Правда, Мет лукавий та й всі слабкості воєводи княжого знає, зате надійний і відданий. Нехай і зо страху, що можуть нагадати йому колись справи минулі. Може, тому саме і береже господаря від усяких підступів, себе не шкодуючи, аби самому коло нього жити у спокої та безпеці.
Намет воєводський стояв віддалік від багать. Довкільна напівтемрява скрадала його обриси. Аж підійшовши на кілька кроків до нього, уздрів воєвода коло входу постать охоронця, що задрімав, зіпершись на держак списа. Нестримна хвиля люті запаморочливо хлюпнула у голову: таж при такій охороні небагато й треба, аби спровадили його, Гнєза, на той світ підіслані ворогами убивці. Ступив крок до дрімаючого охоронця, слова не мовивши, гаратнув налитим злобою кулаком по нахиленому обличчі вартівника, аж хруснула кість під отерплими нараз пальцями. Нажахано схлипнувши тонким деренчливим голосом, що його ніхто б не сподівався від цього міцного кремезняка, відлетів на землю охоронець.
— Забрати сю мертвотину, — стусонув ногою незрушне тіло та блимнув на Мета побілілими від люті очима. — Якщо оживе, завтра поперед інших на стіни кріпосні послати. Най доведе, що не тільки до спання годен.
— Слухаю, мій воєводо, — подав голос Мет, що невідступно і нечутно супроводив свого повелителя. — Та не гоже тобі простим ратником думки займати, є у тебе для того вірний слуга, — вкрадливо мовив соцький, аж приплющивши очі від догідливості. — А на тебе, вельможний, щось приємніше чекає, ніж ті спиті брудні свині. Там… у наметі.
Від тих примовлянь гнів воєводи поволі пригасав. Вже більше за звичкою, ніж злобливо, все ж гримнув на соцького:
— Не забувай, що й сам недалеко від них утік, чи давно я тебе з того багна витяг?!
Мет ображено скривив уста, ніби вгриз необачно квасного — аж сльози з очей! — яблука, але, не мовивши й слова, схилився у покірливому поклоні.
Від тої догідливості і зовсім розпогодилося на серці у Гнєза. Поблажливо махнув рукою соцькому і, відхиливши важку оленячу шкуру, що правила запоною, ступив до намету.
Тут було світло і затишно. Від високої постаті, що заступила зблимуючий при вході світильник, метнулася через увесь намет томна хитлива тінь. Заточившись, Гнєз прихилився до стіни, аби втримати рівновагу. Схитуючись, втупився припухлими очицями у срібний хрест, прилаштований на протилежній від входу стіні намету. Відтак перевів погляд на наспіх збите ложе, прикрите рудою шкурою великого ведмедя, на важку дубову скриню, що завше возив за собою, зберігаючи у ній одіж та послані богом у нелегких походах військових набутки.
На невеликому столику обіч ложа стояло кілька полив’яних глеків з вином, лежали житні коржі, шматки смаженого м’яса у великім полумиску.
Але все, на що натикався погляд, було не те. Шукав обіцяну Метом полонянку, яка мала стати йому винагородою за всі незручності та тривоги останніх днів. Нараз повернув голову і побачив її зовсім близько — у кутку при вході. Впилася в нього незмигним поглядом тернових очей. Зблиск їх, холодний та ворожий, ніби припнув Гнєза на мить до місця. Чи то краса полонянки заворожила воєводу, чи й справді чаром володіла — не міг зважитися й на слово. Стояв незрушно, лиш поглядом оцінював свою здобич.
Навіть те, що вбрана була у чоловічу одіж, не могло сховати дівочої граційності. Стрункий стан, перехоплений важким поясом, здавався під того ще тоншим. Темне, з попелястим вилиском волосся, перев’язане на чолі голубою стьожкою, важкою хвилею спадало на плечі.
— А, он ти яка… — мовив протягло, насилу оволодівши собою, воєвода. — Правду казали, що красна єси.
Та й по тих словах похвальних, котрі, як знав із досвіду, повинні були потішити самолюбство полонянки та прихилити до нього, не побачив у глибоких чорних очах її навіть проблиску зичливості чи покори.
— Красна чи ні, а не для тебе, чужинцю.
У тих стиха мовлених словах вчувався не острах, як чекав Гнєз, а лише впертість і навіть неприхована погроза.
Змовчав на те, тільки усміхнувся криво. В думках вже бачив її впокореною та догідливою поруч себе на ложі. Бо й як може бути інакше — за ним право сильнішого.
Гнєз, відчувши звичну певність у собі, підійшов до столу, хлюпнув у келих вина. Тримаючи його в руці, рвучко повернувся до дівчини.
— Випий… зі мною… — важко видавлював із себе слова, обмацуючи масним поглядом стан її, тонкі риси вродливого обличчя, двоє тугих узвиш, що тремтіли схвильовано під розшитою вигадливим узором сорочкою. Відкашлявся — ніби сухим піском горлянку хтось засипав.
— Добрий я… Добрий і щедрий… Не жалкуватимеш. — Рвучко підніс до уст келих, жадібно, наче тамуючи невситиму спрагу, вихилив до краплі вино і брязнув келихом об землю. Поволі, ніби ловець до пораненої вже сарни, підходив. Враз схопив, зім’яв у обіймах, підняв, аби кинути на ложе. І раптом — різкий пекучий біль коло серця змусив відштовхнути від себе трепетну і жадану здобич. Полонянка відскочила від нього, хижо зблискуючи очима, у стиснутій добіла маленькій руці тремтіло тонке, скривавлене на вістрі лезо ножа.
Воєвода отупіло зиркнув на груди, де проступала все чіткіше кривава пляма, з жахом зрозумів, що тільки вічко металевої кольчуги завадило лезу дістатися до серця. Доки приходив до тями, проклинаючи свою необачність, дівчина вивіркою вислизнула з намету.
— Стій! — гарикнув охрипло і вихопився за нею у ніч. — До мене! — репетував не своїм голосом Гнєз. — Уб’ю! Пошматую! На кавалки[27] потну! — лютував повелитель лехітського війська, лупцюючи направо і наліво усіх, хто втрапляв під руку. Та доки зрозуміли дружинники воєводи, в чім річ і хто це викликав таке шаленство ясновельможного, годі було наздогнати втікачку у лісових нетрях…
Від споминів про вчорашнє ще важче стало на серці. Оманний цей край, оманний і підступний. Милує зір та вспокоює чарівливістю своєю, наче та полонянка вчорашня, а приступиш ближче — і вгородить-таки хтось під серце тобі відточене лезо.
Від тих думок, що поволі виборсувалися ліниво крізь сонливість, непогамовне роздратування колихнулося у грудях. Щоб виплеснути його з себе, рвонув зі злобою важку запону, що прикривала вхід до намету, та аж тріснула до половини, ступив надвір.
Ту ж мить соцький, який чатував уже при вході, дав знак. Похмурий воїн у повному бойовому вбранні підвів до воєводи породистого білосніжного жеребця, що раз по раз знервовано стріпував густою вичесаною гривою. Слова не мовивши, злетів Гнєз у сідло і, ледь торкнувши повід, спрямував коня туди, де хіба що по шелесткому гаморі можна було розпізнати наготовлені до приступу шеренги воїнів.
8
— Не супротився, посаднику. Чи тобі йти всупереч волі отця нашого небесного! Не чужинці то, не таті[28] — воїни Христові, яким призначено самим небом донести світло істинної віри в землю цю, що до сих пір схиляється перед ідолами поганськими, — розмашисто хрестився монах Іов, ніби хотів тим надати більшої ваги своїм словам. Хитлива тінь його у тьмяному світлі свіч лягла на всю світлицю і наче уособлювала невідворотність кари, що чекала посадника за непокору божій волі.
— Чи забув уже, боярине, як цілував хрест святий та присягався не визнавати інших богів, окрім істинного отця нашого небесного?! — аж дзвенів від обурення скрипучий голос монаха. — Чому ж вагаєшся нині: чи стати на бік християнського воїнства, а чи й далі тримати ворота затвореними перед своїми братами за вірою.
— Мовчи, святеннику! Чи розумієш хоч сам, на що підбиваєш мене? На підступ! На зраду! — лють спотворила обличчя боярина. — Хіба може бути угодним богові клятвопреступництво? Хіба не гріх то непростимий, не ганьба довічна — віддати свій народ, Русь нашу в лабета чужинські?!
— Народ?! Який народ? Он, чуєш, гуде, рокоче грище поганське, істуканам камінним поклоняються, замість того щоб хоч у сю тяжку годину навернути серця до істинної віри. Церква наша, яку сам звелів спорудити, порожня стоїть. Тупі, нікчемні, погрузлі в гріху та розпусті — ось ті, кого народом зовеш! Кажеш, клятву князеві на вірність давав? А хіба гріх то — переступити клятву володареві, який відцурався бога істинного, посмів поряд із храмом святим, зведеним ще великою княгинею Ольгою, капища поганські понаставляти?! — аж бризкав слиною висохлий та зігнутий, ніби сучкуватий костур, старець. — Ні, доброчестя то, воєводо, і святий обов’язок кожного християнина.
— Не те мовиш, старче, — перебив ту річ Миловид, що, здавалося, аж кипів насилу тамованим гнівом. — З того темного і погрузлого в гріху народу сам я вийшов, і відректися від нього у годину випробувань — то найбільша підлість. А що на князя великого Володимира хулу зводиш — то побережися, Іове. Багато прощаю тобі, та не все! Та й ти ж син землі сеї. Чи забув?! По землях чужих мудрість визбирував, то, може, заразом і серце своє чужоземним змінив, бо кращим було та надійнішим?! Є в кожного з нас найвище призначення — оберігати від ворога край той, де народився і зріс, аби прорости у літа прийдешні в нащадках своїх. Той же, хто забуває про се, втрачає людську подобу, не живе, а животіє лише та й зникає у сьому безконечному світі без сліду. Я не забув свого призначення, монаше!
Отець Іов лиш бликав безбарвними очицями, що недавно ще пропікали посадника запальним зблиском, а тепер почали стухати, наче присипані попелом жарини. Чи не вперше не зміг переконати Іов боярина, ніби наткнувся на неподатливу стіну, що раптово розділила обидвох колишніх однодумців і з кожним словом лише ставала зримішою, міцніла. Тому й вирішив дочекатися більш слушної часини.
— Що ж, не буду перечити тобі, боярине, бо не чуєш слів моїх, диявол твою мудрість та розважливість притлумив. Але добре подумай, бо, може, якраз тепер відкидаєш вічне блаженство заради суєти, марнот миттєвих… — монах звів очі догори, зашелестів зів’ялими блідими вустами слова якоїсь молитви, постать його нечутно вислизнула зі світлиці.
Тривожно і незатишно було на серці у Миловида. Мерехтіли темнаві розпливчасті тіні від свічників і ніби живили такі ж хитливі відблиски неспокою та непевності у думках боярина. Таки не впали на вітер скрадливі слова монаха. Бо й справді, що єднає його, піднятого княжою волею над тисячами люду боярина Миловида, з оцими землеробами, скотарями та ремісниками? Народ? А може, й справді — лише стадо бездумне, придатне хіба що з готовністю вислуховувати повеління та слугувати великим світу сього, до яких причисляв і себе. От і тепер без нього, Миловида, розбіглися б, мабуть, по яругах, закутках найглухіших, гнані однією мислю: як оберегти власне життя. Що їм Русь, вітчизна?! Тільки його волею об’єднані за цими стінами у значну силу, що може оборонити свій край та й себе самих від нападників… То що ж, за них, за цих простолюдів, котрим невідоме жодне з почуттів шляхетних, що підіймають людину над іншими живими істотами, будеш вмирати за цими стінами, посаднику?!
Чи й справді дослухати порад монаха, — вигулькнув причаєний глибоко сумнів, — та перейти під руку нового володаря, який оцінить вище, ніж невдячний Володимир, і розум, і вірність, і доблесть ратну? Аж огледівся підозріло довкола, чи хто не вичитав ті, ще не зодягнуті у слова мислі потаємні.
Тихо. Нікого. Лише десь у кутку шаруділа мишва — невидима і всюдисуща. Та й хто міг би завітати сюди у цю запівнічну годину. Ні від кого тут, у кріпості, чекати розради, ні з ким поділитися найпотаємнішим. Хіба покликати тивуна?.. Та від нього марно сподіватися на мудру пораду: змалечку, певно, одна лиш думка в голові зріє, як примножити власні статки, добра побільше надбати. За свою вигоду Горазд і його, боярина, не змигнувши оком, лехітам продасть.
Думай, Миловиде, думай, — підстьобував сам себе. Там — почесті й багатство. Тут — не знати що: непевна і тяжка оборона, а може, й смерть. Бо ж чого варте оце, хоч і озброєне добре, горянське військо супроти навчених, гартованих у боях воїв лехітських?! Рано чи пізно, а, певно, спопеліє багаттям надтисьменська кріпость, як от, здавалося, теж неприступне Сільце. Чекати на поміч з Києва? Малі на те сподіванки. Бо хоч і послав нещодавно двох гінців до князя Володимира з вістю, що неспокоєм повниться порубіжжя, та як у безвість канули… Далеко Київ. А у володаря Руської держави, певно, клопотів і у стольнім граді вистачає.
У тих невеселих думах застали боярина перші тремкі відсвіти світанку. Втома все владніше склеплювала повіки. І коли вже почав роздягатися, аби хоч часину передрімати, передранкова сутінь раптом ожила наростаючим гамором та голосними вигуками. Ту ж мить прогупотіли за вікном квапливі кроки, тривожно забрязкотіла зброя.
Коли хряснули, відчинившись, важкі дубові двері і влетів до опочивальні соцький його дружини Всевід, боярин вже оперізувався поверх кольчуги шкіряним пасом, на якому висів важкий двосічний меч.
— Все! Почалося, воєводо! — задихано гукнув від порога прибулець. — Лехіти пішли на приступ!.. Не чекали того. Помітили їх, коли вже на стіни декотрі ступили…
— Охоронці чортові! Спали чи посліпли на той час?! — не дослухаючись до виправдовувань соцького, Миловид кинувся до дверей.
А на стінах вже зійшлися врукопаш. Годі було щось розібрати сторонньому у страховинному вировищі смерті, що гриміло непогамовно крицевими ударами, раз по раз шматоване дикими нелюдськими скриками, хрипкими нерозбірливими вигуками зранених та вмираючих. Густий передранковий туман клубочився сивуватою маною, огортаючи подекуди непроникною запоною людський натовп, ніби прагнув пригасити страхітливе видовище битви, що, мов невситимий вир, затягувала в себе щораз більше люду, розбухала, кублилася, наче зранений хижий звір, з дикою радістю вихоплювала з-поміж живих усе нові і нові жертви. Яскраві плями крові боляче зблискували тут і там, але не будили в людях інстинкту самозбереження, тільки розбурхували вихоплену з глибин єства первісну лють. Все — і розум, і чуття, і думки — притлумлено було єдиним словом, єдиним поривом: «Убий!»
Бій наростав…
Усе нові і нові височенні стовбури ялин з пообтинаним до половини гіллям і. приладнаними до верхівок наконечниками списів здіймалися з того боку рову і, зіп’явшись на повен зріст, з глухим стуком гримали об дубові стіни. Миттю ті міцні та надійні драбини, що намертво впиналися у неподатливі бервена металевими вістрями, обростали людьми. Одчайдушно дерлися вгору все нові й нові нападники, прикриваючи щитами тіла від стріл та ударів важких бойових сокир. І, здавалося, ніщо вже не зможе їх спинити.
Миловид, вихопившись на стіну поперед двох десятків своїх дружинників, з одного погляду визначив найнебезпечніше для надтисьменців місце. Якщо впродовж усього східного відрізка стіни нападники лише робили одчайдушні спроби захопити кілька сажнів вільного простору, аби дати вибратися нагору іншим, то на західній вежі, що увінчувала кріпосні ворота, вони зуміли-таки домогтися свого. Все нові воїни без особливих зусиль підіймалися догори та поповнювали ряди переднього загону лехітів. А кілька з них, прикриті надійно своїми товаришами, уже пробивалися донизу — туди, де на міцних дубових колодах закріплено було товсті шнури, за допомогою яких підіймали та опускали вхідний місток і ворота.
Важко довелося б оборонцям, якби вдалося лехітам здійснити задумане і відкрити дорогу у кріпость основним силам. Саме туди спрямував свій невеличкий загін Миловид.
Страшний у люті, зі спотвореним зловісною посмішкою обличчям, воєвода, поклавши дужим ударом меча першого, хто став йому на дорозі, увірвався в саму гущавину битви. Сама його поява, здалося, влила свіжі сили у ряди горян, металом скинувся догори зміцнілий бойовий клич надтисьменської громади: «Войє!.. Войє!..»
Від того могутнього натиску подалися назад ворожі ряди. Притиснуті до уступів стіни, вони собою перепинили шлях тим, хто дерся знизу їм на підмогу. А з другого боку вже тіснили нападників воїни соцького Всевіда. Відступати лехітам не було куди. Кілька десятків їх, затиснуті у лещата мечів та барток, оборонялися запекло і одчайдушно — знали: на помилування чекати нічого. Тлумлячись у тисняві, обеззброювали задніх. І от уже перший з них, стративши рештки мужності перед лицем смертельної небезпеки, ступив на стовбур-драбину, яким піднявся сюди. Та, врятувавшись від меча, таки не уникнув покари. Хтозна-ким послана стріла, може, не в нього й цілена, увіп’ялася між кольчугою та шоломом. Тіло глухо гепнуло на дно рову.