Двоє хлопців висунулися з вікна, вистрелили по бойовиках, що петляли по даху.
Робітник у брезентовій куртці обрізав вірьовки і ремені, підхопив Романа на руки…
Демонстранти розбігалися по вулицях і завулках, падали, чіпляючись за залізо огорож, з останніх сил били кулаками в зачинені двері і жалюзі крамниць. Чути було крики і страшні зойки і передсмертні прокляття, від яких кров холола в жилах…
З даху, ховаючись за почорнілими димарями, стріляли в ошалілу юрбу Беркутові бойовики.
Між демонстрантами і солдатами вклинилась робітнича дружина. Робітники вибивали жандармів із сідел, руйнували стрій солдатів, не даючи їм переслідувати беззахисних людей.
Орест, який усе ще не рушав з місця, побачив: з парадного одного з будинків рослий хлопець у брезентовій куртці вивів юнака, що здригався від кашлю, прихилив до високого ґанку.
— Роман?.. — упізнав свого друга Орест.
Людей біля ґанку помітив з даху Беркут. Він щось стривожено сказав Диману, і вони разом звели пістолети. Хлопець у брезентовій куртці раптом вигнувся і почав сповзати на землю. Роман розгублено подивився по боках, схопив свого рятівника за плечі і, надриваючись, потягнув за ріг будинку…
Робітнича дружина відступала, прикриваючи останніх демонстрантів, які металися по вулицях і дворах.
— Відходьте! — відстрілюючись, голосно наказав Іван Варгун. — Відходьте!.. Всі до майстерень!
Ступивши крок за чавунну огорожу, Варгун наткнувся на Романа, який, хитаючись від неймовірного напруження, тягнув на собі рослого робітника.
— Пан хорунжий?.. — здивувався Іван.
Підштовхнувши Романа до робітників, які зняли з нього непосильну ношу, він лишився біля огорожі, щоб затримати жандармів…
Призахідне небо наповнило Олексину майстерню тривожними, червонястими сутінками. Біля крісла, де накритий пледом напівлежав художник, схилилася до столика з ліками жінка. Тихо задзвеніла чашка.
Олекса розплющив очі, невидюче вдивився в темний силует.
За вікном було чути далекі постріли.
— Ганна…
— Я — Ксеня, пане художник.
— Ксеня?.. — слабо ворухнулися губи Олекси.
— На цвинтарі вам стало зле, — жалісливо говорила жінка і, наливши із слоїка, розвела ліки водою. — І товариш Варгун попросив доглянути за вами.
До художника повільно верталася пам’ять, а разом з пам’яттю відчуття страшної, непоправної біди…
— Ганна…
Ксеня квапливо подала чашку з ліками.
— Випийте, пане Олексо. Дуже прошу.
Художник млявим жестом відвів чашку.
— Дякую… вам.
— Нема за що… Я самотня. Чоловіка вбили в п’ятнадцятому.
Після тривалої паузи Олекса тихо спитав:
— На фронті… вбили?
— Єгора? — Ксенині очі немов застигли, потім у них з’явилися сльози. — Ні… У Львові, на площі… з даху… Росіянин він був, козак…
Досадуючи, що розплакалася біля людини, котра сама недавно пережила нещастя, Ксеня метушливо піднесла ліки до губів художника, благально сказала:
— Випийте, пане Олексо. Дуже прошу вас…
Звуки пострілів то затихали, то раптом лунали десь дуже близько.
Олекса випив ліки, повернув чашку, покосився на вікно.
— Стріляли… чи мені здалося?
— Ви й отямились через цю стрілянину, — ’Теж прислухалась Ксеня. Видно, людей убивають… десь біля майстерень.
У кав’ярні “Атлас”, у дальній кімнаті, де містився штаб бойовиків, Беркут зробив на карті якісь позначки, похмуро глянув на Стефу.
— Ну що, надумала?
— А якщо там Роман?
Беркут нервово пройшовся по кімнаті, холодно зауважив:
— Хто любить — повірить чому завгодно. Ви, здається, збиралися з ним під вінець?
— Збирались! — ледь чутно прошепотіла дівчина.
— Не чую, — з усмішкою примружився Беркут.
— Збирались! — злісно вигукнула Стефа. — Вам яке діло?
Проводир бойовиків схилився над столом, з удаваною стриманістю сказав:
— Роман — зрадник. Як розуміти твою відмову?
Стефа довго мовчала.
З міських вулиць виразно долинали постріли. Беркут нетерпляче вистукував пальцями по столу.
— Коли йти? — нарешті тихо запитала дівчина.
Австрійські солдати і бойовики атакували механічні майстерні, куди відступила робітнича дружина.
Кулі щербатили стару будівлю, вдрузки розносили закіптюжені шибки.
З майстерень відповідали нечастим, прицільним вогнем. У дворі оглушливо вибухнула ручна бомба.
Протиснувшись між дерев’яними прибудовами, Стефа в одязі робітниці перебігла до глухої стіни з тильного боку будинку. Неподалік від неї, над купою битої цегли, в отіні темніло провалля з нерівними контурами.
Біля прибудов почулась обережна хода. З несподіванки Стефа втиснулась у нерівне каміння, але швидко опанувала себе і сміливо вийшла назустріч людям, які вже з’явились перед будинком. Вони з двох боків тримали довгі і, певне, важкі скрині. Ті, що йшли попереду, зупинились біля Стефи.
— Дякуємо, голубонько, що зустріла, — сказав один з них по-польськи. — Куди йти?
Дівчина якусь мить вагалась, потім показала на темне провалля. Польські робітники, спотикаючись у темноті, почали видиратись на купу цегли. Разом з ними, підтримуючи скриню, яку ледве несли двоє молоденьких поляків, у будівлю проникла Стефа.
Майстерні були сповнені гуркотом, гучними голосами і стогоном. У кімнаті без вікон робітники зірвали кришки з довгих скринь, швидко розібрали гвинтівки і патрони. На Стефу ніхто не звертав уваги.
У кімнату зайшов Іван Варгун, голова його була невміло перев’язана. Він стиснув долонями скроні, опустився на табурет. До Варгуна заквапилася літня робітниця.
— Все тобі ніколи, Іване. Давай перев’яжу як слід. — І вона заходилась розмотувати посірілий від пилу і кіптяви косо накладений бинт.
Стефа, яка при появі Варгуна відступила в нішу біля входу, чула, як він уривчасто — від втоми і болю — казав робітниці:
— Наша кров, Марічко… впаде на тих, хто заступає нам шлях до революційної Росії…
Мимо Стефи пробіг хлопець, на ходу клацаючи затвором гвинтівки. Дівчина з обавою висунулася з ніші. По кімнаті були розкидані ящики, дошки, стріляні гільзи… Над Іваном клопоталася з бинтами Марічка.
Шум стрілянини заглушив Стефину ходу.
— Іване Варгун…
Іван різко обернувся. Стефа істерично вигукнула:
— Не дивись мені в очі!
Вона натиснула гачок, але сильний удар у лікоть підкинув її руку-і куля вдарила у стелю. Наступної миті від гострого болю в кисті вона випустила пістолет і, зойкнувши, відсахнулась. Перед нею стояв Роман.
По площі, де розстріляли демонстрантів, з сумним співом ходили черниці з ліхтарями і госпітальними сумками, нахилялись до тих, хто ще дихав… Городяни скорботно розшукували близьких, чути було тихий плач і стогони.
Олекса в супроводі Ксені вийшов на площу і, не витримавши потрясіння, похитнувся.
— Казала ж… кволий ви, пане художник, — плачучи, сказала жінка і зі страхом притиснулась до його плеча.
— Кволий, Ксеню, кволий… Втовкмачував нам Іван, втовкмачував… а ми, як ті дурні немовлята, поки нас пикою в сукровицю…
— Помрете… Що я тоді скажу?
— Ні, ні, Ксеню. Я не помру. Не можна.
Запаленими очима Орест стежив за полковником, який вистрибом ходив перед ним.
За високим кам’яним парканом у дворі механічних майстерень тривав штурм будинку.
Нарешті Орест наважився.
— Пане полковнику!
Комендант зупинився, звернувши увагу на незвичну, схвильовану інтонацію офіцера.
— Слухаю, сотнику.
— Прошу пробачення… Я ненавиджу більшовиків, проте… мені не зрозуміло, чому ви допустили вбивство простих, беззахисних людей!
Полковник роздратовано засовав жорсткими вусами.
— Чим менше лишиться цього смердючого бидла, сотнику… тим краще!
Підгорнувши під себе ноги і впершись лобом у стіну, в кімнаті без вікон сидів Роман. Почувши біля себе кроки, скосив очі на того, хто ввійшов.
На юнака мовчки дивився Іван Варгун.
— Стефа не ворог, Іване… Вона повірила владиці і Беркуту, — з тихим сумом промовив Роман, — Я знаю, що таке… сліпа віра.
Варгун опустився поруч з ним.
— Чому ти раніше не прийшов до нас? — Він прислухався до вибуху, від якого в кімнаті посипалася штукатурка. — Тепер ти бачиш, скільки горя і крові коштують народу… таємниці святого Юра.
Роман відхилився від стіни.
— Я сам хотів знайти архіви. Слухай-но, Іване… Відпусти мене! Про криївку знають тільки Беркут і Диман.
— Ні, Романе. Це ж певна смерть.
— Я зможу, в мені зараз така сила! Така ненависть! — Роман щосили вдарив кулаком по стіні. — Тільки дай мені глянути на неї. Благаю. Тільки глянути!
Роман відчинив двері в темну кімнату, вікна в якій були забиті дошками. На низенькому широкому підвіконні сиділа Стефа. Вона із спокійним сумом подивилась на юнака — і відвернулась…
Австрійські солдати і бойовики піднялися з-за кущів і, невпинно стріляючи, пішли в атаку. Попереду цепу з опущеним пістолетом ішов Орест.
З вікон майстерень відкрили вогонь у відповідь.
Орест раптом зупинився, впустив пістолет, упав навколішки і повалився набік.
Стефу неначе щось підштовхнуло зсередини, вона тривожно звелась на ноги, прислухалась до шаленої стрілянини за глухо забитим вікном.
Орест поворухнувся, з хрипом спробував підвестись, чіпляючись за дерево. З останніх сил видихнув:
— Романе!..
Стефа метнулась до вікна… відчайдушно рвонула дошки…
— Романе!.. — знову долинув голос її брата.
Дошки не піддавались.
Дівчина не втрималась на підвіконні, впала… і знову кинулась до вікна.
— Оресте!
Орест привалився до дерева, стражденні очі його ковзнули по верхівках акацій, рука повільно сповзла з грудей, відкриваючи на мундирі вологі багрові розводи і рвану дірочку…
З-за афішної тумби Роман спостерігав бойовика, який, насвистуючи, ходив перед кав’ярнею “Атлас”.
Дочекавшись, коли вартовий ненадовго сховався за рогом, Роман блискавкою метнувся до кав’ярні, мить постояв — і шаснув у прочинені двері.
Вартовий зупинився, оглянув безлюдну вулицю, вхід в “Атлас”, над яким погойдувався жовтуватий ліхтар, і, заспокоївшись, насвистував собі далі.
У кав’ярні було темно й пусто. Роман, завмираючи на кожному кроці, скрадливою тінню перетнув більярдну…
З дальніх кімнат долинав невиразний гомін.
Роман зачепив у барі стілець, насторожено постояв, потім звів запобіжник пістолета і вийшов у коридор. Він не помітив, що позаду, пригнувшись за стойкою, стежив за ним Семен.
Перед входом у штаб бойовиків Роман відхилився за виступ у стіні.
В штабній кімнаті Диман сердито виговорював Зенонові:
— Сволота! Загони виїхали з сіл ще опівдні! Тобі доручили зв’язок. Куди ти їх послав?
— Друже Диман, я…
— Ми тут захлинаємось у крові, а ти!.. Вб’ю, як пса, коли вернешся без загонів!
Зенон круто розвернувся, люто кулаком розчинив двері, швидко пройшов повз Романа. Коли його кроки затихли, Роман вбіг у штаб.
— Ані руш, Диман!
Цієї миті ззаду на хорунжого накинувся Семен, викручуючи йому руки.
У більярдній Зенон різко повернув голову на здушений зойк із штабної кімнати…
Семен штовхнув обеззброєного Романа на стілець.
— Хто до нас завітав! — щиро здивувався Диман.
На стіні задзвонив телефон.
— “Атлас” слухає, -зняв трубку Диман. — Авто вже вийшло?.. Добре.
Він вернувся до столу і підняв пістолет.
— Як бачиш, друже Роман… панькатися з тобою ніколи.
Біля дверей почувся спокійний голос:
— Кидай зброю, Диман!
Диман розкрив долоню, немов пістолет раптом обпік йому пальці.
— І ти, Семене, — провадив далі спокійний голос.
Бойовики підняли руки і ошелешено вирячились на Зенона, який, тримаючи їх під прицілом, заходив до кімнати.
Першим опам’ятався Диман.
— Паскуда!.. Тепер ясно, куди ділися загони.
Зенон усміхнувся Романові. Той уже встиг заволодіти зброєю Димана і своєю власною.
— Правильно, Диман, — сказав Зенон. — Я їх відіслав назад.
Семен блискавичним рухом вихопив з рукава фінку, заніс над Зеноном… і звалився від сильного удару рукояткою пістолета.
Зенон і Роман вивели Димана з кав’ярні. Вартовий випростався і доповів:
— Все гаразд, друже Диман.
Зиркнувши на своїх супроводжуючих, які, засунувши руки в кишені, впритул ішли за ним, Диман процідив:
— Ідіот…
Вартовий ображено провів їх поглядом. На вулиці вже чекала машина, про яку Димана повідомили по телефону.
Зенон відчинив дверцята, неголосно сказав водієві:
— А ти, хлопче, давай додому. — І помітивши, що той здивовано озирнувся на Димана, який сів з Романом на заднє сидіння, поквапив: — Швидше, швидше!
Хлопець виліз з автомобіля і розгублено стояв на тротуарі, поки машина з Зеноном за кермом не зникла за поворотом.
За вікном мелькали поодинокі тьмяні ліхтарі.
В машині мовчали.
Нарешті Роман тихо промовив:
— Диман… архіви!
Бойовик, немов чекав цього запитання, навалився на дверцята, смикнув ручку. Юнак пістолетом надавив йому на горло.
— Нас цікавлять архіви! Диман обм’як і прохрипів:
— Навіть не уявляю, де їх заховали… Беркут сам готував криївку.
На кладовищі Зенон загальмував біля багатої усипальниці: за масивною огорожею, під кам’яною аркою, у величній позі лежала мармурова фігура якогось кардинала.
Зенон вийшов з автомобіля, відчинив дверцята біля Димана.
— Ану… виходь!
— Ні… Ні! — запанікував бойовик, упираючись в сидіння.
Зенон витягнув Димана, швиргонув його на огорожу. Диман відповз до усипальниці.
— Не знаю!.. Я нічого не знаю!.. Сволота! Зрадники!
Він зі страхом втиснувся спиною в темний постамент, чекаючи пострілу, судорожно випростався і зазирнув під арку, ніби шукав там порятунку. Його лице раптом перекосила гримаса жаху: просто перед його очима, зовсім близько, холодно відсвічувало мармуром обличчя високопоставленого покійника… Диман сповз з усипальниці кардинала, уткнувся головою в ріденькі кущики біля огорожі:
— Відвезіть мене звідси!
— Диман, де сховано архіви? — стомлено нагадав Роман.
— Тільки відвезіть мене…
У кав’ярні “Атлас” Семен, стогнучи, тягнувся до телефону, який безперервно дзвонив. З-під чуприни бойовика на обличчя і шию спливали струмочки крові.
Його пальці торкнулись трубки, він трохи звівся на колінах— і впав, затискаючи в руці шнур. Сів на підлогу, привалившись до стіни, підніс трубку до вуха.
— Якого біса не відповідаєте? Де Диман? — долетіло здаля.
— Його… відвезли… — прохрипів Семен запеченими губами.
— Хто відвіз? Куди? Ти що — п’яний? — загорлали з трубки.
— Хорунжий Роман… і Зенон.
— Роман?.. Хто говорить? Ти, Семене?
— Я… Друже Беркут… Вони провалили мені голову…
— І Зенон з ним? Чорт!.. Куди, куди відвезли?
— Н-не знаю… я…
— Про що вони говорили?
— Друже Беркут… я… нічого не пам’ятаю…
— Семене, вони питали Димана про архіви? Семене!
Трубка загойдалася на шнурі.
Семен знепритомнів.
У штабній кімнаті деренчливо звучало:
— Семене! Семене! Згадай, Семене!..
Роман і Зенон один за одним пробігли між колонами великого залу, освітленого місяцем…
За головним вівтарем хорунжий з ліхтарем у руці почав обстежувати підлогу.
Зенон, поклавши перед собою пістолет і капелюх, сів на східець.
Колодочкою ножа Роман обстукував плити…
У нішах залу поблискувала бронза скульптур, лики святих були незворушні й загадкові…
Одна з плит раптом відізвалась під колодочкою незвичним звуком. Юнак стукнув ще раз, потім лезом ножа провів по цементному шву…
Зенон озирнувся на різкий скрегіт.
Хорунжий трохи підняв плиту й відвалив її вбік.
— Зеноне!..
Роман нахилився над криївкою і витягнув металеву скриню з архівами його преосвященства. Знову нахилився…
Згинаючись під тягарем скринь, вони вибігли на дорогу, де стояв автомобіль. На задньому сидінні корчився зв’язаний, з кляпом у роті, Диман. Бойовик, дико застогнавши, сахнувся — йому під ноги і на сидіння Роман і Зенон скидали скрині…