- Ще й смiєшся! - питала вона гiрко-згiрдливо.
- Ти менi хотiла би поводи наложити? - реготався вiн злосливо. - Ти, що не маєш навiть настiльки сили, щоб супроти своєї доньки показати свiй материнський авторитет? Зноси ж тепер наслiдки твого лiберального виховання й любуйся думкою, що Олена зостанеться старою химерною панною. Вона не хоче й чути про К…го.
Радникова так i здригнулась при його словах; було по нiй видно, що вона угиналась пiд їх тягарем.
- Чи се дiйсно правда, Епамiнондасе? - питала вона несмiливо й нервово дрожачою рукою вiдсунула на столi лампу набiк, щоби лiпше заглянути йому у лице. Се не могла бути правда. Адже се подружжя мусило статись рятунковим средством супроти всякої нужди для неї i для її бiдненької наймолодшої дитини.
- I я хотiв би, щоби се не була правда… - вiдповiв радник насмiшливо. - Тепер можеш iти до неї i їй подякувати. А коли нi, то наложи їй поводи… Чому ж нi? Дрантя бабське! - пробурмотiв пiд нiс i зачав нервово ходити по хатi.
Жiнка сiла та лиш закрила лице руками…
- З наймолодших лiт мала вона завсiгди свiй розум! - лютував вiн дальше. - Робила мiй дiм посмiховиськом та метою всяких дотепiв. А тепер ще хочеться їй доповнити мiрку безталання? Те вже їй не вдасться. Ще жию я; а коли до сього часу з батькiвською волею ще не познакомилась, то познакомиться з нею тепер. Вона мусить за нього вийти!
- Сього вона не вчинить, Епамiнондасе! - простогнала радникова. - О, коли б я була тодi передчувала, що
Вона лиш поблiдла, i очi її здавались бiльшими; опроче осталась, як i перше, спокiйною.
- Годi менi вам помогти, тату, - вiдповiла вона. - А що предложення поважного чоловiка не можу прийняти, а не хочу, щоб моя особа була тягарем для вас, буду для того на себе сама заробляти. Як вам i другим ся справа представляється, не можу я, розумiється, знати; однак iнакше поступати також не можу.
- Ти однак мусиш, коли я кажу!! - кликнув голосно, грубо. - В остатнiй хвилинi пiзнаєш ти ще, що батько голова родини, що його воля - воля всiх!
- Чому якраз в тiм випадку? - питала Олена, i її великi очi зачали миготiти.
- Бо - ти дурна, i я собi того бажаю!
Вона здвигнула плечима й легко усмiхнулася.
- Нiхто не є управнений мати бажання, котрi в життю другого мали би вiдогравати якусь рiшаючу роль; а ще менше на те наставати, щоб були зреалiзованi. Я їх не можу визнавати. Сама єсьм, тату! Сама, як птиця, як деревина в лiсi. Маю сама право йти за собою або проти себе. Для того кажу раз на завсiгди, що не вийду за К…го, i що нiколи, нiколи не буду жити брехнею…
- Позавтра вiн тобi освiдчиться, i ти приймеш його! - говорив вiн бiля неї засапаним голосом.
- Позавтра довiдається, що не стану його жiнкою…
- Олено, змилуйся над твоєю нещасною матiр'ю, набери розуму, - побивалась радникова.
- Маєте ви, може, надi мною милосердя? - питала вона з несказанним огiрченням. - Бере, може, хто мою думку i чуття на розвагу? Наче якусь штучну механiчну пружину натягали б ви мене i пристосовували до обставин! Я однак не дамся до сього ужити! Нiяка сила свiту не стопче в менi мислячої самостiйної людини, а коли б вам те прецiнь удалося, тодi успокiйтесь… Тодi… я - не я…
- Яка подяка за мої безсоннi ночi, за мою муку, мою любов материнську! - стогнала радникова. - Що жиє в твоїм безталаннiм серцi!
- Правда, мамо, й те, що виплекалось.
- Прокляття на тебе, невдячна гадюко! - засичав радник.
Вона збиралась до вiдходу, однак на тi його слова задержалася. Звернувши легко голову, глянула на нього iз спiвчуттям.
- Вашi слова, тату, мене не болять… - говорила. - Вам i не слiд iнакше говорити, лиш так, як дух, котрий вас дотепер провадив, вами володiв, вам i велить говорити. На мене не має вiн нi впливу нiякого, нi сили. Вважаю його лише нездоровою, брудною силою, котра не має змислу для чистого шляхетного чувства; тiй силi в грязi гаразд, вона рада б усе їй противне загарбати у свiй круговорот i приглушити. Iду! - говорила вона дальше. - Не маємо собi бiльше нiчого сказати. А так як справи стоять, не будемо мати i на будучину собi нiчого сказати, анi розумiтися не будемо.
- Я тобi маю лише стiльки сказати, - кричав радник, - що позавтра приймаю освiдчення К…го. Ти ще неповнолiтня, а тепер - iди!
Вона знову станула, наче прикована, а її очi засвiтились чудно.
- Так? - сказала протяжно. Хотiла ще щось сказати, однак, надумавшись трохи, замовчала. Теє "щось", що доктор порiвнював iз помiшанням, показалось нараз у неї мiж очима. Не пiдводила повiк бiльше. Не сказала нi словечка. Забравши ноти з стола, вийшла.
Мiж старими урвалася розмова…
Es lebt in mir die Liebe zur Freiheit, der feste Entschluss, mich nicht knechten lassen zu wollen, es sei von wem es sei, nimter mein Haupt zu beugen, wo meine Seele es nicht kann; mein Leben zu leben, wie ich es verstexe, den Weg zu geben, den ich mir vorgezeichnet, und mich durch nichts von diesem Wege abbringen zu lassen; durch keine Drohung, mag er denn fuhren, wohin er will…
[22]
До тої самої незначної хатини, отiненої старинезними смереками, з котрої Олена виходила з Лiєвичем перед майже трьома роками, прямувала й сього вечора. Темнiська нiч укладалась, а дощ лляв неустанно. Вiд часу до часу пiднiмався сильний вiтер i бив її дощем так у лице, що волосся на чолi перемокло, а рука, що пiднiмала довгу сукню, зацiпенiла iз студенi… Се був один iз тих неприязних зимних вечорiв осiннiх, котрi заганяють додому усе, що лиш має яке-небудь пристановище…
Утомлена вступила Олена в хату. Тут мешкала її стара вчителька Маргарета С. Учителькою, правда, перестала вона бути здавна, однак стала для неї щирою порадницею й подругою.
Який лагiдний супокiй, який мир привiтали її в тiй тихiй кiмнатцi! Була лиш напiвосвiтлена. В притикаючiм маленькiм салонi, котрого дверi стояли широко створенi, сидiла старенька дама при фортеп'янi, цiлком затоплена в Шопенi. Вiн був її любимцем, i вона виконувала його твори майстерно. Без шелесту розгорнулась дiвчина з плаща та хустки, тяжкi коси так i розпустила по плечах. За висками товклись у неї живчики, а голова сильно розболiла iз зворушення.
Пiд вiкном стояв старомодний фотель старої дами, а перед ним столик до роботи. Тут i опустилась вона, щоби спочити, як се часто робила. Се не першина, що її гонили та слiдили, наче яку небезпечну дику звiрюку…
Наче хвилi, припливали до неї м'якi звуки фортеп'яно. Раз любовнi пристраснi, то знов западали вони глибоко в душу; нiби бавлячись ними, перейшла Маргарета незамiтно на iншу тему. Начала Шопена "Impromptu phantasie".
Тихесенько розпливались звуки, то зливались, виринали новi, пориваючi, чародiйнi, наче опановуючи себе, немов тая скована пристрасть, коли чоловiк з болю задрожить, застогне, а далi вмовляє в себе: "спокою, спокою, спокою!"…
Як часто i прислухувалась Олена тiй штуцi, все однак, що вiдчувала при тiм i думала, було однакове. Та сама гарячозимна дрож обгортала її, приковувала та загадочна сила музики, що нас пориває, додає сил, дотикає нас до найглибшої глибини душi… Нинi однак в тiй хвилi прокинулась вона так бистро, наче б її доторкнувсь який лихий демон; прокинулась i сховала розпучливим рухом лице в долонi. Се ж був
Не було се якесь упоєння, що їх обняло. Се була сила глибока, могуча, пiднiмаюча сила, котра не знає нiяких перепон, нiчого не жахається, котра, проломлюючи дорогу, пориває усе з собою, часто руйнує те, що закони i звичаї, i час з трудом збудували…
Правда, що музика пiдсичує i бiль у людськiй грудi аж до божевiльностi. Музика пiрвала тепер i молоду дiвчину у свої обiйми. Вона почала нервово реготатись, тихо, тихо, та так сердечно, що цiла її гнучка стать тремтiла. Оклик виривався їй з уст, однак вона притисла руки ще сильнiше до лиця, зацiпила зуби, хотiла бути спокiйною… О, боже, спокiйною!.. Адже не на се прибула вона сюди, не се гнало її в бурливу нiч, не сього вона бажала, бажала!.. Горде, непогамоване чувство!! Хто його не знає!..
Трохи згодом лежала вже її змучена голова нерухомо на спинцi крiсла, i лише рука закривала очi…
Пiзнiше, коли вже стара дама перестала грати i увiйшла з свiтлом до кiмнати, найшла молоду товаришку незвичайно втомленою. Не здивувалась вона її присутнiстю; то було вже її звичаєм приходити незамiтно й несподiвано, а часто вже по якiйсь хвилинi назад вертати. Вiд часу смертi Лiєвича стала вона такою непосидючою…
- Ще йде дощ надворi, Маргарето, - мовила Олена мiж iншим i притисла чоло до шиби. При тiм вдивлялась у нiчну темряву, наче б хотiла там конче щось добачити. Замiсть того бив дощ голосно о вiкна, а поза углом хати свистiв та вив вiтер, немов хотiв насилу зiрвати стару хатину. Лише старi смереки шумiли перед нею успокоююче i горнулись охотно за вiтром.
- Невже ж ти знов хотiла б вiдходити? - питала вдовиця з тривогою, а заразом любо… - I то в таку непогоду? Вибий собi лиш те з голови, я тебе не пущу.
- Нi, Маргарето, я ще остануся. Я принесла вам ноти, як собi їх на нинi бажали, а далi хотiла те дещо оповiсти, дещо написати…
- Лист?
- Лист.
Тут i розповiла вона старiй жiнцi все, що пережила в остатнiм часi, вiд сцени з доктором, аж до бурливої розмови з батьком.
- I що ж задумуєш чинити, Олено? В недiлю з'явиться напевно. Дожидав, як менi здається, лиш приїзду своєї матерi, котру хоче тепер взяти до себе.
- Хочу йому правду сказати. Скажу, що знаю про його намiр щодо мене; заким однак рiшуче приступить до дiла, мусить одне дiзнатись; а то, що дiвчина, котру задумує на цiле життя взяти за жiнку i по котрiй з певнiстю надiється, що буде становити "душу" його дому, не любила його нiколи. Що коли б я хотiла за нього вийти, то вийшла б лиш з тої причини, щоби родичам, однiй незабезпеченiй сестрi i собi придбати якесь пристановище. Не єсть се нiяким услiв'ям, пiд котрим вона рiшилась-таки вийти за нього. Вона хоче лише йому тим ощадити неприємної, а подекуди i понижаючої хвилi, а заразом хоче i очиститись вiд закиду, будто вона слабує на гордоту i химери. За нього не вийде. Не могла б сього нiколи вчинити; попросту вона не може зобов'язуватись до доживотної брехнi…