Юнак швидко знайшов підпис, прочитав:
“Андрій, митрополит”. Андрій, митрополит…
Звідкілясь, немов з іншого, нереального світу долетіли натхненні слова владики, котрими він напучував на святоюрському дворі січових стрільців:
“Благословляю вас, воїни! Іменем бога і пастиря душ во славу будучини України!”
“Присягаю на вірність до крові!” — почув Роман свій власний голос.
Юнак гарячково гортав документи, перечитуючи рядки:
“…населення підкорити австрійським цивільним законам… З волі всемилостивого і всемогутнього бога — навіки з австрійською короною… Імператорові Францу-Йосифу присягаємо на вірність… Андрій, митрополит”.
Роман, неначе сновида, відклав папери, дістав окраєць хліба й почав жувати, нестямно втупившись в одну точку… “Навіки з австрійською короною”… Нараз заціпеніння змінилося сильним нервовим збудженням — юнак швидко зібрав папери в папки й засунув їх у скриню. З силою опустив віко — ніби загнав злий дух!
Лише через чотири роки з листа дізналася Стефа про страшну ніч, яку пережив Роман. І тепер, на безконечній дорозі, вона знову згадала пронизливі рядки з його сповіді:
“Ні… Ні! — волав я на весь світ. — Краще вбийте мене! Візьміть мою душу, мозок, мою любов!.. Так, Стефо, я не зміг би жити без тебе, але те, що я відчув, було страшніше, ніж страта! Зрада, якою дихало кожне слово в цих паперах, затьмарювала розум. Він і нас зробив запроданцями! Всі наші муки і жертви були на користь Габсбургам — і тільки Габсбургам! А ми, немов слухняне бидло, йшли у вічну неволю!..”
Стефа виразно почула шум дощу того пізнього вечора.
…Роман стояв біля сходів, які вели на веранду, і краплі струмували по його обличчю. Вона вибігла із свічкою до нього під дощ, свічка зразу ж згасла, але дівчина побачила, відчула його бентежність.
Вона, впустивши погаслу свічку і завмираючи на кожній сходинці, зійшла до нього й рвучко обняла…
Вдень Стефа рішуче сказала Орестові, який уже ходив без палички:
— Сьогодні вночі до мене приходив Роман.
— Чудово, — спокійно мовив Орест, підрівнюючи біля дзеркала вуса. — Коли ж весілля?
— Мені не хочеться в цей смутний час…
— Гадаєш, що війна скоро скінчиться?
— Певна. Люди стомлені, зневірені. Їм байдуже, що буде завтра: перемога чи поразка.
Орест усміхнувся, пройшов у еркер, де за різьбленим столиком сиділа Стефа.
— Ти стала пацифісткою, Стефо.
— Не знущайся, Оресте, — спалахнула дівчина. — Поки на нашій землі лишиться хоч один чужинець…
— Сидіти тобі в дівках, — не дав їй договорити Орест. Він обіперся об спинку крісла і нахилився до сестри. — Невже ти віриш, що англійці по те й прийшли, аби дати нам, українцям, свободу і незалежність?
— Владика обіцяв убезпечити нас від чужинців. І ради цього я готова на все!
— На що? — нахмурився Орест.
— Я сказала: на все! Навіть на злочин!
Орест занепокоєно відійшов від крісла і глухо промовив:
— Тоді тобі доведеться мати справу зі мною. В австрійській комендатурі нарешті згадали, що я був хорунжим січових стрільців, і призначили командиром жандармського ескадрону.
— Знову кепкуєш? — не повірила Стефа.
— Анітрохи, — стиснув зуби Орест. — Ага, до речі… Беркутові це призначення сподобалося. А ти, здається, моя люба сестричко, возвела його в національні герої.
Олекса підніс свічку до Романових очей, недовірливо вдивився. За широким темним вікном майстерні, на ратуші, годинник вибив другу годину ночі.
Художник поставив свічку на стіл і тихо сказав:
— Слухай-но… А що, коли це тактичний хід? Хитрість?.. Коли так треба до певного часу? Тобі таке не спадало на думку?..
Змучене обличчя юнака пересмикнулось.
— Спадало. І інше теж… Кров січових стрільців, різня біля Успенської!..
— Тс-с-с… — насторожено скинувся Олекса. — Тихо… тихо, Романе.
Але юнак уже не міг не висловити те, що стало для нього трагедією:
— Вічне рабство у австрійців! Без своєї культури, мови!.. Знищення українців як нації!
— Кому ти ще казав про таємні архіви?
— Ні Орест, ні Стефа не повірили б, — з гіркотою промовив Роман. — А я… я не маю сили більше мовчати.
Відблиск свічки впав на мольберт: на портреті митрополит Андрій воссідав у важкому вбранні з хрестом у руці.
— Владика вже у Львові, — задумався художник, ніби долав гнітючі сумніви. — Люди мусять знати…
— Я боявся, що мені ніхто не повірить. Неначе впали мури і я лишився сам-один на пустирі…
— Стривай, — раптом перебив юнака Олекса. — Стривай, стривай, Романе… — Я досі не усвідомлював… Поглянь на портрет.
Вони повільно зійшлися біля портрета.
— Ти бачиш страх в очах владики? — Олекса помовчав, перевіряючи своє відчуття, яке здивувало й налякало його. — Цей страх… у його душі. Без нього портрет умирає…
Художник одвернувся від мольберта і з неприхованою тривогою попередив Романа:
— Ти зазіхнув на святая святих. Вони тобі цього не подарують.
У святоюрській резиденції митрополит Андрій і проводир бойовиків Беркут вислухали повідомлення Йосипа Гродського, котрий, як завжди, скрадливо ступав по товстому килиму у вітальні:
— Дружина художника, до якого ми були так прихильні… зізналася на сповіді, що Іван Варгун часто буває у них дома.
— Прикро… — задумливо протягнув владика. — Доведеться нагадати Олексі про його обов’язок перед святою церквою.
Секретар митрополита пройшовся по майстерні Олекси, розглядаючи картини на стінах. Художник із зацькованим виглядом готувався до найгіршого.
При вході, опустивши очі, застигли служки.
— Жодної картини во славу святої церкви і її мучеників, — нарешті зітхнувши, сказав Йосип Гродський. — Консисторія має всі підстави стягнути борг за майстерню… за всі роки.
— Ви добре знаєте, брате Йосип… що грошей у мене… немає, — важко вимовив Олекса.
Гродський скрушно розвів руками.
— За вами борг. Святий борг!
І подав знак служкам. Ті швидко розійшлися по майстерні і, підставляючи стільці й табуретки, почали знімати із стін картини.
Секретар владики із задоволенням відзначив, як приголомшив художника такий неймовірний кінець їхньої зустрічі, і, з незворушним виразом обличчя перебираючи чотки, перевів погляд за вікно, де в легенькому серпанку велично височів собор святого Юра…
Біля входу нечутно з’явилась Ганна, тихо ойкнула, побачивши, що картини її чоловіка звалено на підлозі, очі її стали незрячими, і світло відбилося в них, мов у чистому джерелі. Вона пройшла повз Йосипа Гродського, не звернувши уваги, що той простягнув їй руку для поцілунку, провела долонею по рамі з полотном, яку тримав застиглий від подиву служка.
— Ганно, голубонько… — ласкаво покликав Олекса.
Вона повернулась на рідний голоо і, стримуючи напади кашлю, пішла назустріч чоловікові, ніжно пригорнулась до нього й ледь чутно заспівала:
На смерічку сіли,
Ще й такі щасливі…
Олекса стиснув тендітні плечі дружини і, відчуваючи, як здригається все її тіло, вторував, немов заклинання:
На смерічку вони сіли,
Та й гніздечко звили…
Ганна простогнала, закашлялась, схопилася за груди і, слабо скрикнувши, відкинулася назад…
Дзвонили до вечірні.
Парадними сходами собору святого Юра піднімалися Йосип Гродський і Беркут. Секретар владики неголосно говорив:
— У місті з’явилися листівки з ленінським “Декретом про мир”. Люди збуджені. Священики й церковні старости повідомили, що Іван Варгун і його люди готують демонстрацію на підтримку російських більшовиків…
— Якщо я вас правильно зрозумів, брате Йосип… — поштиво почав Беркут.
— Запам’ятайте, Беркут, — застеріг Гродський, — вбивство вожаків під час мирної процесії може привести до революції. Але… якщо серед цього наброду з’явиться два-три фанатики…
Секретар владики взяв проводиря бойовиків під руку і заговорив майже пошепки.
Бамкання дзвонів, що закликали парафіян до вечірньої відправи, різко урвалось.
Гомін демонстрації і тисячоголосий спів “Вічного революціонера” заглушив усі сторонні звуки. На вулицях Львова юрби людей зливались у колону, перші лави якої вже вийшли на ратушну площу.
У мирному поході було багато жінок, дітей, інвалідів у полинялій солдатській формі… На чолі колони, поряд з робітником, який міцно тримав червоний прапор, йшов Іван Варгун.
З тротуарів, ховаючи очі в тіні парасольок, вуалей і крислатих капелюхів, злякано, вороже, презирливо дивились на львівський люд багаті городяни. З-за їхніх спин виринули Беркут, Диман і Войнарович, затесалися в юрбу й почали непомітно пробиратись до будинків на протилежному боці.
Роман встигав прочитувати нерівні написи на полотнищах — “Поверніть з окопів наших синів!”, “Миру, хліба!” Хорунжий стояв край тротуару, демонстранти мало не зачіпали його плечима; юнак не відступав до парасольок та фетрових капелюхів, але не наважувався й ступити крок уперед, єдиний крок уперед…
Роман уже помітив, як від колони відокремилось три чоловіки — він упізнав Беркута, Димана і Войнаровича. Бойовики ковзнули вздовж стіни будинку й сховалися в під’їзді.
“Я не сумнівався: австрійські власті і їхні однодумці з собору святого Юра підуть на все заради впокорення західних українців. Проте я не міг навіть уявити собі, яке страшне завдання одержали Беркут і його люди…”
З околиць долетіли фабричні гудки, здавалося, земля двигтить від потужної ходи тисяч людей, які дедалі чіткіше карбували крок під спів революційного гімну. Полум’яні слова “Вічного революціонера” згуртували людей перед тяжкими випробуваннями.
Бойовики вибили двері на горище і, натикаючись на старий мотлох, пробралися до слухового вікна.
На тротуарі Роман знову занепокоєно озирнувся на під’їзд, у якому зникли Беркут і його поплічники.
Димак розчинив слухове вікно, в глибині горища пролунав тріск, посипались шибки — Войнарович рвонув забиту раму ще одного вікна.
Зненацька, заглушуючи гомін з площі, пролунав голос:
— Чого ви тут?
З напівтемряви вийшов Роман.
Бойовики насторожено випростались. Беркут похмуро подивився на юнака і відвернувся до вікна, й далі стежачи за площею.
— Ти чув наказ комендатури: на випадок заворушень… — нарешті опам’ятався Диман.
— Про що ти говориш! — сказав Роман. — Люди йдуть цілими сім’ями. З дітьми.
Наближаючись до хорунжого, Войнарович промовив з удаваним співчуттям:
— Наказ є наказ…
І раптом різко вдарив Романа в живіт. Юнак зігнувся з хрипким стогоном і після другого удару — Димана — впав на підлогу. Бойовики потягли його до балки з поперечкою — на кшталт хреста.
В колоні демонстрантів почулися тривожні вигуки: шлях заступили австрійські солдати і кінна жандармерія…
Роман звивався на балці, силкуючись розірвати пута, його руки були розведені вбік і прикручені ременями до поперечки.
— Я попереджав вас, хорунжий, — сказав Беркут. — Не час розпускати свої почуття.
— Що ви задумали, Беркут? Що ви задумали?
У святоюрській резиденції митрополит Андрій прислухався до далекого гомону демонстрації, співу, уривчастих тривожних гудків.
— Брате Йосип, — сказав він своєму секретарю, — сповістіть пастирів: нехай сьогодні у відправі помоляться за невинно убієнних і заблуканих…
На незворушному обличчі Гродського промайнув вираз жаху. Після тривалої паузи владика, зітхнувши, промовив:
— У святому Юрі правитиму сам.
Жандармами командував австрійський полковник. Гарцюючи на коні і відстовбурчуючи вуса, він підкликав Ореста, який, випроставшись у сідлі, нервово погладжував ефес шаблі. Хорунжий підскакав до полковника, козирнув.
Демонстранти, уповільнюючи ходу, наближались до густого цепу солдатів і жандармів.
На горищі Беркут відсунувся од вікна і сказав розп’ятому на балці Роману:
— Їм попусти… Доведуть наш край до більшовизму.
Юнак рвонувся і повис на вірьовках.
— Ми зараз служимо австрійцям, — незворушно вів далі проводир бойовиків, ніби не помічаючи Романових страждань. — Та настане час…
— Неправда! — люто вигукнув юнак.
— Ви поганий українець, хорунжий.
— Це ви… не маєте національного почуття, бо позбавлені… людських почуттів!
На площі колона зупинилась. Спів поступово затих, юрба збуджено загомоніла, почулися голоси:
— Кінчайте війну!
— Миру!..
Іван Варгун підняв руку, закликаючи до спокою і тиші, потім гучно крикнув полковникові:
— Пане комендант! Народ іде вручити свої вимоги намісникові Галичини! Мир з Росією! Руки геть від Рад!
Юрбою прокотився схвальний гомін. Полковник, напружуючи голос, з сильним німецьким акцентом відповів:
— Іменем монаршого престолу — роз-зійдись!
Беркут, немовби комендантова вимога служила сигналом, повільно висунув руку з пістолетом із слухового вікна, ретельно прицілився і вистрілив.
Один з жандармів схопився за обличчя — між пальцями просочилася кров — і сповз із сідла на бруківку. В другому кінці горища вистрілив Диман. Австрійський солдат впустив гвинтівку і впав навзнак.
— Готуйсь! — різко подав команду Орест, звівся на стременах і вихопив шаблю.
Роман, почувши голос Ореста, в безсилому відчаї глянув на вікно.
Над ескадроном злетіли шаблі, солдати скинули гвинтівки.
В юрбі злякано скрикнули жінки, з перших рядів виразно долетіло:
— Це провокація!..
Орест протягло командував:
— По бунтівниках!.. Попереджувальний!..
Солдати підняли гвинтівки вище колони.
— Відставити! — втрутився полковник. — По зрадниках!..
Орест круто розвернувся в сідлі.
— Пане полковнику!
Комендант рубонув шаблею повітря.
— Вогонь!
Залп злився з криками жаху. Юрба сахнулася, на бруківці корчилися поранені, нерухомими очима втупилися в небо забиті.
— Пане полковнику! — розгублено волав Орест.
— Вогонь! — з перекошеним від люті обличчям знову рубонув повітря комендант, скинувшись у сідлі. Його кінь став дибки.
Робітник з червоним прапором захитався, його широкі груди розірвало кілька гарячих куль, від яких задиміла сорочка. Він встиг передати прапор товаришеві і впав обличчям вперед…
На площі повзали збиті з ніг люди, захищаючись руками від залпів, проклинали, благали допомогти, закривали собою дітей…
На горищі Диман тицьнув пістолетом у Романа.
— Аз ним що робити?
Беркут не відповів, тільки пронизливо глянув на юнака і став вибиратися через вікно на дах.
Войнарович підштовхнув ногою до балки старий матрац, з якого випирали пружина й солома, і кинув у нього запалений сірник. Потім підпалив купу ганчір’я і газет. Спалахнув вогонь, і дим почав швидко затягувати юнака, прив’язаного до балки з поперечкою у формі хреста. Його нестямні очі ще бачили крізь димну пелену, як бойовики, спираючись на підвіконня, вискочили на дах.
На демонстрантів ринули кіннотники. Наказ дав австрійський комендант Львова. Орест, стримуючи коня, який неспокійно переступав під ним, лишився на місці, не в силах дивитись на кривавий розгул, а тим більше — брати в ньому участь.
У підвал, куди слабо долітав шум від побоїська мирних демонстрантів, забіг робітник:
— Робітнича дружино, до бою! На площі розстрілюють демонстрантів!
Ящики із зброєю швидко спорожніли. На площі металися люди, їх доганяли жандарми, чавили копитами коней, рубали шаблями…
Вогонь розповзався по горищу, підбирався до ніг юнака. Роман судорожно дихав, ковтаючи дим… Непритомніючи, впустив голову на плече.
Зненацька біля входу на горище почулися збуджені голоси:
— Затримайте їх!
— Здається, звідси стріляли!..
З гуркотом упали зірвані із завіс двері, вбігли робітники, відсахнулись від жаркого полум’я. У густому диму хтось устиг помітити прив’язану до балки людину, кинувся у вогонь…