Ледащиця - Марко Вовчок 2 стр.

Панi, бу­ло, на кар­тах сто­лов­ни­кам до­лю вга­дує або що роз­ка­зує, iно­дi спi­ває, - i все про яко­гось дру­га ми­ло­го спi­ває: "Чо­му друг не лю­бить, за­бу­ває, чо­му не бу­ває…" Себ­то сво­го па­на зга­дує, чи що…

А в нас ти­хо. У пе­чi па­лає. Я в кут­ку, Нас­тя у дру­го­му, по­нура. Чай­чи­ха ко­ло пе­чi, як хма­ра, хи­бається, ро­бить.

Убiжить, бу­ло, су­сi­доч­ка-дiв­чи­на до Нас­тi:

- Настусю, йди-бо до нас! По­го­во­ри­мо… Чо­го та­ка смут­на? Ко­ли вже те­бе па­нi не пус­кає, то ти тим не жу­рись; а ось як го­ди­нонька вiльна, то со­бi й по­гу­ляй, на­до­лу­жи, що вте­ря­ла!

- Не на­до­лу­жу, сест­ри­це, не на­до­лу­жу! - ска­же гiр­ко так, аж та, ве­се­ла ще­бе­ту­шеч­ка, го­лiв­ку схи­лить, зiтх­не i змо­в­к­не.

Коли ее так уже по­ча­ло­ся: як ве­чiр, то й не­ма Нас­тi. I так бу­ло не два, не три ве­чо­ри.

Одного ве­чо­ра ми й спа­ти по­ля­га­ли - її не­ма. Удень її не ба­чи­ли: ро­би­ла при па­нiї, а вве­че­рi знов зник­ла. Не ляг­ла Чай­чи­ха, си­дить ї до­жи­дає доч­ки. I я со­бi не сплю: сум­но ме­нi та­кеньки, ма­ти бо­жа!

I от iде во­на вже вно­чi, вже зо­рi по­пе­ред нею мерх­нуть. Iде во­на, а ма­ти стрi­ча й пи­тає:

- Де бу­ла, доч­ко?

А го­лос у са­мої, як стру­на пе­ре­би­та…

- Не пи­тай ме­не, моя ма­ти! Не пи­тай! - од­ка­же їй Нас­тя. I задз­ве­нi­ли сло­ва її по ха­тi, як плач…

I поч­не Чай­чи­ха:

- Що се ти ро­биш, доч­ко? Що ти со­бi за­ду­ма­ла? Чи не на мою го­ло­ву без­та­лан­ну?

А доч­ка ляг­ла; ле­жить - нi­ма, мов уби­та.

- Де ти бу­ла? Де ти бу­ла, доч­ко? Нi просьби, нi грозьби не чує - нi­ма.

На дру­гий день уве­че­рi Чай­чи­ха бi­ля во­рiт за­жи­дає. Ви­бiг­ла доч­ка, во­на її за ру­ку:

- Куди йдеш? Вер­нись!

Завернула, при­ве­ла до ха­ти, i цi­лi­сiнький ве­чiр про­си­дi­ла Нас­тя у кут­ку, ру­ки схрес­тив­ши, див­ля­чись у зем­лю, сло­ва не про­мо­вив­ши.

I вже так пiш­ло­ся: аби ма­ти не дог­ле­дi­ла - доч­ка вте­че. Як вже не про­си­ли, як не бла­га­ли - нi­чо­го не ска­за­ла. Ми й слiд­ком за нею слiд­ку­ва­ли, - iде во­на, ог­ля­дається, а за­гле­дiвши, що її до­га­ня­ють, по­бi­жить, як по­ле­тить на кри­лах: не до­же­не i мо­ло­де, не то що пiд­би­та ма­ти або й я. Анi слiз, анi слiв не чує, не вва­жає.

Як-то сум­но бу­ло в нас у ха­тi! Як-то ти­хо, глу­хо!.. По тиж­нях слiв­ця, бу­ло, не про­мо­ви­мо лю­бо­го. Я бу­ло й хо­чу озва­тись до ма­те­рi або до доч­ки, - не зва­жу­ся, хi­ба тiльки по­ди­влюсь на їх.

Одного ве­чо­ра си­ди­мо ми з Чай­чи­хою в ха­тi. Па­ни вже спать по­ля­га­ли, усе ти­хо. Нас­тi не­ма. Дов­генько си­дi­ли ми. Тiльки й чу­ти, як вi­тер у сад­ку зiл­лям ко­ли­сає та соловей­ко­ сви­ще-ще­бе­че.

Коли зне­обач­ка Нас­тин ре­гiт по­чув­ся. Аж ми iздригну­лись. Я зля­ка­лась… А Нас­тя роз­чах­ну­ла две­рi з гу­ком, ста­ла на по­ро­зi й смiється. В ха­тi ка­га­нець лед­ве-лед­ве свi­тив. Стоїть во­на та­ка чер­во­на, очi го­рять! Стоїть i смiється. Ма­ти про­ти неї ста­ла, ди­виться. I от Нас­тя по­ча­ла… та так ве­село, що ме­нi сум­но-сум­но:

- Матусенько моя! Ма­буть, ви ме­не до­жи­да­ли? Ось доч­ка прий­шла… Чо­го ди­ви­тесь, ма­мо? Хi­ба ме­не не пiз­на­ли? Се я… Ме­нi ве­се­ло…

Та сту­пи­ла й за­хи­та­лась… Бо­же мiй! Свi­те мiн! Се ж во­на п'яна!

Хитаючись, прий­шла до сто­лу й сi­ла.

- Ну, моя ма­тiн­ко! Iз­най­шла вже я чо­ло­вi­ка, що ме­не виз­волить… На­пев­но вам го­во­рю, що виз­во­лить… Бу­де­мо вi­ль­нi, ста­не­мо жи­ти, на са­мих се­бе ро­би­ти, бу­де­мо за йо­го бо­гу мо­ли­тись… Хоч вiн те­пе­реньки й зне­ва­жає ме­не i од лю­дей ме­не не криє… та не­хай! Я йо­му, ма­тiн­ко, дя­кую, я йо­му, ма­тiн­ко, ни­зенько кла­ня­юсь у са­мi но­ги… Вiн бу­ма­гу ме­нi на­пи­ше… Па­нi не має пра­ва жод­но­го на нас! У неї зем­лi, мов­ляв, не­має… Ми ж, моя ма­тiн­ко, ко­за­чо­го ро­ду… Як-то нам заст­ря­ти у не­во­лi вiч­нiй… Нi, вiн нас виз­во­лить… I її виз­во­лить (на ме­не вже). Ве­се­ло ме­нi, як-то вже ве­се­ло, ма­ти моя рiд­на!.. А зас­му­чу­ся - вiн гро­шей ме­нi дасть… я го­рiл­ки куп­лю… i зо­рi яс­нi в го­ло­вi в ме­не свi­тять!..

I так-то во­на го­во­рить i смiється, а Чай­чи­ха тiльки слу­хає, не зво­дя­чи з доч­ки очей пох­му­рих…

Заснула Нас­тя, на стiл схи­лив­шись… I ка­га­нець iз­гас… Тем­на їх нiч пок­ри­ла.

I з то­го ча­су що­ве­чiр во­на бу­ло й п'яна; а вир­ве вдень го­динку, то i вдень уп'ється. Пос­те­рег­ла й па­нi: гнi­ва­лась ве­лико, со­ро­ми­ла її i ма­тiр: "Ти - ма­ти: чо­му не впи­няєш?" За­микали Нас­тю - во­на, бу­ло, та­ки вте­че; чи две­ри­ма, чи вiк­на­ми, а вте­че. Лає па­нi, б'є, а во­на бу­ло:

- Нехай, не­хай! Уп'юся - все за­бу­ду, ве­се­ло бу­де!

Чого вже па­нi не ро­би­ла! Бу­ло як ще тве­ре­за Нас­тя, то па­нi умис­не її пе­ред сто­лов­ни­ка­ми со­ро­мить: "От дiв­ка, от зо­ло­то, от ле­да­щи­ця!" А Нас­тя нi­би й не чує. Смi­ються во­ни, i во­на ще всмiх­неться. Вто­ми­ла­ся вже й па­нi сердив­шись: "Хоч удень же ро­би ме­нi доб­ре, ле­да­що! Не­хай то­бi вся­чи­на!" За­ми­кає, бу­ло, удень її, сте­ре­же, а вве­че­рi тiльки пус­ти­ла, - во­на й зник­не до но­чi.

Найшлася в Нас­тi ди­тин­ка… та­ке-то ма­ле­сеньке, сухе­се­ньке, сла­беньке!

Як за­ба­чи­ла йо­го Нас­тя: "Ди­ти­но моя! Ли­хо моє!" - засто­гнала i, за­ту­лив­шись ру­ка­ми, зап­ла­че. А дав­но вже во­на не пла­ка­ла… Я бо­юся, що Чай­чи­ха, ду­маю, вже на доч­ку не ди­виться, то й ди­ти­ну не при­вi­тить, та пiд­но­шу до неї ти­хенько.

- Бог… - ка­жу, - ди­тин­ку нам бог дав!

Вона взя­ла ди­тин­ку на ру­ки й ди­виться пильно й журли­во, i по­ну­ро… Ди­виться, ди­виться, по­ки аж сльози в неї по­ко­тилися. "Го­ре, - ка­же, - го­ре да го­ре…".

Я й со­бi ка­жу: "Го­ре!" пла­чу­чи. Отак ми на­род­жен­ця при­вi­та­ли - су­мом та пла­чем!

I рос­ло ж во­но труд­но та бо­лез­но: усе нез­ду­жає, та незду­жає, та кви­лить. А Нас­тя ста­ла бiльш iще пи­ти. Як п'яна, то, бу­ло, ще за­го­во­рить до ме­не i ди­ти­ну по­пес­тить, по­жа­лує: "Ди­ти­но моя! Чо­му твiй та­то не прий­де одвiдати­?.. Шко­да йо­го до­жи­да­ти: не прий­де! Що йо­му? Вiн i не спи­тає нiко­ли… А ти ме­не, ян­го­лят­ко, не кле­ни". Ота­кi, бу­ло, сло­ва про­мовляє, а са­ма до ди­ти­ни всмi­хається i лад­ки їй б'є. Б'є лад­ки, - сум­но бу­ло ди­ви­тись: ди­ти­на мов нежив­енька, а во­на з нею грається… Як же тве­ре­за, то зро­ду не пi­дiй­де до ди­ти­ни, не гля­не - бi­жить геть. Ми вже ту безтал­анночку мо­лоч­ком на­пу­ва­ли.

Одного ра­зу, як не пус­ти­ли Нас­тi два днi, чи що, гос­по­ди! Би­лась во­на, кри­ча­ла, на­че її га­ря­чим за­лi­зом пек­ли: "Ой, пус­тiть ме­не, пус­тiть! Або з ме­не го­ло­ву здiй­мiть! Змилуй­теся! Му­чи­те ме­не на­що й про що? Я п'яни­ця вiч­ная… По­ми­луй­те ме­не, пус­тiть! Уп'юся я, своє ли­хо засипл­ю… А в тве­ре­зої - ли­хо обiк ме­не си­дить, ли­хо ме­нi в вi­чi ди­ви­ть­ся!" А па­нi все не ве­лить пус­ка­ти та жал­кується сто­лов­ни­кам: "Якi сi лю­ди п'яни­цi! Ма­буть, во­ни вже iн­шу iс­то­ту ма­ють, не та­ку, як у нас… Гляньте - мо­ло­де­сенька, а вже впи­вається! Ле­да­щи­ця, та й го­дi!.. Пхе! А ди­тя своє зов­сiм за­нед­ба­ла, - про­па­дає ди­тя".

А во­ни вже їй на те: "Страх! У цих лю­дей нi со­ро­му, нi со­вiс­тi, нi ду­шi десь не­має!" Да так i су­дять со­бi, смач­ненько ве­че­ря­ючи або так бав­ля­чись.

А ди­тин­ка ти­хо дiй­шла… од­но­го ран­ку при­ход­жу я її по­пестити, на­го­ду­ва­ти; вход­жу - у ха­тi тем­но, бо над­во­рi нах­марило, да­ле­ко грiм одг­ри­мує, вi­те­рець за­лiг десь, ти­ша…

Входжу, див­люсь, а ди­тин­ка вже очи­ця­ми по­во­дить. Я до неї ки­ну­лась, пе­рех­рес­ти­ла. Во­но зiтх­ну­ло ра­зо­чок, i ду­ше­чка її од­ле­тi­ла… Нi Чай­чи­хи, анi Нас­тi не бу­ло до­ма. Я ди­тин­ку об­ми­ла, приб­ра­ла, стiл зас­ла­ла i на сто­лi її по­ло­жи­ла. Збi­га­ла - свi­чеч­ку ку­пи­ла, зас­вi­ти­ла в головк­ах… ру­че­чки їй зло­жи­ла…

Прийшла Гор­пи­на, пе­рех­рес­ти­ла, по­цi­лу­ва­ла хо­лод­ну ону­чеч­ку i дов­го сто­яла над нею, дов­го. Прий­шла й Нас­тя, ве­се­ла й п'яна.

- Що се та­ке? - ка­же. - Доч­ка моя вмер­ла? Доч­ко, доч­ко ма­лая! Ру­ченьки мої хо­лод­нi­сiнькi! Ли­ченько моє прив'я­ле! - са­ма бе­ре її за ру­чеч­ки, цi­лує, у го­лiв­ку цi­лує. -Яке ж нi­ме! Ко­лись-то кви­ли­ло ти­хенько - те­пер нi­ме… Так отеє ти вмер­ло?.. Доб­ре, до­неч­ко, доб­ре! Їй же бо­гу, доб­ре!

А са­ма слiзьми об­си­пається, на­че й го­рює, й ра­дiє чо­гось ра­зом.

Коли схо­питься ху­тенько:

- Горiлки тре­ба, го­рiл­ки! Лю­ди бу­дуть: хо­ва­ти до­ню прий­дуть!.. Чи прий­дуть же? Що ж? Все тре­ба го­рiл­ки… По­бiжу!

I по­бiг­ла, i до но­чi не вер­та­лась. А ми тут роз­го­ри­ли тру­ночку, приб­ра­ли, зiл­ляч­ком ук­вiт­ча­ли. Уно­чi Нас­тя верну­лась. Знов ди­ти­ну за ру­чеч­ки бра­ла, знов у го­лiв­ку цiлу­ва­ла­. Ко­ло тру­ноч­ки й зва­ли­лась, i зас­ну­ла, i все: "До­бре, доб­ре, їй же бо­гу, доб­ре!" Все те сло­во про­мов­ля­ла.

А вран­цi про­ки­ну­лась, по­ба­чи­ла тру­ноч­ку, - iздригну­лась, збi­лi­ла.

- Умерла! - про­мо­ви­ла, на­че во­на то­го й не зна­ла, за­бу­ла. До ди­ти­ни, а я її од­вод­жу:

- Насте! Нас­те!

- Пустiть! - грим­ну­ла. - Не­хай по­див­люсь! Я ще не ба­чи­ла її до­сi, до са­мої смер­тi її…

Дивилась-дивилась, якось тих­ша­ла все, нi­би су­ми­ря­лась, та й вий­шла з ха­ти.

Ми й по­хо­ва­ли ди­тин­ку - її не бу­ло; а по­тiм, як уже прий­шла, - прий­шла то­го ве­чо­ра тве­ре­за i бi­ла-бi­ла, стом­ле­на та­ка прий­шла, - нi­чо­го в нас не пи­та­ла… Пiс­ля сього ще гiрш за­пи­ла.

Не день же й не два та­ке жит­тя ве­ло­ся… ма­тiн­ко, два ро­ки! Ко­ли Нас­тя ра­зом по­ки­ну­ла пи­ти, нi­ку­ди й кро­ку з дво­ра не йде; а са­ма та­ка три­вож­на! В ли­цi мi­ниться, здри­га­ється, тру­ситься, - от на­чеб во­на со­бi смер­тi чи… во­лi жда­ла! Пи­таю - мов­чить. I так три днi. На тре­тiй день уве­черi про­мо­ви­ла сло­во: "Обма­нив!" - Нас­те, го­луб­ко, - ка­жу їй, - що то­бi та­ке? Ска­жи ж ме­нi, моя без­та­лан­на!

- Що ме­нi зро­би­ти? Я пi­ду до йо­го, пi­ду… Або я йо­го з свi­та зве­ду, або са­ма зiй­ду. Вiн ме­не впев­нив, що в по­не­дi­лок во­лю приш­ле… Пi­ду, пi­ду, хоть за­ду­шу йо­го… Мо­же, полег­шає. Вирвалась у ме­не з рук та й по­бiг­ла. Я за нею, са­ма ста­рiй кри­чу: "Ли­хо, го­ре бу­де!" А ста­ра тiльки го­ло­вою кив­нула, нi­би й не жда­ла iн­шо­го.

Бiжу я та кри­чу: "Нас­те, Нас­те! Пож­ди ме­не! Я з то­бою хо­чу йти… Я то­бi по­мо­жу у всьому".

Не слу­хає, бi­жить. Му­си­ла я до­до­му вер­ну­тись.

Нема Нас­тi до но­чi; не­ма уно­чi; не прий­шла i вдень. По­силала па­нi шу­ка­ти. Шу­ка­ли ми, не знай­шли.

Коли так, на дру­гий уже день, в обiд­ню до­бу, iде во­на i два мос­ка­лi її про­во­дять.

Кинусь я до них:

- Голуби мої си­зi! Що ви з нею ро­би­ти­ме­те?

- От ба­ба зду­рi­ла! Пев­но, всi ви дур­но­го ро­ду! - ка­же ме­нi су­хенький, жов­тенький мос­ка­лик, роз­ма­ху­ючи бу­ма­гою. - От i ся, - на Нас­тю по­ка­зує, - тут їй во­ля, тут би їй вибрику­вати, а во­на ос­тан­нiй ро­зум згу­би­ла.

- Яка во­ля? - пи­таю, не ро­зу­мi­ючи.

- А вже ж вiльна бу­де! От яка!.. Вже по­рi­ши­ли. Який па­нич гар­ний за неї про­сив!

А дру­гий мос­каль:

- Еге! За ста­ру не поп­ро­сять! Про­па­дай ста­ра!

I жар­ту­ють та­кеньки ме­жи се­бе. А Нас­тя йде бi­ла як хуст­ка, нi жур­ли­ва, нi ве­се­ла, - от мов з ка­ме­ню.

Вибiгла Чай­чи­ха. Ка­жу їй - вi­ри не йме i слу­ха­ти не хо­че. А па­нi пе­ре­ля­ка­лась: то за тим знай­омим шле, то за дру­гим, пла­че, ра­ди про­сить, жал­кується. А ми че­каємо - жде­мо: чи смерть, чи во­ля бi­до­лаш­ним бу­де. Ко­ло­ти­лось в нас та­кеньки аж тиж­день. Зов­сiм уже по­рi­ши­ли, що ми вiльнi, а все па­нi пус­ка­ти нас не хо­тi­ла - та му­си­ла вже.

От як зiб­ра­ли нас в ос­тан­нiй раз та об'яви­ли, що ми всi вiльнi, у ру­ку бу­ма­гу да­ли, вий­шли ми за во­ро­та панськi, - як за­ри­дає то­дi Чай­чи­ха!.. Ри­дає, ри­дає так, гос­по­ди! Та тiльки при­ка­зує: "Ой, свi­те мiй, свi­те мiй ми­лий, свi­те мiй крас­ний!" Зiй­шли­ся су­сi­ди, товп­лються на ули­цi, ос­ту­пи­ли, поз­до­ров­ля­ють нас, са­мi з на­ми пла­чуть, а нас умов­ля­ють.

А Чай­чи­ха їм на те:

- Сестрицi! Бра­ти! Ро­ди­на! - так-то вже ве­ли­чає їх! - Не бо­ро­нiть - не­хай поп­ла­чу! Я двад­цять ро­кiв не пла­ка­ла!

I так во­на ви­мо­ви­ла, що всi знов дрiб­ни­ми сльоза­ми вми­лися.

Як я то­дi на неї гля­ну­ла, то­дi я тiльки й по­ба­чи­ла, якi в неї очi доб­рi, який ус­мiх лас­ка­вий, - на­че то не Чай­чи­ха пе­ре­до мною мов­чу­ща, по­ну­ра… А да­лi як сха­ме­ну­лась во­на, як гля­ну­ла на доч­ку, ох­мур­нi­ла i ос­мут­нi­ла знов тяж­ко. А Нас­тя стоїть, на всiх, на все ди­виться та шеп­че:

- Я вже сьогод­нi ви­пи­ла, - шу­мить ме­нi в го­ло­вi…

А да­лi:

- Люди доб­рi! - прос­тог­на­ла. - Чи я вiльна, чи я тiльки п'яна?..

Настина под­ру­га дав­ня, ота Кри­во­ши­єн­кiв­на, прий­ня­ла нас до се­бе в ха­ту. Зiб­ра­лось ще скiльки доб­рих су­сi­до­чок ту­ди до нас та ра­ди­мось. Тiльки Нас­тя - як сi­ла в кут­ку, як схи­ли­ла го­ло­ву, - не­мов за­мер­ла так.

- Насте, - кли­че­мо, - iди ли­шень до ра­ди, по­ра­ди­мось.

- Голова бо­лить! - од­ка­за­ла.

На дру­гий день ще гiр­ше во­на за­не­ду­жа­ла; вже з то­го дня й не вста­ва­ла. Та­ну­ла во­на як свi­чеч­ка. Нi­ко­го не пiз­нає, ди­виться страш­но i все за го­ло­ву се­бе ха­пає.

- Горить, го­рить! - ка­же.

На п'ятий день пiд­ве­лась, хуст­ки шу­кає, зри­вається нi­би ку­ди бiг­ти.

- Насте, ку­ди се?

- Горiлки хо­чу!.. Пi­ду! Пi­ду!

Мати зап­ла­ка­ла, - про­сить:

- Доню моя, сха­ме­нись!

- Пустiть ме­не, пус­тiть!

- Куди ж те­бе пус­ти­ти! Ти на но­гах не встоїш… Ляж!

- То вбий­те ме­не, вбий­те! - крик­не, лам­лю­чи ру­ки.

Положили її знов на лiж­ко. По­ча­ла, во­на ки­даться, поча­ла стог­на­ти, кри­ча­ти:

- Я вiльна, вiльна!.. Ну, доб­ре!.. I вiльна, i п'яни­ця, i леда­що!.. Де ж ме­нi при­хи­ли­тись, де? Доб­рий ха­зяїн ви­же­не: "П'я­ниця, ле­да­що, тре­ба її з сво­го дво­ру виг­на­ти!" - ска­же i ви­жене… i доб­ре зро­бить.

К но­чi вже з си­ли зов­сiм ви­би­ла­ся, - тiльки стог­на­ла сти­ха та про­си­лась:

- Не же­нiть ме­не, не же­нiть, - не­хай я хоч тро­хи одпочи­ну­! Ма­тiн­ко, я ж ва­ша ди­ти­на, - не же­нiть!

Усе їй при­вид­жується, що її же­нуть. I ди­ти­ну свою згаду­вала.

- Сховайте, схо­вай­те мою ди­ти­ну, - шеп­че, - во­на вже дав­но вмер­ла!

Так опiв­но­чi пiд­ня­лась на лiж­ку…

- Зима лю­та! - ви­мо­ви­ла. - Ку­ди ви ме­не же­не­те?

I впа­ла…

Се вже її ос­таннє сло­во бу­ло…