Та так собі задумалась, спустивши руки на коліна, так загадалася, що й сама не знаю, де я... Мов сплю і мов сниться мені: біля мене щось бубонить, гуде, верещить... галас то проходить через мене, колише мене, присипляє... і десь далеко, тихо та безслідно зникає... Коли се сразу над моєю головою немов з рушниці випалило:
- Здорова, чорноброва! А що так замислилася, загадалась?
Злякалася я, аж кинулася... І тоді тільки побачила, що через дорогу стояли дві жінки й лаялись одна з другою.
Одна кричала:
- Брешеш, брешеш! Брехливого батька і брехливої матері дочка! Ніхто не докаже, щоб я з тараканами хліб пекла, а у тебе, всі бачать, що москалі тини пообносили!..
А друга собі гукає:
- Нехай і москалі, та ніхто не бачив, щоб посеред базару прасували мене по щоках глевким хлібом, як тебе!
Се так дві жінки лаялись, наша сусідка з якоюсь перекупкою... А коло мене, як картина, стояв парубок!.. Сива шапка так пристала до його чорного, як галка, волосся, червоного, як маківка, виду, немов вона не надіта на його голову, а так він і родився з нею; чорного сукна чумарка підперезана червоним, як жар, каламайковим поясом, так як вилита; чоботи невеличкі, при нозі. Сам високий, статний, як в'яз, бравий, як сокіл. Я ще й родилася, то не бачила такого хорошого. А він стоїть біля мене, узявся однією рукою за бік, а другу пустив по волі, очі горять-сяють, уста усміхаються... Чи сниться се мені, думаю, чи справді воно так? А він знову до мене з сміхом промовляє:
- Чому ж ти не обізвешся до мене, дівчино? мов тобі рот хто медом заліпив!
Глянула я на його... Його постать, його усмішка, його вид хороший-красний - все передо мною... аж у вічі б'є... Думки колесом заходили, серце затріпалося, мала обізватися з жартом до його, та так засоромилась, немов хто мене уперше на крадіжці піймав, - як огонь запалала вся... Жарко стало, соромно... аж болізно.
- Отака ж ти, дівко! От тобі й на! З виду і дівка як дівка, а з словом, як злодій з чужим добром, ховаєшся. Ну ж я хоть посиджу коло тебе. - Та й сів.
Ох, лихо ж моє! Хоч би він одвернувся, хоч би не дивився на мене!
А він так приязно дивиться, як не з'їсть своїми карими очима... А мені так соромно, що аж у вухах гуде та шумить... Взяла я та й закрилася руками. На правій руці у мене аж три срібних персні було. Як побачив він, то так і вхопився за руку.
- А... а перснів, перснів скільки! - скрикнув.
Я стулила руку в кулак - не пускаю, а він усилковується відняти. Я міцно тулю палець до пальця, він ще дужче налягає... Та так здавив, що я аж скрикнула...
- О-го-о! он аж коли почув твій голос! - каже - та й пустив руку.
Я мерщій скочила та хотіла у хвіртку тікати, а він хап ззаду за керсетку... я так і сіла йому на коліна. Обняв він мене, пригор-та до себе, лоскоче...
- Гетьте! - сором'язливо одмовляю я йому. - Не лізьте-бо, бо як господиня побачуть, то будуть лаяти.
- А ти хіба служиш? - питає мене.
- Служу, - одказую.
- Відкіль же ти сама?
- З Непитайлівки...
- Як-то з Непитайлівки?..
- Так... Краще не питати.
- Чого ж так?
- Та так. Адже ж я вас не питаю, звідкіль ви самі?
- Я городянський.
- А я з села, з Лазарівки.
- З Ла-за-рів-ки! - якось провів він.
- Еге.
- Чи все ж там такі дівчата?
- Які?
- Такі, як ти, хороші!
Мені від того так якось любо стало, що я, забувши свою недавню сором'язливість: «Чого ж ви сміятися прийшли?» - кажу йому - та взяла й насунула аж на самі очі його сиву шапку.
Він підсунув шапку, пригорнув мене, вже оддув був губи, щоб поцілувати, а я, випручивши руку, як дам йому по губах, аж відлясок пішов... Скрикнув він, пустив мене; я мерщій від його у хвіртку та як зарегочуся...
- Бач, яка ти сором'язлива? - промовив він. - Постій же!
- Я й так нікуди не тікаю, - кажу йому з-за хвіртки.
- Ну-ну, постій... я до тебе ще й завтра прийду.
- А я не вийду.
- А я викличу.
- Ні, не викличете.
- Ну, там як буде, а сьогодні - прощай.
Та й пішов. Дивлюся я йому услід... Пішов, похилився... Йде собі тихо, повагом; а я стою, обперлася об тин, проводжу його очима та думаю: «За що, дурна, я його ударила? Може, він розсердився за се на мене! А певне розсердився, бо так швидко не пішов би... Дурна, дурна я! І що він зробив мені таке, що я його ударила? А сам же хороший, як картина, уродливий, як щастя!»
Та й обняв мене смуток. Довго стояла я, видивляючись на опустілу улицю... де-не-де собака перебіжить, москаль перейде та жидівський ґвалт відкілясь здалека доноситься... Захід зовсім поблід, пожовк; стало якось жовто-смутно; з другого боку чорні хмари встають, кидають чорну тінь на землю... Уже почалося де-де світло світитися. Місто все стихало, замирало... тільки чутніше стало, як вода ревла та шуміла на греблі... Озирнулась я назад - аж і в нашій хаті світиться, знялася й тихо побрела до неї.
- Де се ти була, Варко? - пита господиня.
- Там стояла, коло хвіртки, - кажу.
Повечеряли, спати полягали. Чую я - всі сплять, аж хропуть; а мене і сон не бере. Все він перед моїми очима: скривився, насупився... яким був у той час, коли я його ударила.
«Чи не дурна я, чи не скажена? - думаю. - Що він накоїв? Чи половини б мене не стало, якби поцілував?.. Адже ж самій було б любо... а я його ударила!» Аж плач мене бере. Жду того ранку, як Бога; як на те ще й ніч така довга, немов такої довгої ще ніколи зроду не було; у кожній мов годині цілих три ночі злито... «Хоч би півні скоріше кричали - устала б та хліб завдала», - думаю.
Насилу ранку діждала. А ще ж то й день! Після, обід пішла походити на вигін. Стрівають дівчата.
- Чого се ти така стала? - аж скрикнули в один голос.
- Яка?
- Поблідла, пожовкла... очі згасли і немов курчат погубила!
- От, вигадуйте! - одмовляю їм та й повернула додому.
А на умі все одно: коли б побачити хоч здалека, хоч одним оком, хоч мелькома. Йду собі тихо, коли підходжу до двору - гульк! - аж і він виткнувся з краю улиці. Йде, голову високо держе, жупан назад одкинув, і тільки шапка у його на голові маячить, як баня на церкві.
Я мерщій у двір, за хвіртку сховалася та й стою. А він здалека побачив.
- Та не ховайся, не ховайся! - кричить. - Од мого ока ніде не заховаєшся!
Прийшов, поздоровкався, сів на лавці, вийняв насіння, дав і мені. Я стою у дворі - лущу, а він на лавці сидить та собі дзьобає.
- Чого ти у дворі стоїш? Чому не сядеш рядом зо мною?
- Того, щоб не було по-вчорашньому, - кажу йому.
- Ні, сьогодні не буде так, - одказує і пильно дивиться на мене. «Чого він дивиться так на мене, - думаю собі, - невже я йому до сподоби? А певне, що так, бо не прошибав би наскрізь очима, як він прошибає. Та який його погляд - і любий, і страшний: як стрінешся, так і затіпаєшся, як од чого недоброго, од чого злого... А все любий!»
- Ти давно тут служиш? - питає.
- Уже швидко рік буде.
- Як же я тебе нігде не бачив?
- Не знаю.
- А добре тут служити, не сварлива господиня?
- Ні, пошли, Боже, й повік таку.
- Отже я думаю кидати свого хазяїна.
«Так і він служить! - трохи не скрикнула я. - Дивись - наче господарський син, а служить!» Дивно мені.
- Де ж ти у наймах? - питаю.
- Та тут у кравця... Воно б, бач, і нічого, та він п'янствує, а господиня перепродує, та як немає нікого дома, то часом і без хліба цілий день робиш. Ми вже йому з хлопцями казали: «Дай нам п'ять карбованців у місяць, ми на своїх харчах будемо», - не хоче ж. - «Ну хоч од пари плати», - і того не хоче... Покину. Стану у жида або до другого перейду.
- І багато вас у хазяїна?
- Троє нас робить.
- А діла багато?
- Та є. Його мають за першого кравця, то діла багато.
«Он воно як! - подумала я. - Скільки-то нашого брата тепер є! Один у шевця, другий у кравця, той у столяра, а той у другому місці... І всі служать».
- І хазяїн же робить? - питаю його.
- Нащо б він і держав нас, якби сам робив!
- Так він, значить, вашими руками жар загрібає?
- А ти думаєш!.. Вони всі такі!
Мені так його шкода стало... Отакий хороший, бравий - та й у наймах вік коротає!.. Щось своє, щось рідне почула я в йому; може, і в його, як у мене, ні роду, ні приплоду, та ніхто не пригорне, не привітає... Жалко його стало.
Незабаром наша розмова перейшла у жарти... Він молодий, і я молода; згадаєш що сумне - зітхнеш та й знову до веселощів. Почали одно одному квітки пришивати. Я й незчулася, як уже біля його на лавці сиділа, як він мої персні поздіймав, собі на руки понадівав... Так мені хороше з ним сидіти, жартувати; любо так, як з братом рідним.
Довго я з ним просиділа. Уже й господиня прийшла, уже й ніч на землю налягла, почали світло світити, а я все сиджу, не примічаю того нічого, балакаю та жартую - так мені з ним весело-хороше. Та вже господиня покликала, розлучила нас, а то б, здається, й цілу ніч просиділа.
- Ну, прощай же, - каже, - Варко! Якщо завтра тобі вільно буде, то я й завтра прийду.
- Прощай, - кажу, - Василю (його Василем звали). - І жартую до його: «Не вийду», - мовляю.
Пішов він шляхом, а я у хату. Уходжу, а господиня дивиться на мене та й каже:
- Еге, довго ж ти, дівко, з нашими парубками гуляєш! Уже б давно пора учиняти, а тебе все немає.
Докір той гірше ножа мені у серце вгородився...
Оже я стерпіла, змовчала; тільки думаю собі: «Усі ви однакові, бачу! Усім вам зависно, коли наймичка одну годину прогуляє... прокляті!., прокляті!..» Сльози так і душать мене.
А господиня побачила, що я мовчу, не обзиваюся до неї, та знову мені:
- Не думай, Варко, що я тобі се з серця кажу, я так, жартую. Тільки бережися, дочко. Ти ще не знаєш наших халамидників, які вони. Він з тобою і день, і ніч буде стояти, поки з ума не зведе, а там і кине. Ти не бий на те, що вони у такому красному ходять, а не стоять вони слова доброго!
Се вона мене так умовляє, а я стою біля діжі, учиняю та думаю: «У, чортова господарська натура! Їй заздро, коли наймит або наймичка надіне не буденне, а празникове. Увесь світ зажерли б, прокляті, та ще б мало!»
Розсердилася я тоді на свою господиню. Уперше побачила, яка вона зла: що як багатий та так ходить, то й добре, а як бідний наймит у празниковій одежі, то вже й чортзна-що.
Полягали спати. Усі поснули, тільки я - ні. Мені він усе з ума не сходить, все перед очима - хороший та красний, як сонце, любий, як щастя, - усміхається... Як загадаєшся отак об йому, то і господиня, мов сова, лізе в очі... Так мов жалібно мовить-стогне, а все дивиться хижо, як сова... «Проклята! - думаю я. - І чого ти лізеш на думку з своїм хижим поглядом?..» Та й уриюся в подушки, щоб хоч заснути...
На другий вечір уп'ять його бачила, на третій - теж; і так кожного вечора. А тут уже й свято не за горами - рік мені виходить.
- А що ж, Варко, - пита мене хазяйка, - чи, може, де краще місце вишукала?
- Ні вже, - кажу, - я до вас привикла, а ви до мене, то краще зостануся.
Зосталася я. За гроші, що вислужила, купила перед празником плахту, запаску, купила хустку шовкову, чоботи-сап'янці; хотіла скриню купити, та раз - дорого, а вдруге - нігде постановити; так я й останні три карбованці господині дала до схову.
От і свято прийшло, Великдень. Вимилась, вичесалась я, убралася - як та маківка серед огороду. Пішла до церкви, його бачила, христосалась... Та як любо христосаться з ним!
Після обід хазяйка каже:
- Ти б, може, Варко, у село пішла, дядька, дядину одвідала.
- Що я там у їх не бачила? - аж скрикнула.
Та не в село пішла, а на вигін за місто гуляти. Приходжу - і він там, стоїть, горіхи луска; попрохала я - дав і мені... Далі ми співали, на колисці гойдалися, весело так, весело прогуляли. Уже пізно одвів він мене додому.
Так, за гулянками, незчулася, коли й празники минули, почалися будні; знову робота - пекти, вчиняти. То я, бувало, стою біля діжі, учиняю, а думка за ним усюди ганяє, коло його голубкою в'ється. А одробила своє, то зараз і з хати, уже й за ворітьми, а тут і він приходить. Та так кожного вечора. Коли дощ або робота пильна не дасть нам побачитись, то журби не обберешся; ходиш, як курчат погубила, як рідного батька втеряла.
Так прийшла і Зелена неділя, уквітчала землю квітом, дерево - листом. Пахуче так усюди, зелено, тепленько, гарно!
- Не хочу я у хаті спати, - кажу господині, - душно мені: буду у комірчині лягати.
- Як хочеш, дочко, - одмовила вона, - твоє діло, ти сама себе знаєш.
Вона вже помітила, та так і натякала; а мені її натякання гірше огню пече, як тупим ножем по душі ріже. Що ти зробиш? Кляла я в душі усякого хазяїна і свою безталанну долю, що примусила мене наймичкувати.
Почала я спати у коморі, почав і він ходити до мене. І скільки-то тих нічок літніх, невеликих провела я з ним, дивлячись у його карі очі, пригортаючи до свого серця? Бувало, таке мені здавалося, буцім я літала по широкому світу, билася крильцями у синє небо... І так мені легко, так весело, що я забувала про все на світі, - не забувала тільки, що він біля мене, обнімала-пригортала його і сльозами молила-просила: «Голубе мій сивий! не згуби мене, бідну сиротину, не зведи з ума дурну, нерозумну дівчину!.. У мене ж - ні батька, ні неньки; одна тільки ти порада всьогосвітняя!.. Не насмійся ж надо мною, молодою!..» А він припадав до мого лона та втішав: «Не бійся, Варочко, не бійсь, голубочко! Нащо мені тебе з ума зводити, коли я мушу тебе за себе взяти, з тобою свою долю й недолю зв'язати?..»
І я вірила йому - вірила, поки...
Поникла весела голова моя, обняв душу сум, на серце як кам'яна гора налягла. Якийсь несподіваний страх кожної хвилини висів над моєю головою і, як мара, як заводи пугачеві, вставав уночі й будив мене серед кріпкого сну... Я кидалась-жахалася... А йому все віру давала... Ні, не покине він мене: він так пригортає, божиться так, що тільки діжде осені - зараз і побереться зо мною.
Одного разу попрохав він у мене карбованця.
- Трапляється, - каже, - купити шовкову хустку на шию; грошей нема, а хазяїн не дає.
Взяла я у господині свого заробленого, дала йому. Через тиждень знову просить - взяла я і другого, дала... Так третього, четвертого, п'ятого.
Коли чую... Чи повірила б я, коли б другі те казали? Здається, як звірюка кинулася б на того, хто таке сказав, і видрала з лоба очі... А то ж самій почути?!
Була пора вже під осінь. Мені так нудно чогось, тяжко... Сонце якраз над головою стоїть, пече; дощу давно вже не було; курява усе місто криє, як хмара, не дає дихати вільно. Була неділя. Піду, думаю, хоч на вигін проходжуся та його, може, побачу, бо вже третій вечір, як не приходив.
Іду собі помалу... Он уже й вигін передо мною зеленіє, і млини стоять з поламаними крилами, сумують... он і майдан, де ми на вулицю збираємося. Минула я це все та йду до свого найлюбішого млина. Він аж на краї стоїть, на горі; за ним, як на долоні, місто все, а вперед, скільки оком скинеш - нив'я... там йолові, там чорні, там зелені, аж голубі, там білі, як молоко. Любо так відтіля дивитися, я й пішла. Не доходячи ще, почула голос Василів. Мені так радісно стало; мала злякати його, а далі подумала: ні, краще підкрадуся, подивлюся, що він робить, з ким балакає.
Тихо підходжу під млин. Дивлюся - сидить він з якимсь парубком; перед ними пляшка горілки стоїть, півкавуна лежить і хліба шматок. Обидва п'яні-п'яні!..
- Так ти не знайдеш, кажеш, дівчини собі? - пита Василь того парубка.
- Не знайду ж, - одмовив той, зітхнувши.
- А в мене, брат, дівчина! як зоря та ясна! Хочеш, перепродаю тобі?
- Е-е... їй-богу?
- Їй-богу! Що даси?
- Що хоч візьми, тільки попусти!
- А дівчина, брат, як писанка! Як пригорне, поцілує - забудеш, де й сидиш!
- Як же ти добрався до неї?
- Хе-хе... багато казати, а мало слухати... Цілу весну, як один час, проваландався я з нею. Ніч у ніч у неї, поки добився! І сяка, мов, і така - ні... нічого не бере. Поти не пообіцяв женитись - отоді взяло! - Та й зареготалися обоє, як два бики заревли на все поле.