Це, здалося, було останнім ударом, що змів рештки стійкості ворожого загону. Забувши про все, нападники, охоплені смертельним жахом, кинулися назад до рятівних лазів. Але годі було вирватися зі смертельного кільця живим. Лише кільком із відбірного загону, що мав захопити ворота і відкрити шлях для всього війська, вдалося дістатися до своїх.
Бій на стінах стихав. Останні ворожі воїни — живі чи й мертві — скинуті були вниз. Лише супроти загону воєводи ще боронилися кілька найвідважніших. Запекло кидалися вони вперед, хоч і розуміли, що змінити нічого не можуть, — прагли якнайдорожчу ціну взяти за власне життя. От упав під лезом бартки один з них, стиснувши руками в останнім проблиску свідомості розколотий череп, далі ще один забився в судомі, простромлений списом…
— Стійте! — владно звів правицю Миловид. — Киньте зброю, якщо дороге вам життя…
Тільки мить повагався старший з п’яти ще живих сміливців. Відкинутий меч, скривджено дзенькнувши, відлетів на кілька кроків.
— На твоє слово покладаємося, воєводо… Ще кілька мечів упали додолу.
Важким поглядом обвів помилуваних боярин, ніби аж шкодуючи, що пообіцяв зберегти їм життя.
— В поруб! — похмуро кинув дружинникам. — Може, й знадобляться ще. — Зняв шолом і втомлено обтер рукавом зрошене потом чоло. Здавалося, аж тепер почув і стогони поранених, і надривне квилення жон над полеглими.
Хоч окрилила горян ця перша перемога над ворогом, але меркла радість від неї, бо зо два десятки оборонців кріпості заплатили за неї життям.
Перше сонячне проміння, що раптово зблиснуло з-поза високих верхів, розганяючи сіру передранкову імлу, неквапливо висвітлювало насторожені стіни надтисьменської твердині, на яких вирував людський натовп, тужливу вервечку суворих мужів із похиленими головами, що поволі тягнулися до Перунового горба. З кожним кроком ніби аж вгрузаючи в землю, несли на схрещених топорищах барток, як велів звичай, незрушних своїх товаришів. Прямували туди, де на пологому узвишші вже звів у піднебесся стовп диму камінний жертовник велителя всіх богів — Перуна.
9
Ще не вірячи у порятунок, Горислава гнала коня наосліп, не розбираючи дороги. У розтривоженій уяві бачилася їй погоня, що слід у слід несеться навздогін. І не врятуватися від неї, бо, здається, на все довкілля хрумкотить під копитами коня сушняк, вичвакує оглушливо багнище.
Аж вибравшись на верхів’я гори, спинила на мить розпаленого одчайдушним бігом скакуна. Прислухалася.
Починало світати. Все довкола вкривала біла м’яка імла, лише вершини гір тут і там стриміли над тою запоною гордливі і нескорені. Ліс оживав пташиним щебетом, що, набираючи щораз більшої сили, виблискував, переливався незлічимим багатством звукових барв. Гостре прохолодне повітря повнило груди бадьорістю. І нараз зовсім нереальними видалися нежданий полон, коли, безпечну і беззбройну, захопив її лехітський загін.
Від тих згадок гидливо стенула плечима: о ні, краще вже смерть, аніж ті втіхи, що їх цинічно обговорювали дорогою до обложного стану її напасники. Ніколи більше не втрапить вона до їх рук живою.
Прислухалася сторожко — погоні не було чути. Торкнула за повід коня і вже спокійно спрямувала його на лиш їй відому, зарослу буйним ожиновим віттям, ледь помітну у присмерку лісу стежину.
Старий Від усеньку ніч просидів при вогні, невидячими очима вдивляючись у червоні химерні зблиски полум’я. Мовчав, ніби й не чув розрадливих слів Влада. Лише зрідка насилу підіймався та безмовною тінню зникав із хижі, довго вслухався у відзвуки нічного мороку, гнаний сподіванкою зачути кінську ступу чи кроки Горислави. Потім, обезнадіївшись, так само мовчки вертав до потріскуючого багаття.
Горислава не прийшла ні вночі, ні тоді, коли світанок звично почав різьбити на видноколі хитливі тіні столітніх ялин.
В котрий уже раз повернувшись знадвору, старець, що за ту ніч, здалося, ще більше схуд і похилився до землі, якусь мить постояв коло багаття, обмислюючи лиш йому відоме, а відтак озвався:
— Піду я, Владе. Тривожно мені. Може, якраз зараз чекає вона помочі…
— Куди ж підете, батьку? Хто відає, де шукати зараз Гориславу?
— До городища надтисьменського піду, серце підказує — там вона…
— Звідки мала би там взятися?.. Лехіти довкіл городища, чуєте — зайди чужинські!
— До них і піду… Старий я, помирати не страшно… Віджив своє. — Від окинув поглядом хижу, ніби прощався зі своїм багатолітнім прихистком. — Хіба заради дочки дотепер світом нуджу. А без неї… — збайдужіло змахнув рукою, ступив до дверей.
— Не кваптеся, батьку, — встав на ноги Влад. — Коли справді втрапила у біду Горислава, то нічим їй не поможете. Немічні ви… Нині настав час мені борг віддати тій, яка мене на сей світ вернула. Рани вже затяглися, тож за дочку вашу заступитися сил вистачить.
Влад узяв із лави свій одяг. Миттю обперезався шкіряним, сріблом цяткованим поясом, спробував, чи легко виходить із піхов ловецький ніж, одяг кептар. Хвильку поміркувавши, кинув вовняну накидку назад на лаву (днина погожа збиралася), здригнув плечима, ніби зважував, чи доладно сидить на ньому вбрання, взяв до рук бартку та, вклонившись старому, вийшов із хижі.
Щойно ступив кілька кроків, як спинився і насторожено прислухався. З того боку, де стежка збігала крутим схилом донизу, почулося коротке кінське іржання. А за мить вихопилася з-поза пагорба постать вершника. Вона!
Ту ж мить метнувся назад.
— Горислава, батьку! — гукнув радісно з порога. — Вернулася!
Старий Від нічим не виказав, що схвилювала його та звістка, лиш важко опустився на лаву, обезсилілий зовсім.
Зацокотіли на подвір’ї кінські копита. Розпашіла від ранкової прохолоди, Горислава зіскочила на землю і — жива! — підбігши до батька, схилила голову йому на плече. Той тремтячою рукою гладив її волосся, дивився перед себе так само незворушно, ось тільки скупа стареча сльоза, тьмяно зблиснувши на зораній глибокими зморшками щоці, видавала чуття, що нуртували тої хвилі в серці Віда.
Влад тихо вийшов з хижі на щедро купане гарячими сонячними збризками подвір’я.
Коли повернувся назад, Горислава вже звично поралася коло столу, щось весело щебетала, вспокоюючи батька. Аж обізлився на неї Влад: вискакує, як сарна дика, ніби й не сталося нічого.
— Що ж се ти, — кинув їй докірливо, — заблукала де чи геть забула про вітця свого?! Він місця тут не знаходив, цілу ніч виглядав… Вже збирався у табір лехітський — надумав чомусь, що там тебе шукати треба.
— А ти… також чекав? — лукаво зиркнула на нього. Та враз зігнала з обличчя веселість. — Не допоміг би мені нічим, — мовила по якійсь хвилі, спохмурнівши на виду. — Сама не тямлю, як вирватися зуміла. Певно, змилостивився Перун до вітця мого, допоміг у тяжку хвилину.
— Що, й справді… в них побувала? — здивовано глипнув на дівчину, ніби аж тепер помітив і сиві тіні втоми під очима, і незвичну суворість у кожній рисочці обличчя.
Вдала, що не почула того запитання, а чи не хотіла ворушити в думках пережите. Заметушилася коло столу.
— Ну, час і снідати, — перевела мову на інше. — Певно, зголодніли тут без мене.
Влад сів біля старого на гладенький від довгого вжитку ослін. Взяв чорний окраєць хліба, відрізав шматок овечого сиру. Але їсти чомусь не хотілося.
— Як там кріпость, як наші всі?.. — мовив задумливо, ніби сам до себе.
— Не знаю. Нічого не знаю, — обізвалася Горислава. — Чула тільки: до приступу лехіти готуються. Нахвалялися нікого в живих не лишити.
— А так… — повагом відгукнувся і Від. — Якби нашій свині та крила… Так швидко вони до кріпості не дістануться. Стіни міцні. Та й люд наш за себе постояти зуміє…
— Так швидко, може, й ні, — перебирав Влад тривожні думки. — Та без помоги нашим довго не протриматися. Великою силою прийшов ворог. Облогою своє візьме, голодом виморить. От якби хоча б сотню воїв, щоб у час битви з лісу вдарили на табір лехітський, щезли б ті поторочі чужинські без сліду, як роса на сонці.
— Та де ж узяти підмогу? — озвався Від. — Тустань також за стінами борониться, Сільце спалено… Що там у Корчинській та Синевидській кріпостях — ніхто не відає. А Київ далеко, доки туди та назад, то й рятувати вже не буде кого.
— І все ж підмога мусить прийти, — стояв на своєму Влад. — Я приведу її. У Корчин поїду, в кріпость Синевидську добудуся. А коли там не вийде — до самого Києва долечу. Не може того бути, аби спокійно споглядав великий князь київський, як ворог шматує Русь!.. Нині ж і вирушу, — рвучко схопився з лави і отерп від різкого болю — таки давали ще про себе знати недавні рани.
— Може, заскоро, Владе? — помітивши те, співчутливо прохопилася Горислава. — Кілька днів нічого не змінять, а рани за той час зовсім затягнуться.
— Чекати?! Та ж кожного дня може статися непоправне… Там жона Млада, там, може, в сю от хвилю кров’ю спливають побратими мої. А я, мов боягуз останній, хоронюся у сій хащобі в безпеці і супокою. Годі! — похапцем почав збиратися Влад.
Коли був уже зовсім готовий, аж тоді помітив, що Горислава теж вбиралася по-дорожньому. Питально глянув на дівчину.
— З тобою піду, — мовила твердо, ніби очікуючи заперечень.
— Добре, доню, — сумовито кивнув головою Від. — Настав час, коли навіть батько не має права спинити тебе. Бо страшна небезпека нависла над усією землею нашою… Ідіть. І най всевладний Перун поможе здійснити вами задумане.
Горислава нараз припала до батька, ніби благаючи в нього, як колись, в дитинстві, захисту від незнаної біди.
По хвилевій мовчанці старець відхилив від себе дочку, перевів погляд на Влада. Здавалося, переборює сам себе, зважуючись на щось дуже важливе. Відтак, наче відкинувши останні сумніви, схвально кивнув головою.
— Таки настав час… — мовив замислено. — Старий я став, сили полишають міцне ще донедавна тіло, тануть з кожним днем, як рештки снігу навесні. Все частіше приходять серед нічної темряви тіні пращурів наших і кличуть за собою у незнаний вирай… Коли повернетеся, можете вже не застати старого Віда. Сам чую: пора рушати в ту далеку дорогу.
Від тих слів скинулася стривожено Горислава, хотіла було розрадити та заспокоїти батька, та старий владним порухом десниці спинив її.
— Такий закон життя, доню, древній і вічний, як гори. І не нам його змінити… Та не було б спокою мені на полонинах небесних сонячних, коли б забрав із собою велику таємницю нашого народу, тягар якої не дає склепити повіки. Той, хто пізнає її, до кінця своїх днів буде у відповіді за майбутнє гірського краю… — З тими словами холодним і колючим, — мов неждана паморозь навесні, став погляд глибоко запалих очей Бідових. Здавалося, вдивляється уже не в обличчя молодого верховинця, а сягає зіницями помислів його. — Подумай, Владе, чи стачить мужності, аби і під найвигадливішими тортурами зберегти і не зрадити таємницю предків…
Від того погляду зворухнувся неспокій у серці молодого горянина — ніби щось незвідане, зловіще, непідвладне волі людській вливалося в нього з пильних, пекучих, мов жаринки, зіниць біловолосого старця. Відчув: кожне слово потребує зараз величезного надлюдського зусилля. І все ж спромігся вимовити:
— Певен у собі, батьку… Як би важко не було, не забуду обов’язку перед громадою, перед рідною землею.
— Добре, — просвітлів від тих з натугою мовлених слів Від. — Тож ходімо, — владно повів рукою на захід, де дибилися одне перед одним верхів’я гір…
Йшли довго. Ледь помітна стежина, вибита звіриною по чубку гірського пасма, зовсім загубилася поміж густим непрохідним буреломом. Здавалося, ніколи ще не ступала людська нога цим химерним плетивом колись могутніх, а нині оточених часом, повалених буревіями велетенських буків та ялиць. Вгорі шумувало хвилями буйного зеленого віття сонячне життя, а тут, при підніжжі лісу, було вільго і непривітно. Жодна травинка не пробивалася крізь товстий шар струхлілого листя та глиці, жоден промінчик сонця не сягав у цю моторошну сутінь.
У кожному крокові вчувалося Владові, як у кореневищах вивалених із землі дерев вовтузяться злі духи, що облюбували собі лігвища у цих диких хащобах. Невидимі в темені, хихотіли злорадно по закутках, щирилися жовтими іклами струхлявілих пнів, кликали до себе, аби закружляти, заморочити оманливими вогниками безпечних мандрівників, завести у непрохідні вертепи. Лише дивуватися можна було, як упевнено, ніби не буреломом, а торованою дорогою вів своїх супутників старий Від.
Нараз долинув до слуху Влада плюскіт водограю — спочатку ледь чутний, він міцнів, набував щораз більшої сили.
Посвітліло.
Старець ступив на обривистий, порослий густим мохом берет і подав знак зупинитися. Глибоко внизу, куди спадав дзвінкий струмінь потоку, дибилися камінні валуни, ніби навалені абияк один на одного руками якогось небаченого силача. Повелівши, аби чекали на нього над урвищем і не рухалися, Від почав обережно спускатися вниз. Поволі перейшов широку скелясту яругу і спинився по той бік потоку перед невеликою, з людський зріст заввишки, заглибиною у кам’янистому березі урвища. Гортатий хрипкий стогін вирвався з його грудей. Потім ще і ще раз. І тоді раптом задвигтіло все довкола від глухого хижого реву. Здавалося, кров застигла у жилах від того кровожерного поклику. Влад відчув, як припала до нього, тихо зойкнувши, Горислава. Ще не встиг отямитися, а долоня вже міцно стискала рукоять бартки. Погляд молодого горянина вирізняв кожен камінець, кожну травинку там, унизу. З тріскотом розсунулися сухі корчі, що заступали вхід до лігвища звіра, і велетенська ведмежа туша звелася на задні лапи, підхопивши під себе худорляву і на диво немічну постать Віда, який навіть не зрушив з місця, аби оберегтися. Все! Влад заплющив очі, щоб не бачити невідворотного, та мов крізь страшний сон почув, як швидко і поквапно заговорив щось старець. То не був іще передсмертний схлип. Відштовхнув Гориславу, що й далі нажахано тулилася до нього. Трощачи сухе ломаччя, рвонувся на поміч.
Вже внизу спинив його неждано вигук Віда. «Стій!» — гукнув той спокійно, навіть не обертаючи голови від велетня ведмедя. Влад застиг на місці, до болю в пальцях стискуючи руків’я бартки та здивовано споглядаючи, як і далі щось тихо і вспокійливо приговорює старий.
Звір, що мить тому у хижому реві щирив жовтаві жаскі ікла, раптом припав на передні лапи і лише стиха порикував успокоєно і вибачливо. Відтак хапливо обнюхав старця, ніби собача, притулив кудлату голову до колін Віда. А далі лише мурмотів, коли той почав погладжувати та кудлити руду, ніби випалену, шерсть. Дуже поволі, крок за кроком старий відводив страшного звіра все далі від його лігва. Аж по якійсь хвилі, відійшовши на добрих п’ять десятків сажнів, обернувся до Влада. Здавалося, був зовсім спокійним, лише голос видавав приховану напругу.
— Тепер ідіть. У печері навпроти входу, на висоті людського зросту, ще одна розщелина. Підніміться туди і чекайте на мене…
Влад відчув у своїй руці гарячу Гориславину долоню і, все ще з недовірою поглядаючи на лісового велетня, ступив до ведмежого лігвища.
Всередині було сухо і темно. Та вже за мить Влад вирізнив на протилежній стіні ледь помітний отвір, з якого пробивалося голубувате мерехтливе світло. Квапливо, ніби відчуваючи плечима важкий подих звіра, допоміг дістатися до ущелини Гориславі і піднявся за нею сам. Старця довго чекати не довелося, за кілька хвиль і він стояв побіч своїх супутників.
Вони спускалися униз. Мертвим холодом віяло звідти, та, що найдивніше, з кожним кроком усе яскравіше проступав із темряви вузький камінний лаз. Чим далі вглиб спускалися горяни, тим тихішим ставав ведмежий рев, що ним звір, видавалося, кликав до себе Віда. Та не дослухався вже тих звуків Влад, усі думки його притягувало до себе те мерехтливе таємниче світло. Нараз постать старця, який ішов попереду, зникла за звивом камінного лазу, оброслого зеленавою пліснявою чи мохом. Острах загубитися в цих підземеллях змусив Влада пришвидшити крок. Він і собі ступив за виступ і закляк вчудований. Величезна, опромінена голубуватим сяйвом печера відкрилася його погляду. Посередині її височіла кам’яна велетенська Перунова подоба. З широких порепаних долоней велителя всіх богів гірського краю бурхало догори сліпуче голубе полум’я. І — диво дивне! — не було ні вуглинки, ні навіть трісочки, що стали б поживою цьому кострищу. Здавалося, то саме повітря зайнялося вогнем і палахкотить на камінних долонях підземного істукана. Відблиски того полум’я росянистим накрапом відбивалися на лискучих стінах підземелля, множилися на очах, розсипалися дзвінкими іскринками, мов живі, перебігали по стінах та склепіннях і так само раптом зникали.