Людина - Кобылянская Ольга Юлиановна 4 стр.

- Ще й смiєшся! - пи­та­ла во­на гiр­ко-згiрд­ли­во.

- Ти ме­нi хо­тi­ла би по­во­ди на­ло­жи­ти? - ре­го­тав­ся вiн злос­ли­во. - Ти, що не маєш на­вiть нас­тiльки си­ли, щоб су­проти своєї доньки по­ка­за­ти свiй ма­те­ринський ав­то­ри­тет? Зно­си ж те­пер нас­лiд­ки тво­го лi­бе­рально­го вихован­ня­ й лю­буй­ся дум­кою, що Оле­на зос­та­неться ста­рою химе­рною пан­ною. Во­на не хо­че й чу­ти про К…го.

Радникова так i здриг­ну­лась при йо­го сло­вах; бу­ло по нiй вид­но, що во­на уги­на­лась пiд їх тя­га­рем.

- Чи се дiй­сно прав­да, Епа­мi­нон­да­се? - пи­та­ла во­на несмi­ливо й нер­во­во дро­жа­чою ру­кою вiд­су­ну­ла на сто­лi лам­пу на­бiк, що­би лiп­ше заг­ля­ну­ти йо­му у ли­це. Се не мо­гла бу­ти прав­да. Ад­же се под­руж­жя му­си­ло ста­тись рятун­ковим сре­дст­вом суп­ро­ти вся­кої нуж­ди для неї i для її бi­дненької най­мо­лод­шої ди­ти­ни.

- I я хо­тiв би, що­би се не бу­ла прав­да… - вiд­по­вiв рад­ник нас­мiш­ли­во. - Те­пер мо­жеш iти до неї i їй по­дя­ку­ва­ти. А ко­ли нi, то на­ло­жи їй по­во­ди… Чо­му ж нi? Дран­тя бабське! - про­бур­мо­тiв пiд нiс i за­чав нер­во­во хо­ди­ти по ха­тi.

Жiнка сi­ла та лиш зак­ри­ла ли­це ру­ка­ми…

- З най­мо­лод­ших лiт ма­ла во­на зав­сiг­ди свiй ро­зум! - лю­тував вiн дальше. - Ро­би­ла мiй дiм пос­мi­хо­виськом та ме­тою вся­ких до­те­пiв. А те­пер ще хо­четься їй до­пов­ни­ти мi­р­ку без­та­лан­ня? Те вже їй не вдасться. Ще жию я; а ко­ли до сього ча­су з батькiвською во­лею ще не поз­на­ко­ми­лась, то поз­на­ко­миться з нею те­пер. Во­на му­сить за нього ви­йти!

- Сього во­на не вчи­нить, Епа­мi­нон­да­се! - прос­тог­на­ла ра­д­ни­ко­ва. - О, ко­ли б я бу­ла то­дi пе­ред­чу­ва­ла, що

Вона лиш поб­лiд­ла, i очi її зда­ва­лись бiльши­ми; оп­ро­че ос­та­лась, як i пер­ше, спо­кiй­ною.

- Годi ме­нi вам по­мог­ти, та­ту, - вiд­по­вi­ла во­на. - А що пред­ло­жен­ня по­важ­но­го чо­ло­вi­ка не мо­жу прий­ня­ти, а не хо­чу, щоб моя осо­ба бу­ла тя­га­рем для вас, бу­ду для то­го на се­бе са­ма за­роб­ля­ти. Як вам i дру­гим ся спра­ва пред­ста­в­ляється, не мо­жу я, ро­зу­мiється, зна­ти; од­нак iнак­ше пос­ту­­па­ти та­кож не мо­жу.

- Ти од­нак му­сиш, ко­ли я ка­жу!! - клик­нув го­лос­но, гру­бо. - В ос­тат­нiй хви­ли­нi пiз­наєш ти ще, що батько го­ло­ва ро­ди­ни, що йо­го во­ля - во­ля всiх!

- Чому як­раз в тiм ви­пад­ку? - пи­та­ла Оле­на, i її ве­ли­кi очi за­ча­ли ми­го­тi­ти.

- Бо - ти дур­на, i я со­бi то­го ба­жаю!

Вона здвиг­ну­ла пле­чи­ма й лег­ко ус­мiх­ну­ла­ся.

- Нiхто не є уп­рав­не­ний ма­ти ба­жан­ня, кот­рi в жит­тю дру­го­го ма­ли би вi­дог­ра­ва­ти якусь рi­ша­ючу роль; а ще ме­н­­ше на те нас­та­ва­ти, щоб бу­ли зре­алi­зо­ва­нi. Я їх не мо­жу виз­на­ва­ти. Са­ма єсьм, та­ту! Са­ма, як пти­ця, як де­ре­ви­на в лi­сi. Маю са­ма пра­во йти за со­бою або про­ти се­бе. Для то­го ка­жу раз на зав­сiг­ди, що не вий­ду за К…го, i що нi­ко­ли, нi­ко­ли не бу­ду жи­ти брех­нею…

- Позавтра вiн то­бi ос­вiд­читься, i ти прий­меш йо­го! - го­во­рив вiн бi­ля неї за­са­па­ним го­ло­сом.

- Позавтра до­вi­дається, що не ста­ну йо­го жiн­кою…

- Олено, зми­луй­ся над твоєю не­щас­ною ма­тiр'ю, на­бе­ри ро­зу­му, - по­би­ва­лась рад­ни­ко­ва.

- Маєте ви, мо­же, на­дi мною ми­ло­сер­дя? - пи­та­ла во­на з не­с­ка­зан­ним огiр­чен­ням. - Бе­ре, мо­же, хто мою дум­ку i чут­тя на роз­ва­гу? На­че якусь штуч­ну ме­ха­нiч­ну пру­жи­ну на­тя­га­ли б ви ме­не i прис­то­со­ву­ва­ли до обс­та­вин! Я од­нак не дам­ся до сього ужи­ти! Нi­яка си­ла свi­ту не стоп­че в ме­нi мис­ля­чої са­мос­тiй­ної лю­ди­ни, а ко­ли б вам те пре­цiнь уда­ло­ся, то­дi ус­по­кiй­тесь… То­дi… я - не я…

- Яка по­дя­ка за мої без­сон­нi но­чi, за мою му­ку, мою лю­бов ма­те­ринську! - стог­на­ла рад­ни­ко­ва. - Що жиє в твоїм без­та­лан­нiм сер­цi!

- Правда, ма­мо, й те, що вип­ле­ка­лось.

- Прокляття на те­бе, нев­дяч­на га­дю­ко! - за­си­чав рад­ник.

Вона зби­ра­лась до вiд­хо­ду, од­нак на тi йо­го сло­ва за­дер­жа­ла­ся. Звер­нув­ши лег­ко го­ло­ву, гля­ну­ла на нього iз спi­вчуттям.

- Вашi сло­ва, та­ту, ме­не не бо­лять… - го­во­ри­ла. - Вам i не слiд iнак­ше го­во­ри­ти, лиш так, як дух, кот­рий вас до­те­пер про­ва­див, ва­ми во­ло­дiв, вам i ве­лить го­во­ри­ти. На ме­не не має вiн нi впли­ву нi­яко­го, нi си­ли. Вва­жаю йо­го ли­ше не­здоровою, бруд­ною си­лою, кот­ра не має змис­лу для чисто­го шля­хет­но­го чувст­ва; тiй си­лi в гря­зi га­разд, во­на ра­да б усе їй про­тив­не за­гар­ба­ти у свiй кру­го­во­рот i при­глушити. Iду! - го­во­ри­ла во­на дальше. - Не маємо со­бi бi­льше нi­чо­го ска­за­ти. А так як спра­ви сто­ять, не бу­де­мо ма­ти i на буду­чину со­бi нi­чо­го ска­за­ти, анi ро­зу­мi­ти­ся не бу­демо.

- Я то­бi маю ли­ше стiльки ска­за­ти, - кри­чав рад­ник, - що по­завт­ра прий­маю ос­вiд­чен­ня К…го. Ти ще не­пов­но­лiт­ня, а те­пер - iди!

Вона зно­ву ста­ну­ла, на­че при­ко­ва­на, а її очi зас­вi­ти­лись чуд­но.

- Так? - ска­за­ла про­тяж­но. Хо­тi­ла ще щось ска­за­ти, од­нак, на­ду­мав­шись тро­хи, за­мов­ча­ла. Теє "щось", що док­тор по­рi­в­ню­вав iз по­мi­шан­ням, по­ка­за­лось на­раз у неї мiж очи­ма. Не пiд­во­ди­ла по­вiк бiльше. Не ска­за­ла нi сло­веч­ка. Заб­рав­ши но­ти з сто­ла, вий­шла.

Мiж ста­ри­ми ур­ва­ла­ся роз­мо­ва…

Es lebt in mir die Li­ebe zur Fre­ihe­it, der fes­te Entsch­luss, mich nicht knech­ten las­sen zu wol­len, es sei von wem es sei, nim­ter me­in Ha­upt zu be­ugen, wo me­ine Se­ele es nicht kann; me­in Le­ben zu le­ben, wie ich es vers­te­xe, den Weg zu ge­ben, den ich mir vor­ge­ze­ich­net, und mich durch nichts von di­esem We­ge ab­brin­gen zu las­sen; durch ke­ine Dro­hung, mag er denn fuh­ren, wo­hin er will…

[22]

До тої са­мої нез­нач­ної ха­ти­ни, отi­не­ної ста­ри­нез­ни­ми сме­ре­ка­ми, з кот­рої Оле­на ви­хо­ди­ла з Лiєви­чем пе­ред май­же трьома ро­ка­ми, пря­му­ва­ла й сього ве­чо­ра. Тем­нiська нiч ук­ла­да­лась, а дощ лляв не­ус­тан­но. Вiд ча­су до ча­су пi­днiмався сильний вi­тер i бив її до­щем так у ли­це, що во­лос­ся на чо­лi пе­ре­мок­ло, а ру­ка, що пiд­нi­ма­ла дов­гу сук­ню, за­цi­пе­нi­ла iз сту­де­нi… Се був один iз тих неп­ри­яз­них зи­мних ве­чо­рiв осiн­нiх, кот­рi за­га­ня­ють до­до­му усе, що лиш має яке-не­будь прис­та­но­ви­ще…

Утомлена всту­пи­ла Оле­на в ха­ту. Тут меш­ка­ла її ста­ра вчи­телька Мар­га­ре­та С. Учи­телькою, прав­да, пе­рес­та­ла во­на бу­ти здав­на, од­нак ста­ла для неї щи­рою по­рад­ни­цею й под­ру­гою.

Який ла­гiд­ний су­по­кiй, який мир при­вi­та­ли її в тiй ти­хiй кiм­нат­цi! Бу­ла лиш на­пi­вос­вiт­ле­на. В при­ти­ка­ючiм ма­ленькiм са­ло­нi, кот­ро­го две­рi сто­яли ши­ро­ко ство­ре­нi, си­дiла ста­ренька да­ма при фор­теп'янi, цiл­ком за­топ­ле­на в Шо­пе­нi. Вiн був її лю­бим­цем, i во­на ви­ко­ну­ва­ла йо­го тво­ри май­стер­но. Без ше­лес­ту роз­гор­ну­лась дiв­чи­на з пла­ща та хуст­ки, тяж­кi ко­си так i роз­пус­ти­ла по пле­чах. За вис­ка­ми товк­лись у неї жив­чи­ки, а го­ло­ва сильно роз­бо­лi­ла iз зво­ру­шен­ня.

Пiд вiк­ном сто­яв ста­ро­мод­ний фо­тель ста­рої да­ми, а пе­ред ним сто­лик до ро­бо­ти. Тут i опус­ти­лась во­на, що­би спо­чи­ти, як се час­то ро­би­ла. Се не пер­ши­на, що її го­ни­ли та слi­ди­ли, на­че яку не­без­печ­ну ди­ку звi­рю­ку…

Наче хви­лi, прип­ли­ва­ли до неї м'якi зву­ки фор­теп'яно. Раз лю­бов­нi прист­рас­нi, то знов за­па­да­ли во­ни гли­бо­ко в ду­шу; нi­би бав­ля­чись ни­ми, пе­рей­шла Мар­га­ре­та незамiт­но­ на iн­шу те­му. На­ча­ла Шо­пе­на "Impromp­tu phan­ta­sie".

Тихесенько розп­ли­ва­лись зву­ки, то зли­ва­лись, ви­ри­на­ли но­вi, по­ри­ва­ючi, ча­ро­дiй­нi, на­че опа­но­ву­ючи се­бе, не­мов тая ско­ва­на прист­расть, ко­ли чо­ло­вiк з бо­лю зад­ро­жить, зас­тог­не, а да­лi вмов­ляє в се­бе: "спо­кою, спо­кою, спо­кою!"…

Як час­то i прис­лу­ху­ва­лась Оле­на тiй шту­цi, все од­нак, що вiд­чу­ва­ла при тiм i ду­ма­ла, бу­ло од­на­ко­ве. Та са­ма гаря­чозимна дрож об­гор­та­ла її, при­ко­ву­ва­ла та за­га­доч­на си­ла му­зи­ки, що нас по­ри­ває, до­дає сил, до­ти­кає нас до най­глибшої гли­би­ни ду­шi… Ни­нi од­нак в тiй хви­лi прокину­лась во­на так бист­ро, на­че б її до­торк­нувсь який ли­хий де­мон; про­ки­ну­лась i схо­ва­ла роз­пуч­ли­вим ру­хом ли­це в до­лонi. Се ж був

Не бу­ло се якесь упоєння, що їх об­ня­ло. Се бу­ла си­ла гли­бо­ка, мо­гу­ча, пiд­нi­ма­юча си­ла, кот­ра не знає нi­яких пере­пон, нi­чо­го не жа­хається, кот­ра, про­лом­лю­ючи до­ро­гу, по­ри­ває усе з со­бою, час­то руй­нує те, що за­ко­ни i зви­чаї, i час з тру­дом збу­ду­ва­ли…

Правда, що му­зи­ка пiд­си­чує i бiль у людськiй гру­дi аж до бо­же­вiльнос­тi. Му­зи­ка пiр­ва­ла те­пер i мо­ло­ду дiв­чи­ну у свої обiй­ми. Во­на по­ча­ла нер­во­во ре­го­та­тись, ти­хо, ти­хо, та так сер­деч­но, що цi­ла її гнуч­ка стать трем­тi­ла. Ок­лик ви­ри­вав­ся їй з уст, од­нак во­на при­тис­ла ру­ки ще сильнi­ше до ли­ця, за­цi­пи­ла зу­би, хо­тi­ла бу­ти спо­кiй­ною… О, бо­же, спо­кiй­ною!.. Ад­же не на се при­бу­ла во­на сю­ди, не се гна­ло її в бур­ли­ву нiч, не сього во­на ба­жа­ла, ба­жа­ла!.. Гор­де, не­по­га­мо­ва­не чувст­во!! Хто йо­го не знає!..

Трохи зго­дом ле­жа­ла вже її зму­че­на го­ло­ва не­ру­хо­мо на спин­цi крiс­ла, i ли­ше ру­ка зак­ри­ва­ла очi…

Пiзнiше, ко­ли вже ста­ра да­ма пе­рес­та­ла гра­ти i увiй­шла з свiт­лом до кiм­на­ти, най­шла мо­ло­ду то­ва­риш­ку не­зви­чай­но втом­ле­ною. Не зди­ву­ва­лась во­на її при­сут­нiс­тю; то бу­ло вже її зви­чаєм при­хо­ди­ти не­за­мiт­но й нес­по­дi­ва­но, а час­то вже по якiй­сь хви­ли­нi на­зад вер­та­ти. Вiд ча­су сме­ртi Лiєви­ча ста­ла во­на та­кою не­по­си­дю­чою…

- Ще йде дощ над­во­рi, Мар­га­ре­то, - мо­ви­ла Оле­на мiж iн­шим i при­тис­ла чо­ло до ши­би. При тiм вдив­ля­лась у нiч­ну тем­ря­ву, на­че б хо­тi­ла там кон­че щось до­ба­чи­ти. За­мiсть то­го бив дощ го­лос­но о вiк­на, а по­за уг­лом ха­ти свис­тiв та вив вi­тер, не­мов хо­тiв на­си­лу зiр­ва­ти ста­ру ха­ти­ну. Ли­ше ста­рi сме­ре­ки шу­мi­ли пе­ред нею ус­по­ко­ю­юче i гор­ну­лись охот­но за вiт­ром.

- Невже ж ти знов хо­тi­ла б вiд­хо­ди­ти? - пи­та­ла вдо­ви­ця з три­во­гою, а за­ра­зом лю­бо… - I то в та­ку не­по­го­ду? Ви­бий со­­бi лиш те з го­ло­ви, я те­бе не пу­щу.

- Нi, Мар­га­ре­то, я ще ос­та­ну­ся. Я при­нес­ла вам но­ти, як со­бi їх на ни­нi ба­жа­ли, а да­лi хо­тi­ла те де­що опо­вiс­ти, де­що на­пи­са­ти…

- Лист?

- Лист.

Тут i роз­по­вi­ла во­на ста­рiй жiн­цi все, що пе­ре­жи­ла в ос­та­т­нiм ча­сi, вiд сце­ни з док­то­ром, аж до бур­ли­вої роз­мо­ви з батьком.

- I що ж за­ду­муєш чи­ни­ти, Оле­но? В не­дi­лю з'явиться на­пев­но. До­жи­дав, як ме­нi здається, лиш приїзду своєї мате­рi, кот­ру хо­че те­пер взя­ти до се­бе.

- Хочу йо­му прав­ду ска­за­ти. Ска­жу, що знаю про йо­го на­мiр що­до ме­не; за­ким од­нак рi­шу­че прис­ту­пить до дi­ла, му­сить од­не дiз­на­тись; а то, що дiв­чи­на, кот­ру за­ду­мує на цi­ле жит­тя взя­ти за жiн­ку i по кот­рiй з пев­нiс­тю на­дiється, що бу­де ста­но­ви­ти "ду­шу" йо­го до­му, не лю­би­ла йо­го нiко­ли. Що ко­ли б я хо­тi­ла за нього вий­ти, то вий­шла б лиш з тої при­чи­ни, що­би ро­ди­чам, од­нiй не­за­без­пе­че­нiй сест­рi i со­бi прид­ба­ти якесь прис­та­но­ви­ще. Не єсть се нiяк­им услi­в'ям, пiд кот­рим во­на рi­ши­лась-та­ки вий­ти за ньо­го. Во­на хо­че ли­ше йо­му тим оща­ди­ти неп­риємної, а подекуди­ i по­ни­жа­ючої хви­лi, а за­ра­зом хо­че i очис­ти­тись вiд за­ки­ду, бу­дто во­на сла­бує на гор­до­ту i хи­ме­ри. За нього не вий­де. Не мог­ла б сього нi­ко­ли вчи­ни­ти; поп­рос­ту во­на не мо­же зо­бов'язу­ва­тись до до­жи­вот­ної брех­нi…