- Так узяло, кажеш?
- Узяло, брат!.. Тепер от п'ятого карбованця дає; кажу їй: купити треба то те, то друге. Візьме у господині, дає... А мені що? дури дурку! гуляй собі!..
Загуло, зашуміло у моїх вухах... заходив ходором світ перед очима, серце мов хто у лещатах здавив... «Кого я любила, кого я кохала-пригортала?» - скрикнула і, як стріла з лука, як пуля з дула, пустилася бігти додому.
Біжу, а передо мною він регоче, а за мною його голос: «Дури дурку!..» О, клятий, лютий! Ні гріха йому, ні сорому!.. І Бог не покарає, люди не задушать!.. Якби воля та сила, угородилася б зубами у його горло; сміялася б, як божевільна, як він буде харчати; нассала б ротом крові й наплювала б нею у його очі!..
Не пам'ятаю гаразд, що тоді творилося зо мною. Щось лихе, хиже, нелюдське, а що - не знаю. Пам'ятаю тільки, що убігла у комору, упала на постіль та плачу-плачу... Галя з хати почула мій лемент і прибігла до мене.
- Чого ти, Варко, плачеш? Що тобі?
Як навіжена, перекинулася я на подушках... «І чого ще ся причепа біга за мною?» - подумала я. Певне, щось і сказала їй, а може, й крикнула, бо Галя від мене, мов од скаженої, побігла.
Через скільки часу приходе Харитина, що через два двори від нашого служила; ми з нею товаришували. Чую, хтось іде у комору, ступає по сходцях, а Галя кричить:
- Не ходи, Харитино! укусить! порве! Не ходи...
Харитина засміялася, одчиняє двері.
- Ану, - каже, - де та скажена? - Се на мене так.
А я з злості так ослабувала, що лежу вже та насилу дишу.
Ввійшла Харитина до мене.
- Що тобі, Варко?
А я й слова не промовлю. Дивлюся на неї крізь сльози, і здається вона мені якоюсь плямою, а не людиною. Припала вона до мене.
- Що тобі? - питає. - Ти недужа? Чого се ти, від чого так сталося?
- О-ох!.. - зібравши сили, ледве вимовила. - Я недужа... не чіпай мене... йди собі... я, може, засну... може, полегшає мені. - Та й очі закрила. Не знаю, коли й пішла та. Увечері приходить господиня:
- Що се, Варко, таке тобі? Чого се ти така стала?
- Так чогось, - кажу, - погано... сама не знаю чого.
- Ти б, може, у хату перейшла?
- Ні, краще я тут буду. Мені й так жарко.
- Як знаєш. Тільки коли б тобі не гірше було.
- Уже, - кажу, - краще не буде, як і так є.
Подивилася вона на мене, здвигнула плечима й пішла. Зосталася я сама. І що вже тоді не робилося зо мною, що не витворювалось!.. Кругом мене темно - у могилі не буде темніше, - а перед очима все щось миготить, колесує, привиджується... Наче і сплю я, тільки все бачу. Ось здається мені... зійшла я на високу-високу скелю і стою з ним над самим краєм яру... Сонце з-за гори сходить, а там, унизу, дна не видно - якийсь туман, дим піднімається звідтіля... «А що, - кажу йому, - якби отуди скочить?» А він, мов, пхиць мене!.. Закрутилася, завертілася моя голова, увесь світ мороком заходив... Чую, що лечу... Як крикну! - та й кинулася. Страшно трушуся.
Цілу ту ніч отак перебула я. Уже перед світом на волосину зімкнула очі. Почали півні співати - розбудили. Устала я. Вийшла насеред двору... дунув свіжий вітрець на мою гарячу голову, мені мов легше стало; одні тільки кістки, мов поперебивані, болять - ні потягтися мені, ні позіхнути не можна.
Увіходжу в хату; господиня зібралася на базар.
- А що, Варко, полегшало тобі?
- Та присохне, як на собаці! - кажу їй з жартом, а на очах уже сльози миготять.
Пішли знову дні за днями, як ті чумацькі воли, - тихо, помалу. Не несли вони у моє серце ніякої одради, нічого доброго, а обгортали душу тугою гіркою та пекучою... топтали мою єдину надію. Все ж я до того була дівка, як дівка, думала, не вік же дівувати. Прийде й до мене черга... А тепер? хто візьме мене? кому я і на що здалася?
А вже недоладне коїлось зо мною. Спершу нудило мене, давило під серцем, усе б я, немов на похмілля, кисле їла. Потім і кисле спротивилось - крейди хочеться. Усі стіни пообдирала та пообгризала, і така вона мені добра, як медяник. Далі й другі ознаки люди запримітили: стала я блідніти.
«Ох, моя головонько бідна! - думаю. - Що ж се я сама собі натворила? От і дослужилася у людей, от і заробила добра на свою голову! Що ж тепер дядина скаже? Вона ж тепер насеред села вийде та стане гукати: «Отак наші заробляють! До такого дослужуються!..» А товаришки... що подумають, а село все що скаже?.. Нещасливая годинонько, безталанна моя доленько!»
А з ним - не тільки що - боялася стрінутися. Тільки забачу де сиву шапку, не дивлюся, чи він, чи ні, - тікаю мерщій у хату.
Од його тікала, та не втекла тільки од своєї недолі. Уже й господиня запримітила.
Одного разу - у Пилипівку то було - надворі завірюха куйовдила, буря сумно вила у димар, холод у хату перся. Ми сиділи на полу; посередині на макортеті каганець горів; я сиділа скраю од дверей, господиня од печі - пряла, а Галя у кутку - шила. Сидимо собі мовчки, не балакаємо. У мене на душі так сумно та важко... Сиджу собі та раз поз раз зітхаю. А господиня й питає мене:
- Чого се ти, Варко, так тяжко зітхаєш? Чи не трапило тебе що нічками темними?
Докір і нагадка на моє недавнє наче молотком ударили мене по голові. Зажовтіло, потемніло в очах, і, як град, полилися з них сльози.
- Чого ти, Варко? - аж скрикнула господиня, дивуючись, що я обливаюся, як горохом. А я припала до гребеня та й не одхлипну.
- Що за знак, що за причина? - все ж усилковується вона.
- Хіба, - кажу, - ви й не бачите, й не примічаєте, що люди з усіх сторон про мене, як у дзвони, дзвонять?
Дивлюся - господиня моя і ніс повісила. Сидить ні в сих ні в тих.
- Як же се? - питає, довго помовчавши. - Од кого? Через кого?
- Та все, - кажу, - через свою дурну голову та нерозумну волю наробила клопоту довічного!..
- Та від кого хоч, питаю тебе?
- Не питайте, - кажу їй, - нехай його Бог поб'є... кравецького пройдисвіта!
- А-а-а, се, - каже, - той, сивоголовець?.. А не казала я тобі, Варко: дивись своїми очима, не йми віри нікому на слово? Я казала тобі: ти ще не знаєш городянських парубків, які вони є?.. Та й дивно мені, що ти довірилася йому. Ти спитай, кого він з вашого брата у люди не пустив, з кого не посміявся тільки? Він тим і живе, тим тільки й дише, тому тільки й служить. Спитай, у кого він з хазяїнів не був?.. Хто за його добре слово скаже? П'яниця, волоцюга, пройдисвіт - от тобі і все! Де він тільки не був, всюди наштукотворить: то хазяїна поб'є, то робітників поодбиває, то яку дівчину з ума зведе. Як та гадина, як отрута, де він не з'явиться, до кого не доторкнеться, там і розладдя! А ти поважила на його красу, повабилась на його уроду?.. А краса та, та врода тільки на лихо й здалися!
Отак вичитує мені, а я плачу-плачу...
Хіба умру, то тоді той вечір забуду, а то до суду буду пам'ятати його.
Що ж робити? Видно пана по походу, а сокола по польоту. Видно було і мене всюди: того ні утаїш, ні заховаєш, всюди воно перед моїми й чужими очима... Хай судять люди, хай говорять! - що ж робити? У серце моє, у душу ніхто не влізе, не загляне, що там твориться, які прокльони зриваються з язика на свій дурний розум... Може, ніхто й не думав за мене так, як я сама за себе думала, - я гірше червивої собаки себе мала, гірше всякої погані! Ніхто, кажу, того не знав, і судив по ділам моїм... Що ж? Не закажеш людям говорити; хай говорять - я того заслужила.
Під такими важкими та гіркими думками жила я, поки не знайшла сина Івася. Чорняве, білолице, повновиде, з блискучими очима - невикапаний батько! - знайшлось воно у мене перед постом.
Як я не недугувала, як не боліла, але по болю почула, що з мене неначе гора спала... якось вільно дихаєш, вільно руками й ногами володієш. У послідні часи то сядеш, бувало, як копиця горохова серед поля. Устати чого треба - важко, робити - й казати нічого. Сидиш, вилупивши баньки, як дурна... у голові - туман, під серцем моє лихо ворушиться, озивається, аж кістки ниють, все тіло терпне. «Господи! - скрикнеш,- прийми мене до себе, ніж отак мучитись на світі!»
Як минулося, то де та й сила взялася, та скорість-поворотність. Одно тільки - у голову мов хто цвяшок закатав: болить моя головонька, од думок кругом ходором ходить... Дивишся на дитину, як воно оченятами поводить, рученятами силкує, і думаєш: янгол, янгол! безвинне, безгрішне; і думки у його немає, якого-то горя, яких сліз та лиха воно стоїть та ще й стоятиме? Добре, поки ще мале, поки сама годую, а далі? Де ті достатки? - служба, наймичкування? Хто тебе з дитиною прийме?.. Та хоч і прийме... то що дасть? Так, за хліб?.. І цілий вік-то так, без хати-оселі, без притулку-пристановища блукати від хати до хати, од хазяїна до хазяїна, всім годити, на всіх робити?.. І все одна, і все сама! Дивитись, як другі у парі своїх дітей годують, як їх кохають-доглядають, як ними любуються і свої, й чужі... а ти? Як та безпарна птиця, тинятимешся по світу, носитимешся з своєю дитиною, поки виносиш... І виросте воно, як те стебло край дороги, одно одним, не бачивши привіту людського, не знаючи, що то своє добре; приб'ється до якого шевця або кравця - вийде з його злодій, п'яниця, волоцюга всьогосвітній. Не знаючи свого добра, буде він чуже руйнувати, людям лихо робити, поки не піймається або в тюрму, або й далі... І понесе свою голову на чужу сторону, зложить свої кістки у чужу землю, проклинаючи ту дурну матір, що його на світ родила, та щастя-долі не наділила!
Отак як подумаєш, то такий смуток обійме, така журба наляже, що аж уголос скрикнеш: «Краще б ти не родилося або Господь прийняв малим!»
Як почули об сьому в селі, зараз в один базар дядько приходить. Стріває мене у дворі:
- Чи правда, що то люди кажуть?
- Нащо ж людям брехати, коли воно так і є!
Посидів дядько, подивився на мене, на дитину, почухав свою голову.
- Отак, - каже, - Варко. Якби дома була, то, може б, і замужем давно була, а то тепер і цяцькайся! - Та й пішов.
На другий день дядина прибігла. Тільки на поріг - зараз у сльози, у крик...
- Боже мій, Боже! Що се ти наробила, чого наподіяла? А то все - своя воля та що людей чужих слухала... Якби слухала дядька та дядини, то все б гаразд було. Не жалкуй же тепер на нас!
Дивлюся я на неї та думаю: «Чого вона розпинається? Чи жалко-то їй так?..» Досада мене узяла.
- Годі, - кажу, - вам плакати: буцім воно й справді так шкода. Я не виню і не жалкую ні на кого - сама винувата; сама заробила, сама і зношу. Нема, - кажу, - нікому до того діла!
Притихла моя дядина, сидить на лавці, підперши голову рукою, та так жалібно дивиться.
Прийшла господиня. Я побігла, чвертку горілки принесла; випили вони удвох, пообідали... То дядина моя смутна та невесела була, а то вже хоч у боки та у скоки! Бігає по хаті, щебече, сміється. «Бач як, - думаю, - жалко їй мене!»
Як ішла додому, господиня м'який буханець дала на гостинець, аж за хвіртку виряджала. Мені не можна було - дитина розвередувалась... Я сіла його погодувати, а вони вийшли у сіни і, чую, говорять:
- Ви її ще на рік до себе наймете? - питає дядина.
- Не знаю, - одказує господиня, - мабуть-таки, що ні, бо я стара вже, одвикла від дітей, а воно мале, кричатиме, голову клопотатиме; та й не до ладу мені її держати, коли б дівчина...
- Як вона, скажіть мені на милость Господню, придбала його? - допитується дядина.
- От, як?! Хіба мало у нас тих пройдисвітів, що їм не тільки збезчестити дівчину, а й душу християнську загубити не шкода!
- Боже-Боже! Отаке тут у вас у місті заводиться! А й казала я їй: не йди та не ходи, - так не слухалася! Чужі, мов, рідніші, ніж свої. От воно й чужі! Он до чого своя воля доводить!
- Ще знаєте, - веде господиня, - коли б не дитина, то я б її й довіку держала... Що за чистуха та чепуруха, що за швидка-шпарка! Сказано - минуточки тобі не посидить, а діло у неї в руках так і горить... Та ба!
- Знаєте що? - каже дядина. - Як розщитаєте її, не райте їй нікуди найматися, хай вона додому йде. Таке ж жила у нас, і зросла, і виросла; малою-невеличкою дитиною її узяли, а бачте, яку викохали! Отже ще й не вдячна! Такий уже тепер світ настав... То скажіть же ви їй, моя матінко, хай вона додому йде, до дядька, до дядини вертається... Я б сказала, та вона щось непривітна до мене.
- Добре, сестрице, скажу.
- Прощайте ж.
- Ідіть здорові...
Пішли собі. А я сиджу та думаю: чого се так захотілося дядині, щоб у неї я була? Тоді без дитини - та сяка і така, а тепер і з дитиною - та хай іде. Дивно мені й чудно.
От і піст минає, Великдень незабаром... Ось і він прийшов і пройшов, та так сумно та невесело... Дивлюся у вікно: люди ходять, гуляють - одягнені-виряджені, раді, веселі; там дівчата, як квітки, квітуть, там парубки співають, там чоловіки з жінками у парі йдуть у гості до роду; пани їздять, хлопці бігають, крашанками качаються... Свято!.. Сонечко так ясно світить і гріє, травиця з землі так і лізе. Свято і весна!.. А ти сиди у душній хаті, слухай, як твоя недоля викрикує...
«Зв'язало ти мене... ох, зв'язало мою голову і руки, навік зв'язало!» - подумаєш та й обіллєшся гарячими сльозами.
Подивишся на його... Мале - дурне: пхикає собі, оченятами блискучими поводить, устоньки випинає, рученята випручує, - звісно, мале. Подивишся на його та й усміхнешся... Яке мале, а й воно чує, що свято Бог дав! - радіє, грається. Пригорнеш його до серця... «Лихо моє і щастя моє!» - промовиш та й знову заплачеш.
Якраз у провідну неділю мені рік минав. Прийшла вона, та провідна неділя.
- А що, Варко, - каже господиня, - бачу - тобі сьогодні рік?
- Рік, - одказую.
- То ти мені ще хоч з тиждень набудь, поки я собі другу вишукаю.
- Про мене, - кажу, - хоч і два; я думала, що у вас ще й на третій зостануся.
- Та я й б то, Варко, - одказує, - не від того, та що ж? У тебе мале, ти сама знаєш - вже ж і коло його треба...
- Та так, - кажу, - треба: вже ж не кинути його серед шляху. - І така мене досада за серце вхопила!..
- Що ж ти, наймешся де? - пита мене трохи згодом.
- Не знаю... Коли трапиться де, то наймусь.
- Не раджу я тобі найматися, - каже вона, - краще додому йди. Уже ж там які не є родичі, а все ж свої - не чужі.
- От, - кажу, - не знать, де та пташка ночувати буде, що її лихою годиною у чужий край прибило!
Побалакали отак та й помовкли. Набула я два тижні, узяла свої гроші, зв'язала збіжжя, клунок на одну руку, дитину на другу - та й пішла... Куди тепер?
Вийшла на поле, на битий шлях... Зелено усюди, пахуче, гарно, а мене сльози так і заливають. Іду та йду.
Озирнулася назад... Місто у диму куріється, синіє здалі, бані на церквах миготять, панські будинки біліють, як сніги весною по лісах. Стала я, щоб спочити трохи, положила клунок на землю, схилилась над дитиною... Воно на мене дивиться, шукає... Пригорнула його міцно до лона та як заплачу!.. Бодай ти, місто, огнем знялось, крізь землю пішло! Як я до тебе йшла - як ластівочка щебетала, назад повертаюся - вороном крячу... Щоб над тобою світ не світив і сонце праведне не сходило, як ти мою молоду долю спаскудило!.. Отак проклинаючи, пригорнула до лона дитину, поцілувала, узяла своє збіжжя і знову потеліпалася.
Уже з полудня сонце повернуло, як увійшла я у село. Рідні місця, знайомі хатки, садки, доріжки - все те миготить у очах, у голові думки будить, у серці одраду; все те вітає тебе, як рідне. Одно тільки - гляну на дитину, і все те неначе туманом покриється... А тут ще стрівають мої товаришки - одні вже жінками стали, другі ще дівують, - зупиняють, розпитують... Похнюпивши голову, спустивши очі у землю, закриваю дитину - та чи скажу їм слово, чи ні - та й далі... Соромно так мені, аж страшно. Думаю: оте й мене ждало, чим вони... а я?., я всьому виною! Та аж сльози на очі виступають; я їх давлю, здержую, а вони проти волі так і канлють, так і каплють.
Насилу добрела до своєї хати, де зросла, вигодувалася. Та як же вона змінилася, постаріла, похилилась! Оселя подірчавіла, покришка на димарі зсунулась, стіни полупані, оббиті... Чи так воно було й за мене? Чи таким я його кинула?.. А всього два роки!.. Та мерщій у хвіртку. Дві здоровенні собаки кинулись на мене.