Людина - Кобылянская Ольга Юлиановна 2 стр.

З тої хви­ли­ни да­ва­ла во­на (рад­ни­ко­ва) йо­му при кож­дiй на­го­дi зро­зу­мi­ти, що йо­го при­сут­нiсть їй не­на­вис­на; а вiн (на­ко­ли вже йо­му над­то бу­ло) блiд, од­нак - мов­чав, чо­го во­­на нi­ко­ли зро­зу­мi­ти не мог­ла, i - з'являв­ся на­но­во…

Так зiт­ха­ла па­нi рад­ни­ко­ва не раз з гли­би­ни сер­ця, зга­ду­ючи згуб­нi хи­ме­ри своїх доньок. Мог­ла од­нак го­во­ри­ти й ду­ма­ти, що хо­тi­ла; мог­ла нев­то­ми­мо на­га­ду­ва­ти до­нь­кам гра­ни­цi жi­но­чо­го свi­тог­ля­ду, - все бу­ло на­дар­мо. Во­ни ос­та­­ва­ли­ся впер­то при своїх фар­сах i но­си­ли го­ло­ви iнак­ше, як ви­па­да­ло донькам ц. к. рад­ни­ка лi­со­во­го…

Був пiз­нiй яс­ний ве­чiр i вже по ве­ли­код­нiх свя­тах. Ма­ле мiс­теч­ко утих­ло, i ви­раз­но бу­ло чу­ти шум гiрської рi­ки, що про­рi­зу­ва­ла мiс­то. Во­но ле­жа­ло в до­ли­нi, а по обох сто­ро­нах пi­дiй­ма­лись ве­ли­ча­во го­ри - Кар­па­ти. У мряч­ну си­ня­ву спо­ви­те вер­хiв'я, ос­вi­че­не ма­гiч­ним свiт­лом мi­сяч­ним, ви­кликувало чуд­нi туж­ли­вi чут­тя в людськiй гру­дi…

З од­ної ма­лої нез­нач­ної ха­ти­ни вий­шли Оле­на i Лiєвич. Во­на до­вiр­ли­во спер­лась на йо­го ра­ме­но, i обоє звер­ну­ли в од­ну з ти­хих улиць.

- Який ни­нi чу­до­вий ве­чiр, Сте­фа­не, - про­мо­ви­ла во­на сти­ха, по­важ­но. - На­че б для те­бе бог на­ка­зав су­по­кiй, щоб ти йо­го мiг по­див­ля­ти ще вос­таннє в цi­лiй су­по­кiй­нiй кра­сi!

- З то­бою, Оле­но. Що вiн ме­нi без те­бе? Який я щас­ли­вий, що пе­ре­був з то­бою ос­тат­нiй ве­чiр. А все ж та­ки, - до­дав вiн тро­хи зго­дом, - мi­шається з сим чувст­вом важ­кий сум, ко­ли по­ду­маю, що вже завт­ра му­шу вiд'їжджа­ти вiд те­бе, i то на два ро­ки!!

Її прой­ня­ла лег­ка дрож i во­на з нер­во­вим пос­мi­хом схо­ва­ла зо­ло­тi ко­си глиб­ше пiд хуст­ку i, при­гор­нув­ши­ся бли­ж­­че до нього, мов­ча­ла…

Вiн по­хи­лив­ся впе­ред i заг­ля­нув їй в очi. Во­на ви­да­ла­ся йо­му блi­дою.

- Ти не ка­жеш, Оле­но, нi­чо­го? - пи­тав вiн сти­ха.

- Не мо­жу го­во­ри­ти, Сте­фа­не… Бу­ду то­бi пи­са­ти.

- Однак я хо­тiв би, щоб ти го­во­ри­ла. Хо­чу чу­ти твiй го­лос. Хо­чу йо­го чу­ти до ос­танньої хви­ли­ни!

- Може, то­бi зло­жи­ти при­ся­гу вiч­ної лю­бо­вi й вiр­нос­тi? - пи­та­ла во­на йо­го з ви­му­ше­ним ус­мi­хом.

- Нi. В при­ся­ги не вi­рю. Ти се знаєш. Вi­рю ли­ше в си­лу лю­бо­вi. А ти ж ме­не лю­биш… ти! - ска­зав вiн з утi­хою, з тре­­пе­щу­чим щас­тям у го­ло­сi. - Ска­жи! Я хо­тiв би ще раз се по­чу­ти!

- Люблю! - ска­за­ла во­на, май­же смi­ючись.

- З пер­шої хви­ли­ни? - пи­тав вiн у не­до­вiр­чи­вiм то­нi, а гу­чний ус­мiх про­май­нув по йо­го об­лич­чю.

- Так, Сте­фа­не, з пер­шої хви­ли­ни, ко­ли тiльки я пере­ко­налась, що ти го­во­рив прав­ду, а не так, як ба­га­то муж­чин, як вза­га­лi так ба­га­то лю­дей, не бо­яв­ся нi­ко­ли i нi­чо­го.

- А з дру­гої хви­ли­ни?

- З дру­гої… що був дiй­сно цi­лою лю­ди­ною, не дро­бив­ся в кус­ни­ки для всiх i нi­ко­го, не гнув­ся, а пря­му­вав без­гля­дно до од­но­го, до пра­вед­но­го; що за­див­лю­вав­ся на жi­нок не очи­ма ни­нiшнього бруд­но­го егоїзму, а лю­ди­ни лю­дяної…

- А з третьої, риб­чи­но?

- З третьої… ко­ли пе­ре­ко­на­лась я… ах, що! - пе­рер­ва­ла на­раз жар­тiв­ли­во. - По­що ка­за­ти? Щоб ще став зарозумi­лий­, як дру­гi, що да­лi вже не бу­дуть зна­ти, що з со­бою по­чи­на­ти, як по­во­ди­тись, яким чи­ном до­ка­зу­ва­ти, що ось то во­ни!.. Ах, як во­ни ме­нi всi збрид­ли!..

- А з чет­вер­тої?

Вона смi­яла­ся ти­хенько.

- Що не чу­ти бу­ло вiд те­бе по­мад та па­хо­щiв на ми­лю, що - "пар­дон" - не обер­тав ти се­бе в якусь мод­ну мал­пу. Вели­кий та здо­ро­вий, - жар­ту­ва­ла во­на, - сто­яв мiй "пан i ко­ро­ль" мiж блис­ку­чим, виг­лад­же­ним гур­том i не знав по­ряд­но гу­ля­ти кад­ри­ля, а ще мен­ше у вiд­по­вiд­нiй хви­лi прис­ка­ку­ва­ти до дам iз пла­щем i ру­ка­вич­ка­ми. На­че справ­дiш­нiй мос­ковський мед­вiдь!

Обоє смi­яли­ся.

- Якби то так те­бе твоя ма­ти по­чу­ла! - обiз­вав­ся вiн.

Вона здвиг­ну­ла пле­чи­ма.

- Я мов­чу, бо ме­не не пи­та­ють. На­ко­ли б спи­та­ли, ска­за­ла б прав­ду.

- Я знаю, що й ти не боїшся. То­му й вi­рю то­бi, го­луб­ко, од­­нак ме­нi до­сад­но, ко­ли зга­даю, що твоя ро­ди­на ме­не не тер­пить, їм мо­же за­баг­ну­тись при­си­лу­ва­ти те­бе, щоб ти ви­й­шла за ко­гось дру­го­го, що, по їх дум­цi, гiд­нi­ший доньки рад­ни­ка!

Вона розс­мi­ялась.

- 

- Так ти не вi­риш ме­нi, Сте­фа­не?

- Вiрю.

- Чому хо­чеш ме­не пе­ре­ко­на­ти, що мог­ла би-м за дру­го­го вий­ти?

- Бо ти та­кож лю­ди­на…

Вона вис­во­бо­ди­ла свою ру­ку з йо­го i гор­до по­вер­ну­ла го­лову.

- Ти ду­маєш, я на­ле­жу теж до тих, кот­рi упе­ред спо­кiй­но ва­жать ста­но­ви­ще i всi обс­та­ви­ни якоїсь там лю­ди­ни, все ро­з­мiр­ку­ють, а на­ко­ли все гар­но згод­жується, по­чи­на­ють лю­би­ти? Ду­маєш, що мож­на би у моїм сер­цi лю­бов штуч­но ви­п­ле­ка­ти? Сте­фа­не, - по­чу­лось тро­хи зго­дом до­кiр­ли­во, - ду­маю, що ти по­ви­нен ма­ти ни­нi для ме­не iн­шi сло­ва, а не се­бе i ме­не му­чи­ти сум­нi­ва­ми.

- Прости ме­нi, Оле­но! - про­сив вiн прист­рас­но. - Од­нак га­д­­ка, що ти мог­ла б на­ле­жа­ти до дру­го­го, а не до ме­не, до­во­­дить ме­не до краю, i я не зно­шу її прос­тої

- Успокiйся, люб­чи­ку! - про­шеп­та­ла во­на ла­гiд­но. - Вiр у мою лю­бов. Чо­му не му­чусь я, що про­тя­гом двох ро­кiв мо­гла б i то­бi iн­ша спо­до­ба­тись? Ад­же й ти лиш лю­ди­на! Те­бе в'яже ли­ше лю­бов до ме­не. Iн­ших обов'язкiв не маєш су­проти ме­не; на­шi за­ру­чи­ни - тай­на.

- Я, Оле­но, я! Зi мною рiч iн­ша. Я па­ную над обс­та­ви­на­ми й то­му мо­жу ска­за­ти, що вiд ме­не за­ле­жить моя до­ля. Жi­нка од­нак, во­на те­пер по­ли­ше­на на во­лю до­лi…

- Дiйсно, - ска­за­ла во­на з ви­му­ше­ним ус­мi­хом. - А так бу­ли б ми вже з сим i го­то­вi, i мог­ли б о чiмсь муд­рi­шiм по­говорити. Вже не­да­ле­ко до до­му, - до­да­ла ти­хим го­ло­сом.

- Нi. - I обоє за­мовк­ли.

- Але ти бу­деш час­то пи­са­ти… - пе­рер­ва­ла во­на пер­ша ти­­ши­ну.

- Буду. Бу­ду про­ва­ди­ти для те­бе днев­ник, а при кiн­цi ко­ждого мi­ся­ця по­си­ла­ти.

- Вони, мо­же, пре­цiнь ско­ро про­ми­нуть, тi два ро­ки, Сте­фане?.. - її го­лос кра­яв йо­го сер­це.

- I для чо­го б нi, сер­денько? Один рiк у В., а дру­гий, ко­ли бу­ду асис­тен­том… Не кло­по­чись, а бе­ре­жись ли­ше. Ос­та­ва­й­­ся фi­зич­но сильна, а то­дi все лег­ше пе­ре­бу­вається.

- Я бу­ду бе­рег­тись, - вiд­ка­за­ла во­на ла­гiд­но i слух­ня­но. - Я й те­пер смi­юсь мо­дi в ли­це. Але ти, Сте­фа­не, бе­ре­жись i ти… ах!

- Що, люб­ко?

Вони ста­ну­ли й спог­ля­ну­ли на се­бе. Обоє бу­ли блi­дi.

- Ми вже до­ма.

- Навiть i не зав­ва­жив, - вiд­по­вiв вiн при­дав­ле­ним голо­сом.

- I ме­нi не зда­ва­ло­ся, що так близько… З її по­бi­лi­ло­го ли­ця го­рi­ли стри­во­же­нi очi. Прис­ту­пи­ла близько до нього.

- Бувай здо­ров, Сте­фа­не! - i, вхо­пив­ши йо­го за ру­ку, си­ль­но стис­ну­ла. - Пам'ятай про ме­не… - шеп­та­ла в несказан­но­му зво­ру­шен­нi. - Чуєш? Пам'ятай!!

- Олено!

Вiн прист­рас­но при­тис її до сер­ця. Опiс­ля цi­лу­вав ма­ло що не кож­дий па­лець. Лед­ве за­мi­тив, як ухо­пи­ла йо­го за ру­­ку й теж цi­лу­ва­ла. Вiн зля­кав­ся, а во­на скри­ча­ла з бо­лю. Од­но­час­но опус­ти­ла го­ло­ву на йо­го гру­ди й зап­ла­ка­ла.

- Сили… до­ро­га дiв­чи­но! - про­сив вiн без­звуч­ним голо­сом, а в гор­лi не­на­че да­вив йо­го корч.

- Боюсь о на­ше щас­тя! - прос­тог­на­ла во­на лед­ве чут­но.

- Я… я… нi… - вiд­по­вiв вiн. - Ми ж лю­би­мо­ся.

- Любимося, Сте­фа­не, лю­би­мо­ся…

Будучина нас­та­ла. Во­на при­во­лiк­лась i знi­чев'я устави­лась, дов­го й га­ря­че до­жи­да­на й ти­сяч­ний раз прок­ля­та, з своєю чуд­ною барв­ною мi­ша­ни­ною го­ря й утi­хи. Радни­ко­вi на­нес­ла во­на чи­ма­ло жу­ри й бо­лю. Особ­ли­во "свi­ти­ло ро­­ди­ни" на­во­ди­ло не­ми­ло­серд­но хма­ру за хма­рою на без­журну го­ло­ву па­на рад­ни­ка i йо­го жiн­ки. Як ско­ренько, зда­­ва­лось доб­рiй жен­щи­нi, прой­дуть шкiльнi ро­ки! Як лег­ко осяг­не ста­но­ви­ще прид­вор­но­го рад­ни­ка!

Сього ба­жа­ла во­на за вся­ку цi­ну в свi­тi! Од­нак iнак­ше скла­ло­ся.

Почавши вiд най­ниж­чих кла­сiв, тре­ба бу­ло для Гер­ма­на-Євге­на-Си­до­ра три­ма­ти до­машнього iнст­рук­то­ра. I як-не­будь пан рад­ник з про­фе­со­ра­ми жив на най­лiп­шiй сто­пi, че­рез се дiм йо­го був для них кож­до­го ча­су от­вер­тий; все ж та­ки Гер­ман-Євген-Си­дор при­но­сив кож­до­го пiв­рiч­чя чи­мраз то гiр­ше свi­доцт­во. При та­ких на­го­дах змi­ня­лись лю­бов i пес­то­щi вiт­ця в ска­же­нiсть. По­во­див­ся на­че божевi­ль­ний i був би роз­дер си­на, ко­ли б не сест­ри. Не­бо­ги ма­ли вже схо­вок, в кот­рiм дер­жа­ли хлоп­ця до­ти, до­ки лю­тiсть батька не ми­ну­ла, i вiн знов у сер­деч­ний, су­по­кiй­ний спо­сiб не за­пи­ту­вав про "ди­ти­ну". То­дi бра­ла ма­ти на се­бе тя­жке зав­дан­ня наст­ро­юва­ти батька на "доб­ре", вставляю­чись за ним га­ря­че.

- Воно ще та­ке мо­ло­де, ди­тин­не, - мов­ля­ла во­на, - му­сить ви­бу­ятись; час i бу­ду­чи­на на­ве­дуть йо­го i без то­го до пут­тя, по­ва­ги i ро­зу­му. В тих шко­лах i ста­рi зне­тер­пе­ли­ви­лись би, а не то - во­но!

Батько ус­по­ко­ював­ся, м'якнув, цi­лу­вав си­на i умо­лю­вав, що­би вiн уже раз прий­шов до свi­до­мос­тi та поп­ра­вив­ся. Пi­двищив йо­му гро­шi на дрiб­нi ви­дат­ки, ку­пив зо­ло­тий го­дин­ник, ку­пив ко­ня вмис­не ли­ше для нього i т. п. Ах, що ж бо то вiн i не вип­рав­ляв з ти­ми кiньми - не на­ди­вив­ся би­-сь i за дни­ну! I гнi­ва­тись на нього? Та за що?.. Що би­стро­ум­ний? Хит­рий? Ба! - Що вмiє до сво­го доп­ня­ти? Ту­пий кни­гоїд сього не до­ка­же… Так, при­мi­ром, за­мiсть до шко­ли, за­бi­жить тих­цем до ка­сар­нi, де зав­дя­ки про­тек­цiї яко­го там ниж­чо­го "обо­рон­ця вiт­чи­ни", дiс­та­не схо­ван­ку i приг­ля­­дається го­ди­на­ми всiм шту­кам їздцiв та вiй­сько­вим фа­р­­сам. Опiс­ля вiд­дає їх до­ма од­ну за од­ною не­аби­як, а ска­зав би-сь: par exel­len­ce! [10]

В та­ких хви­лях роз­хо­ди­лось сер­це ста­рих з роз­ко­шi, i пан рад­ник при­ся­гав­ся, що поз­во­лить йо­му вiд­бу­ти служ­бу од­но­рiч­но­го охот­ни­ка хоть би й при гу­са­рах.

- Куплю йо­му, - го­во­рив вiн з ен­ту­зi­аз­мом, - та­ку "бес­тiю", за кот­рою всi офi­це­ри бу­дуть гу­би гриз­ти…

Матуру здав Гер­ман-Євген-Си­дор з три­во­гою, лед­ве що свi­до­мо. I ви­би­ла за нею го­ди­на щас­тя, а за­ра­зом i го­ди­на бе­зi­мен­но­го су­му для ро­ди­ни Ля­уф­ле­рiв. Гер­ман-Євген-Си­дор вiд'їхав до В., щоб вiд­бу­ти там до­жи­да­ний рiк слу­жби вiй­сько­вої, а ра­дiсть ро­ди­чiв не три­ва­ла дов­го. I нес­тя­ми­лись во­ни, як ста­ли чим раз, то час­тi­ше по­яв­ля­тись вся­ко­го ро­ду век­се­лi на по­лич­ках Ля­уф­ле­рiвсько­го бюр­ка. А пан рад­ник? Йо­го са­мо­го мож­на бу­ло час­тi­ше, як пе­ред тим, ба­чи­ти в кав'ярнях. Де­ко­ли вiн та­ки там i но­чу­вав.

В про­тя­гу трьох лiт, по­чав­ши з ве­чо­ра, в кот­рiм Оле­на розс­та­лась з Лiєви­чем, змог­ла­ся вже ко­лиш­ня "сла­ба сто­ро­на" рад­ни­ка в не­по­га­мо­ва­ний на­лiг…

I ни­нi пе­ре­сид­жу­вав пан рад­ник з своїми виб­ра­ни­ми то­ва­ри­ша­ми при "шклян­цi" та на­рi­кав гiр­ки­ми сло­ва­ми на своє без­та­лан­ня.

- Коли Си­дор бу­де i дальше та­ке за­во­ди­ти, - жа­лу­вав­ся вiн, - ко­ли не пе­рес­та­не, то до­ве­де до то­го, що пi­ду з тор­ба­ми!

- Ще чо­го не ста­ло! Во­но не бу­де так зле, лю­бий рад­ни­ку! - по­тi­шав один iз то­ва­ри­шiв. Рад­ник розс­мi­яв­ся гiр­ко.

- Не зле? Пи­яти­ка, кар­тярст­во й про­че ле­дарст­во - се в мо­ло­до­го двад­ця­тид­вох­лiтнього хлоп­ця не зле? Ой, при­слу­жився вiн ме­нi, що пi­ду з тор­ба­ми… з тор­ба­ми, ка­жу, бо вже я не в си­лi дальше сього тя­га­ра дви­га­ти!

- Лишiть йо­го лиш, най ви­буяється, - за­мi­тив знов iн­ший, який­сь по­дат­ко­вий уряд­ник [11]. - Я вам ру­чу­ся, що вий­де з цi­лої iс­то­рiї та­кий чис­тий, та­кий не­ти­ка­ний, як лиш то­го тре­ба! Бу­де ще най­лiп­шим му­жем, най­лiп­шим батьком; у нього бист­рий ро­зум i ду­ха чи­ма­ло! Ду­маєте, що я був iн­ший у мо­ло­дих лi­тах? Ду­маєте, що на­дi мною не пла­ка­ла не од­ну нiч­ку не­бiж­ка ма­ти? I що ж з то­го? Я ус­по­ко­ював­ся по­ма­лу, от i пi­шов, сла­ва бо­гу, у влас­них си­лах уго­ру.

- Як, для бо­га, йо­му не гриз­тись!? - клик­нув дру­гий, лi­кар i при­ятель ро­ди­ни Ля­уф­ле­рiв: - По­ду­май­те лиш, з лас­ки своєї: вiн має ще двi не­за­без­пе­че­нi доньки до­ма, а той без­совiсний дра­бисько так i нак­ла­дає тя­га­рi на карб ро­ди­ни.

- Лярi-фарi [12], лю­бий док­то­ре! Не­за­без­пе­че­нi! Дiвчи­сь­ками не жу­рюсь зов­сiм. По­за­без­пе­чу­ються са­мi!.. - вiд­казав "по­дат­ко­вець". - Зреш­тою од­на, а са­ме Оле­на, так як би вже й за­ру­че­на з мо­ло­дим К.?.. Нев­же ж, Епа­мi­нон­да­се?

- Нi, то­ва­ри­шу, не за­ру­че­на, не ос­вiд­чив­ся ще…

- Але ж бо лю­ди так го­во­рять; зреш­тою про­сид­жує цiли­ми дня­ми у вас!

- Вона йо­го не хо­че!

- Не хо­че?

- Каже, що не лю­бить.

Тут i нас­та­ла на­раз ти­ши­на.

- А що ти на те, ста­рий?

Радник здвиг­нув пле­чи­ма.

- Що ж я мо­жу вдi­яти? Си­лу­ва­ти її? Во­на не дасться при­силувати!

Один ста­рий май­ор, що прис­лу­ху­вав­ся спо­кiй­но роз­мо­вi своїх то­ва­ри­шiв, на­раз за­ре­го­тав­ся.

- Тут i вид­но, - вi­доз­вав­ся вiн, - хто верх ве­де до­ма! Ба­бське па­ну­ван­ня! Має во­на хо­тi­ти? Чи во­на, мо­ло­да, є в си­лi са­ма рi­ша­ти про своє щас­тя, свою бу­ду­чи­ну? Всти­дайся, ста­рий! У твоїй мо­ло­дос­тi прис­пi­ву­вав ти iнак­ше. Ад­же мо­ло­дий К. - се пиш­на, се слав­на пар­тiя! Doc­tor juris [13], су­до­вий ад'юнкт, се б то­бi пре­цiнь з рук не випу­скати!

Радник по­ту­пив очi у шклян­ку i знов здвиг­нув пле­чи­ма.

- Що я мо­жу вдi­яти, то­ва­ри­шу? Чуєш, не лю­бить йо­го!..

- Не лю­бить йо­го! На­чеб лю­ди не по­би­ра­лись i не жи­ли й без лю­бо­вi! Дур­ни­ця! Хи­ме­ра! Ко­лись во­на сього гiр­ко по­жа­лує, од­нак влас­ти­вим ви­нов­ни­ком бу­деш ти! Дi­ти ви­ховуються iнак­ше, па­не Ля­уф­лер! Як дов­го ти жи­веш, до­ти ти й па­ном; але у те­бе не зна­ти, хто го­ло­ва до­му. Кож­дий сам со­бi па­ном. Кож­дий iде, ку­ди йо­му до­гiд­но, хоч би i до чо­р­та. З то­го те­пер по­ка­зу­ються i нас­лiд­ки; от те­пер i ма­єш "лю­бов"!

- Ваша прав­да, май­ор, сло­во чес­тi, що ва­ша! - вмi­шав­ся на­но­во конт­ро­лер.

- Абсолютизм у ро­ди­нi - се рiч най­муд­рi­ша. Ду­маєте, що в ме­не iнак­ше? Моя во­ля - се во­ля всiх; а що­до точ­ки лю­бо­вi - по­ка­жу при­мi­ри. Чи же­нив­ся я з лю­бо­вi? Же­ни­лись ви, мо­же? Ме­нi на­рад­же­но "мою", i я пi­шов раз у дiм, да­лi дру­гий, тре­тiй, при­див­ляв­ся всьому от­вер­ти­ми очи­ма, при­слу­хувався нас­тар­че­ни­ми ву­ха­ми, роз­пи­ту­вав­ся, розумiє­ться, де­лi­кат­но про теє-то, при­вик до неї, освiдчивс­я - i кi­нець. Ме­нi ви­дається, па­не рад­ни­ку, що ва­ша Оле­на геть-геть пе­ре­рос­ла вас. Ко­ли б се ро­би­ли хло­пцi, се б ме­нi бу­ло ще сяк-так до впо­до­би, але дiв­ча­та - нi­коли! Прис­лу­хав­ся я їй раз, як во­на ве­ла якусь роз­мо­ву, але ка­жу вам щи­ро, що на­ко­ли б бу­ла мен­ше гар­на, то не про­щено би їй нi­ко­ли тих дур­ниць, кот­рi, не­мов цвi­та­ми, пов­би­ра­ла гар­ни­ми сло­ва­ми. На­чи­та­ла­ся нез­до­ро­вих тво­рiв, i то є ко­неч­нi нас­лiд­ки. Вам бу­ло їй по­во­ди на­ло­жи­ти, а й те­пер ще не запi­зно. Поп­ро­буй­те лиш i пе­ре­ко­наєтесь, що зiг­неться.