Людина - Кобылянская Ольга Юлиановна 5 стр.

- Се в те­бе, Оле­но, дiй­сно не…

- Жарт? Нi, Мар­га­ре­то, прав­да.

Вдовиця мов­ча­ла че­рез хви­лин­ку.

- Кождий має свої пог­ля­ди на та­кi ре­чi, - обiз­ва­лась опi­с­ля; - од­нак, як то ка­жуть: "i муд­ро­му чо­ло­вi­ко­вi не встид по­­с­лу­ха­ти по­ра­ди…"

- Для ме­не не­ма по­ра­ди, Мар­га­ре­то, - вiд­по­вi­ла ти­хо Оле­на. - "На ми­лу­ван­ня не­ма си­лу­ван­ня", так са­мо i на пова­жа­н­­ня­; а ви­роб­ле­нi пог­ля­ди на жит­тя, кот­рi тiс­но зв'яза­нi з на­шою со­вiс­тю, та­кож не да­ються ски­ну­ти, на­че та одiж.

- Сього я й не хо­чу ска­за­ти. Я хо­тi­ла бу­ла лиш спи­та­ти, що влас­ти­во ду­маєш зро­би­ти з со­бою, ко­ли не хо­чеш вiд­датись?

- Задумую жи­ти по своїй на­ту­рi i по прав­дi.

- По прав­дi! - ус­мiх­ну­лась сум­но ста­ренька жен­щи­на. - Не знаю, що со­бi влас­ти­во пiд тим ду­ма­ти. Од­на­че, взяв­ши все на роз­ва­гу, то що ти маєш суп­ро­ти осо­би К…го? Що те­пер йо­го не мо­жеш лю­би­ти, ро­зу­мiю ду­же доб­ре. Що, ос­кiльки те­бе знаю, мо­же, вза­га­лi не бу­деш йо­го лю­би­ти, знаю аж над­то доб­ре. Ду­маю од­нак, що людська на­ту­ра до­во­лi зна­на, щоб бу­ду­ва­ти на ню i на бу­ду­чи­ну: нап­рик­лад, що при­вик­неш до нього. Вiн доб­рий чо­ло­вiк, се кож­дий знає. Вiн до­сi щи­ро спо­ма­гав ма­тiр, а те­пер на­вiть бе­ре її до се­бе. Сього не вдiє ни­нi кож­дий.

- Дiйсно! - пе­ре­би­ла її Оле­на, гiр­ко ус­мi­ха­ючись. - Рiд­ка ве­ли­ко­душ­нiсть! Кож­до­му вi­до­мо, що до­ки вiн учив­ся, во­на, вдо­ви­ця, гiр­ко ро­бо­та­ми за­роб­ля­ла гро­ши­ки, щоб йо­го удер­жу­ва­ти на унi­вер­си­те­тi. Що її те­пер, ко­ли вже пере­стала бу­ти про­дук­тив­ною си­лою, не ви­га­няє над­вiр, то вже iм­по­нує свi­то­вi!

- Ох, Олен­ко! Огiр­чен­ня чи­нить те­бе несп­ра­вед­ли­вою. Вiн не грає, нап­рик­лад, у кар­ти, не п'є, а те, бач, чи­ма­ло зна­­чить.

- Нi, за­те вiн чо­ло­вiк хо­лод­ний, з ви­ра­хо­ван­ням, кот­рий лиш хо­че вжи­ва­ти, кот­ро­го "я" ста­но­вить для нього оди­но­кий свiт. "Ужи­ва­ти, бо лиш раз жи­веться" - се йо­го за­са­да, кот­рої вiн i пильно дер­житься. "Однак при тiм i дру­гим да­ти жи­ти" - се не йо­го за­са­да, Мар­га­ре­то. На те спус­тiться. Се егоїст i чо­ло­вiк гор­дий, кот­ро­го, як вих­ва­лю­вав­ся раз пе­ред Сте­фа­ном, нi­чо­го на свi­тi не ди­вує, кот­рий усього вжи­вав, усього скош­ту­вав, кот­ро­го нi­яка жiн­ка не в си­лi дов­ший час при­дер­жа­ти, бо, мов­ляв, знає на­пе­ред про ко­жду, що пот­рi­бу­вав би ли­ше па­лець надс­та­ви­ти, а мав би їх де­сять на­раз, йо­го, нап­рик­лад, важ­нi со­цi­альнi пи­тан­ня жит­тя нi­чо­го не об­хо­дять, бо на те, iмов­ляв, єсть до­во­лi сту­ден­тiв, фi­лiс­те­рiв i iн­ших бо­же­вiльних. Для нього йо­го за­вiд - то лиш дiй­на ко­ро­ва; а про ме­не го­во­рив раз Сте­фан­овi: "Чи ду­маєте, що ся хоть кри­хiт­ку лiп­ша вiд дру­гих? У неї, як i у всiх жi­нок, ос­тат­ня фi­ло­со­фiя: "вiд­да­ти­ся". Я їх знаю. На­ко­ли б ме­нi її дiй­сно схо­тi­ло­ся i бу­ла б уже моєю, то­дi й по­ли­ши­ла б усi свої iдеї, при по­мо­чi кот­рих ро­би­ться те­пер та­ка iн­те­рес­на в ро­дин­но­му гнiз­дi. Зре­штою, i не смi­ла б ме­нi їх у мiй дiм за­во­ди­ти. А до делiкатно­ї кух­нi, яку я люб­лю, во­на й не па­су­ва­ла б", Що ме­нi з та­ко­го чо­ло­вi­ка, Мар­га­ре­то, без лю­бо­вi? I чим бу­ла б я для нього? Нi­чим бiльше, нi мен­ше, як ключ­ни­цею йо­го до­му… а там… - тут i ур­ва­ла.

З ля­ком пiд­ве­ла ста­ренька очi на мо­ло­ду дiв­чи­ну. Та­кої бе­сi­ди во­на ще вiд неї не чу­ла; так су­во­ро, бе­зог­ляд­но нi­коли во­на не го­во­ри­ла. В якi мрiї за­га­ня­лась-во­на при сво­їх спо­сiб­нос­тях! А зна­ла свої дум­ки так удат­но приби­рати в сло­ва, що ска­зав би-сь де­ко­ли, що во­но дiй­сно так, а не iнак­ше. Од­нак во­на лю­би­ла сю дiв­чи­ну, не­мов свою рi­дну ди­ти­ну, i ду­ма­ла, що во­на нi­за­що в свi­тi не по­вин­на да­лi сту­па­ти тою тер­нис­тою й не­без­печ­ною до­ро­гою.

- Прислухуючись твоїй бе­сi­дi, Оле­но, - обiз­ва­ла­ся, поваж­но, - мож­на б ут­ра­ти­ти вi­ру в доб­рi прик­ме­ти муж­чин. Од­на­че я в те­бе пи­таю, я маю до сього пра­во. Чи був i Сте­фан без блу­дiв?

- Стефан? Нi, - вiд­по­вi­ла тро­хи зго­дом Оле­на, пiд­час ко­ли її ве­ли­кi очi гли­бо­ко за­ся­ли. - Вiн мав та­кож свої блу­ди. Був нуд­ний пе­дант, був зазд­рiс­ний, був га­ряч­ка i мав ще блуд одi­ди­че­ний, про кот­рий до­вi­дав­шись, я з жа­лю та ро­з­­пу­ки ма­ло що не збо­же­во­лi­ла. Се бу­ла тай­на, йо­го бать­ко збо­же­во­лiв з пит­тя i по­мер з то­го, а вiн, Мар­га­ре­то, як-не­будь i не пив на­ло­го­во, од­нак пив ра­до. Ви ро­зу­мiєте, що се зна­чи­ло для ме­не ма­ти та­ко­го чо­ло­вi­ка (а я змал­ку бри­дилась усi­ми на­пит­ка­ми), у кот­ро­го та згуб­на прист­расть мог­ла ви­бух­ну­ти кож­до­го ча­су? Од­нак ми лю­би­лись, i, вi­руючи в на­шу лю­бов, ми ду­ма­ли се ли­хо пе­ре­мог­ти. "Ли­ше при твоїй по­мо­чi", - го­во­рив вiн бу­ва­ло, - "змiг би я ту не­ща­сну хво­ро­бу за­да­ви­ти, а з дру­гою жiн­кою… нi­ко­ли". I я вi­ри­ла, що ме­нi вдасться йо­го ви­ря­ту­ва­ти, при чiм i нате­рпiлась би, мо­же, чи­ма­ло, од­нак що бу­ло то все для ме­не? Я ж йо­го так лю­би­ла, Мар­га­ре­то! А тут? Що за ра­цiя ви­ходити­ за сього чо­ло­вi­ка? Ми ве­ли б не­ус­тан­ну боротьб­у мiж со­бою, кот­ра б ос­та­точ­но му­си­ла ви­ро­ди­тись у не­на­висть. Так, як я йо­го знаю, то вiн не звер­нув би нi­ко­ли з шля­ху, раз об­ра­но­го; а я, Мар­га­ре­то, я не єсьм на­ту­рою, ко­тра б мог­ла зно­си­ти на своїм кар­ку па­ну­ван­ня дру­го­го.

- Такi дум­ки, дiв­чи­но, - вiд­по­вi­ла ста­ра да­ма, хи­та­ючи жа­­лiс­но го­ло­вою, - не до­ве­дуть до нi­чо­го. Ко­ли, бач, усе роз­бе­реш, усю­ди заг­ля­неш, так i стрi­неш усю­ди ключ­ку. А все ж та­ки вiн уза­га­лi вiд­по­вiд­на "пар­тiя" для те­бе, i ти при­вик­неш до нього. При­ви­кає чо­ло­вiк, бо­женьку, чи до од­но­го! Тим скор­ше до лю­ди­ни: з дни­ни на дни­ну, з мi­ся­ця на мi­сяць, а там… о, ти не знаєш, як гар­но мо­же ще твоє жи­т­тя ула­ди­тись, якi хви­лi бе­ре­же ще во­но для те­бе! Чи хо­чеш, мо­же, са­ма, на са­мо­тi жи­ти, от, хоч би так, як i я? - i гiр­кий ус­мiх про­май­нув по її ста­ре­чiм зжу­ре­нiм ли­цi. - Чи ро­зу­мiєш ти хоч тро­хи, що то зна­чить бу­ти злиш­нiм? Або чи ро­зу­мiєш ти нап­рав­ду, що то та­ке убо­жест­во? Недо­статок бо­лить, жур­ба му­лить, приг­ноб­лює, ро­бить вовчку­ватим, уби­ває! А як ста­рiсть нас­та­не, си­ли ус­туп­лять, Оле­но? Фа­хо­вої ос­вi­ти не маєш. Чи хо­чеш сук­нi па­ням ши­ти? но­ти цi­ле жит­тя вiд­пи­су­ва­ти? Хо­чеш, Оле­но?

Молода дiв­чи­на мов­ча­ла, її го­ло­ва спо­чи­ва­ла на згор­не­них на сто­лi ру­ках; лед­ве що вид­но бу­ло її блi­де ли­це iз спу­ще­ни­ми вi­ями.

- Хочеш сього, Оле­но? - обiз­ва­лась iще раз iз при­тис­ком. - Нi, го­дi то­бi то­го хо­тi­ти! Ти дiй­сно не мо­жеш ма­ти ще прав­ди­во­го ро­зу­мiн­ня про нуж­ден­не ве­ге­ту­ван­ня [23], а то му­си­ла би ти йо­го по­вi­та­ти, як сво­го ан­ге­ла-спа­си­те­ля!

- Нiколи, Мар­га­ре­то; луч­че вмер­ти! - по­чу­ло­ся сти­ха.

- Умерти? - гля­ну­ла по­над оку­ля­ри на дiв­чи­ну ста­ра Мар­га­ре­та. Був се ле­ду­ва­то-нас­мiш­ли­вий, а за­ра­зом мило­сер­дний пог­ляд, що на нiй спи­нив­ся. Опiс­ля за­ре­го­та­лась во­на i, бе­ру­чись на­но­во за пан­чо­ху, по­ча­ла од­нос­тай­ним го­ло­сом дальше:

- Коли Сте­фан умер, ка­за­ла, що та­кож му­сиш умер­ти; а пре­цiнь жиєш. Не вми­рається во­но так лег­ко, Оле­но; вiр ме­нi. Раз - се бу­ло, як i мiй чо­ло­вiк по­мер (щось у рiк, як ми поб­ра­лись); - я ду­ма­ла то­дi теж, як i ти, про смерть. Не знаю, чо­му не вмер­ла я, як i не знаю, чо­го жи­ву? Всi вдови­цi i ста­рi пан­ни, Оле­но, во­ни нi­чо. Ос­тат­нi на­ле­жать ще до тих без­та­лан­них, що ще до то­го i смiш­нi. Са­мот­нi блу­ка­ють у жит­тю, без при­юту, без ста­но­ви­ща, ска­за­ла би-м, без змис­лу, атi - жи­ють, щоб не вмер­ти. Нап­рик­лад я: смер­тi не ба­жаю, як в мо­ло­дих прист­рас­них днях. Знаю, що кi­нець сам прий­де, а бу­де се сум­ний, глу­хий кi­нець… Чи хо­чеш i ти вес­ти та­ке жит­тя? Чи, мо­же, хо­чеш для "Iдеї" жи­ти? На­приклад, пи­са­ти? Се те­пер… не­на­че хо­ро­ба в жi­нок. Оп­ро­че, для iдеї жи­веться до­ти, до­ки не тре­ба за кус­ни­ком хлi­ба по­би­ва­тись. Виб'є од­нак та го­ди­на, так iдеї перес­тають бу­ти ме­тою жит­тя. Вреш­тi, не­хай со­бi й так. Ду­маєш, од­нак, що пра­ця для iдеї зас­ту­пить то­бi се жи­ве ща­стя, ко­трого ро­зу­мiн­ня му­сить ще жи­ти в твоїй гру­дi, бо ж ти лю­била i бу­ла люб­ле­ною? Чо­го ж, пи­таю ще раз, чо­го ж хо­чеш, Оле­но?

Немов зму­че­на, пiд­ня­ла Оле­на го­ло­ву i з вiд­вер­не­ним ли­цем опер­лась мовч­ки о по­руч­чя крiс­ла, ще й очi зак­ри­ла ру­кою. Бо­же! Дiй­сно, чо­го ж во­на ще хо­тi­ла? що ос­та­ва­лось їй ще хо­тi­ти? Пи­са­ти? До то­го не ма­ла во­на та­лан­ту, а вся­ке ди­ле­тантст­во бу­ло їй не­на­вис­не. От­же, що ж їй по­ча­ти? Ду­ма­ти? Го­во­ри­ти? Май­же на се ви­хо­ди­ло. А на­ко­ли на се вий­шло, ста­ло смiш­ним…

Стара да­ма зав­ва­жи­ла му­ки мо­ло­дої дiв­чи­ни i, не змi­ня­ю­чи­ нi по­зи, нi то­ну, го­во­ри­ла да­лi:

- Дiйсно, Оле­но, в тiм взгля­дi не мо­жу пох­ва­ля­ти тво­го рi­шен­ня. Що за­ду­муєш чи­ни­ти, во­но, їй-бо­гу, не­доб­ре!

Однак

Щось у го­ди­ну пiз­нi­ше по­ки­ну­ла Оле­на ста­ру то­ва­риш­ку. Над­во­рi ста­ло ще тем­нi­ше. Лед­ве що десь-не-десь бли­ма­ли зо­рi, а по мi­ся­цi та­ки мча­ли­ся хма­ри. Ли­ше ви­хор гу­дiв та свис­тiв без­нас­тан­но, та гнав ти­хи­ми ули­ця­ми…

Прощання обох жен­щин бу­ло хо­лод­не i нi­ме. Щось стану­ло мiж ни­ми, що їх роз'єдна­ло; во­ни обi се порозумiли…­

Смiливо ки­ну­лась Оле­на в нiч­ну тем­ря­ву. Сильний по­дув вiт­ру за­га­сив свiт­ло в ру­ках вдо­ви­цi, а две­рi за мо­ло­дою дi­вчиною лус­ну­ли сильно i замк­ну­лись.

- Чого, влас­ти­во, во­на хо­че? - про­бур­мо­тi­ла ста­ра нете­р­пе­ливо i вер­та­ла звiльна на­по­мац­ки у свою свiт­ли­цю. - Чи при умi во­на?

Чаша го­ре­чi, яку до­ве­ло­ся ви­пи­ти ро­ди­нi Ля­уф­ле­рiв, не бу­ла ще пов­на. Но­вi, зов­сiм нез­на­нi чуд­нi зву­ки на­пов­ни­ли со­лод­кою гар­мо­нiєю сер­це Гер­ма­на-Євге­на-Си­до­ра. На­че од­­ним за­ма­хом зро­зу­мiв вiн по­езiю, в кот­рiй, зли­ва­лось мi­сячне свiт­ло й со­ло­вей­ко­ве ще­бе­тан­ня. Зро­зу­мiв жур­чан­ня чис­тих хвиль, зро­зу­мiв зо­ло­ту їх пiс­ню, ка­зоч­ну. Зро­зу­мiв сум­ра­ку ве­чiрнього ча­ро­дiй­ну си­лу. Вiн по­то­нув у найнiж­нiших чувст­вах… вiн, Гер­ман-Євген-Си­дор… лю­бив. Од­на­че йо­го люб­ка (бу­ла се жи­дiв­ка) ос­та­ва­ла­ся глу­хою для тих йо­го чуд­них, сер­деч­них зву­кiв. Йо­го просьбу, що­би ста­ла йо­го дру­жи­ною, вiд­ки­ну­ла во­на рi­шу­че i хо­лод­но, йо­го го­ря i роз­пу­ки не в си­лi опи­са­ти нi­яке сло­во людське; i вiн пос­та­но­вив зник­ну­ти iз сце­ни по­дiй. Ста­лось во­но тим чи­ном, що вiн вист­рi­лив со­бi в лоб…

Недовго по тiм усу­не­но рад­ни­ка з служ­би… i гар­нi, зо­ло­тi ча­си, про кот­рi знав опо­вi­да­ти вiн, йо­го то­ва­ри­шi та доб­рi зна­ко­мi, - ста­ли tem­pi pas­sa­ti! [24]

З чо­тирьох доньок бу­ла лиш най­стар­ша i Iри­на за­муж­ня. Пер­ша вий­шла за ста­ро­го, од­нак ба­га­то­го ка­ва­ле­ра i про­живала без­жур­но да­ле­ко вiд ро­ди­чiв. Лед­ве що раз або два в рiк пи­та­ла лис­тов­но, як жи­веться ро­ди­нi. То­дi зви­чай­но Оле­на вiд­пи­су­ва­ла їй точ­но й ко­рот­ко. Обi сест­ри нi­ко­ли не го­ди­лись з со­бою, а вiд ча­су, як най­стар­ша вiд­да­лась, вi­д­чужились ще бiльше. Тяж­ко при­хо­ди­лось те­пер Оле­нi до неї i її му­жа вiд­си­ла­ти письмо, кот­ре ма­ло ха­рак­тер про­сь­би. Той її шва­гер мав да­ле­ко вiд мiс­та кiлька­над­цять фа­ль­чiв [25] по­ля з обiй­стям, i теє хо­тi­ла те­пер па­нi радни­кова за по­ра­дою Оле­ни взя­ти в орен­ду, бо не зна­ли iн­шо­го ви­хо­ду з ли­хих обс­та­вин. Час­ти­на пен­сiї, кот­ру з лас­ки по­ли­ше­но рад­ни­ко­вi, бу­ла та­ка ма­ла, що лед­ве вис­тар­чи­ла б на жи­т­тя од­но­му. Крiм то­го, бу­ли в них ще й дов­ги i, за­ки тих не спла­че­но, не мож­на бу­ло гро­шей обер­та­ти на iн­шi пот­ре­би. Дов­го тре­ба бу­ло жда­ти на вiд­по­вiдь, ду­же дов­го, - аж i прий­шла на­реш­тi. Зять, хоч i не­охот­но, прис­тав на пред­ло­жен­ня своєї свек­ру­хи i зак­лю­чив твер­ду, не­ко­рис­ну для них уго­ду, кот­ру од­нак i Оле­на му­си­ла пiд­пи­са­ти.