Барвицький не бачив, що за ним на невеликiй вiдстанi йшла весь час молода жiнка. Вона зупинилася недалеко вiд моста, сховавшись в тiнi...
Вiн сiв на парапетi. Хаотичнi думки закружляли в головi. Що вiн хотiв? Розiбратися в тому, що вiдбулося? Для чого? Тепер все даремно! Даремнi його безумнi мрiї, сподiвання, плани...
Далеко внизу, в хвилях рiки, блиснули вiдбитки зiрок. Барвицький стрепенувся, пiдняв лице догори. Легкий вiтер мчав у нiчному небi прозорi волокна хмарок, i здавалося, що зiрки, якi виднiлися в туманному димку, колишуться. Барвицького щось здавило за горло, на очi навернулися сльози- i, як завжди, забилося серце, сильно, хвилююче.
В пам'ятi блискавично проносилося його життя, повертало золоте дитинство. Ще тодi, коли вiн ледве вмiв читати, коли над його бiлявою головою простиралося небо рiдної Галичини, - його хвилював вигляд зоряного неба... З глибини свiдомостi виринали тiнi минулого...
...Вiн сидить на колiнах у матерi - русявої синьоокої худенької жiнки. Легенький вiтрець пестить обличчя Святослава, заколисує його. Не ваблять його нi величнi вершини лiсистих Карпат, що вирiзьблюються на обрiї, нi спiв солов'їв, нi тiнистi гаї, нi рев Черемошу. Дитячий погляд тягнеться в небесну безодню. Чого йому там шукати - в цих краплях вогню - зiрках, що мерехтять на темносиньому тлi неба, або в холодному колi Мiсяця? Страшна глибина вiдчувається, як поглянеш у небо, але це не лякає Святослава, i з дитячих вуст зривається негадано запитання:
- Мамо! А чи далеко до Мiсяця?..
Мати здивовано поглянула на сина, але все ж тихо вiдповiла:
- Далеко, сину, так далеко, що людського життя невистачить, щоб долетiти туди...
Святослав замовкає, а згодом радiсно торсає матiр:
- Мамо, мамо, я придумав, як можна долетiти! Треба тiльки посадити багато людей - i старих i дiтей... Старi вмруть, а молодi тим часом пiдростуть i долетять...
I з тих пiр, де б вiн не був - чи тодi, як його батьки емiгрували в Америку, чи пiд час навчання в унiверситетi, коли вiн у вiльний час працював в ремонтних майстернях,- завжди вiн думав про те, що захопило його з юних лiт - про далекi зорянi свiти. Святослав весь поринув з головою в науку, рано одержав вчений ступiнь i став професором. Посилено вивчав конструкторську справу, електро i радiотехнiку, ядерну фiзику i все те, що було необхiдне для конструювання космiчного корабля...
Його випередили - кiлька космiчних ракет вже зробили першi польоти на Мiсяць, а тепер в Америцi, Англiї i в державах соцiалiстичної конфедерацiї готувалися апарати для великого перельоту на Марс i Венеру. Та йому вже давно це було байдуже, i його божевiльна мрiя вела ще далi!
- Що iншi планети? Що сонячна система? Хiба не такi ж самi землi? Навiть гiршi, бо не пристосованi для життя? Це все дитяча гра, iлюзiя прогресу! Треба вийти за межi Системи, в космiчну безкiнечнiсть, в iншi зорянi свiти, треба перебороти вплив Часу i Простору, скинути гнiт матерiї i вiчним вогнем перейти в iнше Буття!..
Його не слухали, за спиною посмiхались:
- Знаменитий учений, а трохи той...
I показували пальцем бiля лоба.
Вчорашня Асамблея принесла йому остаточний удар. Весь свiт вiдвернувся вiд нього. його висновки, його чудесну мрiю вважають химерою! Кiнець!
Хто ж вiн? Учений? Але ж його вигнали з усiх iнститутiв, де вiн працював! Людина? Мабуть, нi, бо кожен з людей хоча б думає про життя тут, на Землi, продовжує його, створює сiм'ю... А вiн прожив тридцять п'ять рокiв i навiть не кохав нiкого, не пригортав до своїх грудей жiнки, не чув тривожного стуку жiночого серця-- Нi! Вiн не знаходив такої жiнки, що збагнула б його шукання, роздiлила б вогонь його шукань! Тiльки галюцинацiї i в снi i наяву настирливо з'являлися в свiдомостi... Ось i тепер, до болю ясно, перед широко вiдкритими запалими його очима виринає видiння, i не знає Святослав - сон оце видiння чи, може, сниться йому глухий гомiн велетенського мiста i парапет набережної, де вiн сидить...
Все прозорiшими робилися контури цього свiту, десь в просторi зникали звуки, i ось Барвицький вiдчував i бачив лише одне...
...Навколо нього - чорна кам'яна пустеля. Немає жодного деревця, жодного струмка, жодної живої iстоти. З неба ллються палючi променi двох свiтил - одне з них жовте, а друге блакитно-бiле, малесеньке. Святослав знає, що вiн в чужому свiтi, що вiн поривався сюди з-за далекої безоднi i хоче знайти тут дивну мрiю. Де ж вона? Все сильнiше палить промiння, жаром дихає розпечене камiння. Хочеться пити... Смiшно - хочеться пити, як i на Землi! А вiн думав, що в iншому свiтi буде не так, як у себе, на рiднiй планетi. Йде вiн по чорному базальту, i двi тiнi вiд двох сонць - одна свiтлiша, а друга темнiша - химерно супроводжують його...
Святослав втомлено зупиняється, важко дихає... I ось з кам'яної долини прямо перед ним з'являється дивне видiння - закутана в довгу бiлу накидку iстота. Барвицький затремтiв вiд якогось передчуття. Нарештi! Хто ж ця iстота?
А бiлий привид наблизився i зупинився перед Святославом. Покривало падає з голови, i вiн бачить жiноче обличчя - але нiяк не зрозумiє, якi в неї очi, не збагне, що ж приваблює його в нiй?! В якомусь чарiвному туманi блискають її зiницi, бiле волосся вiльно спадає локонами на груди. Вона пiдiймає свою тонку прозору руку, прикладає до чола Святослава, i йому здається, що в його груди теплою хвилею вливається безсмертя.
Жiнка нового свiту мовчки робить запрошуючий жест. Вона показує в бiк пустелi, щось промовляє незвичайно мелодiйним голосом, i вiн розумiє, що мусить пройти разом з нею через палючий простiр, який тепер розстилається навколо... I вони йдуть. Жiнка дивиться чарiвним поглядом в очi Святослава, бачить в них те нез'ясовне почуття, що горить тепер в його душi. I здається йому, що без кiнця триватиме блаженство, що вiн, нарештi, в iншому буттi i безсмертя вiдкрило йому свої сяючi ворота...
Та що це? Йому перехопило дихання, вона також судорожно хапає повiтря широко розкритим ротом. Спека нестерпна. Вiд камiння пашить таким жаром, що, здається, загориться взуття. Вiн зупиняється, пiдiймає обличчя догори i бачить, що два свiтила опускаються донизу, стають все ближчими, i це вiд них така пекельна спека! Нiкуди сховатися! Значить, це смерть! Це - космiчна катастрофа! Жiнка дивиться в небо, i її погляд теж стверджує безвихiдь!
Святослав зупиняється, повертається до супутницi з чужого свiту:
- Значить, я поривався до далекого свiту, щоб загинути разом з тобою, чарiвне створiння?
Вона слабо усмiхнулася, поклала руки на його груди... Святослав схопив її в обiйми, припав до прозоророжевих уст. I тодi вiдчув, як серця їх забилися в єдиному ритмi, i зрозумiв, що ця жiнка присуджена в книзi Буття йому, хоч i родилася за бiльйони кiлометрiв вiд нього! Та було пiзно думати i мрiяти! Вiд нестерпно гарячих променiв на них загоралась одежа...
Кохана (вона була вже кохана!) пiдняла променистi очi, глянула в лице Святославу, i велика безсмертна любов обвiнчала їх - людей рiзних свiтiв!
А в наступну мить обоє спалахнули полум'ям i хмаркою прозорого туману вiдлетiли в йебо...
Барвицький здригнувся, застогнав, зiрвався на ноги... Видiння зникло. Перед ним знову була набережна, парапет, велетенський мiст, метушня людської юрби... I як завжди, розчарування було таким сильним, що Святослав хвилин двадцять сидiв непорушно, до болю стискаючи руками гарячу голову...
Та ось вiн вiдчув, як хтось пiдiйшов до нього. Постояв, а потiм поклав руку на голову. Барвицький байдуже пiдняв лице. Перед ним стояла дiвчина елегантно одягнена, висока, худорлява, з блiдим обличчям i каштановим коротким волоссям. її сiрi очi уважно i дружньо дивилися на професора.
- Хто ви? - здивовано запитав Барвицький.
- Ваш друг...
- Що ви хочете?
- Пробачте менi, мiстер Барвицький... Я не внаю, як це вийшло. Я слухала вашу доповiдь... Стежила уважно за тим, що вiдбулося потiм. Я захоплена вашими поглядами, вашими планами. Коли я довiдалася, що вам погано, прийшла сюди... Може, я зумiю допомогти вам...
Барвицький гiрко усмiхнувся, згадавши свої галюцинацiї... А потiм вдячно потиснув її маленьку суху руку.
- Як вас звати?
- Мерi. Мерi Стiн.
- Дякую, Мерi... У вас прекрасна душа... Але що ж ви зможете менi допомогти, коли для здiйснення моїх мрiй дорога закрита?
- Але ж хiба життя тiльки в ваших мрiях? Хiба нiчого бiльше не залишилось для вас цiкавого на Землi?..
- Для мене - нi!..
- Мабуть, це не так, мiстер Барвицький... Але я вас дуже прошу розкажiть менi про вашi мрiї, я зрозумiю, я все життя теж захоплювалася астрономiєю...
I так благаюче дивилася Мерi в очi професору, i так її погляд нагадував погляд неземної красунi, що крига розтанула в його душi, i тодi мiж ними почалася задушевна розмова...
Вони сiли в таксi-гелiкоптер, який безшумно пiдняв їх в повiтря i понiс над залитим вогнями мiстом. Пiд час польоту Барвицький знову в зрозумiлiй формi викладав перед Мерi свої погляди на життя, на суспiльство, на перспективи Буття у Всесвiтi, на доцiльнiсть життя взагалi. Мерi уважно слухала, задумано втопивши розширенi очi за вiкно гелiкоптера...
...Вперше в життi Барвицький запросив жiнку до себе в квартиру. Мерi згодилась. Вона з цiкавiстю розглядала його кабiнет. На її подив у професора була дуже невелика бiблiотека - всього бiля трьохсот томiв.
- Не дивуйтесь, навiть серед цих є ще зайвi,- усмiхнувся професор, перехопивши її погляд.- Основну i необхiдну людську мудрiсть можна вмiстити в десяток томiв... Все iнше- смiття!..
На портативнiй плитцi Барвицький зiгрiв чай i, посадивши гостю за стiл, став викладати свої думки. Вона так уважно слухала i давала такi розумнi зауваження, що Святослав з вдячнiстю схилився до її руки i поцiлував її.
В той же час вiн вiдчув поцiлунок на своєму волоссi, i коли пiдняв лице догори, то в його очi подивилися iншi - жiночi, наповненi великою любов'ю...
Губи Мерi ворухнулися, i Святослав почув пристрасний шепiт:
- Я давно знаю вас!.. Але ви не помiчали мене... Я ходила на лекцiї, де ви читали про зорянi свiти... Я вже кiлька рокiв люблю вас!;:
- Мерi! - хотiв зупинити її Барвицький, але дiвчина захоплено продовжувала говорити, дивлячись сяючими очима в лице професора:
- Не зупиняйте мене!.. Я все скажу! Не осудiть мене!.. Я спецiально студiювала астрономiю, яка менi нi на що не пригодиться. На це йшли нужденнi центи моїх батькiв... Вони - простi робочi!.. Не проганяйте мене, дозвольте менi iнколи бачити вас!..
Слухаючи безтямнi слова дiвчини, Барвицький вiдчував, що її очi проникають глибоко йому в душу, i не можна вже вiдвернути погляду вiд тих прекрасних дiвочих очей.
Вiн якось негадано потягнувся назустрiч непереможному поклику її серця. їхнi губи зустрiлися...
- Святославе, - шепотiла Мерi, - невже й тепер ти будеш пориватися у Космос?..
- Тепер ще бiльше,- промовив Святослав.- Я хочу безкiнечного щастя, а не миттєвого... А проте, що тепер говорити! Тепер менi залишається лише одне - мрiї, безумнi мрiї...
- I я... - почервонiвши, тихо сказала Мерi.
- I ти, - ласкаво вiдповiв Святослав...
В цю хвилину подзвонили. Барвицький вийшов. До кiмнати зайшов високий джентльмен в темному одязi.
- Мiстер Барвицький?- запитав вiн.
- Так.
- Вам лист.
- Вiд кого?
Але джентльмен мовчки вийшов. Барвицький здивовано розiрвав конверт i на невеликому синьому папiрцi прочитав:
"Пане Барвицький!
Прошу Вас прибути до мене о 12 годинi дня, 20 серпня. Справа буде йти про реалiзацiю Ваших задумiв.
Роген".
У Барвицького перехопило дихання Роген - це ж один з найбiльших магнатiв Нового Свiту, мiльярдер. Про нього ходить недобра слава, та дiдько з ним! Головне те, що знову для Барвицького народжується перспектива...
Святослав радiсно повернувся до Мерi. Кинувся до неї, поцiлував:
- Ти мiй добрий ангел!
- Що таке?
- Розкажу завтра! А тепер - ти залишаєшся зi мною...
- Як?- здивовано пiдняла брови Мерi.
- Так! - перебив Святослав.- Я тебе нiкуди не вiдпущу. Будь зi мною, мила дiвчино, давай подiлимо i мою нову надiю, i радощi та горе, якi судилися менi...- i вiн знову гаряче обняв Мерi...
Свiтло погасло.
А в небi, як i мiльони рокiв тому, спокiйно мерехтiли Далекi зiрки i кликали буйнi серця в глибини Космосу...
Наступило 20 серпня 19... року...
ПРОПОЗИЦIЯ РОГЕН А
Другого дня таксi-гелiкоптер приземлився на майданчику-гаражу, який мiстився на даху розкiшного особняка Рогена. Барвицький вийшов з таксi i вiдразу ж зустрiвся з самим господарем цього будинку - знаменитим мiльярдером. Той, стримано привiтавшись з професором, запросив гостя вниз.
По крутих спiральних схiдцях з якогось рожевого матерiалу зiйшли вони у велику залу, а звiдти - до кабiнету Рогена.
Барвицький сiв, оглянувся.
Письмовий стiл, кiлька стiльцiв. Телефони, телевiзори. В стелi - отвiр, з нього падає приємне м'яке свiтло.
Роген сiв навпроти. Це був сорокалiтнiй чоловiк, невеликий на зрiст, повний, з хижим яструбиним носом, з пронизливим неприємним поглядом.
- Мiстер Барвицький, - почав вiн. - Будемо говорити начистоту...
- Я слухаю вас...
- Я уважно слiдкував за всiм, що трапилося з вами. Я знаю, що ви на розпуттi. Ви не можете здiйснити своїх задумiв? Чи не так?
- Так, - твердо мовив Барвицький.
- Я допоможу вам їх здiйснити, - просто сказав Роген.
- Яким чином? - схвильовано запитав Святослав.
- Я повнiстю фiнансую всi витрати на побудування космiчного корабля. Конструювати i керувати всiм будете ви!
Професор схвильовано встав з крiсла.
- Зачекайте, - жестом посадив його Роген. - Я не все сказав. Нiякої гуманної мети перед собою я не ставлю. Я не думаю про прогрес. Я думаю про себе. Я егоiст. Корабель роблю для себе...
- Хто ж полетить на ньому?
- Я! I ви!
- Для чого це вам?- з подивом вигукнув Барвицький.
- Ось тепер ми якраз i пiдiйдемо до дiла. Я буду до кiнця вiдвертим. Слухайте мене. Вам зараз треба вирiшити, так чи нi! В разi пiдмови, ви забудете, що я говорив! Ясно?
- Гаразд! - не замислюючись, кивнув головою Барвицький.
- Так от... Мене не задовольняють тi 20-30 рокiв життя, якi менi дає природа. Я дiлова людина, я люблю грошi, я хотiв би бачити, як мiй капiтал через сто рокiв розмножиться... Доки я не вмру, мої нащадки не наслiдують спадщини. Отже я вирiшив пережити їх. Я слухав вашi лекцiї, виступ на Асамблеї. Я вiрю вам! Я лечу з вами. Ми повернемось через столiття по земному часу. Я оформлю юридично справи так. щоб мене не вважали мертвим, i тодi капiтал буде рости безперервно аж до мого повернення. Я хочу стати фiнансовим володарем свiту з допомогою вашої машини часу. Ви зрозумiли мене?
- Цiлком! - вiдповiв Барвицький i внутрiшньо здригнувся вiд огиди, зрозумiвши мерзеннiсть i жадiбнiсть цiєї нелюдської душi.
- Отже, я жду вашої вiдповiдi. Вирiшувати ви мусите тепер...
Святослав задумався.
А що ж власне йому думати? Хоч i мерзенний задум цiєї "надлюдини", але це єдиний вихiд вирватися у Космос i практично здiйснити свої мрiї.
- Я згоден! - твердо сказав вiн.
Сiрi очi Рогена радiсно заблищали.
- Отже негайно розроблюйте конструкцiю. У ваше розпорядження я даю весь штат моїх науково-дослiдних Iнститутiв, технiчнi можливостi авiацiйних i атомних заводiв i необмежений кредит. Вам досить цього?- додав вiн з самовдоволеною посмiшкою.
- Пiвгодини назад я не мiг мрiяти про такi перспективи, - вiдповiв Барвицький. - Через рiк ми вилетимо з Землi у Всесвiт...
Роген стиснув йому руки:
- Завтра ж починайте...
- Гаразд, - сказав Святослав i вийшов з кабiнету...
Вiн летiв додому на гелiкоптерi, але не бачив нiчого за вiкном, не чув шуму гвинтiв. Воскресла мрiя несла його знову в небеса, i єдиний образ людини Землi, який вiн тримав в своїй пам'ятi - був образ Мерi, до якої вiн зараз хетiв, щоб подiлитися з нею своєю радiстю...