Ледащиця - Марко Вовчок

Панi на­ша бу­ла не пер­во­лi­ток та й не яка ста­ра; а з се­бе бу­ла ви­со­ка, ог­ряд­на, го­вiр­ки ско­рої, гуч­ної. Вби­ра­ла­ся шпет­ненько - шну­ро­чок до шну­роч­ка, гап­ли­чок до гаплич­ка. Хо­дить, бу­ло, як на­мальова­на.

I в кiм­на­тах у нас бу­ло гар­но: ви­чи­ще­но, ви­ло­ще­но, по­крашено, - i крiс­леч­ко, i сто­ли­чок, усе як слiд, по-панськи. Бу­ло, па­нi кам'яних цяцьок по­нас­тав­ляє, ча­ро­чок, ми­со­чок з зе­ле­но­го, з чер­во­но­го скла. Був у неї i со­ба­ка з мi­дi кова­ний, i зай­чик че­реп'яний, ме­ре­жа­нi уш­ка. Все те нi до чо­го, а вку­пi во­но бли­щить i на очi на­вер­тається, i ря­бiє - аж б'є. А най­до­рож­ча шту­ка-ви­сiв у неї на стi­нi пан мальова­ний, чор­ня­вий, як жук, а хму­рий, як нiч, з зо­ло­ти­ми перс­ня­ми на ру­цi, - її батько по­кiй­ний, князь вельмож­ний. Хто, бу­ло, не прий­де до па­нiї з гос­тей, кож­но­му па­нi опо­вiс­тить: "Се мiй та­тонько по­кiй­ни­чок!" Зна­ла во­на, як з ким поводи­тись, як за­го­во­ри­ти, як гля­ну­ти, зiтх­ну­ти. Прий­де який-не­будь бi­до­лах, то во­на йо­му гуч­но го­во­рить: "Це мiй батько - князь!" Дру­го­му, пи­ха­то­му, ба­га­че­вi, зiт­ха­ючи: "Ото, як мiй ба­тенько жи­вий був, - ось iз йо­го ма­лю­ван­ня, - не зна­ла я бi­ди!" А третьому, щи­ро­му й мо­ло­до­му хлоп'ятi: "Що, - ка­же, - те свi­то­ве - i вельмож­нiсть, i ба­гатст­во? От був мiй па­но­тець - князь, ве­ли­ко­го чи­ну дой­шов…" От­же, то сяк, то так, а кож­но­му роз­ка­же, що во­на князька доч­ка. А про те не зга­ду­ва­ла, як жу­ку­ва­тий князь про­гай­ну­вав усю бать­кiвщину, зос­та­вив їй тiльки бу­ди­нок не­ве­лич­кий у мiс­тi з са­доч­ком i дво­ром, бо то бу­ла її ма­те­риз­на - то­го вже не змiг про­гай­ну­ва­ти.

Чотири кiм­на­точ­ки бу­ло круг­леньких в тiм бу­дин­ко­вi: створ­ча­тi вiк­на, рун­ду­чок з пiд­даш­шям. За бу­дин­ком садо­чок гус­тий, ста­рий вже. Зе­ле­ний двiр тра­вою ви­со­кою по­рiс; од во­рiт двi сте­жеч­ки по йо­му бiг­ло узеньких: до бу­ди­н­ку од­на, дру­га до ха­ти. Се­ред дво­ру гiл­ляс­та яб­лу­ня сто­яла.

Половину бу­дин­ку па­нi од­да­ва­ла якимсь па­ни­чам пiд най­ми; ще й сто­лу­ва­ла їх, - з то­го й жи­ла, не­бо­га. А чо­ло­вiк її десь да­ле­ко слу­жив; ми йо­го й не ба­чи­ли. Та й па­нiї бу­ло бай­ду­же.

Паничi ску­ча­ти їй не да­ва­ли: щод­ня, що­ве­чо­ра з нею ба­вились, то в кар­ти гра­ли, то пi­сеньок спi­ва­ли…

Не гад­ки на­шiй па­нiї по та­ко­му жит­тю…

Мене їй по­да­ро­ва­но. Я ро­дом iз Глу­щи­хи; бу­ла ко­лись Iва­ньковських па­нiв… Жи­ла я в батька-ма­те­рi, - бо­же мiй ми­лий! Те­пер спо­га­даю, як-то жи­лось то­дi ме­нi! Оже­нив­ся наш пан, i взя­ли ме­не на вслу­гу до мо­ло­дої па­нiї. А во­на, ся вже моя па­нi, у при­го­дi якось їй ста­ва­ла. Гос­тює, бу­ло, мi­сяць або й бiльше, до­год­жає їй. От як ста­ла во­на жалкува­тись:

- Що ме­нi ро­би­ти? Не­ма слу­ги! Чи не дас­те ви ме­нi яку з ва­ших?

- Чому нi? Бе­рiть со­бi, кот­ру схо­че­те.

То во­на i взя­ла ме­не, i за­вез­ла з со­бою од ро­ду мо­го, од ро­ди­ни. Без ме­не i батько i ма­ти по­мер­ли; без ме­не рiд увесь пе­ре­вiв­ся. Зос­та­лась я са­ма од­на у свi­тi.

Жила я в па­нiї ро­кiв з п'ять. Спер­шу я са­ма бу­ла в неї, а да­лi, як уже сто­лов­ни­кiв за­ве­ло­ся ба­га­то, па­нi взя­ла свою крi­пос­ну мо­ло­ди­цю з доч­кою. До­ти па­нi їх дер­жа­ла у якихсь при­яте­лiв своїх, бо в неї, ок­рiм сього дво­ру, не бу­ло нi са­ди­би, анi кро­ку зем­лi своєї: усе спро­да­не, - тiльки оцю мо­ло­ди­цю з доч­кою до вслу­ги їй при­да­но. Князь то так, па­нотець її вельмож­ний, по­ха­зяй­ну­вав. Да­ле­ко десь бу­ли во­ни зав­да­тi, i дов­го па­нi ви­ва­жа­ла, по­ки зва­жи­лась їх до се­бе заб­рать. А во­ни ще якось бу­ли з вiльно­го ро­ду, ко­за­ки, чи що: якось-то ни­ми князь той жу­ку­ва­тий неп­рав­дою зав­ла­дав, то й опа­су­ва­лась не­бо­га дер­жа­ти їх у мiс­тi, щоб не зба­ла­му­ти­лись за вiльнiсть про­ти неї, зай­шов­ши у ра­ди, в со­вi­ти з го­ро­дя­на­ми.

Молодиця зва­ла­ся Чай­чи­ха Гор­пи­на, доч­ка - Нас­тя. Не ве­ли­ко­мов­на бу­ла та Чай­чи­ха, не при­вiт­на: якась хма­ра по­ви­ла її на­вi­ки. Чи па­нi сва­риться, чи б'є (бо хоч па­нi i не зла бу­ла, а все ча­сом по­поб'є), чи сам спiд­ни­цю да­рує або хуст­ку - Чай­чи­ха прий­ме усе мовч­ки й одiй­де. Ро­бо­тя­ща, по­кiр­на лю­ди­на здається з неї, по­ки не гля­неш на тi бро­ви здвиг­ну­тi, чор­нi, на тi очi ям­ку­ва­тi, ог­нем блис­ко­тю­чi.

Якось бу­ло ме­нi смут­ненько. От я й пла­чу со­бi, си­дя­чи на лав­цi. Звiс­но, чо­ло­вiк i в щас­тi, то ча­сом сму­ток обiй­має - не то що нам. Во­но ка­жуть: при­вик­неш!.. Нi!.. Вто­миш­ся тер­п­ля­чи, то й здається то­бi, що все то­бi бай­ду­же, - та ра­зом про­ки­неться ли­хо. Ча­сом од­но сло­во… А що ви ду­маєте? Ча­сом бiй­ку за­бу­деш у го­ди­ну, а якесь там сло­во гiр­кеє вра­зить те­бе до са­мо­го сер­ця, - мi­ся­цi, ро­ки пам'ята­тимеш…

Сумно ме­нi бу­ло, i пе­ре­мо­ви­ти щи­ре сло­во жа­да­ло­ся. А Чай­чи­ха ко­ло пе­чi по­рається.

- Горпино! - ка­жу. - Ось я жу­рю­ся, я пла­чу, а ви все одна­ковi. Так вам, ма­буть, бог дав!.. Пев­но, що й ви ли­хо знаєте?

Вона ски­ну­ла на ме­не чор­ни­ми очи­ма, не­мов пи­та­ла, яка в ме­не дум­ка, та й од­ка­за­ла:

- Чому нi?

- Господи! - ка­жу знов. - Як я ко­лись мо­ло­до­го вi­ку жи­ла в батька, в ма­те­рi!

- А я, - ка­же, - вiк iз­вi­ку­ва­ла, усе тя­га­ючись по чу­жих дво­рах.

Та й змовк­ли ми.

- Ви си­ро­тою зос­та­ли­ся змал­ку, Гор­пи­но? - знов пи­таю.

- Нi, ме­не взя­то з сiм'ї ма­ленькою. Батька й ма­тiр лед­ве заз­наю. I во­ни чи пiз­на­ли б, упос­лi ме­не по­ба­чив­ши!.. Та не ба­чи­ли - вмер­ли.

- А чо­ло­вiк ваш, не­бiж­чик, звiд­ки був ро­дом?

- З то­го се­ла, де я жи­ла з па­на­ми, з Го­рiєвки. Дво­рак був.

- I дов­генько ви жи­ли з ним?

- Пiвроку.

- Господи! I не на­жи­ли­ся! Що ж то йо­му за ли­хо ста­ло­ся?

- Сп'янчивсь i вмер.

По сiм сло­вi вий­шла з ха­ти, i вже нi­ко­ли я до тiєї ре­чi з нею не вер­та­лась.

Було над­ве­чiр од­ро­би­мось, па­нi ку­ди в гос­ти­ну пi­де, - си­димо ко­ло во­рiт. То з тим пе­ре­мо­ви­мо, то з дру­гим, - спи­таємо, при­вi­таємо, а Чай­чи­ха мовч­ки си­дить. Нас­тя ще­бе­че з су­сiд­чи­ною дiв­чи­ною. Жи­ла про­ти нас мi­ща­ноч­ка. Сирiт­ка бу­ла, Кри­во­шиєнко­ва зва­ла­ся. Та­ка слав­на дiвчин­а бу­ла! Очi в неї бу­ли яс­нi, ко­си дов­гi, ве­ли­кi, чор­но­ру­сi, а лич­ко - як яб­луч­ко. Бу­ло, як не по­ба­чиш, ве­се­ла со­бi, щебе­тли­в­а, i го­ло­со­чок був у неї - на­че стру­мо­чок пруд­ко бi­жу­чий. Ду­же во­ни з Нас­тею лю­би­ли­ся: як сест­ри рiд­нi - все, бу­ло, вкуп­цi. Дi­ла не­ба­га­то в Нас­тi: ще то­дi во­на тiльки з дi­тей ви­хо­ди­ла; от со­бi й ще­бе­чуть ще­бе­ту­шеч­ки. А Гор­пина все са­ма, все мов­чить.

- Горпино! - ка­жу, - чо­му ви хоч з доч­кою своєю не пого­во­р­ите? Ве­се­лiш вам бу­ло б…

- Яка ще з нею мо­ва? Во­на ще дур­на, не­хай пер­ше ро­зу­му дiй­де.

- А на ме­не, - го­во­рю, - то я б iз ма­лою ди­ти­ною роз­мов­ля­л­а. Не­хай ме­нi спо­чує абих­то! Свої дум­ки-гад­ки пови­мо­вля­ю, поп­ла­чу…

- А ди­ти­на то п'ято­му, де­ся­то­му опо­вi­ща­ти­ме, яке ва­ше го­ре… На те во­но мо­ло­де в бо­га!

- Що ж! - ка­жу;- доб­рий чо­ло­вiк по­жал­кує!..

На те ме­нi Чай­чи­ха нi­чо­го не вiд­ка­за­ла.

А дiв­чи­на в неї бу­ла хо­ро­ша, як квiт­ка. I та­ка во­на бу­ла якась пал­ка, чу­юща… Вже, бу­ло, як за­жу­риться чим, то аж за­не­ду­жає; як же ве­се­ла - що то за жар­ти, що в неї за пiс­нi, за ви­гад­ки!.. Шам­ка, лег­ка, ста­ном струн­ка, во­ло­сом чорня­ва, а що вже очi! Там бу­ли та­кi, що й без мо­ви говор­ять. От iн­ше то поп­ла­че со­бi ти­хенько, зiтх­не, та й го­дi; а ве­се­ло - всмiх­неться. Нi, во­но бу­ло у го­рi, то сльози виплач­е, у ра­дощах - смiх вис­мiє. Що спо­чує, то з са­мої ду­шi, з са­мо­го сер­ця, щи­ро­го, кип­ля­чо­го… От i рос­ла во­на, i ви­рос­та­ла.

А Чай­чи­ха що­да­лi, усе во­на хмур­нi­ша - от мов хма­ра чор­на. I за­мi­ча­ти я ста­ла, що во­на по­ча­ла ку­дись хо­ди­ти. Уве­черi пiз­но якiсь до неї лю­ди при­хо­дять, i дов­го во­на з ни­ми го­во­рить. Я со­бi мов­чу, в неї не пи­таю. Ко­ли од­но­го дня - ба­чу, iде у двiр чи мос­каль, чи хто йо­го зна, - з чер­во­ним ко­мi­ром, та­кий пи­ка­тий, уса­тий, i пи­тає, чи до­ма па­нi. От я ка­жу: "до­ма", а са­ма - зирк: Гор­пи­на стоїть на хатньому по­розi бi­ла як хуст­ка i про­во­дить то­го мос­ка­ля очи­ма. Я аж зля­ка­лась. До неї: "Що вам, Гор­пи­но?" Во­на тiльки ме­нi ру­кою мах­ну­ла.

Оддав той мос­каль бу­ма­гу якусь па­нiї. Во­на ж, як про­читал­а, розг­нi­ва­лась, стри­во­жи­лась. На­пи­са­ла щось i да­ла то­му мос­ка­ле­вi. Вiн по­нiс. Не­за­ба­ром прий­шов який­сь пан-че­ре­вань, i ста­ли во­ни уд­вох iз па­нiєю ра­ди­тись. Па­нi так i сип­ле сло­ва­ми, i хус­точ­кою очi обiт­ре, i ру­ка­ми сплес­не. Да­ла йо­му гро­шi. А вiн усе слу­хав, бро­ви пiднiмаюч­и та по крiс­леч­ку нiг­тя­ми сту­ка­ючи. Гро­шi взяв i, схо­вав­ши в ки­ше­ню: "Не бiй­тесь, - ка­же, - нi­чо­го не бiй­тесь!" Па­нi йо­му дя­кує, до во­рiт про­во­дить i там дя­кує. При­ход­жу я та й роз­ка­зую Гор­пи­нi.

- Що се та­ке?

А во­на тiльки зу­би зцi­пи­ла та прос­тог­на­ла нi­би: "Зна­ла я, зна­ла!" Я нi­чо­го не ро­зу­мiю. А тут при­хо­дять якiсь су­довiї два пан­ки.

Велiли Гор­пи­нi ста­ти пе­ред се­бе, а са­мi сi­ли.

Один та­ба­ки по­ню­хав, дру­гий хус­точ­кою об­тер­ся, та й пи­та­ють.

- Ти, мо­ло­ди­це, вiльнос­тi шу­каєш?

А во­на:

- Я.

- Попадешся у бi­ду, дур­на! Луч­че слу­жи своїй па­нiї та ро­би.

Вона мов­чить.

- Чуєш? Ро­зу­мiєш?.. Гля­ди ж, ша­нуй­ся! Не зводь на­пас­тi на се­бе! По­чуємо iще - не­гар­но бу­де!

Та й пiш­ли.

Хочу я їй сло­во ска­за­ти… та гля­ну на неї - не ви­мов­лю. Сi­ла во­на та го­ло­ву на ру­ку схи­ли­ла. Не пла­че, не ту­жить - як за­мер­ла!

I Нас­тя тут стоїть; за­ду­ма­лась i на ли­цi мi­ниться.

Господи, як вже сва­ри­лась па­нi на Гор­пи­ну! I на очi її не пус­ка­ла тиж­нiв iзо два. А Нас­тя ме­нi якось i ка­же:

- Так от чо­го ма­ту­ся та­ка дум­на хо­ди­ла!.. Ось чим жури­лась! Отож во­на ме­нi, ма­ленькiй, бу­ло, роз­ка­зує про на­ших батькiв вiльних, та й са­ма во­лi за­ба­жа­ла! Ве­се­лi­ша во­на то­дi бу­ла, - ка­же, а са­ма за­ду­ма­ла­ся, за­жу­ри­ла­ся, - не та­ка, як те­пер… Роз­ка­зує, бу­ло, ме­нi пря­ду­чи каз­ки, як на­шi батьки вiльни­ми ко­за­ка­ми по Днiп­ру жи­ли, i пi­сень гар­них про ту ста­ро­ви­ну спi­ва­ла.

А я їй го­во­рю:

- То чо­го ж се ти й со­бi, Нас­ту­сю, усе ду­маєш?

- Та все ме­нi, - ка­же, - дав­ня во­ля сниться, чо­гось ме­нi не­впокiйно: усе чо­гось до­жи­даю, са­ма не знаю чо­го… I дум­ки мої мi­ша­ються, i сон ме­не не бе­ре; а зас­ну - все сниться, що на во­лi!..

А Нас­тя вже шiст­над­ця­тий ро­чок по­чи­нає. Па­нi гаптува­ти­ її учить, ши­ти: ро­зум­на, жва­ва во­на, швид­ко й навчил­ась - на свою го­ло­ву: па­нi зра­дi­ла та чу­жу ро­бо­ту по­ча­ла бра­ти. Бу­ло, ко­му тре­ба, во­на по­го­диться: "Маю тут сусiдк­у-молодицю; во­на гар­но шиє", та й дасть Нас­тi по­шити. I доб­рi гро­шi во­на бра­ла, й ба­га­то ро­бо­ти їй да­ва­ли. Нас­тя си­ди та ший. А во­но та­ке мо­ло­де, юна ще та­ка, а в неї ще сер­це од кож­но­го сло­ва ки­пить, в неї ще дум­ки ро­яться ве­селi дi­во­чi, ще б мо­ло­денькiй по­роз­ко­шу­ва­ти, по зе­ле­них сад­ках ти­хи­ми ве­чо­ра­ми, крас­ни­ми зо­ря­ми побiг­ати, лю­бих ре­чей, про­ти мi­ся­ця стоя, пос­лу­ха­ти. Ну, що ж ро­бить! Iн­ша, ка­жу, поп­ла­ка­ла б та й су­ми­ри­лась. Нас­тя не та­ка вда­ла­ся. Скiльки во­на слiз ви­ли­ла, бо­же мiй, свi­те мiй! Ста­нула як вiск. Яс­нi очi ве­се­лi стем­нi­ли, i ста­ла во­на по­хмура, як її ма­ти.

Якось па­нi пiш­ла в гос­ти­ну i нi­ко­го з сто­лов­ни­кiв до­ма не бу­ло. Ми з Чай­чи­хою, упо­рав­шись у ха­тi, пiш­ли до Нас­тi. А Нас­тя ши­ла у па­ни­но­му по­кої. Увiй­шли, а дiв­чи­на, зату­лившись ру­ка­ми, ри­дає-ри­дає! аж за­ди­хається.

- Що то­бi, Нас­те? - пи­таю.

А Чай­чи­ха тiльки гля­ну­ла на доч­ку, нi­чо­го не ска­за­ла й сi­ла.

- Що то­бi?

Настя ме­нi в вiк­но по­ка­зує, на ули­цю ки­ває.

- Що там, го­луб­ко?

- Там лю­ди! - пок­рик­ну­ла. - Жи­вуть, хо­дять со­бi, на бо­жий свiт див­ляться, а я отут над чу­жою ро­бо­тою пропа­даю.

- О, пташ­ко! - я вмов­ля­ти. - Хi­ба в їх го­ря не­має, в тих лю­дей!

- То що - го­ре? Я го­ря не бо­юся… Ме­нi гiрш: я не знаю нi го­ря, нi ра­до­щiв; я мов ка­мiнь тут ка­ме­нiю!

Гляну на Гор­пи­ну, а во­на си­дить, слу­хає, на­че їй ся пiс­ня вi­до­ма, - i го­ло­вою не по­ве­де.

Зiтхнула Нас­тя важ­ко, об­тер­ла сльози дрiб­нi та й ка­же:

- Сядьте ближ­ченько, ма­мо! По­го­мо­нiть, тi­точ­ко, розго­ворiть ме­не.

Що тут ме­нi їй го­во­ри­ти!

- Ти, Нас­те, не жу­ри­ся, не плач… А во­на, не вва­жа­ючи, не слу­ха­ючи, як ки­неться до ма­те­рi, як ухо­пить її за ру­ки:

- Мамо, ма­мо! Ска­жiть ме­нi сло­веч­ко, ска­жiть! Моя ду­ша пе­ре­бо­лi­ла… моє сер­це схне!

- А що я то­бi ка­за­ти­му, доч­ко? - за­го­во­ри­ла Чай­чи­ха по­хмуро. - По­ра­ди не­ма! Ко­ли тут хтось - шам, шам!

- Панi, - ка­жу, - па­нi!

А во­на в две­рi.

- От, - крик­не па­нi, - який со­бор! Аби я з дво­ра, то й не пи­тай ро­бо­ти!

Бере со­роч­ку в Нас­тi, ди­виться:

- Та ти й не ши­ла, ма­буть, нi­чо­го, га?

- У ме­не го­ло­ва бо­лить, - од­ка­зує Нас­тя по­ну­ро.

- А гав ло­ви­ти, то в те­бе й не бо­лить то­дi го­ло­ва?.. Леда­щице! У ма­тiр уда­ла­ся! Мо­же, й то­бi на во­лю замануло­сь? Ось я вам дам во­лю!..

А са­ма на по­ро­зi стоїть, не дає й нам з Чай­чи­хою прой­ти.

- Я її го­дую, я зо­дя­гаю, я її на свi­тi дер­жу, а во­но, ле­да­що, ме­нi ро­би­ти не хо­че!

- Може, со­бi роб­лю? - ка­же Нас­тя, да так-то вже гiр­ко ка­же тiї сло­ва. - Мо­же, со­бi за­ро­би­ла що?

- Ти ме­нi смiєш так од­вi­ту­ва­ти? Я ще те­бе не вчи­ла! - та й ста­ла її би­ти.

- Бийте, бий­те, - пок­рик­ну­ла Нас­тя, - та й за се ка­жiть дя­кувати!

- Мовчи ж! Мов­чи! А то бу­де на ввесь вiк то­бi ли­ха!

- Нехай бу­де!

Гляну я - па­нi у гнi­ву, роз­го­рi­лась. Гля­ну на дiв­чи­ну - блi­да, грiз­на, са­ма роз­пач гiр­кая! Гля­ну на Чай­чи­ху - хма­ра хма­рою!

Та, на на­ше щас­тя, сто­лов­ни­ки на­дiй­шли. Па­нi вип­ха­ла то­дi Нас­тю за две­рi.

- От жит­тя моє! - жал­кується. - Яке ле­да­що, та й те гру­бить ме­нi. А за що? Що не шко­ле­но по-ха­зяй­ськiй, не би­то, як у iн­ших. О, мiй та­тонько! - зир­кав на мальова­но­го кня­зя, а в са­мої очi та­кi зро­би­лись, як у йо­го, в са­мої та­ка морщи­на мiж бро­ва­ми. - Чи ду­мав ти, чи га­дав, що твоя до­ня - княж­на - му­сить iз тою не­гiд­дю по­га­ни­тись, клопотати­сь!

А сто­лов­ни­ки їй:

- Та го­дi вам кло­по­та­тись! Чи стоїть то­го ле­да­що, щоб ви се­бе тур­бу­ва­ли? Ну­мо ве­че­ря­ти!..

Життя на­ше, жит­тя! Мо­ло­до­го вi­ку ро­биш-ро­биш, а сам в убо­жест­вi, в га­ни­бi, - i та­кеньки ста­рiсть на­хо­питься… По чiм вас, мо­ло­дi лi­та, зга­ду­ва­ти?..

I вже в нас у ха­тi нi мо­ви, нi го­вiр­ки. Чут­но з по­коїв, як там смi­ються, го­во­рять, жар­ту­ють го­лос­но.