вид­же­ний хлоп­че, - си­чав вiн, - мо­же, й уда­лось би ме­нi вас ще ви­до­бу­ти з сього бо­ло­та, в кот­ре ви як-не­будь, ще та­кi мо­ло­дi, за­лiз­ли по ву­ха; а так iде­те чим­раз дальше до згу­би! Те­пер…

- Ви не маєте ме­нi нi­чо­го роз­ка­зу­ва­ти, нi­чо­го припи­су­ва­ти! - бо­ро­нив­ся Герман-Євген-Си­дор. - Зреш­тою iду за­раз до Оле­ни й роз­ка­жу їй, як чем­но вмiє го­во­ри­ти апос­тол жi­но­чий.

- Безвстиднику! - за­ки­пiв мо­ло­дий чо­ло­вiк. - Зреш­тою йдiть! Во­на бу­де тi­ши­тись, ко­ли до­вi­дається про аванс сво­го бра­та, кот­рий їй i без то­го на­во­дить без­сон­нi но­чi.